Житло міщанина пізньосередньовічної Англії

Житло міщанина пізньосередньовічної Англії

Сучасна історична наука приділяє значну увагу матеріальному побуту. Серед них важливе місце посідають житлові умови. Ще Л. Февр і Р. Мандру відзначали їхній вплив на структури ментальності [25, с. 65−67]. Сучасні медієвісти вказують на те, що дані досліджень житлової архітектури є вагомим джерелом і для соціальної історії [19; 10].

Хоча в «антикварному руслі» міська житлова архітектура пізньосередньовічної Англії вивчалася щонайменше з XIX ст. [4], на сучасних наукових засадах її дослідження проводиться лише з середини XX ст., коли було опубліковано хрестоматійні праці Л. Зальцмана [20] та В. Пентіна [17] про технології англійського житлового будівництва. Наразі ж пальму першості у дослідженні цього питання перехопили археологи — Д. Скофілд [22], Д. Ґренвілль [10] тощо.

Для Англії доби Пізнього Середньовіччя можна говорити про особливий «міський» тип житлової архітектури. Адже якщо, приміром, повністю збудований з каменю розкішний лондонський будинок заможної купецької родини Кросбі мало чим відрізнявся від королівського (власне, саме в ньому в 1483 р. відбулася церемонія обрання на престол Річарда Ш) [8, с. 224−225], то все ж переважна більшість бюргерських будинків (крім найбідніших) навіть у столиці виявляли з архітектурного погляду більшу схожість один до одного, ніж до замків і палаців вищої знаті.

Визначальною рисою міських пізньосередньовічних будинків Англії часто був брак місця: так, у домі лондонського торгівця рибою кінця XIV ст. Томаса Мокінга на одному поверсі розташовувалися хол, вітальня, спальня та кімната для робітників [15, с. 29]. Загалом у Лондоні більшість будинків розташовувалася вузьким кінцем до вулиці, при цьому через гострий дефіцит простору мала довжина ділянки не конче мала компенсуватися її шириною. Виходом природно стало збільшення висоти будинків — триповерхові будівлі почали з’являтися в Англії вже на початку XIV ст., а масивні еркери (точніше, скарги на них) фіксуються в писемних джерелах вже з середини XIII ст. — чи не найраніше в Європі [21, с. 68]. Очевидним способом економії простору було й винесення двох прибудованих до холу крил на задній двір, перпендикулярно до вулиці; таким чином одна з найбагатших купецьких родин Стокпорта примудрилася збудувати ошатний будинок на ділянці вдвічі вужчій, ніж у сусідів [12, с. 7−8]. Втім, на думку К. Беррон, навіть у Лондоні абсолютний дефіцит житлової нерухомості став помітним лише в XVI ст. [1, с. 251].

З будівельних матеріалів найважливішими були дерево та камінь. Найбільше цінувався будівельний камінь, видобутий в зоні кар'єрів, що простягалася від Сомерсету до Йоркширу, та канський камінь з Нормандії [23, с. 226]. Для інтер'єру могли використовувати також кремінь та крейду (зокрема, для оздоблення стін у вигляді шахівниці) [7, с. 35−37]. У Норіджі вже на початок ст. писемні джерела відзначають щонайменше 18 кам’яних будинків [21, с. 64]. Проте не слід розглядати процес поширення каменю в житловому будівництві як лінійний і безперервний: щодо деяких міст можна говорити навіть про регрес у цьому відношенні протягом пізньосередньовічної доби, пов’язаний, як правило, з економічним занепадом того чи іншого міста. Так, у Честері доби Високого Середньовіччя кам’яні стіни будівель не були дивиною, натомість у пізньосередньовічний період камінь використовували лише для зведення підмурків, на яких розташовували дерев’яні стіни та каркаси [12, с. 8283].

Цегла також з плином часу стала важливим будівельним матеріалом. З XIV ст. її дедалі активніше застосовують у житловому будівництві в Гуллі, Норіджі (де з цегли споруджували й підземні приміщення [21, с. 266, прим. 16]) та інших містах сходу країни [16, с. 172−173]. З XIV ст. в Англії активізувалося виробництво місцевої цегли, надто ж у містах Східної Англії, що не мали доступу до якісного будівельного каменю [5]. Втім, варто розрізняти центри виробництва та осередки використання тих чи тих будівельних матеріалів — скажімо, пізньосередньовічний Честер був значним центром виробництва скляних шибок і середнім — цегли, проте археологічні дослідження не виявили в місті жодного цегляного чи заскленого будинку до XVI ст. [12, с. 151]. Навіть у Лондоні значного розповсюдження цегла набула не раніше середини XIV століття [7, с. 37].

Будинки міської бідноти могли мати глиняні стіни (утеплені зсередини плетивом чи тією ж глиною) і легкі дерев’яні каркасні структури або й не мати жодних [16, с. 174]. У менших містечках звичним будівельним матеріалом був «коб» — суміш глини, соломи, гною та шерсті тварин, — що, певна річ, негативно позначалося на пожежній безпеці [14, с. 23]. Для запобігання гниттю дерев’яних паль могли застосовувати спеціальні підставки з заглибинами, виготовлені з глини чи каменю, а згодом — з цегли [16, с. 174−175].

Димарі в Англії ставали дедалі поширенішими з XIV ст., а в XV ст. на них уже можна було натрапити не лише у холі та кухні (хоча в бідніших містах на зразок Честера вони залишалися винятком і в XV ст. [12, с. 83]) [11, с. 231, прим. 10]. Комини ж, відомі в Лондоні з в XIV ст., за межами столиці почали з’являтися лише в XV чи навіть XVI ст. [9, с. 121] Так само лише наприкінці середньовічного періоду в міських житлових будинках стали робити засклені шибки [9, с. 120−121], до того ж навіть у Лондоні їх повсюдно замінювали дерев’яні віконниці [14, с. 12].

Деякі елементи екстер'єру мали суто функціональне призначення: їхньою метою була насамперед пожежна безпека. Так, у Лондоні органи міської влади стежили за крівлею дахів (міщанам заборонялося використовувати солому чи листя, хоча дощатий дах залишався доволі поширеним), наявністю драбин, гаків для їх чіпляння, мотузок і відер чи діжок з водою. Варто підкреслити, що ці заборони, на відміну від визначених в «асизах про перешкоджання», контролювалися не сусідами, а наглядачами кожного кварталу, тобто вважалися публічною, а не приватною справою. Оцінюючи ефективність таких заходів, слід відзначити, що саме в пізньосередньовічний період у найбільшому місті країни не було масштабних пожеж [1, с. 247−248]. З тих самих міркувань пожежної безпеки кухня могла розташовуватися в окремій будівлі на задньому дворі, надто ж якщо для неї не було місця на першому поверсі [15, с. 28]. Подібні приписи (надто ж стосовно крівлі дахів) існували і в багатьох великих англійських містах.

З містом неминуче асоціюються т. зв. «бургагії» — довгі вузькі земельні ділянки, типова форма землеволодіння англійського бюргерства — до такої міри, що саме виявлення таких ділянок слугує археологам за одну з ознак наявності міста на даній території [3, с. 174−175]. Ділянки зазвичай виходили до вулиці коротшою стороною, а їх розмір рідко зазнавав змін [3, с. 179−180]. Як загальну тенденцію фахівці відзначають поступове перенесення будівель з вулиць на задні двори зі зростанням населення та подрібненням земельних ділянок [16, с. 163]. Можливо, саме ці процеси відбивають поширені в пізньосередньовічних джерелах характеристики будинків як таких, що мають «два дахи» або «три дахи»; у деяких випадках вони мали й кілька підземних комор [18, с. 146−147]. Слід також відзначити, що багатші будинки могли бути спеціально відокремлені від вулиці шерегою дешевих будинків, здаваних в оренду, з метою як зменшення рівня галасу, так і одержання додаткового прибутку [1, с. 250].

Береги судноплавних річок, таких як Темза, вважалися «візитівкою міста»; бідні будиночки на них практично не траплялися, адже кожен прибережний будинок фактично мав свою власну невеличку верф [1, с. 251]. За висловом Сари Ріс-Джонс, поява кількаповерхових міських будинків на дерев’яних каркасах стала «одним з найочевидніших видимих симптомів першого піднесення бюргерства» [19, с. 91]. Звернений до вулиці бік будинку відтепер став для домовласника ще й можливістю похизуватися своїм майновим чи соціальним станом; з цією метою на стінах виконували декоративну різьбу, ставили потужні еркери, виносили назовні вражаючі каркасні структури (т.зв. «dose studding») [6, с. 311], які почали фарбувати чорною чи червоною фарбою (до того навіть у Лондоні фарбування стін було винятком, а не правилом) [21, с. 84].

Престижні постоялі двори часто розміщувалися на річках і мали вишукані дерев’яні фасади, як-от у Лондоні [13] чи Гуллі [16, с. 174]. Постоялі двори у великих містах, як-от у Йорку, могли налічувати не лише багато кімнат для гостей, а й кілька холів [2, с. 177], а найбільші з них (приміром, у місці паломництва в Ґластонбері) — устатковані в'їзними вежами масивні будівлі до трьох поверхів заввишки — нагадували радше великі абатства [24, с. 193].

Натомість нижчі верстви населення мусили вдовольнятися винайманим житлом (навіть поет Вільям Ленґленд жив у крихітному лондонському будиночку з дружиною та дочкою [1, с. 251]). Оскільки платня за оренду була відносно доступною (навіть у Лондоні в першій чверті XIV ст. вона не перевищувала 40 шилінгів на рік), то на будівництво таких помешкань, від початку призначених для розселення бідноти, існував значний попит. Едуарда II щорічна платня за наймання оселі складала до 40 шилінгів. Такі будинки (часто відомі як «rents» — «оренди») могли налічувати до вісімнадцяти кімнат [6, с. 26], але існували й окремі двоповерхові будиночки з двома кімнатами розмірами 5×5 м [11, с. 199] чи навіть 5.5×3.5 м (як-от у Нориджі) [16, с. 174].

Ще в період Високого Середньовіччя в англійських містах почали з’являтися нормативні акти, що намагалися внести бодай якийсь лад у хаотичний процес забудови міських вулиць. Так, у лондонському будівельному кодексі (1189 р.) було встановлено, що стіни між суміжними будинками мають бути три фути (приблизно 1 метр) завтовшки, а заввишки — сягати еркерів, що нависали над вулицею; розташовані зовні відділення для зберігання припасів мали бути не глибшими за 1 фут. Міські будинки Англії мали буди обладнані зовнішніми сходами чи драбинами, аби існувала можливість потрапити з вулиці на будь-який поверх будівлі (що було особливо актуальним, якщо кімнати в будинку здавалися в оренду). Доходило зрештою навіть до регламентації висоти паль, на яких розташовувалися вивіски крамниць і майстерень, адже вони могли завдавати шкоди стінам, а вершники скаржилися на неможливість проїхати верхи [11, с. 231, прим. 8]. Міська влада могла винести рішення і проти забудовника, який знижував рівень освітленості для окремих будинків [11, с. 252].

До середини XIII ст. в Англії в основному склався характерний план міського житлового будинку заможної особи, що являв собою посутньо трикамерне приміщення — центральну залу з горішнім житловим поверхом та підземною коморою [9, с. 115−116]. У пізньосередньовічний період цей план зазнавав лише деяких модифікацій на зразок появи нових надбудов на крилах будинку (т.зв. «wealden house», 28 зразків якого відомі в самому лише Ковентрі [21, с. 82]). Втім, особливості рельєфу могли диктувати й будівництво на схилі, що фактично означало наявність двох підземних поверхів та давало можливість заощадити земельні площі (як-от на ВестГейт-стріт у Честері) [16, с. 176−178]. Побутувало й розташування спальні та солару у вигляді двоповерхової прибудови до головного холу, під яким розміщувалися комори [15, с. 28]. Будинок на Темз-стріт, що сусідив з тим, який належав батькові поета Джеффрі Чосера, заможному купцеві, мав дві комори й окремі приміщення для зберігання сипучих і рідких продуктів, і він не був винятком [15, с. 27]. Найменше піддавалася змінам підземна частина будинку. Так, Стрейнджерс-Хол у Норіджі зазнав протягом століть значних перепланувань, у ході яких з холу було виділено вітальню-парлор, проте підземні комори так і залишилися в первинному вигляді [24, с. 190−191].

Неабияка поширеність такого нетипового для континентальної Європи елементу планування, як хол, спонукала дослідників шукати пояснення цього явища в сфері соціальної історії. Наразі вважається відкинутою гіпотеза про свідоме запозичення бюргерами елементів аристократичної архітектури. Наявність подібного планування будинків і в сільській місцевості порушила натомість питання про напрям запозичення вже в іншій площині - з діаметрально протилежними думками науковців.

У будь-якому разі навряд чи доводиться сумніватися в тому, що усталений тричастинний поділ англійського міського будинку в XIV-XV ст. відповідав якщо не ідеологічним і релігійним уявленням бюргерства, то вже точно — бажанню поєднати в межах досяжності власне житлові та господарські приміщення і водночас, відповідно до загального потягу людей пізньосередньовічної доби, дещо відокремити дозвілля від роботи (логічного завершення цей процес набуде вже в XVI столітті, коли типовий хол будинку остаточно переміститься на другий поверх, відокремившись від крамниці чи майстерні на першому поверсі [21, с. 82−84]), а приватне — від публічного. Дж. Скофілд воліє пов’язувати це переміщення з браком місця для старомодних просторих холів; не заперечуючи слушності цього міркування, вкажемо, однак, на те, що перенесенню холу на другий поверх віддавали перевагу перед його поєднанням з крамницею чи майстернею на першому поверсі, що, здавалося б, могло ще ефективніше розв’язати «просторову проблему». Можна погодитися з припущенням Джейн Ґренвілль, що позірно невиправдане марнування корисної площі на великі холи було покликане, серед іншого, ще й підтримувати відносини панування-підпорядкування між власниками будинку та їхніми слугами й служницями, що проживали в менших приміщеннях [10, с. 113−115].

Втім, слід підкреслити, що вищесказане стосується переважно матеріально забезпеченого прошарку міських мешканців. Менш заможні городяни зазвичай мусили вдовольнятися біднішими котеджами з однією-двома кімнатами (власне, за деякими підрахунками, такі малі будинки становили більшість житлових будівель у містах). Кореляція між розміром будинку та матеріальним становищем його власника чи орендаря занадто банальна, аби зупинятися на ній детальніше. Та все ж намагання навіть за умов граничної обмеженості корисної площі здійснити бодай мінімальне розмежування простору (так, навіть котеджі з площею кімнат 5×5 м чи 5×3, 5 м зазвичай були двоповерховими), може свідчити, на нашу думку, ще й про те, що вищезгаданий потяг до приватності вже почав проникати і в свідомість бідніших мешканців міст. Очевидне, здавалося б, пояснення такого вибору винятково необхідністю адаптуватися до надзвичайно щільної забудови міст наштовхується на той факт, що такі будиночки могли не лише бути інтегрованими в довгі лави будинків-«оренд», а й стояти відрубно; втім, слід зважати й на те, що часом верхня та нижня кімнати могли здаватися в оренду окремо.

Очевидний зв’язок між позицією в соціальній ієрархії та типом будинку не залишився непоміченим сучасниками: так, у документах Брістоля та Ковентрі застосовуються терміни «власник холу» та «мешканець котеджу» для розрізнення багатших і бідніших городян [19, с. 71].

Меблі в англійських будинках зазвичай розставлялися вздовж стін (крім столів). Типовий набір меблів бюргера складав кілька скринь, підмістків, лав і ослінчиків, стільців і стіл (опис майна Александра Стенні, 1477 р., Честер). Обідній стіл часто ставився напроти комину з тим розрахунком, аби господарі, що сиділи в центрі столу, і гості (праворуч та ліворуч від них) були звернені обличчям до вогню. Господарі зазвичай мали крісла з високою спинкою, а гості, що розсаджувалися на табурети на лави, могли використовувати для опори спини стіни. Відомі, однак, і лавки зі спинками. Матеріалом для меблів слугувало дерево місцевих порід. Англійські меблі вирізнялися серед континентальних аналогів більш тонким і досконалим різьбленням; для сидіння, проте, як і на континенті, використовували незручні скрині. Столи мали як опору для кришки вертикальні різні щити, які часто прорізували у вигляді готичних вікон з переплатами. Обідні столи часто робилися розбірними у вигляді дошок, покладених на козли, що забезпечувало їм мобільність і компактність [26, с. 140−141].

Асортимент фурнітури постійно розширювався. Описи майна купців показують, що вже в XIV ст. в їхніх помешканнях можна було знайти кофри та скрині, в яких зберігали одяг, книги, прикраси (харчі в скринях — явище пізнішої доби), ослінчики, лави (рідше індивідуальні стільці), козли, з яких монтували столи для прийому їжі, ліжка (від маленьких пересувних для дітей та служок до великих з пір'яними матрацами для господарів оселі). У багатших будинках можна зустріти також шафи для посуду; окрема шафа для одягу була ознакою багатства (пам'ятаємо про незначну кількість костюмів у середньовічної людини) та відповідно прикрашалася гобеленами та текстилем; теж стосується й повноцінного ліжка [12, с. 83−84]. Шафи найчастіше робилися двох’ярусними з чотирма-вісьмома дверцятами, що часто нагадували поставлені одна на одну скрині. У широкому поясі між двома ярусами могли перебувати висувні шухляди. Шафи для посуду — буфети — часто поєднували зачинені шухляда з дверцятами та відкриті дощаті полиці для викладання парадного посуду [26, с. 140−141]. Отже, істинним індикатором майнової потуги міщанина було саме столове начиння — бронзове, латунне, а особливо срібне: пляшки, пательні, ножі, ложки, чаші та кубки для пиття — з ручками та без, з кришками та без, з однією чи кількома ніжками;посудини для вмивання обличчя та рук, глечики для спільного вживання їжі. Навіть багаті міщани нечасто мали більше п’яти будь-яких з названих предметів. Придбання столового начиння вважалося гідною інвестицією, на якій не варто заощаджувати; звідси й часом зовсім екзотичні речі, як-от кубок, зроблений з кокосового плоду, відзначений в описі майна Х’ю ле Бевера з Лондона (1337) [цит. за: 14, с. 147−151]. Сюди ж долучалися й скатертини.

Отже, пізньосередньовічний період у розвитку житлової архітектури англійських міст характеризувалося наявністю численних інновацій в екстер'єрі будинків, їхньому плануванні та конструктивних особливостях. Однак їхнє поширення було нерівномірним в різних регіонах, а в деяких містах можна говорити навіть про інволюційний розвиток. Подібні зміни диктувалися не лише такими об'єктивними чинниками, як дефіцит земельних площ і економічні процеси, але й потягом бюргерства до більшої приватності, міркуваннями престижу та прагненням утвердити своє місце в соціальній ієрархії. Згадані процеси дістали свого логічного завершення вже в ранньомодерну добу. Перспективним напрямом подальшого дослідження видається аналіз суб'єктивного сприйняття житлових умов англійським бюргерством (іншими словами, «образу дому») — за дороговказами, віднайденими ще Л. Февром і Р Мандру.

Список використаних джерел

житловий архітектура місто англія.

Barron C. M. London in the Later Middle Ages: Government and People 1200−1500. — Oxford: OUP, 2004. — 472 p.

Britnell R. York under the Yorkists // Daily Life in the Late Middle Ages. — Stroud: Sutton Publishing, 1998. — P.175−194.

Clark H. The Archaeology of Medieval England. — London: British Museum Publications, 1984. — 224 p.

Dallaway J. Antiquities of Bristol in the middle centuries; including the topography by William Wyrcestre, and the life of William Canynges. — Mirror Office, 1834.

Drury P. J. The production of brick and tile in medieval England // Council for British Archeology Research Reports. — No.40: Medieval Industry. Ed. by D. W. Crossley. — London: Council for British Archaeology, 1981. — P.126−142.

Dyer C. Making a Living in the Middle Ages: The People of Britain, 850−1520. — New Haven and London: Yale University Press, 2002. — 403 p.

Egan G. The Medieval Household: Daily Living c. 1150−1450. (Medieval Finds from Excavations in London: 6). — Woodbridge: The Boydell Press in association with The Museum of London, 2010. — 342 p.

Emery A. Greater Medieval Houses of England and Wales, 1300−1500. — Volume III: Southern England. — Cambridge: Cambridge University Press, 2006. — 727 p.

Gilchrist R. Medieval Life: Archaeology and the Life Course. — Woodbridge: The Boydell Press, 2012. — 336 p.

Grenville J. Urban and rural houses and households in the late Middle Ages: a case study from Yorkshire // Medieval Domesticity: Home, Housing and Household in Medieval England. Ed. by Maryanne Kowaleski and P. J. P. Goldberg. — Cambridge: Cambridge University Press, 2008. — P.92−123.

Hanawalt B. Growing Up in Medieval London: the experience of childhood in history. — Oxford: OUP, 1993. — 232 p.

Laughton J. Life in a Late Medieval City: Chester 1275−1520. — Oxford: Oxbow Books, 2008. — 260 p.

Milne G. Waterfront archaeology and vernacular architecture: a London study // Council for British Archaeology Research Reports. — No.74: Waterfront archaeology: Proceedings of the third international conference on waterfront archaeology held at Bristol 23−26 September 1988. Edited by G. L. Good, R. H. Jones and M. W. Ponsford. — London: Council for British Archaeology, 1991. — P.116−120.

Mortimer I. The Time Traveler’s Guide to Medieval England: A Handbook for Visitors to the Fourteenth Century. — London: Touchstone, 2009. — 352 p.

Myers A. R. London in the Age of Chaucer. (Centers of Civilization Series. — Vol.31). — Norman: University of Oklahoma Press, 1988. — 236 p.

Ottaway P. Archaeology in British Towns: from the Emperor Claudius to the Black Death. — London: Routledge, 1992. — 241 p.

Pantin W. A. Medieval English Town-House Plans // Medieval Archaeology. — Vol.6−7 (1962;63). — P.202−239.

Platt C. Medieval Southampton: port and trading community, A.D. 1000−1600. — London: Routledge, 1973. — 309 p.

Rees Jones S. Building domesticity in the city: English urban housing before the Black Death // Medieval Domesticity: Home, Housing and Household in Medieval England. Ed. by Maryanne Kowaleski and P. J. P. Goldberg. — Cambridge: Cambridge University Press, 2008. — P.66−91.

Salzman L. F. Building in England down to 1540: A Documentary History. — Oxford: Oxford University Press, 1952. — 637 p.

Schofield J. London 1100−1600: The Archaeology of a Capital City. — Sheffield: Equinox, 2011. — 324 p.

Schofield J., Vince A. Medieval Towns: The Archaeology of English Towns in their European Setting. — London: Equinox, 2005. — 335 p.

Steane J. The Archaeology of Medieval England and Wales. (Routledge Library Editions: Archaeology. — Volume 47). — London and New York: Routledge and New York, 2015. — 611 p.

Wood M. The English Mediaeval House. — London: Ferndale Editions, 1965. — 448 p.

Мандру Р. Франция раннего Нового времени, 1500−1640. Эссе по исторической психологии. — М.: Территория будущего, 2010. — 328 с. // Mandru R. Francija rannego Novogo vremeni, 15 001 640. Jesse po istoricheskoj psihologii. — M.: Territorija budushhego, 2010. — 328 s.

Матюнина Д. С. История интерьера. — М: «Академический Проект»; Культура, 2008. — 581 с. // Matjunina D. S. Istorija inter’era. — M: «Akademicheskij Proekt»; Kul’tura, 2008. — 581 s.