Життя та діяльність митрополита Петра Могили

Харківський державний університет.

Реферат.

із історії України на тему:

Життя та діяльність митрополита Петра Могили.

Виконала: студентка.

І курсу ф-ту іноземних мов групи ЯЄ-12.

Коломієць Ольга Андріївна.

Харків — 1999 рік.

ПЛАН РЕФЕРАТУ:

І. Суспільні умови на Україні в часи життя та діяльності Петра Могили (перша половина ХVІІ ст.).

ІІ. Історичне значення життя та діяльності Петра Могили.

ІІІ. Життя та діяльність Петра Могили:

1. Батьківщина Могил. 2. Встановлення дати народження Петро Могили (версія Олеся Білодіда). 3. Освіта, якої здобувши Петро Могила (версія Олеся Білодіда). 4. Києво-Печерський монастир, Лаврська школа. 5. Краківський сейм, роль, якої на ньому відіграв Петро Могила. Результати сейму. 6. Петро Могила — митрополит київський: а) затвердження Петро Могили на посаду митрополитом; б) Софійський собор; в) богослужебні книжки; р) Ли? о?. 7. Київська колегія. 8. Заповіт Петра Могили.

ІV. Мої думи про значення діяльності Петра Могили для розвитку української освіти.

Життя київського митрополита Петра Могили для таких людей ще і сьогодні є неабиякою загадкою. Складною й суперечливою був частка цого визначного церковного та культурного діяча, що полишив неабиякий слід в історії України. Про Могилу написано багато праць ми й за кордоном. Його діяльність, як правило, аналізується в трьох аспектах: громадськополітичному, культурному та релігійному.

Час, у який живий й діяв Петро Могила, був годиною крутого історичного повороту в долі українського народу, зв «язанного із національно-визвольним рухом й підготовкою культурно-історичних умів для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цого слова. Незважаючи зважується на власну високу церковну посаду (усе ж таки таки митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один з засобів політичної і ідеологічної боротьби. З одного боці, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а із іншого — використовував усі свої легальні можливості й зв «язки із Річчю Посполитою для поліпшення долі українського народу. Це був складна діпломатична гра, багато кому незрозуміла, можливо, і зараз.

З іменем Петра Могили заговорили українською у «язане розгортання системи вищої й середньої освіти в Україні та Росії, котра непросто копіювала західноєвропейські школи, але й і могла конкурувати із ними. Він був фундатором й творцем Першого в усій Східній Європі вищого навчального заставі - Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української Академії та Київського Університету.

Однією із важливих сторін його діяльності був організація й розвиток книговидавничої справ. Він надав роботі Лаврської друкарні такого розмаху і гуманістичного змісту, якого не знала досі історія книгодрукування в Україні. Одним із перших він почав вводити книгодрукування книжною російською мовою того години, значно підняв престиж й авторитет слів «янських видань.

Меценат українського мистецтва. письменник й публіцист, він залишив близько 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. В частности, йому належить розробка й обгрунтування обрядів, характерних для життя українського суспільства того часу, скажімр, ритуалу вінчання.

Мабуть, Українська православна церква за свою історію не знала постаті более знатнішої й колоритнішої, ніж митрополит Петро Могила. За порівняно короткий годину він зумів надати їй чіткої організаційної структури, підніс освіту духівництва, висунув ідеал творчого здисциплінованого, чернецтва, здійснив реформу церковного обряду, розробив догматику, забезпечивши її необхідною новітньою теологічною літературою.

Алі, раніш, ніж оцінювати його вчинки та значення його діяльності для православної церкви, України й, звісно ж, українського народу, треба звернутися до життя цієї людини, побачити за які умів й обставин розвивалася ця особистість.

Батьківщина Могил належала до давніх знатних родів Молдавії. Могили вели свій родовід від Муція Сцеволи, чиї нащадки начебто перейшли із Риму до Греції, а звідти в Молдавсько-вольські землі. Щоправда, в історії є і інше свідоцтво, згідно із яким молдавський воєвода Стефан ІV нарік Могилою герольда Пуригу за його сміливість й відданість, а й за ті, що у битві із угорцями 1486 р. був добрим пагортом (могилою), на якої він спирався.

Петро Могила — сін молдавського господара Сімеона Могили і угорської принцеси Маргарет. Внаслідок двірцевих інтриг його батько загинув у жовтні 1607 р. — його отруїли змовники. Після смерти батька Петро Могила із матір «ю переїхав на західні укра-їнські землі.

А що стосовно дати народження Петра Могили, то різні історики висловлюють різні думик із цого приводу. Най-більший біограф й дослідник діяльності Петра Могили С. Голубєв встановлює, що петро могила народився 21 грудня 1596 р. Цю дату С. Голубєв встановлює на підставі панегіриків, що складалися студентами Колегії щодня його ім «янин, й де говоритися, що він «народився незадовго до свята Різдва Христового, а саме 21 грудня, щодня пам «яті київського митрополита св. Петра, на честь якого йому і дано ім «я (Петро)"[1]. А інший історик, науковий діяч й дослідник творчости Петра Могили Олесь Білодід в своїй публікації «Загадка Петра Могили» надає нові свідчення про дату народження митрополита та його освіту. Він намагається довести, що про рік народження Петра Могили немає достовірних данних. Підкреплюючи свою версію тім, що на місці погребение фундатора КиєвоМогилянської академії не було б ніякого надгробка чи могильної плити із написом, на відміну від багатьох духовних осіб чи ктиторів, що були поховані в Успенському соборі й про що є докладні архівні записи. Він переконаний, що монашеське смирення (за свідченням сучасників, Петро Могила навіть осив на тілі волосяницю, щоб приборкувати свою плоть) було б причиною того, що він був похований як рядовий чернець, под фундаментом собору без жодного напису на місці погребение. 1718 року страшна пожеже знищила ряд будівель на територї Києво-Печерської лаври. Вона не пошкодувала і Успенського собору. Вогонь зжер Лаврську бібліотеку, перетворив на попіл усі церковні архіви. Зрештою приміщення і собор із годиною відновили. Сам Петро І пожертвував на відбудову Лаври солідну суму грошей. А від Бібліотека і архіви пішли від нас назавжди, особливо тих речі, що існували в одному примірнику. Алі це так, доречі. Спираючись на свої дослідження, О. Білодід приходити до висновку, що Петро Могила народився у 1574 році (Білодіду довелося проробити титанічну працю, розбираючи старовинні письмена, щоб із «ясувати це). Архімандритом Києво-Печерської лаври ставши у 54 рокта, митрополитом Київським — у 59 років й помер на 73 році свого життя. Підтвержує це Олесь Білодід й тім, щопортрети Петра Могили, що збереглися до відома наших днів, особливо тієї, що на фресці відбудованої ним церкви Спаса на Берестові зображують людину уже досить похилого віку.

Ця встановлена дата народження додає Могилі 22 рокта життя, а це означати, що київський період своєї діяльності він розпочинав не молодою людиною, а уже маючи усі необхідні для цого дані. За плечима у молдавського воєводича були довги рокта навчання в університетах Західної Європи та військова служба. І сумніви в цьому, на думку Олеся Білодіда, мусять сам собою відпасти.

Також О. Білодід висловлює ряд думок про неточність деяких свідчень стосовно освіти Петра Могили. Він пише, що усі дослідники сходилися на бо П. Могила мав блискучу західноєвропейську освіту і свою вченістю та прогресивними поглядами набагато випереджав своїх сучасників.

Де він її здобув?

Через відсутність точних даних щодо цого ряд дослідників висуває різні гіпотези. Насамперед врни базуються на тісних й дружних зв «язках сім «ї Могил зі Львівським братством та його школою, на традиції аристократичних батьківщин Молдавії та Польщі посилати своїх дітей на навчання до західноєвропейських університетів. Панегіристи відзначали, що Петро Могила із дітинства виявив велику любов до науки, а М. Смотрицький свідчив, що він у юнацькі рокта уже знавши грецьку і латинську мови.

Хоч ніяких документальних даних про це немає, але й майже усі біографи П. Могили більш-менш одностайні до того, що початкову освіту він здобув у Львівській братській школі, а закінчив її у закордонних університетах. Алі при конкретизації думи про закордонну освіту Петра Могили у західноєвропейських країнах через шлюб достовірних даних знову виникали різнорідні здогади. Відомий біограф Петра Могили С. Голубєв, спираючись на пануючий у тих часи звичай посилати своїх синів «для завершення освіти в колегії та університети за кордон», на «самий уклад освіти П. Могили й випливаючий зцього характер його діяльності», але в ті, що «П.Могила був знавцем західноєвропейської літератури, дуже високо цінив освіту, здобуту в закордонних школах», та свідчення, що «в Україні шлюб освіти духівництва й відсутність належного навчання молоді дуже шкодіти православію» й єдиним дійовим засобом для виправлення цого зла було б перенесення на руську ниву західної науки, — стверджувати, що «не можна відмовити у вірогідності даних про ті, що П. Могила відвідував західноєвропейські навчальні заклади"[2]. Румунські дослідники І.Міхалческу й К. Ербичану у своїх твердженнях були более конкретними. Вони прямо веазували на паризьку Сорбонну. Про навчання Петра Могили у Франції писавши В. Щурат, зазнаючи, що київський просвітитель навчався у відомому єзуїтському коледжі Ла Флеш («La Flиche»), слухав там лекції у патера Варона разом із майбутнім видатним філософом Рене Декартом. В. Щурат своє твердження висуває однієї аркуша латинською мовою, знайденого у церковному архіві села Берески под Ліском Перемиської дієцезії, що має назву «Magna ars disserendi de qualibet materia.» («Велике мистецтво пояснення матерії»). Ліст цей був написань у ХVІІ ст., й його невідомий автор, стаючи на захист Петра Могили зазначає: «Per summum nefas vituperatur. Varonem enim praeceptorem habebat eminentissimum» («Великий гріх лаяти його. Бо найславетніший Варон був його вчителем»). Намагаючись якось перекинути місток між Петром Могилою й Вароном та Р. Декартом, В. Щурат пише: «Може і патріотичні мотиви велять біографам подавати П. Могилу за учня паризької Сорбонни — того Могилу, що после смерти свого батька, опускаючи Францію, міг матір найвище 12 літ віку"[3].

Ос-кільки документальних свідчень про життя Петра Могили дуже мало, вважаю за необхідне навести уривок із книжки знатного київського історика С. Голубєва «Київський митрополит Петро Могила та його сподвижники». «Після повідомлення про доля в Хотинській битві біографічні свідчення про Петра Могилу до присвяти у сан києво-печерського архімандрита стають дедалі рідшими і уривчастими. На їхнього основі можна вивести лише один досить вірна висновок: после смерти свого опікуна С. Жолкевського Могила задумавши переселитися із Бельського воєводства й у зв «язку із цим звертає увагу на Київську область. Він починає часто відвідувати Київ, де в годину митрополичну кафедру займав його друг, а може і наставник Іов Борецький, й купляє в околицях міста помістя. Часті стосунки із Борецьким не полишаються без впливу на релігійні подивися Могили, який почав брати діяльну доля в справах віри. Ця доля скоро досягає величезних розмірів в наслідок послідуючій за цим суттєвій зміні у долі молдавського воєводича. Розуміємо вступ його на києво-печерську архімандрію». Після смерти 21 березня 1627 року печерського архімандрита Захарія Копистенського на цю посаду виявився ряд претендентів. Алі, Незважаючи на це, хоч й незначною кількістю голосів, перевага був надана Петрові Могилі. У 1628 р. польський король Сигізмунд ІІІ затвердивши Могилу на цій посаді. «Новий архімандрит, — відзначає у своєму нарисі про нього М. Костомаров, — зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних доручивши учити, а впертих й своєвольних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-Миколаївський монастир, заснував Голосіївську постинь, побудував за свій рахунок при лаврі богодільню для жебраків й задумавши заводити при Печерському монастирі вищу школу». Тією годину повернулися із різних університетів Європи послані ним, ще у його Перші дні перебування в Лаврі, юнаки, котрі утримувалися за кордоном власними коштами Петра Могили. Вони і стали його першими помічниками в організації якісно нової системи освіти в Києві. Так було б відкрито в Лаврі школу, котра відразу ж стала набагато авторитетнішою за Богоявленське (Братське) училище. Воно в цій конкуренції могло загинути. І це стривожило високих духовних осіб, котрі справедливо вважали, що училище треба зберегти. Вони звернулися до Могили із проханням порятувати навчалиний заклад. Архімандрит вирішив про «єднати школу із училищем. У такий спосіб творився найавторітетніший центр освіти в усій Україні. Сам Могила виділив власні кошти, на котрі було б збудовано один із навчальних корпусів на Подолі, утримувалися викладачі і школярі.

Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, й створювалась вона за зразком польських шкіл вищого типу — колегій. Всього в ній навчалося понад 100 учнів. Однак було б чимало труднощів й незгод. З самого початку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень, котрі, до речі, відбиралися саме вони. Втім Могилою цей опір був знищений скоро: він покаравши незговірливих іноків, усунув упертого ігумена Арсенія і, поставивши нового, уладнав із ним згідну зі своїми передбаченнями справу.

Та щойно розпочалося навчання, як виникли нові ускладнення. Київське братство, козацтво підняли запитання про про «єднання Київської братської школи та лаврської. Наприкінці 1631 року 32 братчики Київського богоявленського братства склали акт, у якому Могила називався старший брат, охоронцем й пожиттєвим опікуном братства. Прохання братства підтримав й новий митрополит Ісайя Копинський. А 12 березня 1632 р. до Петра Могили звернувся гетьман реєстрових козаків Іван Кулага-Петражицький із «Лістом військовим», у якому просив про «єднати школи, обіцяючи зі свого боці їхнього «твердо захищати, охороняти і них аж до смерти стояти». Вирішили про «єднати школи в одну, Яка отримала назву Києво-Печерської колегії. Петро Могила за згодою братства ставши її «старший брат», «довічним охоронцем й наставником».

Мине годину, й колегія стані на честь Могили — Києво-Могилянською, а згодом й академією, Яка відіграла найвизначнішу роль у розвитку освіти і науки як в Україні, то й в Росії. А тоді, навесні 1632 р., студенти-ритори заснованого Могилою «гімназіума» склали й піднесли йому на Великдень панегірик «Евхарістірон, чи Вдячність Петру Могилі», у якому прославляли Могилу як Першого, хто давши православній науці, «досі безплідній», справжню вченість.

Між іншим, культурна і освітня діяльність Петра Могили не обмежувалася лише турботою про Київську колегію. Саме за його участю були відкриті колегії у Вінниці, Кременці, Гощі. Багато зусиль доклав він й до розвитку книговидавничої справ в Україні.

У квітні 1632 року помер польський король Сигізмунд ІІІ. У Кракові збирався сейм, на якому мало розглядатися запитання про його наступника. Старий й хворий митрополит Київський Ісайя Копинський не міг рушити в таку далеку дорогу. Рада вищого духівництва вирішила послати від собі на сейм П.Могилу. Прибувши туди, архімандрит Києво-Печерської лаври заявивши від імені всього українського народу, що київська депутація не братиме участі в сеймі, якщо негайно не якщо прийняте рішення про Повернення православних всіх захоплених вони уніатами монастирів й церков. Після тривалої дискусії сейм змушений був винести таке рішення. Вісь що зробила одна людина, котра мала незламну силу волі, гнучкий розум й знання дипломатичної справ. Княжич за походженням, мало мав собі суперників за вихованням, був зразком ревної відданості в вірі і православ «ї - лише один Могила міг того годину так невтомно боротися й так переможно вийти із такої нерівної боротьби.

як козацькі посли, то й делегація духівництва на чолі із Петром Могилою виявляли неабияку активність на сеймі. Щоб забезпечити собі більшість, королевич Владислав склав спеціальний матеріал, у якому пропонувалося вирішити козацькі запитання, віддати православним Київську митрополію, повернути усі її маєтки, монастирі і навіть львівське єпископство.

Однак він міг набути сили лише после затвердження «елекційним» сеймом. На ньому і почалися і основні дебати, що доходили мало не дуже до бійок, особливо, коли в суперечку встрявали козаки. У діаріуші князя А. Радзивілла 1632 року зазначалося: «У понеділок (15 жовтня) козаки на сеймі говорили про унію із презирством, робили тисячі протестів й погроз й при цьому заявили: нехай Республіка не доводити їхні до відчаю… Тут є багато попів та інших схизматиків, котрі розпалюють ворожі партії. Ми застосовуємо проти них усі наші намагання, але й досі пір становище досить важке…».

Говорячи про попів, Радзивілл, очевидно, мав на увазі делегацію православного духівництва на чолі із Могилою. Він дійсно разом із Адамом Киселем, Лаврентієм Деревинським й Вороничем постійно виступав на засіданнях сеймові, захищаючи православних, й навіть особисто звернувся до новообраного 13 жовтня короля Владислава. Тієї, зваживши на ситуацію, задовольнив їхні прохання, видавши «диплом», яким гарантував більші права й вигоди, ніж тих, що були зазначені в «Меморіалі».

«Диплом» надавав повну свободу переходу як із православ «зробив у унію, то й із унії в православ «я. Київський митрополит мав, як й раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Віддавалась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, заборонялося чинити всілякі образи православним людям.

Колі Петро Могила разом із брацлавським підсудком Михайлом Кропивницьким вітали Владислава із обранням, то дякували йому за рішення, підкреслюючи: «Розумно поглянув ти на наші прохання й справедливо розсудив їхнього». Тім годиною козаки й православне духовенство, очевидно, інспіроване однодумцями Петра Могили, до одного із останніх днів сеймові, зібравшись разом, прийняли рішення усунути від Митрополії Ісайю Копинського як людину престарілу і хворобливу. Відразу, у Варшаві, митрополитом було б обрано Петра Могилу. Щоправда, на випадок, коли б король не побажав затвердити Могилу митрополитом, було б обрано і іншого кандидата — вінницького підстаросту Михайла Ласку, чия матір — Гулевичівна — віддала свій край под Київську братську школу. Були також обрані на єпископію Луцьку — князь Олександр Пузін, на Мстиславську — ігумен Віленського Святодухівського монастиря й ректор школи при ньому Іосиф Бобринович.

12 березня 1633 року Владислав затвердивши митрополитом Петра Могилу й видав йому «привілей» на це. При цьому король відзначив, що добро знає Могилу, «коли тієї був ще у «світському званні» й коли «на очах його воював проти головного ворога Польщі Османа, царя туркцького». Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася його й Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд за Пустинно-Микільським монастирем.

Невдовзі було б отримане благословіння і патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».

Настановлення Петра Могили митрополитом у Києві викликало незвичайну радість. Учні братської школи складали йому гимни й панегірики. «Колі б ти задумавши, — говоритися до нього в привіті, — відправитися із Києва до Вільна й до країв українських й литовських, із якими радощами зустріли б тобі тих, которими наповнені суди, темниці і підземні в «язниці за непорочну віру східну!?» Друкарі присвятили йому віршовану брошуру, що надрукували под заголовком «Евфонія веселобремячая».

Після наставлення митрополитом Петро Могила із новою силою розгорнув сподвижництво як у галузі церковній, то й освітній, будівничій, книгодрукування та ін.

Насамперед после Повернення Києва він звернув увагу на вилучення в уніатів і упорядкування давньої руської святині - Софійського собору. Після «хозяйнування» уніатів ця велична будова перетворилася на пустку і поступово руйнувалася. Першим ділом митрополита було б надати церкві св. Софії величного виду й посвятити її для богослужіння; він називав її «одинокою окрасою православного народу, головою й матір «ю всіх церков». Петро Могила намагався відновити давню святиню Києва й разом із тім оживити в народі споминку старовини. Таким чином, він відновив церкву св. Василя; із руїн Десятинної церкви поставивши нову камінну церкву, а підчас тихий робіт найшов у землі домовину св. Володимира й переніс її до печерського монастиря, щоб люди могли її поклонитися, відновив також стару церкву Спаса на Берестові.

Петро Могила звернув увагу тих, що в церковні богослужебні книжки, якими тоді користувалися в південній та західній Русі, вкралися неправильності і суперечності. Це було б тоді тім гірше, що противники православ «я вказували на цю обставину, як на слубу бік і стверджували, що в православнім богослуженні немає одностайності: в одній книзі про орден й сам предмет можуть бути самі вислови, а другій — зовсім інші, й кожен священик може вживати того чи іншого способу. Цим противники намагалтся доказати, що церква, одного голови, не зможе дотриматися правильності в своїх богослужебних книгах, а тім самим звертали на конечність підчинитися папі, як єдиному голові. Могила постановивши, щоб у майботньому богослужебні книжки не давалися до друку без перегляду і порівняння із грецькими першотворами й без його благословення. Він займався їхні переглядом сам особисто.

Петро Могила дуже дбав, щоб завести одностайність у православнім богослуженні, щоб священики як слід виконували свої обов «язки, та щоб поправити їхнього моральність. Для цого у 1640 р. Могила призначивши собор у Києві й на цей собор закликав не лише духовних, а і світських людей, записаних в братствах; после його погляду складу Церкви, світські люди малі право голоси в церковних справах. «Наша церква, — писавши Могила в своїм окружнім посланні, — лишилася недоторканою в догмах віри, але й дуже попсована що до обичаїв, молитов й благочестивого життя. Багато православних, ходячи на богослужіння іноверців й слухаючи їхні науки, заразилися єресю, так що важко розпізнати: чи смердоті справжні православні, чи лише так називаються? Інші ж, не лише світські, але й і духовні, просто залишили православ «я й перейшли до різних безбожних сект. Духовний й чернечий стан потрапивши у нелад; недбалі настоятелі не стараються що до ладу й зовсім ухилились від приклада давніх отців Церкви. У братствах залишили ревність й звичаї предківські; кожен робить, що хоче.» Могила заявляв, що він бажає повернути українську церкву до давнього благочестя, й думавши, що цого можна досягти собором духовних й світських людей. Дії того собору не дійшли до нас, та мабуть результатом його нарад явилося нове видання «Требника» в 1646 р. Цей «Требник» — подрібний збірник богослужень, довго служив провідною книгою цілій Росії й відомий под назвою «Требника Петра Могили». У «Требнику» Могила не обмежився лише викладом молитов й обрядів, а ще додав до нього пояснення і повчання, як поступати в різних ситуаціях, так що цей «Требник» служив не лише провидною книжкою для відправи служб, але й щей мав значення научної книжки для духівництва. Ціль книжки виражена у вступі, де сказано: «Книжка ця печатається задля того, щоб священики в своїх парафіях шкірного дня, іменно ж у неділю і дні святий, читали і пояснювали його своїм парафіянам, але й також, щоб світські люди грамотні вчилися у такий спосіб християнської науки, щоб родителі вчили своїх дітей, а володарі підвласних собі людей, а токож щоб у школах усі вчителі веліли своїм учням вчити цю книжку напам «ять». Цей катихізис способом свого викладу послуживши взірцем для всіх катихізисів пізніших часів. Він виложений в питаннях й відповідях й складається із трьох частин: в першій розбирається символ віри после членів, в другій — молитва Господнього, в третій — заповіді.

У 1644 р. Могила написавши твір «Лi?о?», який складався із трьох розділів: в першому обговорюються тайни і обряди, в іншому — церковний статут, в третьому — дві головні догматичні різниці між східною і західною церквами: походження святого Духа й верховне начальство папи. Взагалі, із оглядом на значення обрядів, Могила відрізняє єственні головні ознаки від додаткових. Єственними він називає тих, що при будь-яких змінах форм мають лишитися непохибні, смердоті містяться: V в матерії; V в формі чи слові; V в інтенції (намірі) того, що відправляє службу Божу (богослуження). Таким чином в тайні хрещеня вода становить матерію, виголошення слів: «хреститься на ім «я Батька, Сіна й святого Духа» — форму, внутрішній намір чи бажання того, що сповнює таємницю, щоби звести ласку св. Духа — інтенцію. Зовсім це у літургії єственну частину її становлять, крім внутрішнього зв, а м й р у священика: матерія, тобто хліб й вино, й форма, тобто освячуючі її слова Спасителя: «прийміть, їжте і пийте від неї усі». Весь лад богослуження, в котрий прибрані чи влучені єственні ознаки, може змінятися в різних церквах. Відповідно до місцевостей, давніх звичаїві переказів, можуть існувати всякі обряди. Обряди можуть в одній й тій самій церкві после потреб години змінюватися, доповнятися і скорочуватися, та не інакше, як на основі соборів. Кожен священик, зокрема, винен точно виконувати все, що постановляють богослужебні книжки, прийняті у тому годину. Такий був погляд знатного митрополита все лад зверхньго богослуження. Він завзято виступав проти римської церкви, але й зовсім не із причин різниці богослужбового ладу, а й за її догматичні похиби, між котрими перше місце займає признання абсолютного голови в особі римського папи.

як лише Петро Могила зайняв посаду митрополита, він реформував Київську братську школу в колегію, заснував другу школу у Винниці й завів при київськім братстві друкарню та підчинив їхні київьському митрополитові. Цим було б порушено стародавній розпорядок патріярха Теофана, после якого київське братство підлягало лише патріярсі. Алі це було б виправдано зробленими змінами: заснуванням монастиря й зміною школи на колегію, й тім, що колегію й монастир підтримував на свої власні кошти Петро Могила. Монастир мав тісний зв «язок з колегією. У ній містилися лише ченцінаставники, їхні всіх було б взято із Печерської Лаври. як уже говорилося, Могила підтримувал колегію і монастир за власний кошт: переписавши ними дві лаврських волості, подарував колегії своє власне село Позняківку, крім цого годину від години давав грошові підмоги на приміщення і гроші для учителів і учнів. За його прикладом й проханням, записана в братство шляхта допомогала колегії усякими дарами й щорічно вибирала старостів з-поміж собі для нагляду і допомоги в підтримці. Колегію було б утворено за зразком тодішніх висших европейських шкіл, за допомогою свідомих духовних осіб, а також світських людей, які б могли пильнувати правоти східної церкви й своєю освітою статі на рівні із тими, від кого смердоті повинні були охороняти права своєї церкви дорогою закону і втолоковування. Ідеалом Могили був такий Український Чоловік, котрий бі, зберігаючи свою віру і свою мову, водночас рівнем своєї освіти й своїми духовними здібностямистояв на рівні із поляками, із якими частка зв «язала його в державних відносинах. Доти ідеалу прямували і способи виховання і навчання, прийняті Могилою.

З наукового погляду колегія ділилася на дві конгрегації: висша й низшу. Низша конгрегація на свій чергу ділилася на шість класів: ф, а р, а чи, а зв, а л т про р й я, де вчили одночасно читати і писати тьома мовами: слів «янською і грецькою; й зв ф й м, а — клас початкових відомостей; за ним клас р р, а м, а т і до і й клас сек. і зв т, а до сек. і метрів і: в обох класах навчали граматичних правил трьох мов — слів «янської, латинської й грецької, пояснювали і перекладали всякі твори, робили мовні практичні вправи, вивчали катихізис, арифметику, музику і нотний спів. Далі - слідував клас п про е із й ї, де викладали поетику й писали всякі можливі вправи у віршованні, як російською, то й латинською. За поетикою слідував клас р тощо про р і до і, де учні вчилися складати промови. Висша конгрегація складалася із двох класів: ф й л про з про ф й ї, якої викладали после Аристотеля, приладженого до викладання у західних латинських провідних книжках, й поділялася втричі частини: логіку, фізику (теоретичне толковання явищ природи) й метафізику. У цьому класі навчали також геометрії та астрономії. Іншим найвищим класом було б б про р про з л про в й є. Його вивчали после системи Томі Аквіната. У цьому ж класі викладали гомілетику і учні тренувалися в написанні проповідей.

Усі науки, за виключенням слів «янської граматики і катихізису, викладалися латинською мовою. Учнів примушували не лише писати, але й і разу-раз говорити цією мовою, навіть поза колегією: на вулиці, вдома. У цих цілях для учнів низшої конгрегауії були видумані довгі листи, вложені в покровець. Хто сказавши що-небудь за латинськи, тому давали цей лист, вписували туди ім «я учня, що провінився. Учень носивши цей лист, доки не міг віддати його кому-небудь іншому, хто мовивши за латинськи. Першість, що надавали латинській мові, после заснування колегії, наштовхнуло на неї небезбечну бурю. Між православними розійшлася чутлива, що колегія неправославна, що наставники її, виховані за кордоном, заражені єресю, що в ній викладають науки по провідним книжках іновірців. Навчають найбільше латинською мовою, мовою іновірців, а чинять це тому, щоб відвести молодь із дороги віриїхніх батьків! Громада легко присвоювала собі подібні подивися. Люди звикли до тої бридкі, що латинською мовою відправляють богослуження й говорять вороги їхньої віри, ксьондзи, й тому вважали вивчання тієї мови неправославним ділом. Могила мав чимало противників, але й це були невчені і негідні свого сану попі, велику кількість які він усунув із їхніх місць. Крім того і не сприяли йому усі прибічники Ісаї Копинського, котрий, як видно, сам мовивши про неправослав «я свого суперника, що усунув його із метрополії. Лиха слава про Петра Мтогилу й його науковий заклад поширилася між козаками, котрі були готові жорстоко розправитися із тими, кого вважали ворогами віри. І справді - діло дійшло доти, що одного разу ватага народу, под дротом козаків, майже накинулася на колегію, бажаючи спалити її й повбивати наставників. «Ми, — писавши опісля Сильвестер Коссів, тодішній префект київської колегії, — висповідалися і чекали що нами стануть кормити дніпрових осетрів, та на щастя Бог, бачучи нашу невинність й піклуючись про просвіту українського народу, розігнав хмару пересудів і просвітив серця наших земляків. Вони побачили в нас справжніх синів православної церкви. І із того години поселенці Києва та інших міст не лише перестали нас ненавидіти, але й стали щоразу віддавати понад своїх дітей й величати нас Геліконом й Парнасом». Ця подія, що загрожувала колегії, трапилася у 1635 році. У тім самім році, коли минула небезбека, Сильвестер Коссів видав твір «Екзегезисї чи Апольогію Кіевскихї школї», в ньому він захищав спосіб навчання, прийнятий в колегії. Першість, що надавали латинській мові, виправдовували в очах Петра Могили й наставників, які він обрав за тогочасних обсавин. Українці, що навчалися в колегії, жили под польським володарством й готувалися до життя в суспільстві, пронизаним польським ладом й польськимим поглядами. У цьбму суспільстві панувала й глибоко укорінилася думка, що латинська мова є найголовнішою ознакою освіти, й хто краще володіє латинською, тієї гідніший зватися освіченою людиною. Українське шляхетство в тієї годину дуже квапилося позбутися своєї народності, бо русини-українці в великій пошані в поляків. титану, що перейшли у католицтво, із гордістю вважали собі поляками. Щоб усунути це, українцям, котрі зберігали свою віру і народність потрібно було б присвоїти тих звичаї й ознаки, котрі давали декларація про пошану, котра лічила освіченій людині. Латинська мова в тодішніх суспільських гуртках був, звісно, задля релігійних суперечок із католиками, бо у тих часи про «високі» предмети говорили інакше, як латинською мовою, латинська мова вживалась у судах, сеймах, сеймиках й на будь-яких громадських сходинах. У колегії учні навчалися і тренувалися латинською мовою, нею проводилися класові і публичні диспути. Тому один бік наволдила різні противні православ «ю докази, що були тоді в ззвичаю у католиків, друга заперечувала їхнього й обороняла православ «я. Такі диспути не обмежувалися лише предметом віри, але й простиралися і на всякі філософічні предмети. З організації диспутів ми бачимо, що Могила намагався виставити проти католицтва учених й зручних борців за українську церкву, що вміли б поражати ворогів їхньою власною зброєю. Відповідно тім практичним поглядам, Петро Могила надав також цей схоластичний характер усій науковій освіті, що набиралася молодб в колегії. Головною особливістю схоластичного способу науки, що існувала в західній Європі в середніх віках й ще панувала в ХVІІ ст., було б ті, що под наукою розуміли не скільки кількість й обсяг предметів, підлягаючих вивчанню, стільки форму чи способи, що служили для правильного розкладу, відносин й значення предмета. Мало знаті та гарно вміти користуватись малим запасом знань — це був позначка освіти. Звідти нескінчений ряд формул, зворотів й класифікацій. Цей спосіб, як показавши віковий досвід, мало допомагав розповсюдженню наукових предметів й давав змогу так званому вченому пишатися своєю мудрістю, коли він, на самом деле, був зовсім нгеуком чи марнував годину, працю й здібності на вивчення того, що було б мало пригідне для життя, і краще було б б зовсім забути. Тань цей спосіб, при всіх своїх великих недоліках, мав однак й добру бік в свій годину. Він привчав голову до розумового процесу, служив, так сказати б, розумовою гімнастикою, що готувала людину займатися предметами знання із науковою правильністю. Не можна сказатит, щоби в західній Європі в часи Могили не було б уже іншого способу науки, інших зрозуміти щодо знання, але й ці засновки нової освіти, що то й блискучо повели розум людський до великих винайдень в обсязі природних наук й до яснішого погляду на потреби розумового й матеріального життя, були далекі й майже не торкалися тодішньюї Польші, дарма що ще сто років тому вона був родинним краєм Коперніка. Для Петра Могили це було б зовсім природно зупинитися на тім способі навчання, що панував в краю, де він живий й для якого готував своїх українських питомців. Тім понад, що спосіб цей после його перегляду відповідав його найближчій задачі: виховати покоління оборонців української віри і української народності в польській громаді.

Після погляду на просвіту, освіта, що давала колегія Могили, винне здаватися дуже одностороннім: учні, що скінчили курс в колегії, було невідомо законів природи настільки, наскільки смердоті були відкриті і досліджені тодішніми передовими вченими на заході; мало свідомими смердоті були й в географії, історії, науці права. Та доволі було б і того, що смердоті стояли, не нижче освічених поляків. Та щоб крім того оцінити ще і важливість зробленої Петром Могилою зміни в розумовім житті українського народу, треба поглянути того стан, в якому перебувало розумове життя на Україні доти, й тоді його заслуга покажеться вельми значною, й успіх його заходженню безмірно важливим у своїх наслідках. У краї, де протягом віків панували умови ліннощі, де широкі верстви народу перебували із огляду на свої поняття майже в первісному стані, де духовні одинокі провідники якого-небудь розумового світла махінально й недбало виконували обрядові форми, не розуміючи їхнього значення, не малі поняття про єство релігії, де приймалися лише слабі качани освіти, придушувані нерівною боротьбою із чужинським й неприязним ладом освіти… У краї, де українську мову, українську віру й навіть українське походження напятновували печатю темноти, нечемності й негідності із боці пануючого племені - в тім краю нараз із «є сотні українських молодців з здобутком тодішньої освіти, й смердоті не соромляться називатися Українцями, смердоті виступають з здобутою наукою для оборони своєї віри й народності!

Хоча київська колегія надавала перевагу латинській мові з шкодою грецької. Усі таки вона працювала і над розвитком української мови і письменсива. Учні виробляли проповіді російською. титану, що виходили із колегії у сані священників, могли научати народ, а братськім монастирі не минула ані одна святочна служба, коли б незчисленному народові, зібраному в храмі, не говорилися б проповіді чи не пояснювався катихізис православної віри. Проповідування із того години стало звичайним явищем в українських церквах, у Московщині проповідб був явищем майже нечуваним. Учні київської колегії займалися також віршованою літературою й малі до неї особливе вподобання, але й после польських взірців писали силабічним розміром, як виявилося, зовсім не відповідним природі української мови, що до наголосу. Головний ж недолік тодішніх віршописцівце ті, що смердоті розуміли под поезією лише форму, а чи не зміст.

Учні складали святочні вірші найбільш на Різдво Христове й співали, ходячи по будинках. Ці верші переймав й зберегав навіть народ, хоч смердоті і різко відрізняються від народних святочних пісень своєю незручністю, дивоглядністю й недостачею поезії. Проби учнів київської колегії в драматичній поезії малі велике значення і важливі наслідки, бо смердоті в майбутньому стали зародженням українського театру. Початок драматичної поезії в Києві було б належить «вертепами». Так звалися маленькі переносні театри, котрі учні носили із собою, переходячи із хати до хати на свято Різдва Христового. У тихий театрах дійовими особами були ляльки, а учні них розмовляли. Предметами вистав були різні події із іторії різдва й молодості Христа. Такі вертепи існували дуже довго, й, мабуть, у давні часи смердоті мало чим відрізнялися від пізніших. Крім вистав релігійни, у вертепах (як можна здогадатися із приклада пізніших часів), для забави глядачів, представляли різні яви із народного щоденного життя.

За цією первісною формою слідували «дійства» чи вистави, взяті із священної історії, де із «були різні уособлені поняття. Такі вистави найбільш популярними були в єзуітів, а потім уже перейшли до київської колегії.

Мова, якою писали тоді учні київської колегії свої проби, був дуже віддалена від живої мови народної й був мішаниною слів «янської мови із російською й польською, із великою кількістю різниз високопарних висловів. Треба відмітити, що после Петра Могили книжкова українська мова почала потроху відчищуватися від польонізмів, й вироблялася нова книжна мова, що послужила основою нинішній російській мові. У українських комічних творах мова книжна наближалася до мови народної української.

Вороги православ «я шкірного випадку намагалися робити колегії всяке хвацько. У 1640 році Могила в своім універсалі скаржився тих, що «намісник київського замку, потакуючи злобі ворогів колегії, навмисне наславши свого повновласника, який порозумівся в корчмі із деякими іншими людьми й напавши на учня Гоголевського, винив його у якійсь поганій справі, а намісник без подальшого слідства катував його». Це було б зроблено із тім наміром, щоб учні, наляканні подальшим розслідуванням. Розбіглися. Ця подія був настільки важлива, що Петро Могила був приневолений їхати на сейм й просити від польського уряду провного захисту для своєї школи.

Вже тоді Петро Могила, як він сам писавши, втратив більшу частину свого майна. Воно пішло зв, а уладження школи і церкви. Його власність й власність печерського монастиря із працею могли приспорювати доходів на утримання колегії, бо смердоті були спутошені то набігами татарськими, то межиусобицями із козаками. Отже митрополит був приневолений просити допомоги у різних братств. Крім усього всього, він дуже старався, щоб підтримати своє улюблене діло. У своїм духовнім заповіті, написаним, швидше за усе, тоді, як він чув собі близьким до смерти, він говорити: …"Вбачаючи, що занепад святої віри в українськім народі скидатися не із чого іншого, як із цілковитої недостачі освіти і науки, давши я обіцянку Богові моєму — все своє майно, що я дістав від батьків, й все, що не залишилось бі тут із доходів, призбируваних із поручених Мені святих місць, із маєтно-збурених храмів Божих, із які залишилися сумні руїни, по чати на засновини шкіл в Києві"… Колегію він називає в заповіті своїм единственнымъ залогомъ, й, бажаючи «облишити її укоріненою в потомственні часи», як посмертний дар відписує їй 81 000 польських золотих, цілу свою бібліотеку, четверту частину свого срібла, деякі цінні речі й. На вічний спомин про собі, свій срібний митрополичий хрест й саккос.

Визначний політичний й культурний діяч, меценат, філософ, письменник — таким увійшов наша історію Петро Могила. Виснажений хворобою, чекаючи смертної години він складав заповіт. Звичайно ж, основне місце в ньому відводилося його улюбленому витвору — колегії, що уже за життя митрополита стала називатися Києво-Могилянською.

Петро Могила помер останнього дня 1646 року, встигнувши навести лад у всіх своїх паперах, розподілити все, що мав. Це саме тієї випадок, коли можна сказати: людина підготувалася до смерти й поставила логічну крапку в своїх земних діянніх. Тривалий годину у Київській академії щороку 31 грудня відбувалася панахида, на якої збиралося все вище духовенство міста. Академія свято берегла пам «ять про свого великого благодійника.

Його поховали на вказанному них самих місці у великій печерській церкви біля лівого криласа. Він заповів, щоб йому не ставили ніяких монументів чи надгробків. Пам «ятником Петрові Могилі лишилася славетна академія.

Тепер треба поставити логичну крапку і зробити деякий висновок. На мою думку, Петро Могила добро розумів значення духовної культури в житті українського народу. Саме завдяки йому був зроблений значний крок у розвитку вищої освіти на Україні. З його ім «ям заговорили українською у «язане рохгортання системи вищої та середньої освіти в Україні та Росії, Яка непросто копіювала західноєвропейські школи, але й і могла конкурувати із ними. Він ставши фундаментатором й творцем Першого в усій Східній Європі вищого навчального заставі - Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української академії та Київського університету.

Український народ завжди гаряче підтримував свою вищу школу, заговорили українською у «язуючи із нею великі сподівання у боротьбі за незалежність. Під годину визвольної війни, коли вирішувались й закріплювались у міжнародних угодах такі життєво важливі для України запитання, як держава й націонільні незалежність, свобода віросповідання тощо, чільне місце серед них віджводилось Києво-Могилянській колегії. У статтях Зборівського (1649 р.) й Білоцерківського (1651 р.) договорів твердилося: «…Колегія Київська має залишитися при колишніх правах, згідно із старовинними привілеями». 4].

Діяльність Петра Могили відіграла значну роль у розвитку вітчизняної освіти, науки й культури, сприяла пробудженню свідомості українського народу, усвідомленню ним своєї гідності.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Олесь Білодід «Загадка Петра Могили Київ, старовина. — 1993 — № 3.

— З. 5−39 2. Історія України в особах ІХ-ХVІІ ст. — Вид-во Укр., 1993. — 396 с.

(З. 255−265) 3. Грушевський М. «З історії релігійної думи на Україні» — До., Освіта,.

1992, — З. 94−102 4. Костомаров М. «Історія України в життєписах визначних її діячів». ;

Львів, 1918, — 493 з. До.: Україна (репринт) З. 193−234 5. Хижняк З.І. «Києво-Могилянська академія». — 2-ге вид., перероб. й доп.

— До: Вища школа, 1981 — З. 39−53 6. Слабошницький М. «З голосу нашої Кліо». — До.: Фірма «Довіра»; 1993.

— 225 з.; З. 202−205.

———————————- [1] Голубєв З. Київський митрополит Петра Могилу. «Київська старовина», Т.П. — До., С. 2. [2] Голубєв З. Київський митрополит Петра Могилу та її сподвижники. Т.1. — До., 1883. — З. 17−19. [3] Голубєв З. Київський митрополит Петра Могилу та її сподвижники. Т. 1. — До., 1883. — З. 17−19 [4]Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. — 2-ге вид., перероб. й доп. — До: Вища школа, 1981 — З. 51.