Театр епохи Відродження

Театр епохи Возрождения.

Театр-это мистецтво уявлення драматичних творів на сцені. Таке визначення це поняття дає тлумачний словник Ожегова.

Театр епохи Відродження — одне з яскравих і великих явищ в історії всієї світової культури; це потужний джерело європейського театрального мистецтва — попри всі часи. Новий театр зродився з потреби перелити молоду енергію в дійство. І щоб коли поставити собі запитання, у яку сферу мистецтв мало вилитися це справа, це море веселощів, то відповідь ясний: звісно, до сфери театру. Карнавальна гра, не могла залишатися на від старої стадії стихійної самодіяльності та увійшла у берега мистецтва, ставши творчістю, збагаченим досвідом давніх часів і нових літератур. Я спробую охарактеризувати становлення театрального мистецтва нової доби, простежити, як і виник великий театр епохи Возрождения.

У Італії - вперше у Європі - на Майдані сцену піднялися актёры-профессионалы і вразили світ яскравою, сильної грою, народжуваної відразу, з участю глядача, і чарівної своєю свободою, азартом, блиском і остроумием.

Так було в Італії було покладено початок театральному мистецтву нового часу. Сталося це у середині XVI века.

Своєю вершини театр Відродження сягнув у Англії. Тепер він воістину увібрав у собі всі сфери життя, проникнув у глибини буття. Потужна когорта талантів піднімалася ніби з-під землі. Та головним дивом століття був людиною з Стратфорда, що у Лондон, щоб писати п'єси для театру «Глобус». Гучне назва театру справдилося — в творах Шекспіра справді відкрився світ: виднілися історичні дали прожитого, з’ясовувалися головні істини нинішнього століття і чудодійно, крізь пелену часу, проглядали контури грядущего.

У величну епоху Ренесансу, за доби Данте, Леонардо і Мікеланджело, маленький прапор, який розвівається над «Глобусом», сповістив про грандіозному здійсненні. Геній Шекспіра злив воєдино все раніше досягнуте в драмі і сцені. Тепер в дві-три години на шести-восьми квадратних метрах можна було побачити світи і эпохи.

Виник воістину великий театр.

Новий театр народжувався в Италии.

Народження не може бути віднесене до суворо певній дати, імені чи твору. Йшов справа тривала, багатосторонній — й у «верхах» й у «низах» суспільства. Він тільки дав історично повноцінний результат тільки після того, як було зазначено знайдено необхідне триєдність драми, сцени, і великий публики.

Спочатку треба було зламати старе, традиційне триєдність: «священних п'єс», мистериальной аматорською сцени, і патріархально налаштованої аудиторії. І рухом за новий театр виступила нова драма.

Вона зухвало пішла по непроторенної дорогою виявилася на тривале час відірваної від базарною сцени, і широкої глядацької маси. Якщо вона виконувалася на сцені, лише силами просвещённых любителей.

Перше ланка триєдності розвивалося без підтримки двох інших. Зазначений синтез не возникал.

Він складатися у сфері італійської сценічної практики. Майданна сцена карнавалів, почне самостійно вбирати у собі нове ренесансне світогляд, не змінюючи у своїй своїх фарсових форм і віднаджуючи від веселящейся карнавальної толпы.

Саме карнавальне блазнювання, стало тієї родючим грунтом нової театральності, яка надала перші паростки професійного сценічного мистецтва і став привчати масову аудиторію до нового, вищому типу зрелищ.

Про наявність перших дослідах ренесансної драматургії можна з всієї визначеністю сказати, що вони були витворами пера, і аж ніяк сцени. Нетрадиційна медицина з материнського лона літератури, гуманістична драма як і полишала книжкові полки, лише рідко й без особливої сподівання сценічний успіх. А невигадливі простонародні фарси і імпровізації карнавальних масок притягали себе натовпу глядачів, хоча мали і десятої часткою літературних достоїнств писаних п'єс. На карнавалі забив джерело комедії дель арте — цієї істинної прародички нового європейського театру. Треба сказати, що у етапі розвитку нового театру взаимоотчуждённость сцени, і драми пішла обом користь. Драма виявилася вільна від примітивів фарсовій сцени, а сцена, тобто виконавське мистецтво, лишённое драми та надане себе, отримала можливість інтенсивно розвивати власні творчі ресурсы.

[1]Для здобуття права гуманістична думку добулася драму потрібен був рішучий розрив драми зі сценою. Завдання полягало у цьому, аби драматургічний жанр до художнього рівня літератури та, відкрити драмі хід" у сучасне життя, наситити її реалізмом. Діяльність італійських гуманістів 15 століття зіграла надзвичайно плідну роль відродження античних знань і мистецтва та значною мірою допомогла формуванню європейської культуры.

Тоді було звичаєм проводити філософські розмови на свіжому повітрі по прикладу древніх: казати про безсмертя душі у тіні лаврових дерев чи читати Вергілія, влаштувавшись на квітучому луці у дзюркотливого источника.

Особливу винахідливість цьому плані виявив професор римського університету Помпонио Літо (1427−1497), який вирішив відтворити в сучасному Римі театральні спектаклі по античному римському зразком. У роки 15 століття садом професора стали виконувати комедії Плавта і Теренция на мові подлинника.

Вчений студія Помпонио першою зборами любителів, що відіграли комедії Плавта. Персонажі, багато сторіч перебували у становищі літературних героїв, знову попростували сценою (хоча, напевно, не дуже уверенно).

Звістка про відкриття римського ученого невдовзі рознеслася всієї Італії. Серед інших видовищ при дворах увійшло моду показуватимемо й комедії Плавта. Мода була настільки великою, що Плавта латинською мові зіграли й у Ватикані. Проте латину розуміли далеко ще не все, тому наприкінці 1970;х років гуманіст Батиста Гуарини переказав твори Плавта і Теренция італійською язык.

Успішне розвиток комедії визначалося тим, що традиційна антична схема — боротьба юнаки за володіння коханої, охоронюваної суворими батьками, і витівки увёртливых і енергійних слуг — виявилася зручною для живих замальовок сучасного быта.

Під час карнавалу 1508 року у феррарском палаці поет Лодовіко Аріосто показав свою «Комедію про сундуке».

І прорвало шлюзи, довго стримуючі життєдайний потік. У наступного року з’являється друга комедія Аріосто — «Подменённые», а 1513 року кардинал Биббиена демонструє в Урбино свою «Каландрию». У 1514 року колишній секретар флорентійської республіки проницательнейший Нікколо Макіавеллі пише кращу п'єсу епохи — «Мандрагору».

Вивчаючи італійські комедії XVI століття, можна побачити, що й автори стежили й не так за побутової правдою поведінки знає своїх героїв, скільки за логікою їхніх учинків, скоєних по заданим сюжетним схемами. Сюжетна структура твори мала переважна значення. Саме він організовувала, дисциплинировала життєвий материал.

Італійська комедія XVI століття виробила якийсь стандарт динамічних сюжетів: тут постійно повторювалися одні й самі ситуації з подменёнными дітьми, з переодягнутими дівицями, плутнями слуг комічними фіаско закоханих стариков.

Італійські гуманісти посилено займалися вивченням спадщини Сенеки; потім у орбіту їхніх інтересів потрапили грецькі трагіки — Софокл і Еврипід. Під впливом названих античних авторів, і народилася італійська трагедія Ренесансу, першим зразком якої стала «Софонисба» Джанджорджо Триссино (1515). Триссино був глибоким знавцем давньогрецького театру. Пишучи власну трагедію, він орієнтувався на твори Софокла та Євріпіда. У «Софонисбе» використовувалися все компоненти античної трагедії - хор, наперсники, вісники, не було розподіл на акти, дотримувалися закони трьох єдностей і трьох акторів. Однак у трагедії був головного — значної громадської теми, динаміки пристрастей, цілісного действия.

Сучасна аудиторія цікавилася трагічним жанром чи плані суто академічному, або з розрахунком знайти тут їжу для «потрясений».

Таку їжу італійська трагедія давала з избытком.

Знаменно, що італійська трагедія зрідка звернулася до міфологічним сюжетів, — її більше цікавили історичні легенди, розповідають про жорстоку боротьбу всередині царських пологів, про вбивства, зрадах, отруєння, про диких пристрастях, лютої мстивості і кровозмісних шлюбах. Усюди діяла фатальна пристрасть: любов валила все моральні перепони, а ревнощі штовхала на злодеяния.

Нова трагедія прагнула «перехопити подих» глядачів. Батько вбивав дітей своєї доньки, народжених від таємного шлюбу, і підносив їй на страві їх голови і руки, вражена дочка вбивала батька і закалывалась сама («Орбекка» Дж. Чинтио, 1541). Дружина, кинута чоловіком, змушувала суперницю вбити прижитих від цього дітей, після чого вбивала неї і посилала мертві голови свого чоловіка; чоловік, своєю чергою, обезглавлював коханця дружини. До фіналу жорстокосерді дружини отруювали одне одного («Даліда» Л. Грото, 1572).

«Трагедії жахів» приголомшували своїми кривавими сценами, не пробуджуючи думки, не ставлячи питань про сенс життя та обов’язків человека.

У добу, коли комедія хилилась до занепаду, а трагедія не вийшла велику дорогу мистецтва, переможницею на драматургічною арені виявилася пастораль.

Спочатку пасторальне напрям, одержало найяскравіше вираження у поезії - у творах Боккаччо («Амето», «Фьезоланские німфи») й у ліриці петраркистов. Але невдовзі народився також і новий драматургічний жанр.

Якщо трагедії переважала фатальна пристрасть, а комедії переважало чуттєве потяг, то пасторалі панувала «чиста любов», представшая поза конкретних життєвих зв’язків як поетичний идеал.

Поступово замість елегійно розслабленого, повільного — у зміні своїх картин — дії пасторалі з’являється стрімко рухомий сюжет, повний драматичних поворотів душевних заворушень. Тепер пристрасть як хвилює героїв, а й штовхає їх у рішучі, або навіть сумасбродные вчинки. З усіх жанрів пастораль виявилася, мабуть, сценічно найбільш напряжённой. Позначався досвід, перейнятий в трагедії, і комедии.

У атмосфері громадського застою, який сприяв розвитку трагедії, і комедії, пастораль стала улюбленим жанром. Вона приносила відпочинок від мирських турбот. Вона створювала видимість бажаної гармонии.

На своєї вершині театр був у Англии.

Театр англійського Відродження — це Шекспір та її блискучу оточення: Марло, Грін, Бомонт, Флетчер, Чемпен, Неш, Бен Джонсон. Але всі ці останні імена належать своєму віці і своєю нації; Шекспір ж, найпроникливіше який виразив дух свого часу й життя над народом, належить всім століть та знайоме всім народам.

Театр Шекспіра — це своєрідний синтез культури Ренесансу. Визначивши собою самий зрілий етап вирощування цієї культури, Шекспір розмовляв зі своїм століттям і з наступними століттями від імені всієї епохи «найбільшого прогресивного переворота».

Творчість Шекспіра було результатом розвитку національного англійського театру. У той самий час він певною мірою підсумовувало досягнення всієї попередньої поетичної, драматичної і сценічної культури стародавнього світу й нової доби. Тож у драмах Шекспіра можна відчути і епічний розмах гомерівської сюжетики, і титанічну ліплення монотрагедий античних греків, і вихревую гру фабул римської комедії. Шекспірівський театр багатий високим ліризмом поэтов-петраркистов. У творах Шекспіра чітко можна почути голоси сучасних гуманістів, починаючи з Еразма Роттердамського і закінчуючи Монтенем.

Поглиблене розвиток успадкованого — ось було найважливішої передумовою народження нового і найбільш досконалого типу ренесансної драми, драми Шекспіра. ———————————- [1] Гуманізм — рух епохи Відродження, спрямоване до визволенню людини від ідейного покріпачення часів феодализма.