Обгрунтування технології створення та догляду за природними луками схильними до ерозії

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Кафедра садово-паркового та лісового господарства КУРСОВА РОБОТА з дисципліни Луківництво і газони на тему: Обгрунтування технології створення та догляду за природними луками схильними до ерозії

Виконав студент 3 курсу Групи СПГ1101−1

Факультету агротехнологій та природокористування Денної форми навчання Костян О. В Перевірив проф. Мельник А.В.

Суми 2014

Вступ Луківництво — основа лучного кормовиробництва, частина биології, наука яка розкриває закономірність росту та розвитку лучних рослин.

Класифікація природних кормових угідь:

Розрізняють два напрями класифікації природних кормових угідь: фітоценологічний (гр. Їііозрослина, се позспільність) і фітопологічний (гр. Піоз — рослина, іороз — місцевість, де рослина росте).

Відповідно до фітоценологічної класифікації В. М. Сукачов В.О. Альохін запропонували об'єднати групи асоціацій в формації, формації - в групи і класи. Класи становлять тип рослинності.

За даними В.О. Альохіна та ін., рослинність можна поділити на чотири типи: деревно-чагарниковий, трав’янистий, пустельний і тип рослин, завислий у водному або повітряному середовищі, тобто неприкріплених до субстрату. Як бачимо, фіто-ценологічна класифікація має однобокий характер: не враховуються умови тієї місцевості, де росте рослина.

Більш об'єктивною є друга класифікація — фітопологічна, яку запропонував А.М. Дмитрієв і вдосконалили Л. Г. Раменський і І.А. Цаценкін. В основу покладено ідеї В. Р. Вільямса, який звернув увагу на необхідність урахування тих місцевостей, де росте рослина при класифікації угруповань. У 30-х роках було виділено 25 класів природних кормових угідь, які охоплюють усі регіони, починаючи від тундри і закінчуючи високогірними луками. Робота щодо класифікації була виконана в Інституті кормів, було узагальнено великий матеріал інвентаризації кормових угідь.

У 60−80-х роках співробітники цього інституту (І.А. Цаценкін, О. Н. Чижов, С.І. Дмитрієва, Н.В. Бєляєва) здійснили розробку цієї класифікації. У кожній зоні і гірському поясі вони виділили підкласи. При переліку класів і підкласів зазначаються характерні рослини, рельєф, зволоження, ґрунти. Поділ класів на підкласи проведено за тим принципом, що й поділ на класи. При цьому в класах рівнинних і гірських лук, де ростуть рослини, виділено підкласи рівнин разом з пологими і крутими схилами (крутизна 10−15° і більше).

Крім того, в гірських поясах, низинах і заплавах виділено підкласи з урахуванням солонцюватості, засоленості і вологості ґрунтів, рослинності тощо. Оскільки аналогічні класи кормових угідь (заплавні, болотні, низинні) трапляються в різних зонах, загальна кількість класів не підсумовується, як це робилось раніше. Подібні між собою зони в рівнинних районах і гірських поясах об'єднано 153 попарно — тундра і лісотундра, лісостеп і степ, напівпустеля і пустеля. У зв’язку з цим значно зменшилась кількість класів і підкласів. Це теж досить складна класифікація, її можна використати насамперед при геоботанічних дослідженнях.

Є й інші підходи до класифікації природних кормових угідь, у тому числі українських геоботаніків. Ця класифікація, як показав Г. С. Кияк (1986), теж досить складна і не зовсім досконала. Разом з тим на основі спеціальних розробок при складанні місцевих класифікацій слід застосовувати поділ на класи і підкласи, виділяти групи типів лук і типи відповідно до грунтово-кліматичних умов і рослинності. При цьому враховуються культуртехнічний стан угіддя, продуктивність травостою, наявність купин, збитість, вміст шкідливих і отруйних рослин.

В основу покладено конкретне геоботанічне обстеження кормового угіддя. Незважаючи на трудомісткість, така робота виправдовує себе, оскільки тільки чітка класифікація угіддя дає змогу розробити найбільш ефективні способи його поліпшення, підвищення продуктивності і якості травостою. Основні типи природних кормових угідь України. Як уже зазначалося, в Україні майже 6,7 млн. га природних кормових угідь, з них пасовищ 4,6, сіножатей 2,1−2,3 га. Близько 0,9 млн. га болотних угідь використовується під сіножаті і пасовища.

По зонах співвідношення таке: в Поліссі близько 22%, в Лісостепу 10% загальних сільськогосподарських угідь. Найбільше сіножатей і пасовищ у західних областях України, зокрема в Карпатах, де вони займають майже 20,8% сільськогосподарських угідь.

У Криму також 22,1% займають природні кормові угіддя. Оскільки ці природні угіддя розміщені в районах сприятливого клімату, то за умови поліпшення їх слід вважати, що ця площа природних угідь в Україні може стати досить значним джерелом дешевих і високоякісних кормів сіна, зеленої маси, сінажу, а також трав’яних концентратів борошна, гранул, брикетів, а в окремих випадках і силосу. Із загальної кількості кормів, яка повинна вироблятись в найближчій перспективі в Україні (близько 114 млн. т корм, од.) на природних угіддях, є повна можливість виробляти близько 20, а надалі до З0%. При цьому кількість протеїну, який мають з природних угідь, може становити майже З0−35% його загальної кількості. Отже, природні кормові угіддя мають велике значення для забезпечення насамперед повноцінними і високоякісними кормами великої рогатої худоби і овець.

В Україні згідно з узагальненнями М. В Куксина, Г. С. Кияка, В. І. Мойсеєнка, О. В. Боговина та ін. природні кормові 154 угіддя можна об'єднати в такі групи: суходільні низинні, заплавні, степові, гірські луки та луки на болотах.

Суходільні низинні луки — це природні угіддя на підвищених місцях рельєфу — схилах, водорозділах, підвищеннях. Вони характеризуються нерівномірним водним режимом, оскільки ґрунтові води залягають нижче від 3 м, а дощі і снігові води недостатньо використовуються рослинами, тому що стікають в низини. На цих луках періодично не вистачає вологи. Суходільні низинні луки трапляються в усіх районах, але найбільше їх на Поліссі, менше в Лісостепу і ще менше в Степу. Ці луки досить інтенсивно експлуатуються (скошування і випасання), а тому на них значну частину займає не завжди корисне різнотрав'я, яке замінює злакові і особливо бобові.

Цю групу луків поділяють на абсолютні, нормальні суходоли, суходоли надмірного зволоження і суходільні луки на схилах балок.

На абсолютних суходолах (горби, вершини схилів, водорозділи ґрунти порівняно сухі, бідні на поживні речовини, часто кислі і опідзолені, дощові води тут не затримуються, трави літом нерідко вигорають, а після випасання незадовільно відростають. Тому ці низькопродуктивні природні угіддя краще переорювати і засівати високопродуктивними бобово-злаковими сумішками, удобрювати і зрошувати. На абсолютних суходолах ростуть переважно біловус, костриці овеча і борозниста, мітлиця, різнотрав'я.

Нормальні суходоли — це дещо підвищені невеликі плато, невеликі схили. На цих площах задовільний водний режим, рівень ґрунтових вод — 1,2−2,5 м Вони краще засвоюють опади, ґрунти переважно дерново-суглинкові. Ці луки більш продуктивні, в травостої переважають цінні злакові трави — костриця, грястиця збірна, тимофіївка лучна, райграс пасовищний, гребінник звичайний, тонконоги; з бобових — конюшини лучна, рожева, біла, горошок лучний, лядвенець рогатий, люцерна жовта і хмелевидна. В різнотрав'ї є деревій, але є й шкідливі - жовтець, грабельки, а також волошка лучна та ін. Це добрі випаси і сінокоси, які можуть давати до 30 ц /га сіна.

Суходільні луки на схилах балок — це природні угіддя переважно південного Лісостепу і Степу. Багато їх у Полтавській, Одеській, Запорізькій, Донецькій та Луганській областях. Вони займають близько 2 млн. га. Природна продуктивність їх низька і дуже низька 4−7 ц /га сіна. Разом з тим досліди свідчать про можливість одержання 30−40 до 50 ц /га сіна. Природна рослинність тут складається з типчаку, полину австрійського і приморського, трапляється пирій повзучий, люцерна хмелевидна, подорожник, цикорій звичайний, а у впадинах — грястиця збірна, лисохвіст лучний, райграс пасовищний, тонконіг лучний, у південно-західних районах (Хмельницька область) на схилах з карбонатно-щебенистими ґрунтами, а також на перегнійно-карбонатних ґрунтах багато бобових еспарцет піщаний, гірська конюшина, а також люцерна хмелевидна, альпійська і заяча конюшина, стоколос безостий, тонконіг, тирса тощо.

Заплавні луки — кормові угіддя річкових долин, які щороку затоплюються весняними водами, нерідко дощами. Ґрунти тут мають намулок, що підвищує родючість. Це угіддя прируслової, центральної або середньої та притерасної (приматерикової) частин заплави. Рослинність визначається родючістю ґрунту і може бути досить багатою, включає стоколос, тонконіг лучний, райграс пасовищний, очеретянку тростинну, кострицю лучну І тимофіївку, польовицю білу, конюшину білу, червону і рожеву, люцерну жовту. З малоцінних трапляються щучка дерниста, біловус, із різнотрав'я — грабельки, осоки та ін. Крім лядвенцю рогатого ростуть лядвенець болотний, а крім тонконога лучного — тонконіг болотний.

Заплавні луки — це найцінніші природні кормові угіддя, які можуть забезпечити високу врожайність при порівняно незначних витратах. Залежно від розміщення лук слід регулювати рівень залягання ґрунтових вод, застосовувати зрошення, удобрення, підсівання трав, а за наявності малоцінних компонентів рослин і перезалуження.

Болотисті заплавні луки виникли внаслідок регулярного затоплення і підтоплення, коли рівень залягання ґрунтових вод підіймається вище за 50 см. Для поліпшення цих лук насамперед слід відвести стічні води, понизити рівень ґрунтових вод до 60−70 см, засіяти після цього цінними бобово-злаковими травосумішками. Якщо потрібно, здійснюють планування території перед обробітком ґрунту і сівбою трав. Внаслідок пере зволоження тут переважають гігрофіти, передусім осокові. Мало бобових, оскільки вони можуть рости тут лише після певних заходів, спрямованих на поліпшення цих ґрунтів.

Велика робота щодо поліпшення заплавних, зокрема болотистих, торф’яних луків, була проведена у Львівському сільськогосподарському інституті кафедрою рослинництва і луківництва під керівництвом Г. С. Кияка, П. Я. Когута, Н. Я. Кириченка та ін.

Болотисті заплавні луки є в західних районах, на Поліссі. Великі масиви болотних луків також у заплавах Дніпра, Десни, Горині, Тетерева, Ірпеня, Прип’яті.

Заплавні луки лісостепових і степових районів включають мало заболочені заплави. Це переважно звичайні заплавні луки річних долин, які нерідко поросли лісами. Травостій на них використовують для кормових цілей. Вони поширені в долинах Дніпра, південного і західного Бугу, Дністра, Інгула, Сіверського Дінця, Тиси, а також Інгульця, Орелі, Вовчої, Тілігулу, Синюхи та ін.

Торф’янисті луки поширені у заплавах річок поліської, рідше лісостепової, низинні луки — в поліській зоні, а також у західних і центральних районах, у Прикарпатті, частково в лісостеповій зоні. Вони часто трапляються в комплексі з болотами, а тому рослинний покрив у них подібний.

Степові луки розміщені на схилах ярів, балок, на понижених рівнинах, полях, солонцях і солончаках, а також на пісках, наприклад на піщаних степових луках південного Придніпров'я. Це низькопродуктивні угіддя, де ростуть в основному стоколос безостий і прямий, типчак, ковила, житняк, полин, деревій, кохія сланка тощо.

Степові луки збереглися також у заповідниках — Асканія Нова, Михайлівська цілина, Стрілецький степ, Хомутівські степи. Ґрунти тут каштанові і південні чорноземи. На цих луках в травостої переважають полин, ковила, типчак, кохія, лучний шалфей.

Гірські луки займають великі площі в Карпатах (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська області) і в Криму.

Гірські луки Карпат розміщені між лісами на вершинах і схилах. Клімат тут характеризується достатнім і надмірним зволоженням, підвищеною вологістю повітря, а ґрунти є продуктами вивітрювання сланців, піщаників, частково гранітів і вапняків і за механічним складом досить різноманітні. Власне органічний шар ґрунту незначний, лише в окремих місцях його товщина досягає 50−60 (здебільшого 10−15 см і навіть менше); вони мають добру водопроникність. Букові ліси в напрямі до вершин змінюються хвойними. Вище 1500 м над рівнем моря розміщені цінні кормові угіддя — полонини. Лучна рослинність на полонинах, незважаючи на більш короткий вегетаційний період, розвивається добре, що дає можливість мати майже два укоси трав і випасати велику кількість тварин.

Проте нерівномірне випасання, надмірне навантаження тварин на площу призвело до погіршення видового складу травостою і зниження його продуктивності. На місці високоврожайних лук утворились біловусникові, щучникові угіддя. Росте щавель та інші малопридатні для використання рослини. Для підвищення їхньої продуктивності потрібно насівати травосумішки, вносити добрива, застосовувати кошарування і загінне випасання.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЯНІ ОСНОВИ ВЕДЕННЯ ЛУКІВ

1.1 Характеристика грунтово-кліматичних умов Сумської області

Місто Суми розташоване в північно-східній частині України на р.Псел.

У цілому клімат міста є помірно континентальним з прохолодною зимою і теплим літом. Середньорічна температура повітря становить 6,6 °С, найнижча вона у січні (мінус 7,7 °С), найвища — в липні (19,2 °С).

Таблиця 1. Температура повітря по місяцях, (°С)

Найнижча середньомісячна температура повітря в січні (мінус 16,6 °С) зафіксована в 1963 р., найвища (0,0 °С) — в 2007 р.

Найнижча середньомісячна температура в липні (16,6 °С) спостерігалась у 1912 р., найвища (24,1 °С) — в 1936 р.

Абсолютний мінімум температури повітря (мінус 36,0 °С) зафіксовано 6 січня 1935 р., абсолютний максимум (39,9 °С) — 11 серпня 1907.

В останні 100−120 років температура повітря в Сумах, так само як і в цілому на Землі, має тенденцію до підвищення. Протягом цього періоду середньорічна температура повітря підвищилася приблизно на 1,5 °С. Найтеплішим за всю історію спостережень виявився 2007 р. Найбільше підвищення температури в першу половину року.

У середньому за рік у Сумах випадає 603 мм атмосферних опадів, найменше — у лютому, найбільше — у липні.

Таблиця 2. Середня кількість опадів, (мм)

Мінімальна річна кількість опадів (228 мм) спостерігалась в 1908 р., максимальна (886 мм) — в 1973 р.

Максимальну добову кількість опадів (89 мм) зафіксовано в червні 1912.

У середньому за рік у місті спостерігається 154 дні з опадами; найменше їх (по 10) у вересні та жовтні, найбільше (18) — у грудні.

Щорічно в Сумах утворюється сніговий покрив, максимальна висота якого звичайно спостерігається в лютому.

Відносна вологість повітря в середньому за рік становить 78%, найменша вона у травні (64%), найбільша — у грудні (89%).

Таблиця 3. Відносна вологість повітря, (%)

Найменша хмарність спостерігається в серпні, найбільша — у грудні.

Таблиця 4. Загальна хмарність, (бали)

0 балів — ясно.

Менше 5 балів нижнього ярусу, або хмар середнього ярусу, або будь-яку кількість хмар верхнього ярусу — невелика хмарність.

Від 1−3 до 6−9 балів або 3−8 балів хмар нижнього ярусу або щільних хмар середнього ярусу — мінлива хмарність.

Від 8−10 до 0−3 балів хмар нижнього ярусу — хмарно з проясненнями.

7−10 балів хмар нижнього ярусу — хмарно.

10 балів хмар нижнього ярусу — похмуро.

Найбільшу повторюваність у місті мають вітри з південного сходу, найменшу — з півночі і північного сходу.

Таблиця 5. Повторюваність вітру різних напрямків, (%)

Найбільша швидкість вітру — взимку, найменша — у липнісерпні. У січні вона в середньому становить 4,4 м/с, у липні - 3,1 м/с.

Таблиця 6. Швидкість вітру по місяцях, (м/с)

Природні умови Сумської області в цілому, клімату, рослинності, порід, рельєфу обумовили формування в її межах різноманітних типів ґрунтів. На особливостях розвитку ґрунтового покриву позначилася й тривала господарська історія їх використання. Внаслідок усіх цих факторів ґрунтовий покрив області характеризується значною строкатістю. Та попри різноманітність видів ґрунтів, які зустрічаються у межах області, простежується низка чітких закономірностей їх географічного розподілу і топографічного розміщення.

Місто Суми розташовується в межах типового лівобережного лісостепу зі значним розвитком переважно потужних та вилугованих середньоі мало гумусних типових чорноземів. У межах цих районів процеси ґрунтоутворення відбувалися в умовах добре дренованої полого хвилястої рівнини, складеної карбонатними лесовидними суглинками. На них під степовою рослинністю й утворюються чорноземи.

На ділянках, які відносно слабо зволожуються з поверхні, залягають потужні карбонатні чорноземи. У цьому ґрунті карбонати знаходяться або на поверхні, або на глибині лише 2−30 см.

Вилуговані чорноземи сформувалися в умовах дещо більш інтенсивного зволоження з поверхні, аніж потужні чорноземи. Тому в них карбонати вимиті (вилуговані) у більш глибокі горизонти і залягають зазвичай на глибині 80−90 см. Потужність цих ґрунтів також менша і становить 80−90 см. Механічний склад та хімічні властивості цих ґрунтів близькі до властивостей потужних чорноземів.

На ділянках, які зазнавали впливу лісової рослинності (переважно дібровної), утворилися опідзолені чорноземи. Карбонати в них залягають на глибині 100 см і більше. Вміст гумусу в цих ґрунтах коливається близько 4% у верхньому горизонті.

У замкнених зниженнях, де у весняний та осінній періоди відбувається більш-менш тривале застоювання поверхневих вод, утворюються осолоділі чорноземи та осолоділі лучно-чорноземні ґрунти. Вони характеризуються глибокою вилугованістю, витісненням катіонів кальцію, магнію, натрію та заміщенням їх іоном водню (осолодіння). Внаслідок цього ґрунти мають кислу реакцію, білуватий збагачений кремнеземом горизонт чи по усьому профілю кремнеземну присипку погану структуру тощо. У глибоких безстічних зниженнях на невеликих площах, утворюючи комплекси з чорноземами та іншими фунтами, сформувалися солоді - ґрунти, в яких внаслідок тривалого поверхневого зволоження інтенсивно відбувалися процеси оглеєння, гідролізу та промивання із винесенням з фунту продуктів гідролізу. Солоді мають кислу реакцію, але досить високий вміст гумусу. Водночас вони характеризуються вкрай несприятливими фізичними властивостями. Нині майже всі чорноземи в області розорані і активно використовуються у сільському господарстві.

У межах річки Псел на території міста, значного розвитку набули заплавні ґрунти. Лучні заплавні ґрунти утворюються на алювіальних відкладах глинистого та суглинистого механічного складу. Вони характеризуються значною потужністю (до 70−80 см), високим вмістом гумусу (6−7%) та іншими ознаками. Характерним для цих ґрунтів є оглеєння, яке починається з глибини 40−60 см. Верхню частину профілю у цих ґрунтах утворює дернина горизонт, щільно переплетений коренями трав.

Рослинний світ Сумщини характеризується значним видовим багатством. Лише деревних і чагарникових порід на території області налічується понад 100 видів. Серед них аборигенні види: береза бородавчаста та пухнаста, бузина червона та чорна, бруслини європейська та бородавчаста, глоди обманливий, несправжньо-кривостовпчиковий, український, калина звичайна, клени гостролистий, польовий, татарський, липа серцелиста, тополі біла, чорна, тремтяча (осика), ялина європейська, інтродуковані види — дуб північний (червоний), клен ясенелистий, сосни австрійська, Веймутова, Банкса, горіхи сірий та чорний, черемха паня з Північної Америки, сосни кримська та австрійська, модрини європейська та сибірська, бархат амурський тощо.

У межах річки Псел на території міста, значного розвитку набули заплавні ґрунти. Лучні заплавні ґрунти утворюються на алювіальних відкладах глинистого та суглинистого механічного складу. Вони характеризуються значною потужністю (до 70−80 см), високим вмістом гумусу (6−7%) та іншими ознаками. Характерним для цих ґрунтів є оглеєння, яке починається з глибини 40−60 см. Верхню частину профілю у цих ґрунтах утворює дернина горизонт, щільно переплетений коренями трав.

1.2 Місце лучних угідь в структурі посівних площ господарств Кормовиробництво як галузь аграрного виробництва має забезпечувати тваринництво достатньою кількістю якісних, збалансованих за вмістом поживних речовин кормів. Основні напрями розвитку цієї галузі - інтенсифікація польового і лучного кормовиробництва на основі прогресивних технологій вирощування кормових культур, заготівлі та зберігання кормів, поліпшення їх структури і якості.

Перелічимо основні положення, що характеризують незамінну роль кормовиробництва для сільського господарства. Средообразуюшая, екологічна, природоохоронна, грунтозахисну роль. Однорічні та багаторічні трави і багато кормові культури, особливо бобові, є найкращим попередником для більшості сільськогосподарських культур. Вони сприяють зростанню родючості грунту, збільшують вміст гумусу, покращують її воднофізичні та агрохімічні властивості, забезпечують надходження органічних залишків і кореневих виділень, підвищуючи її мікробіологічну активність. Обробіток трав у сівозмінах — найважливіший спосіб боротьби з бур’янами, шкідниками і хворобами інших культур.

Завдяки очищающему і оздоровляючі (фітосанітарному) дії кормових культур їх вирощування знижує пестицидне навантаження на навколишнє середовище, зменшує витрату пестицидів, виробництво і застосування яких пов’язане з економічними, енергетичними та екологічними витратами. Трави, особливо бобові, збагачують грунт азотом.

За сприятливих умов бобоворізобіального симбіозу величина біологічної азотфіксації в Нечорноземної зоні нерідко складає 250 кг/га, в степовій при зрошенні - до 450 кг/га і більше. При обробітку бобових і бобово-злакових травостоїв знижується потреба рослинництва в мінеральних азотних добривах, виробництво і застосування яких пов’язані з великими витратами енергії та інших засобів, а також з негативними екологічними наслідками. Такі багаторічні трави, як люцерна мінлива (посівна) і жовта, козлятник східний, при належному догляді можуть виростати дуже тривалий час на одному місці. Є ділянки, на яких козлятник східний виростає без пересіву 20 років, забезпечуючи щорічно врожайність зеленої маси 55 … 65 т / га при мінімальному внесення фосфорно-калійних добрив. Такі види трав є своєрідним засобом перекладу фосфору, калію, кальцію та інших органогенних елементів з геологічного циклу в біогеохімічний круговорот, тобто сприяють прискоренню кругообігу речовин у природі, інтенсифікації продукційного процесу в агроекосистемах, перетворюючи недоступні поживні мінеральні речовини в засвоювані сільськогосподарськими культурами по схемою: неусвояемие (інертні) форми поживних речовин — багаторічні трави — тварини — органічні добрива — польові, овочеві, плодові та інші сільськогосподарські культури.

Багаторічні трави унікальні відносно економії енергії; при їх вирощуванні різко скорочуються витрати на обробку грунту, так як вона проводиться один раз в 2 … 3 роки і на меншу глибину, що дозволяє відновити структуру грунту та його підорного горизонтів. Завдяки утворенню дернини підвищується стійкість грунту до вертикальних навантажень, під багаторічними травами грунт «відпочиває», її підорний горизонт разуплотняет, набуваючи рівноважну природну щільність.

Цьому сприяє також розвиток травами потужною і глибокопроникаючою кореневої системи, яка діє разрихляюще. Трави — кращий засіб запобігання водної та вітрової ерозії грунту, руйнування берегів річок та їх обміління, вимивання з полів органогенних елементів у водойми, а отже, і цвітіння водойм. Багаторічні трави, особливо бобові, є фитомелиорантов техногенних почвогрунтов і засолених грунтів. Деякі види трав (тимофіївка лугова) здатні зменшувати кислотність грунту. Такі види, як пирій подовжений, кострец солончаковий, витримують дуже сильне засолення, а також тривале затоплення солоними водами. Більш того, пирій подовжений — ефективний «рассолітель» засолених грунтів. Сильним меліорірующім властивістю на таких грунтах володіють також люцерна, буркун, еспарцет.

Добре на засолених грунтах виростає покісниця розставлена, що робить її перспективною для введення в культуру, особливо для обробітку на лиманах. Трави служать ефективним засобом не тільки для рекультивації земель, а й для стабілізації агроландшафтів і гідрологічного режиму місцевості. Багаторічні трави є буфером між людиною і навколишнім середовищем, посилюючи їх сприятливий вплив один на одного і нейтралізуючи негативний взаємодія між ними.

Багаторічні травостои поглинають антропогенні забруднювачі, що викидаються людиною в навколишнє середовище, завдяки цьому значно очищаються атмосфера і гідросфера. Більше того, через збільшення продуктивності травостоїв людина може збагачувати атмосферу киснем, фітонцидами, оптимізувати вологість і температуру повітря. У спекотну погоду трави знижують температуру приземного повітря на 3 … 7 ° С.

У свою чергу трави, зменшуючи природну водну і вітрову ерозію, поглинаючи шкідливі пил і гази, що виділяються земною корою і грунтом, а також вулканами і гірськими розломами, уповільнюють надходження їх у середовище проживання людини. Багаторічні травостои поглинають діоксид вуглецю (7 … 28 т / га), продукують кисень (5 … 19 т / га), виділяють в атмосферу фітонциди, тим самим оздоровлюючи її. Трави — найважливіший засіб зменшення надходження важких металів, радіонуклідів, нітратів, інших шкідливих речовин не тільки у річки та водойми, але й в харчовий ланцюжок.

Збільшуючи вміст гумусу в грунті, трави підвищують її буферні і поглинювальні властивості. Грунтозахисну та екологічна ефективність трав тим більше, чим вище їх врожайність і щільність (густота) травостою, які визначаються агротехнікою обробітку. Багаторічні трави, здатні утворювати густий травостій і стійку дернину, використовують для створення різних видів дернових покриттів — газонів, декоративних, спортивних, грунтозахисних і т. д., які відіграють велику роль у поліпшенні екологічної обстановки в населених пунктах і на промислових територіях (очищення атмосфери, збагачення її аерон, киснем, фітонцидами, оптимізація вологості і температури повітря, підвищення декоративності, зниження хімічного і звукового забруднень, стабілізація ландшафтів). Важливе значення в сівозмінах грають і інші кормові культури: просапні сприяють очищенню полів від бур’янів, після їх обробітку полегшується підготовка грунту під наступні культури (ярі зернові і т. д.); проміжні культури — кращому використанню сонячної енергії, очищенню грунту від нітратів, збагаченню її гумусом. При цьому хрестоцвіті (капустяні) мають велике фітосанітарний дію.

В цілому сівозміну повинен закінчуватися замикає культурою, як правило кормовий (наприклад, вівсом), що володіє здатністю найбільш повноцінно використовувати ресурси грунтової родючості навіть при значному його вичерпанні попередниками. Після замикає культури повинна слідувати поновлює, наприклад однорічні та багаторічні трави (бобові або бобовозлакові суміші) або зернові бобові.

лісостеп посівний лук грунтовий РОЗДІЛ 2. МОРФОЛОГІЧНІ ТА БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУР ДЛЯ ТВОРЕННЯ ТРАВОСТРЇВ НА КУЛЬТУРНИХ ТА ПРИРОДНИХ ЛУКАХ Одним з кращих компонентів складу травосуміші для створення багатофункціональних луків або пасовищ є: Тимофіївка лучна, Вівсяниця лучна, Райграс пасовищний, Люцерна посівна, Конюшина лучна.

Тимофіївка лучна Тимофіївка — одна з найпоширеніших злакових трав польового й лучного травосіяння у лісостеповій і поліській зонах країни.

Тимофіївка лучна (Phleum pratense L.) — нещільнокущовий верховий злак. У нашій країні налічується вісім видів тимофіївки. Найбільше значення має тимофіївка лучна. Дикорослі види тимофіївки ростуть навіть на занедбаних луках. У гірських районах Карпат поширена тимофіївка Рис 1. Тимофіївка лучна (Phleum pratense)

Тимофіївка лучна — зимостійка рослина, маловибаглива до тепла. Навесні починає відростати при підвищенні середньодобової температури до 5−6°С. Насіння здатне проростати при 1−2°С. Як морозостійку культуру її вирощують і в північних районах. Тимофіївка вологолюбна рослина, поширена на Поліссі, в Лісостепу, Карпатах переважно на заплавних і низинних, а також суходільних луках з помірним зволоженням. Витримує затоплення весняними водами до 30 днів.

Погано переносить посуху і тривале затінення. Росте майже на всіх типах грунтів, але найвищі врожаї дає на глинистих досить вологих грунтах. Добре вдається на осушених торфовищах. На сухих піщаних грунтах її сіяти не слід. Витримує значну кислотність (рН 4,5−5,0), але на кислих грунтах росте дуже погано. Добре реагує на внесення добрив, не вилягає навіть при високих нормах азоту, різко підвищуючи врожай. Після цвітіння стебла тимофіївки швидко грубіють і кормова цінність її знижується. Так, під час весняного відростання вміст протеїну в зеленій масі становив 15,5%, у фазі викидання суцвіть -13,9%, на початку цвітіння -9,3%, а при повному цвітінні -8,1%. Запізнення із збиранням призводить до значних втрат поживних речовин. Коренева система тимофіївки лучної мичкувата. Стебло пряме, гладеньке, 100—120 см заввишки. Листя має забарвлення від світло-синього до синьо-зеленого. Пластинки листків по краях шорсткі. Колоски одноквіткові, суцвіття — густа колосоподібна волоть (султан), часто з фіолетовим відтінком. Насіння у безостих лусках, дрібне, округло-овальне, світло-сіре або жовто-буре, легко відокремлюється від лусок. Тому в ньому часто буває багато насінин без лусок, які швидко втрачають схожість. Маса 1000 насінин становить 0,4—0,8 г.

Навесні розвивається досить швидко, але цвіте пізніше, ніж інші кормові трави. Восени ріст припиняється при температурі 5 °C. Після скошування і спасування тимофіївка добре відростає, тому її можна використовувати на сіно і для випасання.

Тимофіївка лучна — світло і вологолюбна рослина. У травостої росте 3—5 років і більше. Найвищий урожай отримують на другий-третій рік. Росте майже на всіх типах ґрунтів у районах достатнього зволоження.

Рис. 2. Вівсяниця лучна (Festuca pratensis Huds.)

Вівсяниця (костриця) лучна (Festuca pratensis Huds.) — цінна кормова культура лісостепових, поліських та західних районів України. Це багаторічний нещільнокущовий верховий злак, 80−120см заввишки. Відноситься до середньоранніх рослин. Після скошування і спасування краще відростає, ніж тимофіївка лучна. У вологих умовах за сезон формує 2−3 укоси. За отавністю значно переважає тимофіївку. На пасовищах витримує 5−6 циклів випасання за сезон. У рік сівби росте повільно, повного розвитку досягає на 2−3й рік життя. У травостої тримається 6−8 і більше років. Прекрасно поїдається тваринами. За вмістом поживних речовин часто переважає тимофіївку і грястицю збірну. В 100 кг трави міститься 21−26 к.о., у сіні - 53−55 к.о. і до 4 кг перетравного протеїну. Використовують для створення культурних пасовищ та сіножатей. Урожайність зеленої маси — 150−200 ц/га; сіна 50−80 ц/га і більше.

Характеризується доброю зимостійкістю і холодостійкістю. Весною відростає рано, витримує ранні та пізні весняні приморозки. Проте вівсяниця лучна менш морозостійка ніж тимофіївка. Коренева система проникає в грунт дуже глибоко (100−160 см), тому вона добре росте на суходільних луках. Корені засвоюють поживні речовини з важкодоступних форм. Переносить тимчасову нестачу води. Витримує весняні затоплення впродовж 15−20 днів. Розвивається при достатній вологості на різних грунтах, але найбільш придатні для неї середньозв’язні суглинки та осушені, окультурені торфовища. На родючих ділянках і при внесенні більш 90 кг/га азоту — може вилягати.

Висівають у складі сумішок із стоколосом безостим, тимофіївкою, грястицею, конюшиною, люцерною, лядвенцем. На пасовищах доцільним є поєднання вівсяниці лучної з конюшиною білою, а на мінеральних грунтах — з конюшиною рожевою (гібридною).

Рис. 3. Райграс пасовищний (Lolium perenne)

Райграс багаторічний нещільно кущовий злак висотою 40−80 см. Стійка до витоптування трава, вважається однією з найкращих для пасовищ та лучних газонів. Охоче поїдається худобою до цвітіння. Має високі кормові властивості в 100 кг трави входить 21 — 22 к.о., сіна — 55 к.о. Використовується на сінокоси на протязі 3−5 років, а для випасання 7−11 і більше років. Насіння райграсу пасовищного разом з конюшиною білою утворює чудову суміш для пасовищ та сінажу. Повний розвиток площ спостерігається на 2 рік після сівби.

Через не глибоку проникність кореневої системи райграс пасовищний краще висівати у районах з достатнім зволоженням але не терпить весняних затоплень. Культура примхлива до весняних приморозків та посухи. Підходять різні типи некислі та родючі ґрунти. Погано росте на сухих ґрунтах. Не придатні для вирощування торфовища.

Перевагами райграсу пасовищногоє: висока поживність та швидке відростання після скошування, добре поєднується з іншими травами, особливо з конюшиною, при вирощуванні на схилах запобігає ерозії грунту, досягання повного розвитку на другий третій рік після сівби.

Рис. 3. Люцерна посівна (Medicago sativa)

Особливе значення для сільського господарства має такий вид рослини, як люцерна посівна. Особливості вирощування та кормова цінність цієї рослини, роблять люцерну одним з кращих виборів для різного роду підприємств с / г. Люцерна — добре відома і високопродуктивна с / г культура. Деякі сорти цієї рослини вирощують як овочі і вживають в їжу, в тому числі у вигляді свіжих салатів. Також досить давно люцерна посівна належить до кращих зелених кормів, які згодовують худобі, оскільки характерною особливістю люцерни є хороша засвоюваність і високий вміст білка. Тому немає нічого дивного в тому, що дана культура вирощується по всьому світу.

Люцерна відмінно себе почуває на високородючих, особливо середньосуглинистих, грунтах, для яких характерна кислотність рН = 6,5 — 7,5 і хороший дренаж. У той же час на кислих грунтах середня врожайність люцерни і вихід зеленої маси може значно знизиться.

Наявність добре розвиненої і глибоко розташованої кореневої системи у люцерни дає рослині можливість значно поліпшувати структуру і загальний агрохімічний склад грунту на велику глибину, при цьому проявляє себе, як рослина, яка підвищує вологість середовища, покращує повітрообмін між шарами. З метою отримання високого врожаю необхідно в грунт внести органіки-мінеральні добрива, обов’язково тривалого терміну дії.

Слід висівати прямо у відкритий грунт на самому початку весни. З іншого боку, літній посів теж може застосовуватися, але виключно в разі достатньої кількості опадів і наявності вологи у верхньому шарі грунті. Також дуже рекомендується провести передпосівний обробіток за допомогою біопрепаратів Тріхофіт і Фітоспорін-М, відомі своєю здатністю обмежувати ріст і розвиток грибкової і патогенної флори. Особливістю даної рослини є те, що в посівах люцерна добре зберігається до 10−25 років, але в більшості господарств не прийнято її вирощувати більше 5−8 років.

Рис. 5. (T. pratense L.)

Багаторічна, кормова культура для сівозмін Полісся і Лісостепу. Поживність її досить висока — 100 кг сіна відповідає 52 к.од. і містить 7,9 кг перетравного протеїну. Коренева система стрижнева, добре розвинена, заглиблюється в грунт на 1,5—2,5 м, дуже розгалужена, з численними бічними корінцями, на яких розміщуються бульбочкові бактерії. Верхня частина кореня називається головкою, на ній розвиваються пагони — стебла з листками. Стебло складається із недорозвиненого осьового пагона і утворюється із його пазушних бруньок бокових пагонів. Замість головного стебла розвивається багато гілок заввишки 50—80 см. Загальна кількість стебел однієї рослини досягає 25—30.

Листки складні, трійчасті, черешкові. За формою вони бувають округлі, оберненояйцеподібні, оберненосерцеподіб-ні, видовжені. На листках є малюнок, який нагадує трикутну пляму білуватого забарвлення.

Плід — однонасінний, рідко двонасінний біб. Насіння дрібне, неправиль-носерцеподібної або ви-довжено-округлої форми, жовтого, фіолетового чи строкатого кольору, блискуче, при тривалому зберіганні буріє, втрачає блиск. Маса 1000 насінин — 1,7—1,9 г.

2.2 Особливості росту та розвитку культур в зоні лісостепу Як говорилось раніше (в описі грунтово-кліматичних умов), то місто Суми розташоване в лісостеповій зоні України та має помірно-континентальні кліматичні умови. У зв’язку з цим вирощування та продукція лучних трав на території області не викликає особливих складнощів (окрім дуже жарких періодів літа). Адже для нормального функціонування та розвитку рослин даних видів існує повна відповідність, — це і забезпеченість грунту вологою, достатня його аерація, належний рівень родючості, це також оптимальні як температурні, так і світлові показники. Навіть більше того, дані абіотичні показники надзвичайно позитивно впливають на лучну рослинність, завдяки чому утворюються травостої гарної якості. Але все ж виняток складають ті моменти, коли у зв’язку з високими літніми температурами відчувається дефіцит вологи, що в свою чергу впливає на погіршення якості луків, а в деяких випадках і до загибелі. Тому не дарма говорять, що не завжди варто сподіватись на природнє зволоження. Така ситуація стала надзвичайно актуальна в період останніх декількох років, коли ми спостерігаємо аномально високі температури протягом червня — липня. Про це свідчить якісна та кількісна характеристика лучних трав, що вирощуються в умовах лісостепу, які були оприлюднені Інститутом кормів Української академії аграрних наук в 2011 році, які говорять, що продуктивність лісостепових пасовищ за період підвищення середньо літніх температур зменшилась в середньому на 25%, а в деяких зонах і до 40%.

РОЗДІЛ 3. ОБГРУНТУВАННЯ ТЕХНОЛОГІЇ ВИРОЩУВАННЯ КУЛЬТУР

3.1 Розміщення травосумішок на ділянках призначених для утворення луків Культурні пасовища дозволяють протягом усього пасовищного сезону забезпечити молочну і м’ясну худобу високоякісними дешевими кормами.

Можливість створення високопродуктивних пасовищ для сільськогосподарських тварин полягає в тому, що за пасовищний період на таких угіддях отримують основну масу тваринницької продукції.

Господарське значення створення високопродуктивних довголітніх культурних пасовищ з урожайністю 8−10 тисяч кормових одиниць полягає у високій економічній ефективності та раціональному землекористуванні.

При створенні культурних зрошуваних пасовищ на одну голову великої рогатої худоби необхідно відводити 0,25−0,33 га, в той час як на природних пасовищах 1,5−2га.

Однак, великі переваги культурних зрошуваних пасовищ повною мірою виявляються тільки в тому випадку, якщо вони правильно спроектовані, побудовані з дотриманням всіх основ технології і раціонально використовуються з дотриманням науково — обгрунтованої системи догляду за ними.

Культурним пасовищем і сінокосом слід вважати такі кормові угіддя, на яких в результаті здійснення необхідних заходів щодо створення, догляду та використання гарантується збір дешевих і повноцінних кормів не нижче обсягу інших кормів, оброблюваних на високому агрофоне в подібних же умовах. Так, при закладці культурних пасовищ і сінокосів на орних землях продукція їх з одиниці площі не повинна поступатися (у кормових одиницях) провідним тут зерновим культурам: кукурудзі на силос та ін. Створені на поліпшених малопродуктивних пасовищне — сінокісних угіддях культурні пасовища повинні забезпечити збір такої ж кількості кормових одиниць, який виходить тут при збиранні на сіно, силос, соковиті корми найбільш врожайних однорічних і багаторічних кормових культур.

3.2 Системи обробітку грунту Прискорене залуження.

Цей прийом широко застосовують у господарствах, де відчувається брак в пасовищному кормі або сіні. Після первинної обробки цілини відразу без попереднього обробітку однорічних культур висівають багаторічні трави. Літнє прискорене залуження недостатньо осушених осоково-трав'яних торфовищ, так як землі можна використовувати відразу після проведення першого етапу осушення. На таких ділянках ранньої весни і восени грунт перезволожений і обробляти однорічні культури неможливо.

При прискореному залуження необхідно ретельно обробляти грунт. На надмірно зволожених ділянках можна висівати травосуміші з одних злаків. Кращі результати при обробці торфовищ з осоковими купинами дає фрезерування, потім оранка кущово — болотним плугом і фрезерування або дискування по обороту пласта. У заплавах річок на заливних незаболочених луках високого та середнього рівня ефективні фрезерування або переорювання цілинними плугами.

На заплавних луках прості люцерно — кострецеві суміші (по 8−10 кг насіння кожного виду на 1 га), удобрені фосфором і калієм, за два — три укоси дають врожаї сіна до 8 т / га.

Малопродуктивні низинні заболочені луки з дрібним чагарником (вербами, вільхою) спочатку осушують, потім обробляють важкими дисковими боронами, які валять і частково подрібнюють чагарник.

Потім чагарник заорюють на глибину 30−35 см, вносять суперфосфат (200−300 кг/га) і хлорид калію (150−200 кг/ га) під дискування, яким в два-три сліди обробляють пласт.

При прискореному залуження заліснених площ на суходолах з бідними підзолистими грунтами і малопотужним (3−4 см) гумусовим шаром спочатку видаляють чагарник. Потім ділянку обробляють корчувальними і важкими дисковими боронами, при необхідності проводять планування важкою рейковою волокушею. Під дискування вносять фосфоритне борошно (400 — 600 кг/га) або суперфосфат (200−300 кг/га), хлорид калію (100 кг/га) і вапно (2−3 т/га). При великій кислотності грунту вапно у високих дозах вносять після дрібної оранки. У міру проріджений травостій восени дискують дернину в один — два сліди.

3.3 Система удобрення Добрива суттєво впливають на продуктивність пасовищ, їх ботанічний і біохімічний склад. Сприятливі ґрунтові умови створюються при внесенні органічних добрив. Норма гною під зяблеву оранку становить від 40 до 80, а на солонцюватих ґрунтах і до 100 т/га. На засолених пасовищних масивах додатково вносять ще й гіпс (5₁₀ т/га). Ефективні на пасовищах і мінеральні добрива. Основним з елементів живлення є азот.

На пасовищних травосумішах, до складу яких входить більше 25% бобових компонентів, у перші два роки найбільш ефективно діють мінеральні добрива (N180Р120), а в наступні роки із зменшенням частки бобових норму азоту необхідно збільшувати до N360 при зменшенні норми фосфору.

Максимальний урожай зеленої маси в північному Степу України, який перевищує 800 ц/га, одержано на фоні N240P120K120. Азотні добрива найчастіше вносять у три — чотири прийоми: навесні - 30₃₅%, під другий і третій укоси (випасання)_по 25 і під четвертий — 15% рекомендованої норми. В окремих регіонах азот рекомендують вносити в 5₇ прийомів Навесні й восени його необхідно застосовувати в нормі не більше N40−50, а влітку — N70−80. При більш високих нормах можливе надмірне нагромадження нітратів в урожаї.

Фосфорні добрива вносять в один прийом _ навесні або восени, а калійні - один — два рази на рік або частіше, але не більше 60 кг/га діючої речовини за один раз. Половину калійних туків вносять навесні, а решту — після другого випасання.

На зрошуваних пасовищах добрива найкраще вносити з поливною водою, що підвищує їх ефективність на 10₁₂%. При внесенні азоту з поливною водою кількість вологи, що витрачається на утворення одиниці врожаю, знижується до 40%.

На пасовищах використовують і гноївку, розведену прісною водою 1: 4. Такі підживлення треба проводити в перші 7 днів після випасання, тобто за 20₂₅ днів до наступного збирання зеленої маси.

Добре зарекомендував себе на пасовищах і рідкий аміак. Вносять його в такій самій нормі, як і сипкі азотні добрива. Загортають у ґрунт: на середньоі важкосуглинкових — на глибину 8₁₀, на супіщаних — на 10₁₂ см. При неглибокому загортанні можливі втрати в результаті випаровування його в атмосферу. Вносять рідкий аміак в один прийом — навесні чи восени попереднього року; у два прийоми —? норми восени або навесні і? норми після другого циклу випасання. При п’яти циклах випасання і нормі N300розподіляють його так: 200 кг/га навесні чи восени попереднього року і 100 кг/га — після третього циклу випасання.

Вологість ґрунту при внесенні рідкого аміаку повинна бути 60₈₅% НВ, а температура повітря _20°С. При більш низькому зволоженні необхідно проводити полив у нормі 200₂₅₀ м3/га води. З рідким аміаком доцільно вносити інгібітор нітрифікації у нормі 0,5₁% від внесеного азоту. Підвищення врожаю від застосування інгибітора нітрифікації досягає 16₂₀ ц/га сіна. При внесенні рідкого аміаку треба використовувати АБА-0,5 м.

На ґрунтах, бідних мікроелементами, необхідно застосовувати мікродобрива: сірчанокислий марганець (3 кг/га), марганізований суперфосфат, сірчанокислий кобальт (1 кг/га), молібденовокислий амоній (1 кг/га), борну кислоту (2 кг/га).

3.4 Підбір сортів для ділянки Однією з основних умов створення високопродуктивних сіножатей є правильний підбір травосумішок. Травосумішки ще недостатньо вивчені і з цього питання немає єдиної думки, щодо правильного поєднання бобових і злакових компонентів.

Спостереження за життєдіяльністю сіяних лучних угруповань і вивчення їхнього впливу на ґрунтове середовище в умовах досить високої культури землеробства дало можливість критично поставитися до положень В.Р.Вільямса про неминучість нагромадження надлишкової мертвої органічної речовини, зниження аерації, погіршення ботанічного складу і зниження врожаю травостоїв. Відновився інтерес до довголітніх сіножатей і пасовищ (склад травосумішок, система удобрення), що закладаються на більш тривалий термін, ніж у лучних сівозмінах. Новому напряму в дослідженнях сприяло подолання шаблонного застосування травопільної системи землеробства.

Багатьма дослідженнями встановлено, що для створення високопродуктивних сіножатей потрібно брати травосумішку з багаторічних трав, яка забезпечить вищу й стабільнішу врожайність порівняно з одновидовими посівами бобових чи злакових трав. У результаті вдалого добору травосумішок є можливість зберегти високу продуктивність угідь протягом багатьох років. Важливим є добір трав у сумішках, оскільки від нього залежить не тільки видова структура, а й хімічний склад і поживність корму. Зміна середовища у процесі життєдіяльності рослин є основною причиною їхнього взаємовпливу. Перше місце займає конкуренція за поживні речовини, вологу, світло, друге — нагромадження відмерлих решток рослин, розклад яких можна прискорити вапнуванням і внесенням добрив. Взаємовплив рослин та ботанічний склад ценозів можна формувати, змінюючи середовище у бажаному напрямку.

Нині не розкрито характер взаємовідносин окремих видів у процесі живлення. При сумісних посівах ще недостатньо вивчена боротьба за існування та конкурентноздатність деяких видів трав. Це здебільшого стосується бобових і злакових трав у лучних ценозах.

3.5 Підготовка насіння до сівби, складання травосумішок та норми висіву Вибір компонентів і норма висіву насіння при корінному поліпшенні так само, як і при поверхневому, залежить від типу і розташування луків, родючості грунту, вмісту вологи, світлового режиму, іноді тривалості затоплення.

При створенні травосумішок враховують їх призначення і строк використання. Відповідно цього компоненти добираються з урахуванням їх довголіття, висоти, облистяності, продуктивності, отавності, відношення до зволоження ґрунтів, зимо — і морозостійкості. Складаючи травосумішки, треба враховувати особливості розвитку трав за роками. В травосуміші короткострокові (2−3 роки) включають 2−3 види багаторічних трав (65% бобових та 65−70% злакових). В травосуміші середнього довголіття (4−6 років) включають 3−5 видів, в тому числі 30−35% бобових та 65−70% злакових. При довголітньому використанні травостою (7−10 років) у суміші повинні включатись 5−7 видів трав, в тому числі 20−25% бобових та 80−75% злакових, причому в цьому випадку повинні переважати злаки кореневищні.

Кількість насіння кожного виду у травосуміші розраховується за формулою:

К=

де: К — кількість насіння даної культури на 1 га, кг, П — участь даного виду в травосуміші, %,

Н — норма висіву даної культури при посіві в чистому вигляді, кг/га, Х — посівна придатність насіння, %,

Крім того, по кожному компоненту в травосумішах встановлюється надбавка у межах 20−25%. Норма висіву насіння при фактичній посівній придатності розраховується за формулою:

Н ф =

Де Н ф — розрахункова норма висіву даної культури, кг, Н100 — норма висіву насіння даної культури при 100% посівної придатності, кг, Х — посівна придатність, %.

Посівна придатність травосуміші багатофункціональних луків складає: 95%.

Тимофіївка лучна -20%

Люцерна посівна -10%

Вівсяниця лучна -25%

Райграс пасовищний -25%

Конюшина лучна -15%

К1 == 20*12/95= 2,5 кг/га.

К2 == 10*12/95 =1,26 кг/га.

К3 ==25*18/95 =4,7 кг/га.

К4 == 25*20/95 =5,2 кг/га.

К5 == 15*13/95 =2 кг/га.

?к = 2,5+1,26+4,7+5,2+2 =15,66 кг/га.

Норма посіву фактично складає:

Нф1 = = 12*100/95 =12,6 кг.

Нф2 = = 12*100/95 =12,6 кг.

Нф3 = = 18*100/95 =19 кг.

Нф4 = =20 *100/95 =21 кг.

Нф5 = = 13*100/95 =13,7 кг.

У зв’язку з цим, фактична кількість насіння кожного виду у травосуміші складатиме:

К1 == 20*12,6/95= 2,6 кг.

К2 == 10*12,6/95 = 1,3 кг.

К3 == 25*19/95 = 5 кг.

К4 == 25*21/95= 5,5 кг.

К5 == 15*13,7/95 = 2,1 кг.

?к = 2,6+1,3+5+5,5+2,1 = 16,5 кг.

3.6 Технологія сівби Для передпосівної підготовки насіння слід застосовувати добре перевірений старий прийом повітряно-теплове обігрівання. Насіння необхідно ретельно очистити. Якщо це не зроблено з осені, то його очищають за 1—2 місяці до сівби. Посівний матеріал не повинен містити насіння бур’янів і карантинних рослин, а насіння конюшини, буркуну, люцерни, лядвенцю, козлятнику східного при наявності твердих насінин (не менш як 15%) слід проскарифікувати, що забезпечує його високу схожість. Без скарифікації можна втратити до 50% дуже дорогого насінного матеріалу, оскільки тверде насіння сходить значно пізніше — через 2 — 3 тижні, місяць і навіть через рік.

Перебуваючи у стані фізичного спокою, тверде насіння має після скарифікації більшу енергію проростання, паростки з нього з’являються раніше і ростуть інтенсивніше, що дає можливість мати більш продуктивні рослини. Фізичний спокій у насіння бобових, як уже зазначалося, пов’язаний із специфічною будовою насіннєвої оболонки — шкірки, що складається з так званих палісадних (стовпчастих) клітин.