Василь Стефаник – майстер психологічної новели

=shur@= [email protected].

Його новели — як найкращі народні пісня, в які немає риторики, ані сентиментальності, а лише наочне, голі, просте, не підфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але й оздоблена золотом найправдивішої поезії.

Іван Франко.

ВСТУП.

Частка української літератури — частка України. Важко знайти у світовій історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично заборонялася і переслідувалася спеціальними державними вердиктами і актами. Цей геноцид тривав століттями.

За останні триста із гаком років українська література, перебуваючи в колоніальному становищі, не могла розвиватися протягом усього силу генетично закладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народної творчости, постійно дбаючи про самозбереження і виживання — своє й своєї підвалини — української мови, вона проходила через утиски і труднощі, невідомі літературам, котрі не зазнавали національного гніту.

Кінець ХІХ — вухо ХХ ст. — один з найцікавіших й найскладніших періодів над мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло заподіяння осмислити кризові в соціальному середовищі та мистецтві й віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

Донедавна українську літературу кінця ХІХ — початку ХХ ст. не досліджували комплексно, як систему, не вивчали об'єктивно, з врахуванням всіх мистецьких явищ й фактів, не розкривали широту і різноманітність оновлення стильових особливостей літератури. У останні рокта інтерес дослідників-літературознавців до цієї культурної епохи значно зріс, що викликало неоднозначні, інколи навіть діаметрально протилежні подивися на проблему визначення художніх методів та стилів художньої літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом 90-х років ХІХ ст. й початком наступного, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу, проблема поєднання традицій та новаторства в літературі.

Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст. — явище загальноєвропейського типу, й, як така, вписується в тієї процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі і слов’янських) літератур цого періоду. Загальновизнано, що у XIX — на початку ХХ ст. в всіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.

У історії української літератури кінець ХІХ — вухо ХХ ст. — період, позначений активним протистоянням й поєднанням реалізму і модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

На рубежі XIX-XX ст. українська мала проза стала явищем європейського масштабу. Плеяда талановитих новелістів — Коцюбинський, Стефаник, Кобилянська, Черемшина, Винниченко, Яцків — стрімко розширювала естетичні обрії українського письменства, утверджувала нові стильові напрями. У такому блискучому контексті твори Василя Стефаника були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілковито новаторське. «З Стефаника безперечно цікава постать саме із художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але й сильна, — писавши З. Єфремов. — У нього широкі можливості: бистре око влучного спостережника разом із незалежною про «єктивністю художника, вміння різко і рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити у яких промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклості, округлити цілу картину яким-небудь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого живі в дії, в описах багато руху, широкого захоплення, повітря, синіх просторів… «.

Василь Стефаник — неперевершений майстер соціально-психологічної новели. Ця істина міцно утвердилася в нашому літературознавстві. Він найближчий соратник Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, товариш й спільник у творчій та громадській діяльності Леся Мартовича та Марка Черемшини. Творчість Стефаника припадає на кінець ХІХ та вухо ХХ століття. Талант письменника найбільше виявився у жанрі соціально-психологічної новели. Основною темою його творів, як й творів Леся Мартовича й Марка Черемшини, що становлять разом з Стефаником так звану «покутську трійцю», було б життя найбіднішого селянства на західноукраїнських землях. З великою силою слова Василь Стефаник зобразив трагедії й драми селян, про які він мовивши: «Я люблю мужиків за їхнього тисячолітню тяжку історію, за культуру … За них я буду писати й для них».

1. Методологія курсової роботи.

1.1. Актуальність тими курсової роботи.

Менше знаємо про нього як про людину. А така інформація теж важлива для глибшого розуміння творчости письменника, для проникнення в таємниці його майстерності. Цікавим видається спогад Василя Костащука, який добро знавши Стефаника: «Гарна класична будова тіла, приємні риси обличчя та благородні рухи творили із нього непересічний тип чоловічої краси. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, давала змогу йому відкривати найтаємніші думи і бажання свого співбесідника, вбирав у слова ті, що інші лише відчували, але й назвати того і не могли. Колі мовивши, всміхався якоюсь дивною усмішкою: то дивуватися з-під брів, то очі глядів, аби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив й хмурився; тоді здавалося, що от-от із буйної чуприни вилетить іскра й запалити світ».

Оце вміння спостерігати й глибоко переживати бачене і почуте надало новелам письменника того болю, що гримів, як музика Бетховена. А уривчаста, нервова фраза зближує його творчість із експресіонізмом — літературномистецьким напрямом, що розвивався в Перші десятиріччя ХХ ст.

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчости які припадає на цей період, под впливом соціально-культурної ситуації в Україні й нового досвіду європейських літератур дедалі понад усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем й форм їхнього зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитись до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи й нормативи реалістичного побутописання.

Стефаник Василь — неперевершений майстер психологічної новели. У збірках «Сіня книжечка «(1899), «Кам'яний хрест «(1900), «Моє слово «(1905) та інших відобразив тяжкі умови життя західноукраїнського селянства в Австро-Угорській імперії, практично перемалював весь той голові бувальщину, котра охоплювала в тих часи бідноту народу в селі.

У низці новел змалював пробудження в українців Галичини національної самосвідомості, наростання протесту проти національного і соціального поневолення («Могіпігі «, «Дурні баби », «В Україні все свято «та ін.).

Отже, із сказаного вище, можна сказати, що актуальність обраної тими полягає у розумінні творів Василя Стефаника, в оцінці стану селянства XIX століття, морального та духовного, соціально-психологічного буття. Я вважаю, що вивчення творчости Стефаника вимагає більших знань із історії України тихий часів, у тому щоб матір уявлення про дійсна проблеми, із якими зіштовхується автор у своїх творах.

1.2. Огляд критичної літератури.

Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ — початку ХХ ст. розуміли уже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію і новаторство творчости молодих українських письменників у з статтею «З останніх десятиліть ХІХ віку»: «Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до які належати О. Кобилянська, В. Стефаник, Л. Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків й Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері». У цій з статтею І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., правдиво висвітлив тих риси, що відрізняли «нову школу» літератури від «старої», а статтях, «Старе і нове в сучасній українській літературі», «Принципи і безпринципність» та ін. продовжив розмову на цю тему.

Академік О.І.Білецький зауважував, що література кінця ХІХ — початку ХХ ст. — це годину народження нової формації реалізму, для якої не знайшли ще вдалої назви, хоч для шкірного ясно, що реалізм М. Коцюбинського, В. Стефаника, С. Васильченка та ін. відрізняється від реалізму їхніх попередників: «Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму й вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства й «чистого мистецтва».

Сучасні літературознавці, зокрема В. Мельник, М. Наєнко, вважають, що «антинауково було б б трактувати її (літературу кінця ХІХ — початку ХХ ст.) як органічне продовження класичного реалізму», що «то був ніякий не реалізм, інші ж, що пізніше назване модернізмом».

Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. й трактують його чи як продовження критичного (чи, як його ще називають, класичного) реалізму, чи як вухо модернізму («ранній» модернізм). Проблема хронологічних рамок українського модернізму й критичного реалізму, а також письменників, які називають модерністами чи реалістами, залишається дискусійною.

Літературну діяльність Стефаник починає 1890 року. Тоді в журналі «Народ» був опублікований його допис «Жолудки наших робітних людей й читальні». Протягом 1890−1897 років він пише свої Перші «образки», тобто (пісня) ліричні етюди, поезії в прозі, далі переходити до писання реалістичних новел, в які змальовує тяжке економічне становище й безправність селян Галичини, різні побутові трагедії й драми, котрі постають на ґрунті пригнічення, темноти й нужди.

" Джерелом духовних цінностей «назвавши Стефаника Володимир Винниченко.

Загалом слухові образи превалюють у ранній творчости Стефаника. «Музична інструментованість» його новели помітна й на рівні композиційному, й в синтаксичній будові фрази, діалогу (при публікації письменник прагнув це увиразнити навіть графічним розташуванням періодів, речень) й, зрештою, на свої слова. Соціальну стихію у творах Василя Стефаника критики відзначали неодноразово. І коли под таким «соціальним «кутом подивимося на новели Стефаника, то мусимо їхні поставити генетично безпосередній зв «язок його творів із бібліографічним викладом історії.

Така реакція критики зумовлена аж ніяк не лише тематичною злободенністю, зверненням до бурхливої революційної дійсності. Новели Стефаника приваблювали своєю стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери листи. Василь Стефаник починав як романтик, хоча в його новелістиці легко знайти й впливи імпресіоністичної поетики, й елементи експресіонізму, й навіть, найбільше, сюрреалізму. Вражальність у його ранніх промовах відчутно превалювала над зображальністю, це був проза психологічна, ритмізована, навіть не зрідка альтерована, із дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична.

Ці ранні новели відбили нетривалий період майже цілковитого прийняття художником своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Алі Стефаник був надто прозірливим й чесним митцем, щоб закривати очі на неодномірність дійсності, на драматичне неспівпадання ідеалу й його реального втілення. Роль захопленого критика не могла довго задовольняти письменника. У його новелах починають вібрувати складні конфлікти, трагічні суперечності доби. Життєствердні мотиви усе ж таки продовжують звучати, але й тепер вже художник приймає життя, осмисливши його трагізм, пізнавши велич й ницість, на котрі здатна людина.

Відчуття перехідності своєї доби, неусталеності, фрагментарності не лише побуту, але й і буття було б розвинене у митця надзвичайно сильно. І тому пристрасно, нервово, якщо в раз кидаючись у крайнощі, він шукав можливостей передати незвичайну суспільно-психологічну атмосферу в слові. У критиці годиною лунали нотки подиву із приводу того, що Василь Стефаник постав перед читачем пильним аналітиком й нещадним сатириком. Між тім передумови такої еволюції можна побачити ще в ранніх творах. Його герої — звичайний люд села, біднота, вчорашні борці, революціонери почуваються над своєму часі, на обочині життя, стають зайвими людьми у суспільстві, за утвердження якого смердоті боролися як за втілення найсвітлішої своєї мрії.

1.3. Мета й заподіяння курсової роботи.

Отже, головною метою моєї курсової роботи є доскональне дослідження творчости Василя Стефаника, а разом із тім нову літературну течію, котра виникла на при кінці ХIХ початку ХХ століття. Бо саме у тому період виникає такий жанр у літературі як психологічна новела, котра висвітлює справжнє буття того години. Нова течія реалізму відкриває очі та високо піднімає голову перед тими всіма перепонами, котрі не дають вільно дихати літературному слову, усіма можливостями перешкоджає тому. Саме у тому період (20 — 30 рокта ХХ століття) ознаменувались великою кількістю страчених людських доль. Велика кількість шанованих митців був репресована, чи ж в гіршому випадку, позбавлена життя. Саме тому, позначка й заподіяння цієї роботи становить зрозуміти ті, що хотіли передати письменники того години своїм нащадкам.

Описуючи лиху годину, понівеченні долі, соціально-культурне становище Василь Стефаник прагнув донести її до читача злиденність просто людського життя, тім самим «давлячи» на психіку своїми, дещо сумними, дещо застережливими чи ж жартівливими описами сьогодення. Тому я спробую зробити аналіз його думи, особливо із психологічної точки зору, та місце творчости Стефаника в українській літературі.

Причину такого ставлення ми вбачаємо в специфіці українського літературного процесу, який формувався не лише под впливом мистецьких віянь Заходу, але в підставі відновлюваної вітчизняної традиції.

Ос-кільки Український реалізм був здебільшого народницьким, «селянським» реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення й розширення проблемнотематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а чи не абстрактні інтереси суспільства, на поталу яким приносилися особисті пориви.

2. Життєвий та творчий шлях Василя Стефаника.

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в з. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім «ї заможного селянина. Допитливий розум вбирав народні пісня, казки, легенди, деталі селянського побуту, звичаїв, обрядів мешканців покуття. як підріз, пас овець, їздив із батьком в поле.

Три рокта відвідував школу у рідному селі, а через три рокта навчався у Снятині, де вперше відчув на собі погорду із боці учителів й паничів. Стефаник писавши в автобіографії 1926 року — «Я почув велику погорду для мене. Тут зачали мене бити». Ще гостріше відчув на собі, будучи хлопцем, соціальний й національний гніт. У тому годину й вчителі, й гімназисти ставилися до мужицьких дітей із відкритою зневагою, глузували, знущалися й навіть били. У тому годину рідко селянські діти потрапляли до гімназій, бо навчання вимагало великих витрат. Був випадок коли знущання одного із учителів мало не довели хлопця до самогубства.

Знущання стали ще нестерпнішими, коли в 1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де із четвертого класу бере доля в роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).У великому залі Першого класу польської гімназії в Коломиї, пише Стефаник у автобіографії: «ми, селянські хлопці зайняли послідню крамницю. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували із нас та посміхалися». Оце глузування рано пробудило у хлопцеві почуття протесту проти соціальної та національної нерівності.

Стефаник — гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві із Мартовичем написавши два оповідання: «Нечитальник» (1888) та «Лумера» (1889). Вони виявляли великий інтерес до революційно-демократичних видань, що їхні здійснювали І.Франко й М.Павлик. Заборонену літературу смердоті одержували від сестри М. Павлика Анні, вон теж активна учасниця революційного руху. Вони утворили свій гурток, збиралися потайком від учителів. Так смердоті поступово придбали чималу бібліотеку. Крім політичної літератури в ній були твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, І.Франка, П. Мирного, М. Гоголя, О. Герцена, М. Чернишевського, А. Чехова, Л. М. Толстого та ін. Особливо захопили Стефаника твори Г. Успенського.

Формування світогляду майбутнього письменника проходило поза стінами гімназії, бо, як згадує він в автобіографії, «гімназія, крім формального навчання й ворожого ставлення до нас, українців-студентів, нічого нам не давала.».

Діяльність таємного гуртка гімназистів не лишалася непоміченою. Наслідком цієї «читальняної діяльності» було б ті, пише Стефаник, що його разом із багатьма іншими «прогнали із Коломийської гімназії», й він вже у 7- му класі був у Дрогобичі. У 1890р. Стефаник у зв «язку з звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був облишити навчання в Коломиї й продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він бравши доля в громадському житті, ставши членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився із Франком, із яким потім підтримував дружні зв «язки.

Тут, у Дрогобичі, Стефаник уперше побачив Івана Франка й, вирішивши із них із особисто познайомитися, завітав до нього у село Нагуєвичі. Знайомство відбулося, й далі, як зазначає Стефаник в автобіографії, підтримував із ним ціле життя найдружніші взаємини й його, може, єдиного із українських великих письменників, найбільше любив.".

У студентські рокта Стефаник бере активну доля в громадському житті, виїздить на села агітувати за селянських кандидатів у депутати до австрійського парламенту, зокрема за Івана Франка. За демократичні переконання його переслідують австрійські жандарми й кидають до в’язниці.

Після складання в Дрогобичі 1892 року іспитів на атестат зрілості Василь Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету, хоч, як він пише в автобіографії, із тією «медициною вийшло діло без пуття, бо ані тої науки витратило не любити, а уже ніяк не міг мудрувати хворих своїми обшукуваннями». Замість студіювання медицини він поринає у літературне й громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців «Академічна громада». Більшість студентів, котрі належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався й Стефаник. У студентські рокта він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується із польськими письменниками.

Перебування Стефаника в Кракові не було б безплідним. Вивчення письменником медицини, особливо психіатрії, позначилися згодом на його творчости у повсякденній пильній увазі до пізнання найглибших таємниць психіки людини, із «ясування причин тихий чи інших людських вчинків й дій, найтонших порухів людської душі.

Стефаник — студент бере активну доля в громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти із українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої з статтею — «Жолудки наших робітних людей й читальні» — він у 1893 — 1899 рр. пише й друкує органів радикальної партії «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» та «Літературно-науковому віснику» ряд статей: «Віче хлопів мазурських у Кракові», «Мазурське віче у Ржешові», «Чоловіки й вистава», «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza», «Книжка за мужицький харч», «Молоді попі», «Для дітей», «Поети й інтелігенція».

1896 — 1897 рр. — годину особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах заговорили українською у «язувалося із модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі й пробує видати їхні окремою книжкою под заголовком «З осені». Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, й письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані уже после його смерти («Амбіції», «Чарівник», «Ользі присвячую», «У воздухах плавають ліси», «Городчик до бога ридав», «Вночі» та ін.).

1897р. у чернівецькій газеті «Праця» побачили світло Перші реалістичні новели Стефаника — «Виводили із села», «Ліст», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Сіня книжечка», «Сама-саміська», котрі привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тим із життя села. Проте не усі відразу зрозуміли й сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Колі невдовзі письменник надіслав нові новели — «Вечірня година», «З міста йдучи», «Засідання» — в «Літературнонауковий вісник», те в відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це і викликало появу аркуша Стефаника від 11 березня 1898р. до «Літературно-наукового вістника», адресованого фактично Про. Маковея. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.

Перша збірка новел — «Сіня книжечка», котра вийшла у світло 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, був зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед які, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, Про. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор «Синьої книжечки» звернув у собі увагу насамперед показом трагедії селянства.

Новели «Катруся» й «Новина» належати до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стояти поряд із такими пізнішими його шедеврами, як «Кленові аркуші», «Діточа пригода», «Маті» та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід «ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах Стефаника («Сині», «Марія»). У листі до редакції «Плужанина» від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як «поета загибаючого села», зазначав: «Я писавши тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти й натягнути, щоби із того вийшла велика музика Бетховена. Це Мені вдалося, а решта — це література».

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — «Кам'яний хрест», якої також було б сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як «Кам'яний хрест», «Засідання», «Ліст», «Підпис»). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — самотня старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських батьківщинах. Цій темі цілком присвячені твори з «Синьої книжечки» («Сама-саміська», «Ангел», «Осінь», «Школа»), новели зі збірок «Кам'яний хрест» («Святий вечір», «Діти»), «Дорога» («Сніп», «Вістуни», «Озимина»). Цікавить Стефаника вона і у другий період творчости, хоч вже у іншому плані («Сині», «Дід Гриць», «Роса», «Межа»).

1901р. вийшла в світло третя збірка новел Стефаника — «Дорога», Яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника «Дорога» та фатальністю раніше написаній ліричній сповіді «Confiteor», що в переробленому вигляді був надрукована под назвою «Моє слово». У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану («Давнина», «Вістуни», «Травень», «Сон», «Озимина», «Злодій», «Палій», «Кленові аркуші», «Похорон»).

Тема матері й дитини, жертовності материнської, батьківської любові із «являється в Стефаника у життєвому переплетінні із іншими темами ще в збірці «Сіня книжечка» («Мамін синок», «Катруся», «Новина»). Наявна вон і у збірці «Кам'яний хрест». У «Літературно-науковому віснику» за 1900р. Український читач відкрив для собі Стефаникову новелу «Кленові аркуші», котра стала окрасою збірки «Дорога».

У 1903 році, «по невдатній медицині» Стефаник повертається у рідне село, в 1904 р. до тестя в с. Стецеву, де живе до 1910 року. Згодом повертається в Русів й мешкає до кінця життя.

У 1903 році письменник уперше побував, як сам казав, «на Великій Україні», куди його запросила громадськість на відкриття пам’ятника І.Котляревському в Полтаві. Тут він особисто познайомився із М. Старицьким, М. Коцюбинським та іншими відомими письменниками, відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі. З Канева написавши Ользі Гаморак: «Осі ж й місце, звідки я поклонився всій Україні».

1905р. вийшла в світло четверта збірка письменника — «Моє слово». У ній уперше був надрукована новела «Суд», котра завершує перший період творчости Стефаника.

Написані із великою художньою силою твори Стефаника здобули широку популярність: смердоті перекладалися російською, польською, німецькою, чеською та іншими мовами, про них багато писала критика. Алі сам письменник через певні життєві обставини после 1907 року надовго припинив творчу працю. За наступних 15 років він не опублікував жодного нового художнього твору.

З 1908 по 1918 рік Стефаник був послом (депутатом) австрійського парламенту у Відні. Перебуваючи депутатом від селянської радикальної партії, зрозумів, що його діяльність в умовах цісарської саме державної влади приносити дуже мало користі народові.

Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі. Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. У пору імперіалістичної війни й великих соціальних потрясінь, розпаду АвстроУгорської імперії й народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчости, не такий інтенсивний, як перший, але й із чималими здобутками. Воєнні дії глибоко вразили В. Стефаника, а ви тут, у Відні, после майже 15 р. перерви, у нього «знову народилося слово». Одна за одною із «є новели «Дівоча пригода», «Марія» (якої присвячує пам «яті Франка), «Сині», «Вона-земля», «Пістунка», що мають антивоєнний характер. Вони малюють трагедію народу: над його селами і містами, полями і горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна.

А после війни приходити нове хвацько — окупація західноукраїнських земель напівфашиським — польським урядом на чолі із маршалом Пілсудським. Про ті, як жили й на що сподівалися покутські селяни под окупаційною владою, розповідається в новелах «Дід Гриць», «Morituri» та «Воєнні шкоди».

Вісь з цих творів, написаних под годину першої світової війни та в повоєнний годину, й склалася нова книжка новел Стефаника — «Земля», що вийшла 1926 року у місті Львові.

Колі розвалилася царська імперія, й на її руїнах постала Українська Народна Республіка Стефаник привітав її утворення як волевиявлення українського народу. 17 листопаду 1917 року виступаючи попри всі людному вічі у Снятині, він із радістю мовивши, що в Україні «в найбільшій величі встає новий світло. Звідти йде до нас світло для нашого розвою».

разом з тім письменник протестував проти намагань польськошовіністичних кіл загарбати Галичину. «віримо усі: ніхто нас потребу не може збороти, ані знищити.: ніяка держава не може змусити народ, аби йшов до ворога на загибель…» — сказавши Стефаник у своїй промові 14 грудня 1917 року.

У численних публічних виступах цого періоду він утверджував ідею державної незалежної України. Найвиразніше ця ідея втілена в його патріотично-політичній громадській акції-участі у святі Злуки українських земель.

У січні 1919 р. В. Стефаник очолив велику делегацію на знаменне свято — проголошення злуки всіх українських земель.

Василь Стефаник разом із багатьма діячами української культури болюче переживши трагедію нашого народу, який не зміг відстояти свою незалежність у тієї годину. Йому стелилася шлях у Україну й утретє, 1927 року. Алі Стефаник не приїхав. І не лише бо польські власті не дали закордонного паспорти. До нього дійшла інформація про наближення тієї тяжкої, жахливої дійсності, що йменується беззаконням, сталінськими репресіями, більшовицьким червоним терором. Отримуючи від українського радянського уряду упродовж свого літературну працю персональну пенсію, В. Стефаник водночас не давав собі втягнути в сумнівну політичну полеміку, зрештою, відмовився від згаданої пенсії. Дальший розвиток трагічних подій в Радянській Україні репресії діячів української культури, серед них приятелів й знайомих Стефаника, старший голодомор 1933 року — все переконало письменника до того, що більшовицько-сталінський тоталітарний режим ворожий народові, несе йому горі й страждання. Тому відомий вислів Стефаника 1927 року: «Стою на вуглі моєї хати й простягаю до Вас руки…» не можна переносити протягом усього тогочасну дійсність Радянської України. Ці слова стосувалися лише певної групи письменників й декларують, насамперед, духовну єдність В. Стефаника із чесними, відданими народові митцями у Великій Україні.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще понад десяти новел. У 1926; 1927 роках широко відзначалося 30-річчя літературної діяльності Стефаника. Ім «я письменника стає широко знаним у світі. Його втори перекладаються багатьма мовами.

У останні рокта життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належати такі твори, як «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця», «Слава йсу», «Людмила», «Каменярі».

У рокта перебування Західної України под владою Польщі Стефаник живий майже безвиїзне в з. Русів, де і писавши останні твори у вільну від хліборобської роботи хвилину.

До самої смерти не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне й гарне, що такого їм ніхто не сказавши ще». І частку випало найбільше митця щастя — він сказавши ті, що хотів, й сказавши так, як хотів.

Одного разу, розповідають, Василь Стефаник із цікавістю й подивом запитав письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів:

— Не розумію, як ві можете то й таким легким шляхом писати?

Хоткевич відповів:

— Бачите, така уже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказати, що ві маєте талант, а Мені треба — цілу книжку.

У цій іскорці гумору є глибока й влучна характеристика одного із найславніших майстрів української літератури Василя Семеновича Стефаника.

Алі життя не вічне. Він чекав коли його край звільниться від чужинців. Алі нажаль, 7 грудня 1936 р. перестало битися чуле до людського горя серце Стефаника. Похований він на пагорбі край Русова.

3. Дослідження творчости В.Стефаника.

Хоча він був із заможної родини, але й ніколи не цурався бідняцької дітвори й дитинство його пройшло серед них. Василь Стефаник й пас худорбу із ними. Він дуже часто спілкувався із найманцями, котрі розповідали Василеві багато казок. Дуже любити пісня, що їхнього співали матір і сестра Марія. Колі підріс допомагав влітку у роботі дорослим, а после закінчення польових робіт ходив до сільської школи. Тому я гадаю, що вся любов людям, до селян особливо, вилилась у його творах. Він намагався писати без особливих прикрас, так як є насправді.

Однією із найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчости був проблема розбіжності мрії й дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: брудне сьогодення, усі вади якого він аж надто прозорливо помічає, — й протиставлене йому омріяне майбутнє чи манливе минуле.

Самий перший твір, із якого я почала ознайомлення та вивчення творчости Василя Стефаника — «Кам'яний хрест», який вразив мене своєю оригінальністю, тому я детальніше зупинюсь на дослідженні та аналізі цого твору.

Кам’яний хрест як художній символ трагізму життя українського селянина-бідняка в новелі Василя Стефаника «Кам'яний хрест » .

Еміграція. Скільки їхні, українців, живе за кордоном. Протягом 1890- 1910 років лише із Галичини виїхало за кордон 300 тисяч українців. Цієї тими торкалися у своїй творчости багато письменників. Та і розглядалося це запитання по-різному. Бо ж й залишали свою батьківщину люди із різних причин.

У Стефаника в «Камінному хресті «еміграція — один із виходів для селян із нестерпного стану, пошуки кращої долі. Безземелля, занепад селянських господарств, загроза смерти — це штовхає селян до еміграції. Алі і втрата батьківщини для багатьох був рівноцінною смерти. Так й із «явився камінний хрест на «могилі «живих людей як символ трагедії у житті українців.

Новела «Кам'яний хрест «- Єдиний твір Василя Стефаника присвячений темі еміграції. У основу твору покладено справжній факт. Односелець письменника, емігруючи до Канади, поставивши на своєму полі камінний хрест. Він й понині стоїть на найвищому пагорбі в Русові.

Герой новели Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини й синів: «Два pоки нічого не говорилося, лише Канада та і Канада… «.

Іван не тішив собі ніякими ілюзіями. Він переконаний, що Канада — це могила для нього й дружини.

Так, на горб «щонайвищий й щонайгірший над усє сільське полі «, що його отримав Іван Дідух у спадщину від батьків, на нього витратив селянин молодечу силу, на ньому скалічився, постарів й ставши господарем. Не багачем, але й свій шматок хліба був. На старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею й неймовірними зусиллями, Іван добровільно залишає. «Ця земля не придатна кілько народу здеpжіти та і кільки біді витримати » , — звучить розпач у словах селянина.

Для героя розставання із рідною землею — трагедія. Пройнятий страшною тугою, Дідух почував собі як камінь, викинутий хвилею до берега. Та і весь він наче закам «янів.

Картини прощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танець — все це намагання автора показати читачеві народну недолю, людське горі й водночас сподівання трудівника на краще майбутнє.

Василь Стефаник — великий знавець психології людини в її найкритичніші хвилини життя. Письменник часто подає свого героя в ситуації відчаю, розпуки, захмеління із горя, тобто в такому стані, коли наболіле виливається на зовні. Кам’яний хрест зі своїм й жіночим іменами, поставлений Іваном Дідухом на глиняному горбі, ставши пам «ятником не лише його родині, а і усім тім трудівникам, котрі виїздили до «Гамеpики «і Канади, які асоціювалися у Стефаника із могилою, ставши символом трагізму життя селянина-бідняка, емігранта.

Чуєш, брата мій,.

Товаришу мій,.

Відлітають сірим шнурком.

Журавлі в вирій.

Чути: кpу! кpу! кpу!

У чужині умру,.

Заки море перелечу,.

Кpилонька Зітpу.

(Богдан Лепкий).

Цей твір був екранізований українським телебаченням.

У «Моєму слові «Стефаник писавши: «слово своє ламати буду на ясні соняшні промінчики, й замочу його в кожній чічці, й пускати буду направо. Слово своє буду гострити на кремені моєї душі й, намочене в труті-зіллі, пускати буду ліворуч… А вишня в моїх головах возьме усі мої болі на свій цвіт » .

Новелістика Стефаника — яскравого представника «нової школи» займає чільне місце в українській прозі. Трагічна подія (ситуація) як композиційний центр новел Стефаника («Новина», «Катруся», «Кам'яний хрест», «Палій», «Сині» та ін.) діє на читача миттєво. Ця подія викликає ми великий шкода та співчуття героям творів Стефаника, котрі живуть своїм життям, нерозміреним на якісь радощі, не балуваним щасливою долею.

Новела «Кам'яний хрест» — психологічне розкриття тими еміграції. Драматизм конфлікту. Образ Івана Дідуха.

«Марія». Історична основа новели заключається у важкій долі жінки того години. Образ селянки Марії, матері-страдниці, Яка не бачила ані чого крім свого села та роботи. У цьому творі закладена патріотична ідея єдності українського народу.

Прозові твори Василя Стефаника, а саме смердоті становлять основу, найціннішу частину його невеликої художньої спадщини, визначаються добрим знанням сільського життя, глибоким проникненням у духовний світло покутського трудівника-хлібороба, щирим співчуттям до тяжкої долі скривджених й знедолених. Його новели тяжіють до соціально-психологічної прози. Вони стисло-лаконічні, забарвлені ліричним, психологічним настроєм.

В.Стефаник, майстерно використовує у своїх творах покутську говірку. Новели письменника багаті на картини тогочасної дійсності; просвічуються й автобіографічні моменти його життя. Кращі з сільських малюнків Стефаника («Новина», «Катруся», «Кам'яний хрест», «Палій», «Сині» та ін.) засвідчують безперечний талант митця, який вправно керував своїм літературним пером.

Характерною особливістю твору стає іронія, Яка використовується лише із однією метою — для створення трагікомічного враження від зображеного.

Вищезазначені жанрові прийоми модерністського типу новели дозволяють зробити висновок про певний інтерес до жанру із боці письменників доби модернізму. Це цілком зрозуміло. Залишається фактом, що на початку ХХ століття зазнають поразки регламентовані жанрові структури, котрі понад не використовуються письменниками до того вигляді, в якому перед тим звикли раніше. Трансформаційні жанрові зміни, котрі відбуваються у цей годину, можна розглядати як відповідну реакцію на сучасні події. Крім цього у період революційних перетворень, котрі охоплюють усі сфери життя суспільства, мовна й літературна реформації стають неминучими. Жанри малої прози (до того числі новела), котрі стали найбільш популярними із кінця ХІХ — початку ХХ ст., є тому доказом.

ВИСНОВКИ.

Історичний розвиток жанру новели відбувався у боротьбі двох протилежностей — наближення до стабільності та постійного розширення його естетико-пізнавальних можливостей. Так, із появою модернізму, визначальними рисами якого стають новизна й анти традиціоналізм, пов’язане виникнення одного із жанрових типів новели — модерністського.

Модернізм свідомо затверджує змістове значення всіх елементів форми. Зміст підкоряється умовній формі. Широко використовується ефект ірреального: його елементи проникають у повсякденне життя, але й сприймаються як «найприродніша річ у світі». Основою змісту стає модерністська художня суб'єктивність. Жанрова структура модерністської новели набуває більшої рухомості. Однією із основних жанрових ознак залишається зображення незвичайної події. Таємниця, Яка лежить в основі оповіді, розглядається як своєрідний культ трагікомічної гри випадку, який не руйнує тканину повсякденності. Зберігається фрагментарність сюжету. Оцінка шкірного з вчинків героїв цілком залежить від суб'єктивного сприйняття дійсності. Тому повсякденне життя набуває парадоксальності, а реальність події - відносного характеру.

Найважливіші риси, що характерні творчости Василя Стефаника — це, поперше, переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а чи не до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящих, партій тощо), а відтак — й ствердження права митця творити за законами краси і художньої довершеності.

Ім «я Василя Стефаника стоїть поруч із іменами Леся Українка і І.Франко, М. Коцюбинський, Максим Горький, П. Тодоров, Марко Черемшина, І.Труш, О. Кобилянська і А.Луначарський.

Не можна не погодитися із тими дослідниками української літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., котрі вважають, що саме життя зобов’язує українських письменників не поривати із реальною дійсністю й водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Ос-кільки укра-їнські митці були в основному вихідцями із гущі народу, який стогнав у ярмі соціального і національного гніту і потребував захисту, то ми не могли і не малі морального права забувати і про великі традиції.

Література.

1. Білецький О.І. До запитання про періодизацію історії дожовтневої української літератури. — Зібр. праць: У 5 т. — Т.2.- До.: Наука, 1965.

2. Грицюта М. Василь Стефаник // Історія української літератури: У 2х т. — Т.1. — До., 1987.

3. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ — поч. ХХ ст. — Львів,.

1999.

4. Єфремов З. Історія українського письменства: У 2 т. — Т.1. — До., 1924.

5. Єфремов З. Стефаник й його школа. // Історія українського письменства. -До., 1995.

6. Жулинський М. Традиція й проблема ідейно-естетичних пошуків в українській літературі кінця ХІХ — початку ХХ століття // Записки наук. товариства імені Т. Шевченка. Праці філолог. секції. — Львів,.

1992.

7. Історія Української літератури кінець ХІХ — вушко ХХ століття.

Видавництво «Вища школа» 1978 р., Видання друге.

8. Кучинський М. Стильові особливості новел В. Стефаника … // Дивослово.

-1995. — № 5−6.

9. Література ХХ ст.: проблеми періодизації. (Круглий стіл) // Слово й годину. — 1995. № 4. 10. Музичка М. Штрихи до біографії В. Стефаника // Дивослово. — 1995. — № 5;

6. 11. Погребенник Ф. У консуляті. До 120-річчя із дня народження Василя.

Стефаника // Сучасності, 1991. — № 5. 12. Франко І.Я. Старе і нове в сучасній українській літературі // Зібр. тв.: У 50 тт. — Т. 35. — До.: Наука, 1982. 13. Хропко П. Василь Стефаник // Українська література: 10 клас. — К.,.

1997. 14. Черненко Про. Імпресіонізм та експресіонізм // Українське слово.

Хрестоматія… — До., 1994.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ.

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ.

КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Василь Стефаник — майстер психологічної новели.

Курсова робота студентки групи УІ -.

— го курсу, факультету української філології.

Науковий керівник — .

Рівне — 2002.

Зміст.

сторінка.

Вступ … … 3.

1. Методологія курсової роботи.

…5.

1. Актуальність тими курсової роботи …5.

2. Огляд критичної літератури.

…6.

3. Мета й заподіяння роботи.

… 8.

2. Життєвий та творчий шлях Василя Стефаника…9.

3. Дослідження творчости В. Стефаника…16.

Висновки.

…

…19.

Список літератури.

…20.