Звичаї та обряди Гуцульщини
Коней. В день весілля нареченого і наречену супроводжують бояри, дружби, дружки, світилки, свати, старости. Весілля повне веселих і жалібних пісень, танців, ігор, забав, жартів, дотепів. Жодне весілля не обходиться без короваю чи калачів, вишиваних чи тканих рушників, букетів, які чіпляють на одяг гостей і гільця чи деревця. Точно визначеного часу для дня весіль не встановлювали, єдине… Читати ще >
Звичаї та обряди Гуцульщини (реферат, курсова, диплом, контрольна)
Реферат з Українознавства
Звичаї та обряди Гуцульщини
Найбільш поширеними звичаями в цій місцевості є проводи на полонину, гуцульське весілля та релігійні календарні свята, зокрема Різдво з новорічно-різдвяними колядками та щедрівками (в тому числі
«Василя», «Водохреща», «Маланки», гуцульська «Розколяда») та Великдень (Пасха) з великодніми гаївками.
.Проводи на полонину
Великим святом для місцевих жителів є проводи гуцульських пастухів на віддалені гірські пасовища — полонини для випасу худоби. Найбільш яскраво його відзначають у Микуличині. Вихід на полонину відбувається в травні і триває аж до вересня. Умови життя пастухів на полонині важкі: у високогір'ї часті холоди, два з трьох днів — дощові, нерідко серед літа випадає сніг. Праця триває від світанку до ночі, і все ж кожен гуцул мріє стати полонинником. Три речі, які характеризують життя гуцульських пастухів — це бринза, трембіта і ватра. Під полонинські наспіви ватаг запалює вогнище — ватру, а парубки танцюють гуцульський ритуальний чоловічий танець «Аркан» з маленькими топірцями в руках. Вівчарі пригощають усіх бажаючих будзом і вурдою. Завершуються
проводи святковим концертом.
.Гуцульське весілля
Гуцульське весілля, як казка. Навіть в теперішній час гуцули дотримуються своїх традицій. Вони й досі вдягаються у національний одяг, прикрашають своїх.
коней. В день весілля нареченого і наречену супроводжують бояри, дружби, дружки, світилки, свати, старости. Весілля повне веселих і жалібних пісень, танців, ігор, забав, жартів, дотепів. Жодне весілля не обходиться без короваю чи калачів, вишиваних чи тканих рушників, букетів, які чіпляють на одяг гостей і гільця чи деревця. Точно визначеного часу для дня весіль не встановлювали, єдине, що сватання і заручини відбувались переважно навесні, літом, восени, рідше взимку, а весілля намагались справляти до Великого посту. Під час будь-якого посту справляти весілля категорично заборонялось. Найпершою ознакою на Гуцульщині, коли приходили свати, було «давати рушники», що традиційно означало готуватися до весілля. Закріпленням шлюбу було і є «стати на рушник». За давнім звичаєм, найкращі калачі дарують молодим на вишиванім рушнику, з побажанням, щоб їхнє життя було заможним і красивим. До церкви молодята їдуть на конях.
.Різдво на Гуцульщині
Приготування до Різдва на Гуцульщині починається заздалегідь. За давньою традицією із обжинкових снопів виплітають деревце — «Дідуха», в якому за повір'ям замешкували душі дідів-прадідів, опікунів дому. Господині вранці 6 січня запалюють «живий вогонь» в печі з дванадцяти полін і готують дванадцять ритуальних пісних страв.
Серед страв Святої Вечері на першому місці стоїть кутя — варена пшениця з медом, маком та горіхами. Деякі дослідники народних звичаїв вважають, що кутя — це відголосок давніх братолюбних столів, які влаштовували у дні поховання мучеників за Христову віру. Пшениця як зерно щороку оживає, тому є символом вічності, а мед — це символ вічного щастя праведників у небі.
На Різдво, 7 січня, розпочинаються справжні різдвяні коляди. Гуцули відвідують своїх родичів та друзів, ходять з вертепами від села до села. Більшість людей цими днями їздять на санах з кіньми та дзвониками. Через 7 днів після Різдва, 14 січня, святкують Старий Новий Рік, 18 січня постять цілий день, 19 січня святкують Водохреща або «Йордан». Вечеряють тоді, коли з’явиться перша зірка на небі.
.Великодні звичаї на Гуцульщині
Установлене Християнською Церквою на честь воскресіння із мертвих ісуса Христа свято Великодня на Гуцульщині відзначається багатством обрядових дій та звича'їв.
У Вербну неділю гуцули приносять з церкви освячену вербу-шутку (на Гуцульщині її називають «б'єчка»), вдаряють злегка кожного із своєї родини, примовляючи: «Не я б’ю, б'єчка б'є - віднині за тиждень Великдень!» Освячена шутка-верба у понятті предків гуцулів володіла цілющими властивостями як така, що вітала Христа.
Великий піст — це час виготовлення писанок. У кожному селі на Яремчанщині були свої майстри.
Для свячення в церкві у великодній кошик чи пасківник укладали паски, писанки і крашанки, сир, масло, ковбасу, вуджене м’ясо, сіль. Обов’язкові були гірка зела (хрін) на згадку про гіркість Христових страстей, а також воскова свічка, встромлена в паску, — символ божественного світла і Христового воскресіння. Заможні ґазди їхали до церкви верхи на конях чи святочним возом, а бідні йшли пішки.