Відкриваю свого Павла Тичину

Вiдкриваю свого Павла Тичину Кажуть, поети розквiтають раз на вiку. Якщо це правда, то Павло Тичина розцвiв у молодi роки, коли з’явилися «Сонячнi кларнети» (1918), «Замiсть сонетiв i октав», «Плуг» (1920), «В космiчному оркестрi» (1921), «Золотий гомiн» (1922), «Вiтер з України» (1924). Це справдi неперевершена, видатна поезiя, в якiй переплелись i краса людських почуттiв, i сприйняття революцiї i громадянської вiйни на Українi як надiї на соцiальне, нацiональне та духовне визволення, i жорстоке розчарування дiйснiстю. Мабуть, можна скiльки завгодно говорити зараз про «непослiдовнiсть» поета, його «роздвоєнiсть», але, я думаю, спочатку треба подивитися на тогочаснi подiї очима молодого митця, пропусти їх через його вразливе серце. I тiльки тодi, усвiдомивши першовитоки трагедiї Тичини, можна зрозумiти, чому i як в однiй особi поєдналися два поети. Саме таким побачив я «свого Тичину» .

З одного боку — «Ви знаєте, як липа шелестить», «Коли в твої очi вдивлюся», «Пастелi», «Пам'ятi тридцяти», «Загупало в дверi прикладом». З другого — «В iм’я людини», «Партiя веде», «Комунiзму далi виднi». Дуже хочеться вiдповiсти на це питання так, щоб й iншi зрозумiли i полюбили його, як я.

Ось вiн постає перед нами автором «Сонячних кларнетiв»: молодий iнтелiгентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у свiт i напружено шукає вiдповiдi на питання: в якому зв’язку перебувають природа i люди, добро i зло? Що є визначальним? Поет доходить висновку, що все у свiтi взаємопов'язане. Це вiдкриття сповнює його радiстю, i нею вiн дiлиться з нами:

Гаї шумлять ;

Я слухаю.

Хмарки бiжать ;

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,.

Чого душi моїй.

так весело.

Та поступово подiї першої свiтової вiйни переконують П. Тичину, що цей оспiваний ним свiт такий далекий вiд гармонiї. Але молоде серце прагне добра, вiрить у добро i творить його, — так з’являються вiршi циклу «Енгармонiйне», «Хтось гладив ниви», «Блакить мою душу овiяла». Менi здається, що саме вiра в гармонiю свiту, оптимiзм вирiзняли поета з-помiж його попередникiв i сучасникiв. А ще — передчуття революцiї. Саме тодi народилися рядки:

Гей, вдарте в струни, кобзарi,.

Натхнiть серця пiснями!

Вкраїнськi прапори вгорi ;

Мов сонце над степами…

I знову — радiсть, свято, небувале пiднесення у «Золотому гомонi». Та з’являється передчуття бiди:

Чорний птах — у нього очi — пазурi!

Чорний птах iз гнилих закутiв душi,.

Iз поля бою прилетiв,.

Кряче.

Чи це — не генiальна прозорливiсть, яка помiтила ту трагiчну межу, що проляже мiж людьми, навiть рiдними по кровi («курки спустили в матiр i отця»)?

I знову — незважаючи нi на що — життєстверджуючий фiнал, вiра в перемогу сили добра, в силу народу:

Я — невгасимий Огонь Прекрасний,.

Одвiчний дух.

Вiтай же нас ти з сонцем, голубами.

Я дужий народ! — з сонцем, голубами.

Але мрiя так i залишилася мрiєю. Україна була приречена. Революцiя 1917 року замiсть соцiального визволення принесла на українську землю рiки кровi. Руйнуються родини, розхитуються вiковi моральнi пiдвалини народу. Тичина-поет вiрив у революцiю, чекав i боявся її. Звiдси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття бiди, пекучий бiль за Україну, за свiй народ:

Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв?

Хто у твоє серце нiж загородив?

Я майже фiзично вiдчуваю той бiль, яким сповнений кожний рядок вiрша, бо «рубались, бились рiднiї, свої» — а тi, кого вважали братами, зрадили Україну. Вiрш закiнчується багатозначним питанням, яке, без сумнiву, є прозоро-риторичним: вiдповiдi не треба, вона — очевидна:

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Менi здається, що саме тут i мiстяться тi першовитоки «роздвоє ностi» Тичини, що пiзнiше переросла в трагедiю його таланту. Так, Павло Тичина — генiальний, але глибоко трагiчний талант. I з цим не можна не погодитися!

Вiн любив життя у всiх його проявах i навчав цього почуття читачiв. Вiн, я переконаний, любив людей: iз минулого, сучасникiв i майбутнiх землякiв. Мабуть, це треба зрозумiти душею i вклонитися генiальному митцю за його серце i талант.