Автономна Республіка Крим (реферат)

РЕФЕРАТ На тему:

Автономна Республіка Крим

ПЛАН.

1. Автономна Республіка Крим — територіальна автономія у складі України.

2. Основи конституційного статусу Автономної Республіки Крим.

1. Автономна Республіка Крим — територіальна автономія у складі України Автономна Республіка Крим є «невід'ємною скла­довою частиною України і в межах повноважень, визна­чених Конституцією України, вирішує питання, відне­сені до її відання» (ст. 134 Конституції України). Отже, Автономна Республіка Крим (АРК) за конституційною природою є формою так званої територіальної (адміні­стративно-територіальної, регіональної, обласної) авто­номії, добре відомої світовій практиці державотво­рення.

У науці державного будівництва під автономією ро­зуміють, звичайно, самоврядування певної території в державі. Щодо тих об'єктивних характеристик, яким має відповідати ця територія, то існують два підходи до їх визначення: комплексно-територіальний і національно-територіальний.

Суть першого підходу полягає в тому, що, згідно з ним, суб'єктом автономії може бути територія, яка від­різняється своїми історичними, географічними, еконо­мічними, мовно-культурними, релігійними, національно-етнічними та іншими особливостями.

Відповідно до національно-територіального підходу суб'єктом автономії визнається територія, що виділяєть­ся особливостями побуту та національним складом насе­лення.

У радянській літературі національний фактор при визначенні автономії вважався провідним, оскільки ав­тономія розглядалася ще й як ефективна форма здійс­нення права націй на самовизначення. Ця обставина, у свою чергу, давала можливість розглядати кожне авто­номне національно-територіальне утворення не як зви­чайну форму децентралізації державної влади за умов унітарної держави, а як державно-політичне утворення, тобто як одну з форм державності. Так, у практиці дер­жавного будівництва виник феномен державно-полі­тичної (автономна республіка) та адміністративно-полі­тичної (автономна область, автономний округ) автоно­мії, а також федерації, заснованої на автономії таких її суб'єктів.

Проте федералізація та автономізація — два цілком різні за державно-правовою природою принципи, а фе­дерація, заснована на автономії її суб'єктів, — це нон­сенс. Ще на початку нашого століття професор О. Ященко писав, що треба чітко відрізняти федераліза­цію від децентралізації, федеровані штати від децентра­лізованих автономних областей унітарної держави. Ця відмінність полягає в характері влади: чи є вона первин­ною, власною, чи — автономною. При федералізмі неза­лежні частини домовляються й об'єднуються, беруть участь у створенні колективної влади федерального сою­зу як його органічні члени. При децентралізації у формі автономії спочатку існує самостійна, попередньо створена суверенна влада, яка поступається частиною своїх ! прав та атрибутів окремим територіям. Автономізація є наступною стадією розвитку після створення централізованої системи влади і не суперечить унітарній формі правління1.

Щодо світової практики державотворення, то вона, хоч і не завжди послідовно, підтверджує існування зга­даних відмінностей між федералізацією та автономіза­цією держави. Загальновідомо, наприклад, що Сполучені Штати Америки, Швейцарія, Федеративна Республіка Німеччина були створені шляхом об'єднання «знизу», за принципом субсидіарності їхніх суб'єктів, а тому вони найбільш повно відповідають класичному визначенню федеративної держави. Це можна сказати й про колиш­ній Радянський Союз, якщо брати до уваги лише фор­мальний механізм його створення.

А от Італія та Іспанія, хоча й пішли шляхом широкої автономізації всіх своїх областей, проте залишаються унітарними державами. Усього ж у світі нараховується 12 країн (крім держав — колишніх суб'єктів СРСР), які мають у своєму складі автономні утворення, залишаю­чись при цьому державами з унітарною формою прав­ління.

Протягом багатьох десятиліть Російська Федерація (донедавна РРФСР) вважалася федерацією, заснованою на автономії суб'єктів. До її складу поряд із звичайними адміністративно-територіальними одиницями (краями та областями) входили 16 автономних республік, 5 авто­номних областей та 10 автономних округів. Фактично ж, беручи до уваги щойно розглянуті принципові відмін­ності між федералізацією та автономізацією, це була звичайна унітарна держава з територіальною автономі­єю, побудованою за національно-територіальним прин­ципом.

З розпадом Радянського Союзу та перетворенням РРФСР на суверенну державу — Російську Федерацію — процес суверенізації охопив і її автономії. Він супровод­жувався проголошенням суверенітету автономними рес­публіками, кількість яких значно зросла (з 16 до 21) за рахунок створення нових республік на базі колишніх ав­тономних областей, а також роз'єднання тих з них, які об'єднували по дві нації. Звичайні краї та області також почали вимагати рівних прав із національними суверен­ними республіками, деякі з них навіть спробували про­голосити себе республіками. Усе це вимагало радикаль­ної реформи Російської Федерації, зокрема, нової її фе­дералізації, але вже на підставі Федерального Договору. Процес становлення Росії як федерації ще далеко не за­вершений й досі. По-перше, суб'єктами цієї федерації є різні за своєю державно-правовою природою тери­торіальні утворення: суверенні республіки, автономії (область та 10 округів), а також звичайні краї, області та міста федерального значення (Москва, Санкт-Петербург), яким надано права суб'єктів цієї федерації. По-друге, за своїм змістом Федеральний Договір не є справді федеративним, тобто договором перерахованих суб'єктів із приводу створення колективної влади того федерального союзу, яким вважає себе Росія, оскільки цей документ підписаний федеральними органами дер­жавної влади, з одного боку, та органами влади окремих республік, автономій, країв чи областей, — з другого.

Такий документ, на наш погляд, є актом не феде­ралізації, а децентралізації Росії як унітарної держави. Передусім це стосується країв та областей Російської Федерації, які хоч і здобули офіційний статус її суб'єк­тів, проте фактично залишилися територіальними утво­реннями з правами обласних автономій, як про це спра­ведливо зазначається в літературі.

Ми так докладно зупинилися на прикладі Російської Федерації через те, що деякі політики — як російські, так і українські, — настійно пропонують запровадити її модель і в нас, в Україні.

Проте, які ж найбільш істотні риси й особливості територіальної автономії з огляду на практику її застосу­вання у світі?

По-перше, територіальна автономія, як зазначало­ся, — це форма децентралізації державної влади в уні­тарній державі на рівні регіону, який має деякі особли­вості свого розвитку. При цьому національно-етнічний фактор, як засвідчує досвід багатьох країн, хоча є й істотним, але не завжди визначальним. Саме цим пояс­нюється, скажімо, те, що в такій мононаціональній унітарній державі, як Італія, запроваджена й успішно діє обласна автономія.

По-друге, автономія виникає не внаслідок акту са­мовизначення її населення, а надається державою звер­ху. Воля ж населення того чи іншого регіону до ав­тономії, матеріалізована в якійсь об'єктивній формі (скажемо, на місцевому референдумі), при цьому також враховується, але ніяких правових наслідків не по­роджує.

По-третє, автономізація областей та інших регіонів не порушує унітарної суті держави, не перетворює її на федерацію, хоча й забезпечує реалізацію практично тих самих функцій, що й федерація (відкриває простір для широкого вияву місцевої ініціативи, для активної участі різних регіонів у здійсненні внутрішньої по­літики держави, проведенні нею радикальних еко­номічних і політичних реформ, сприяє найоптимальнішому поєднанню загальнодержавних та місцевих інте­ресів тощо), вона, скажемо ще раз, не порушує унітар­ної природи, а отже, єдності держави як цілісного утво­рення.

По-четверте, на відміну від суб'єктів федерації, ав­тономні утворення, хоча й мають власні органи законо­давчої та виконавчої влади, статут та деякі інші фор­мальні ознаки державності (наприклад, власне законо­давство, внутрішнє громадянство, власну символіку), проте державними утвореннями вважатися не можуть. Адже визначальною рисою будь-якої держави є на­явність державного суверенітету, і навіть суб'єкти феде­рації не завжди втрачають цю свою якість після ство­рення ними союзної держави. Тому найбільш оптималь­ною формою автономії скрізь у світі є не автономна республіка, як у союзних республіках колишнього Ра­дянського Союзу, а автономна область, округ, регіон тощо.

В Україні питання побудови автономії на науковій основі постало у зв’язку з відновленням у лютому 1991 р. в її складі Автономної Республіки Крим та тими проблемами, які виникли через визначення конститу­ційного статусу цього утворення.

Кримська АРСР до її скасування 1945 р. вважалася суб'єктом РРФСР, хоча й була створена свого часу лише за територіальною ознакою, оскільки на її території про­живала велика кількість представників різних національ­ностей.

До України територію скасованої Кримської АРСР було передано вже як звичайну адміністративно-тери­торіальну одиницю. Як така, Кримська область нічим, власне, не відрізнялася від інших областей України, окрім, звичайно, того, що в минулому вона мала статус автономної республіки у складі сусідньої РРФСР.

Україна, як відомо, завжди була державою унітар­ною. Такою, на нашу думку, вона має залишатися й на­далі, якщо прагне зберегти себе як суверенну державу. Ось чому механічне відтворення статусу Кримської ав­тономії в її колишніх формальних параметрах як суб'єк­та федерації виявилось неможливим. Належало шукати інші шляхи вирішення цієї проблеми на принципово новій концептуальній основі. Єдино прийнятною для України в цій ситуації було визнано модель територіаль­ної (обласної, регіональної) автономії, що й було відо­бражено вже у попередній Конституції України (ет. 75−1), у Законі України «Про Автономну Республіку Крим» від 17 березня 1995 р. та Законі України «Про Конституцію Автономної Республіки Крим» від 4 квітня 1996 р.5 а також у розділі X чинної Конституції Ук­раїни.

З огляду на розглянуті тут основні характеристики територіальної автономії, якою є Автономна Республіка Крим, слово «Республіка» в її назві, так само, як і назва її основного нормативно-правового акта «Конституція», застосовані не зовсім вдало, оскільки така термінологія не є характерною саме для автономного утворення в складі унітарної держави. Проте для збереження цих назв стосовно визначення статусу цієї автономії були відповідні підстави політичного та етичного характеру, з якими не можна було не рахуватися. Тому згадаю тер­міни застосовано в розділі X Конституції правомірно. Назва того чи іншого автономного утворення, як про це свідчить і світовий досвід, не завжди відповідає його фактичному статусові, оскільки вона залежить від вели­кої кількості чинників політичного, історичного та ін­шого характеру.

2. Основи конституційного статусу Автономної Республіки Крим Суть територіальної автономії полягає передусім у праві її територіального колективу (громадян відповідної держави, які постійно проживають у межах цієї авто­номії) і тих органів, які вони обирають, самостійно ви­рішувати питання, віднесеш до відання автономії.

Перелік питань, віднесених до відання АРК, перед­бачений ст. 138 Конституції України. В їх числі пе­редусім такі, як: управління майном, що належить АРКрозроблення, затвердження та виконання бюджету АРК на основі єдиної податкової і бюджетної політики Українирозроблення, затвердження та реалізація про­грам АРК з питань соціально-економічного і культурно­го розвитку, раціонального природокористування, охо­рони довкілля — відповідно до загальнодержавних про­грамвизначення статусу місцевостей як курортіввста­новлення зон санітарної охорони курортівохорона й використання пам’яток історії.

Поряд із цим АРК має право самостійно вирішувати й такі важливі організаційні питання, як: призначення виборів депутатів Верховної Ради АРКзатвердження складу виборчої комісії АРКорганізація та проведен­ня місцевих референдумівініціювання запровад­ження надзвичайного стану та встановлення зон над­звичайної екологічної ситуації в АРК або в окремих її місцевостях.

До компетенції АРК належить також участь у ви­рішенні таких загальнодержавних питань, як забезпе­чення прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпекизабезпеченню функціонування й розвитку державної та національних мов і культур в АРКучасть у розробленні й реалізації державних програм повернення депортова­них народів.

Перераховані питання становлять коло власних (самоврядних) повноважень АРК, у межах яких АРК в особі своїх представницьких та виконавчих органів діє самостійно, ініціативно. Законами України АРК можуть бути делеговані також інші повноваження.

Тут доречно зазначити, що напередодні прийняття Конституції України статус АРК регулювався Законом України «Про Автономну Республіку Крим» (1995 р.), відповідно до якого до власних повноважень АРК були віднесені й такі питання, як прийняття, тлумачення за­конів АРК та контроль за їх дотриманнямвирішення питань територіального устрою АРК, встановлення і зміна меж районів, населених пунктів, віднесення насе­лених пунктів до категорії міст, найменування і перей­менування міст, районів, районів у містах, селищ місь­кого типу, сілвизначення повноважень і порядку діяль­ності республіканських (АРК) органів та органів міс­цевого самоврядування, об'єднань громадянвизначення структури і пріоритетних напрямів розвитку економіки АРК, забезпечення науково-технічного процесу, ство­рення й функціонування вільних економічних зон від­повідно до законодавства Україниліцензування і квоту­вання вивозу продукції власного виробництва на екс­портвстановлення доходів, що надходять на утворення бюджету АРКвирішення питань екологічної безпеки, раціонального використання, охорони, відтворення при­родних ресурсів, оголошення карантину і зон стихійного лихаздійснення політики в галузі освіти, культури, охо­рони здоров’я, фізичної культури й спорту, соціального забезпечення, а також охорони і використання пам’яток історії та культурирегулювання внутрішніх міграційних процесів, розробка й проведення науково-обґрунтованої демографічної політики, програм урбанізації і житлового господарства. Згідно із зазначеним Законом ця автоно­мія самостійно вирішує питання, віднесеш до її відання Конституцією України, цим законом, а також Конституцією АРК, яка приймається Верховною Радою АРК, затверджується Верховною Радою України і після цього стає «органічною частиною законодавства України» .

Верховна Рада України 4 квітня 1996 р. прийняла Закон «Про Конституцію Автономної Республіки Крим», яким затвердила Конституцію Автономної Республіки Крим, що була прийнята Верховною Радою Автономної Республіки Крим, за винятком преамбули та деяких ста­тей або окремих пунктів цих статей.

Сьогодні обидва ці закони є чинними лише у час­тиш, що не суперечить Конституції України (п. 1 розді­лу XV Конституції України).

Територіальна автономія відрізняється від місцевого самоврядування, здійснюваного на рівні територіальних громад, бо поряд із адміністративною автономією вона наділяється й деякими елементами нормотворчої авто­номії. Проте сфера нормотворчої діяльності автономій, як про це свідчить світовий досвід, не може бути дуже широкою, тоді як адміністративна автономія може по­ступово розширятися. Адже в державі, яка вважає себе демократичною і правовою, повинна забезпечуватися єдність у законотворенні та застосуванні законів.

Відповідно до ст. 137 Конституції України, АРК має право здійснювати нормативне регулювання з питань сільського господарства і лісів, меліорації і кар'єрів, громадських робіт, ремесел та промислів, благодійницт­ва, містобудування й житлового господарства, туризму, готельної справи, ярмарків, музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповід­ників, транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів, мисливства, рибальства, санітарної та лі­карської служб.

Проте Конституція України не надає права АРК здійснювати нормативне регулювання цих питань шля­хом прийняття законів. Для цього обрана інша форма — нормативно-правовий акт Верховної Ради АРК. Він не може суперечити Конституції і законам України та приймається відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання (ст. 135 Конституції України).

Важливою особливістю конституційного статусу АРК є те, що ця автономія має свою Конституцію, яку прий­має Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України (ст. 135 Конституції України).

Як зазначалося, Верховна Рада України затвердила Конституцію АРК, хоча процес вдосконалення цього нормативно-правового акту ще не завершився.

Іншою важливою особливістю територіальної авто­номії взагалі, АРК — зокрема є те, що, крім власних повноважень, вона має свої представницькі та виконавчі органи, в особі яких здійснюються її повноваження. Представницьким органом АРК є Верховна Рада АРК. її повноваження, порядок формування і діяльності визна­чаються цією Конституцією та Законом України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», а також Конституцією АРК в межах тих питань, що належать до її компетенції за цією Конституцією. Конституція Украї­ни, на відміну від попередніх законодавчих актів, визна­чає Верховну Раду АРК як представницький, а не зако­нодавчий орган влади. Таке положення відповідає ст. 75 Конституції України, за якою єдиним органом законо­давчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України.

Верховна Рада АРК є постійно діючим органом. Час­тина її депутатів здійснює свої функції на постійній основі, частина поєднує їх з виробничою та іншою ді­яльністю. Верховна Рада працює сесійно. Для ведення нормотворчої роботи, підготовки та подальшого розгля­ду рішень і постанов з питань, віднесених до відання Верховної Ради АРК, з числа її депутатів утворюються постійні комісії. На Верховну Раду АРК покладається прийняття нормативно-правових актів і здійснення кон­тролю за їх виконанням.

Виконавчим органом АРК, її урядом є Рада міністрів АРК. Згідно зі ст. 123 Конституції АРК, уряд є відпо­відальним перед Верховною Радою АРК і не рідше од­ного разу на рік або на вимогу не менше третини депу­татів цієї Ради подає звіт про свою діяльність. Рада може виразити недовір'я урядові.

Конституція України змінила порядок призначення на посаду та звільнення з посади глави уряду АРК, а та­кож його найменування. Якщо згідно із зазначеною ви­ще статтею, це був Прем'єр-міністр, який призначався на посаду Верховною Радою АРК за поданням Голови Верховної Ради автономії, то тепер очолює уряд Голова Ради міністрів АРК, призначення на посаду та звільнен­ня з посади якого повинно погоджуватися з Президен­том України.

Запровадження Конституцією України інституту по­годження призначення на посаду та звільнення з посади Голови Ради міністрів АРК повністю відповідає основ­ним функціям Президента України як глави держави. Воно не порушує жодного з головних принципів тери­торіальної автономії - організаційної самостійності ор­ганів, які створюються в ній.

Правосуддя в АРК здійснюється судами, що нале­жать до єдиної системи судів України. Тому вони не мають і не можуть мати будь-яких особливостей, пов’я­заних із статусом автономії.

Ст. 136 Конституції України нічого не говорить про особливості здійснення місцевого самоврядування у ме­жах АРК. Це означає, що місцеве самоврядування на її території має здійснюватися в повному обсязі відповідно до цієї Конституції (р. XI «Місцеве самоврядування») та законів України, з певними особливостями, якщо вони будуть передбачені Конституцією АРК.

Конституцією передбачено дію в АРК Представ­ництва Президента України. Необхідність його випливає зі статусу Президента як глави держави й гаранта дер­жавного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина. Згідно з Конституцією, статус Представ­ництва визначається законом України.

Україна вже має досвід існування в АРК Представ­ництва Президента України і законодавчого регулюван­ня його статусу. Такий державний орган був створений відповідно до Закону України «Про Представництво Президента України в Республіці Крим» від 17 грудня 1992 р. За цим законом, Представництво очолюється по­стійним Представником Президента України, який призначається на посаду і звільняється з посади Прези­дентом.

Закон визначав Представництво Президента України як орган державної виконавчої влади, основними зав­даннями якого є здійснення повноважень щодо забезпе­чення проведення в життя Конституції і законів України, прав і свобод громадян, державного суверенітету Ук­раїни, а також сприяння взаємодії органів державної ви­конавчої влади України з відповідними органами АРК, однаковому застосуванню актів законодавства з питань, віднесених до відання України.

При виконанні цих основних завдань Представник Президента представляє Президента України у Верховній Раді та уряді АРК, входить з поданням з питань, які на­лежать до відання України, в ці органи у разі прийняття ними актів, що суперечать Конституції і законам України та ущемляють конституційні права і свободи громадян, інформує з цих питань Президента України і здійснює Інші повноваження відповідно до законодавства України (ст. 7 зазначеного Закону).

Затверджене Указом Президента України «Положен­ня про Представництво Президента України в Автоном­ній Республіці Крим'3 від 31 січня 1996 р. наділило цю інституцію додатковими повноваженнями. Було значно докладніше сформульовано повноваження Представницт­ва щодо забезпечення режиму конституційної законності і правопорядку на території автономії. Йдеться, зокрема, про здійснення контролю за дотриманням законодавства України, указів і розпоряджень Президента України, по­станов та розпоряджень Кабінету Міністрів України не тільки центральними органами АРК, а й районними державними адміністраціями, органами місцевого само­врядування в частиш делегованих їм повноважень вико­навчої влади.

До компетенції Представництва було віднесено право здійснювати контроль за ефективним використанням фінансових і матеріальних ресурсів, виділених автономії Кабінетом Міністрів України, вимагати від уряду та Вер­ховної Ради АРК, місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування вжиття відповідних заходів щодо порушених постійним Представником питань, а також право видавати розпорядження, які є обов’яз­ковими для виконання органами виконавчої влади АРК, органами місцевого самоврядування тощо. На Представ­ництво Президента України покладено повноваження щодо сприяння досягненню громадянського миру і між­національної злагоди в АРК.

Відповідно до ст. 139 Конституції України, статус Представника Президента України в АРК має визначати­ся законом України. Отже, треба сподіватися, що в не­далекому майбутньому буде приведений у повну відпо­відність до Конституції України Закон України «Про Представництво Президента України в Автономній Рес­публіці Крим», а також прийняті інші нормативно-пра­вові акти, передбачені розділом X Конституції України, зокрема Конституція АРК в повному обсязі.