Політичний портрет М. Грушевського

План.

Вступ 2.

Наукова діяльність 3.

На чолі Центральної заради 4.

Трагедія Бреста 8.

Шлях на Голгофу 10.

Закінчення 11.

Література 12.

Вступ У шкірного народу є свої історичні постаті першої величини, які над змозі прикрити пив віків, як й не можуть зламати їхнього кайдани можновдадців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політич-ної думи й дії останніх двох століть безнеречно належати Антарктика, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме із їхні іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думи, відродження історичної свідомості і національної гідності народу. Всі смердоті належали до революційного крила української інтелігенції, котра ніколи не обмежувала полі своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд із усвідомленням необхідності боротьби за національне Визволення прагнула домогтися і Визволення соціального. Саме їхній приклад, їхня самопожертва й непримиренна позизія революційних демократів будили свідомість народу, натискали його до боротьби за державність. На такому грунті великої історичної свідомості й виріс геній М. Грушевського — невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель. Алі якщо постаті Тараса Шевченка і Івана Франка, хоч й в за ідеологізованій ретуші, не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо й згадували, то неодмінно із негативноими ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадсьха та політична діяльність неодмінно подавалися у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого й відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним раціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом й натхненником української контрреволюції (хоч на самом деле він був одним з вождів української революції та федералістом), ворогом Радянської влади (хоч він виступав за найширше, але й рівноправне співробітництво із нею), агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим вррогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своеї раптової смерти), фальсифікатором історії України (хоч нічого глибшого й достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).

Народився М. Грушевський 17(29) вересня 1866 року в невеликому місті Холмі (тепер Хелм на територї Польші), де його батько вчителював у грекокатолицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру. У своїй короткій «Автобіографії» славетний історик згодом відзначав, що його батьківщина із XIII ст. «загніздилася» в Чигиринському повіті — в самому серці України. Багато із його пращурів Грушів (эгодом Грушевських) були церковними службовцями, допоки його дідові Федору не вдалося перебратися под Київ, до села Лісники. Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833— 1901), здобув світську освіту в Києві, викладав славістику. Його підручник церковнослов «янської мови ставши офіційним виданням, ним широко користувалися в усій Російській імперії. Маті — Глафіра Опакова — також був схожий із родини служителів культу. 1869 року трьохрічний Михайле разом із батьками переїздить на Кавказ, у 1880—1886 рр. навчається у Тифліській гімназії.

У гімназичні рокта майбутній історик зачитувався книжками М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, котрі йому діставав батько — шкільний інспектор. Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань, передплачував для нього «Київську старовину», де друкувалося чимало полемічних статей про походження Русі, історію України, козаччину. Мабуть, под впливом цих перших історичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє якнайскоріше повернутися на Україну й, по суті, ще в останньому класі визначає своє майбутнє. У липні 1886 р. він звертається із листом до ректора Університету Святого Володимира, що в Києві, із проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету.

Наукова діяльність.

Дослідницькі нахили студента, йото постійна інтерес в Україну привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написавши чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «Історія Київської землі від смерті Ярослава остаточно XIV століття», за якої автор здобувши золоту медаль. По закінченні університетського курсу талановитого молодого дослідника залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського до науки збігся із кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській Росії. Згодом вчений писавши про тих часи: «…за кількістю письменних Росія стоїть на однім із останніх місць поміж іншими краями. А між різними краями Росії Україна також належить до гірших, найменьше освічених». Значно сприятливішими були умови для національного відродження на західноукраїнських землях. Прагнучи утримати под своєю короною клаптикову імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певною мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож самє Галичина стає центром тяжіння всіх націоиально-свідомих сил. Там створюються вогнища відродження української культури. Величезну роботу в цьому напрямку проводити Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили української інтелігенції. 1894 року Михаило Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, котра зосереджує свої науково-педагогічні зусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Про те ж року вчений у великому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську дисертацію. Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для Грушевського школою замужніння. І як талановитого викладача історії України та ряду інших дисциплін, й як глибокого дослідника історії свого народу. Відразу виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча. Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в Науковому товаристві імені Шевченка, активно залучає до нього талановитих студентів, учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближує Михайла Грушевського і Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює Товариства з великим Каменярем вдосконалює його організаційну структуру, розширює сферу його діяльності, докладає великих зусиль, щоб укра-їнські дослідження набрали міжнародного розголосу. Мабутъ, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів «Нотаток Наукового товариства імені Шевченка», якби він не згуртував навколо собі талановитих молодих дослідників, кожен із які ставши помітним явищем в українській науці і культурі кінця XIX — початку XX століть.

Незважаючи на підступи ідейних противників, польського шовіністичного бюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутнього тандема Івана Франка та Михайла. Грушевського дає надзвичайно плідні результати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постійними авторами які стають Леся Українка, Михайла Коцюбинський, Іван НечуйЛевицький, Ольга Кобилянська… 1898 року нарешті із «являється перший тому фундаментальної «Істори України-Руси», невдовзі виходить друком тому другий, 1900 року — третій… Алі царські власті не дозволили розповсюджувати ці млой ані на Слобідській, ані на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишалися досягнення української історичної науку й для Європи. Великим кроком на шляху подолання цого незнання стало запрошення М. Грушевського до Парижа, де він прочитавши курс лекцій із історії України в російській вільній школі. З метою розширення наукових контактів вчений відвідує Лондон, Лейпціг, Берлін, де знаходить однодумців серед відомих вчених-істориків. Революція 1905 року в Росії й певна відлига в національній політиці, що настала згодом, покликали М. Грушевського дорогу його серцю Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга він схиляється до Повернення в Київ, де проишли його студентські та пекло «юнктські рокта. Тут гаялася й його сестра Ганна Сергіївна. Алє і после переїзду на бережи Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв «язки зі Львовом.

На чолі Центральної заради Початок першої світової війни захопив батьківщину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним й небезпечним: через Відень, де були давні знайомі і друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, котра того годину ще не знала, на чиєму боці вон воюватиме. Звідти через Румунію повернулися додому, в Київ. Та місцева влада зустріла історика холодно, й недовірою. На підставі наклепницькогозвинувачення в «симпатіях до Австрії» його було б заарештовано й посаджено в Цибулю «янівську в «язницю. Щоправда, под тиском масових протестів у Києві, Петрограді й навіть в Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченого, але й депортують разом із родиною до Симбірська. Невдовзі Грушевським дозволяють переселитися до Казані. До 1916 року професор викладає в Казансько-му університеті — цьому своєрідному притулку багатьох опальних петербурзьких, московських та українських вченихдисидентів. Згодом батьківщина одержує вид на проживання Москві, але й з забороною відвідувати Україну под будь-яким приводом. Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царської охранки. Він негайно повертається в Україну й поринає в політичне життя. Ще под годину перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером Товариство українських поступовців. Виконавчий орган Товариство дуже швидко трансформується в Центральну раду, котра діє як громадська організація, об'єднуючи навколо собі широке коло людей найрізноманітніших класових, ідеологічних й політичних переконань. Досить несподівано для самих її засновників — поміркованих ліберально-демократичних діячів Є. Чи-аленка, З. Єфремова та Д. Дорошенка, соціал-демократів У. Винниченка та З. Петлюри, членів сціалістично-революційної партії М. Ковалевського, І. Аристенка, М. Шаповала та інших — Центральна рада дістала широку підтримку не лише серед країнства на материнській землі, але й і поза її межами, зокрема в українських громадах Москви, Петрограда та інших міст, де проходили мітинги, масові маніфестації на підтримку ідеї федералізму, якою від імені Заради виступив Грушевський. Після багатьох десятиліть гноблення всього українського й переутвору України на «Малоросію» найголовнішим для діячів Заради стало прагнення досягти консолідаціі, єдності українського народу представнцків різних політичних груп. Гольденвейзер пізніше у своїх спогадах підкреслював. що на перших порах «ми дивилися на Раду як у суто Національне Об'єднання, на кшталт нашого «Ради об'єднаних єврейських організацій» і «Польського виконкому». Роль Грушевського і полягала до того, щоб на основі консолідації слабких ще політично й організаційно національних сил перетворити це громадське зібрання направляти до органу конституційної влади в Україні. Дуже швидко Рада перестала визнавати виконком Тимчасового уряду, що діяв у Києві, й звернулася до Тимчасового уряду із декларацією про надання Україні повної автономії. Алі спроби Грушевського порозумітися із Тимчасовим урядом, чи якось дійти згоди, успіху не малі. Повернувшись до Києва, на засіданні Центральної заради він наполягає на негайному скликанні Всеук-раїнського національного конгресу, який відбувся 5—7 апреля 1917 р. Грушевському належала величезна роль у згуртуванні і консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеї повної автономії України. Братання на з’зді представників різних народностей України, політичних партій й соціальних верств, писавши Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в Україні. Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києві від діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної заради. Ще місяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з'їзду наслідували їхнього приклад. Новообраний орган підтримали і делегати Робочого з'їзду. Усе це спричинилося доти, що Центральна рада почала вважати собі не лише представницьким органом відносно невеликої групи національносвідомих українців, а парламентом України. Алі тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-факто української автономії. Центральна рада гаяла годину у безплідних дебатах про між повноважень, обходячи такі важливі проблеми, як вироблення законодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельної реформи створення національної армії. З самого початку свого перебування на чолі Центральної заради Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів, послідовно й аргументовано провівши лінію на забезпечення української автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1 апреля 1917 р. в м. Києві, а інших зверненнях він послідовно проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій про «єднуються усі активні елементи української людності. Се старе наше домагання широкої національнотериторіальної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, із міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського політичного лідера на засідках авто-номії і федерації стояли майже усі демократичні і ліберальні партії. Спираючись на таку загальну підтримку українського населення, Грушевський й його однодумці поклали фундаментальні принципи автономності і федералізму основою перших законодавчих актів Центральної заради, то були прийняті цими своєрідними Установчими зборами України. Перебуваючи на чолі Центральної заради майже від самого початку її заснування й до розгону австро-німецькими окупантями, Грушевськнй, за визнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, що очолівши молоді сили соціалістів-революціонерів, серед яких чимало було б його колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму. Така його позиція викликала гостру критику із боці поступовців, колишніх друзівлібералів й відверто націоналістичних елементів. Палкий прихильник свободи й рівності між народами, Грушевський із обурснням відповідав на націоналістичні вихватки харківського юриста Міхновського. У засіданнях «Малої заради» на рівних брали доля представники «меншостей», до того числі від польських партій, єврейських, загальноросійських — кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. На спеціально присвяченому проблемам національ-ного та соціального рівноправ «я й представництва засіданні Центральної заради було б заслухано доповіді представників «меншин», виголошені національними мовами под бурхливі оплески делегатів та гостей. Рівні права представників всіх народів, що здавна гаялися на Україні, були гарантовані Іншим універсалом Центральної ради—3(16)липня 1917р. За своїм складом Центральна рада аж ніяк не відповідала тому ярликові, який згодом за нею було б закріплено так званою марксистсько-ленінською історіографією. У ніи були представники переважно міської інтелігенції, а також напівінтелігенції — сільські вчителі, дрібне духовенство, чиновники, земські службовці, молодші офіцери, вихідці із заможного селянства. Ос-кільки українське населення переважало у сільській місцевості, тож й в Центральній раді більшість належала вихідцям з украінського села. Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 10(23) червня 1917 р. Центральна рада бачила свій перший Універсал, у якому декларувалося: «Не одділяючись від усієі Росії, не розриваючи із Державою Російською, ганьби народ Український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям». Алі, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав із передачею хоч якоїсь частини влади Центральній раді. Лише после страшного провалу наступу вГаличині, щоб якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою декларація про урядування в п «яті губерніях (Київській, Полтавській, Волинській, Подільській та Чернігівській) ко-лишньої царської імперїї. Напруження у відносинах між Центральною радою й центром особливо зросло после більшовицького перевороту в Петрограді, бо лідери українського й національного руху на чолі із Грушевськйм не поділяли більшовицької концепції соціалізму. Вони вважали головним творчим класом республіки трудове селянство, а чи не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули зберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії. Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського із «їзду Радий Центральна рада, втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал 7(20) листопаду 1917 р., який проголосив утворення Української Народної Республіки (УНР). Було прийнято й цілий пакет соціальних програм — ліквідація власності на поміщицькі та інші нетрудові доходи, передача ціх земель народу без викупу, встановлення 8-годинного трудового дня, державного контролю над виробництвом й т.п. Забезпечувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, страйків, недоторканість особини, помешкання, поширення прав місцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Україні сущих» на основі національно-персональній автономії та інші демократичні свободи. Продекларувавши утворення УНР як складової частини Ро-сійської Республіки — Федерації «рівних й вільних народів», — Універсал встановлював суверенітет УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Київшиною, Волинню, Чернігівщиною, Полтавшиною, Харківшиною, Таврією (без Кріму). Остаточне визначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжних територій, де більшість населення становили українці. На шкода із прийняттям Третього Універсалу Центральна рада явнозапізнилась.Він не повернувши їй підтримку дезорганізованих й розчарованих мас. Контролювати хід подій Центральна рада уже не могла. Повстання великі містах, вторгнення більшовицьких збройних сил на Україну поставили запитання про саме існування УНР. Дні й тижні после падіння Тимчасового уряду були вирішальними для Центральної заради. Гострі суперечки між більшовиками й націоналістами завершилися тім. що більшовицькі делегати залишили Всеукраїнський з'їзд Радий у Києві й 25грудня 1917 р. проголосили в Харкові Україну Республікою Радий. Уряд новоутворенної радянської республіки беззастережно визнав із себе уладові Раднаркому. Натомість в Києві продовжувалися пошуки компромісу. Націоналістам не вдалося взяти гору. Грущевський доклав всіх зусиль, щоб консолідувати покинутий більшовиками парламент. Проголошення Радянської влади в Петрограді, ультиматум, перед «явищ Раднаркомом Центральній раді, що означав фактичний відхід більшовиків від принципів федералізму й продовження імперської політики збереження «єдиної й неділимої», поставили Грушевського й його прихильників перед неминучістю історичного вибору. У цих умовах й народився Четвертий Універсал — декларація незалежності України, — затверджений Малою радою й проголошений 24 января 1918 року, але й датований 9 (22) января— днем, коли малі зібратися Установчі збори. Відстоюючи незалежність й повну державну самостійність України, Універсал водночас відбив прагнення його авторів до соціалістичного вибору й в кінцевому рахунку — до створення федерації соціалістичних республік усього світу. Алі це бачилось десь там, у далекій перспективі. Згодом у своїй з статтею «Україна окремішна» Грушевський, розуміючи це й твердо стоячи на грунті реалій кінця 1918 року, звертається до своїх сучасників, а може і до нас сьогоднішніх: «Поки що ж маємо велике й тяжке заподіяння соціального й політичного будівництва на Україні». І перший іі Президент твердо заповідав своїм нащадкам: «…усі, хто щиро приймає до серця інтереси українського народу, повинні дбати про збереження українськоі окремішності від сторонніх впливів й втручань». Алі сил для захисту суверенітету республіки у Центральної заради не було б, а ідея соціалістичного федералізму ставала все понад й понад ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політичнодезорієнтовані й введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, якої вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на Україну. Колі із Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з'їзду Радий виявили майже монолітну твердість й прийняли ухвалу, що у відповідь на погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет й готовність захищати свої інтереси, якщо якщо допущено пряме втручання в укра-їнські справ. Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на Київ. Сил у Центральної заради протистояти цьому наступові не було б. 25 января (7 лютого) війська, депутати Центральної заради, уряд УНР залишили зруйнований й палаючий Київ й відступили на Волинь.

Трагедія Бреста.

Крах ілюзій федералізму доповнивався ускладненням зовнішньо-політнчної ситуації. Фактично війна між Центром й Україною уже розпочалася. Однак це не завадило спільній російсько-українській делегації вести переговори у Бресті про перемир «я із австро-німецькими владою, що розпочалися 22 грудня 1917 р. Троцький якомога затягував їхнього, виконуючи вказівку леніна. Про «зрадницьку» роль Троцького і Грушевського у підписанні Брестського світу сталінській схемі «Короткої курсу» й безкінечних варіаціях на цю тему, написаних впродовж 70-ти років, сказано чимало. Всього там було б вдосталь, не було б лише незалежного «скептичного» аналізу. Направду від украінської делегації там мало що залежало. Після приїзду делегації до Києва із австро-німецькими пропозиціями на руках, дв не було б жодного слова про возз «єднання із УНР західноукраїнських земель, Грушевський опинився в скрутному становищі. Перед ним стояв вибір з двох неприйнятних умів: чи вести переговори із Антантою, а це означало брати доля в чужій Україні війні, чи підписати договір із австро-німецькою делегацією. як пізніше згадував керівник української делегації Про. Севрюк, Грушевський наполягав на бо світ може бути умалений лише за умови про «єднання Східної Галичини й Північної Буковини на правах окремої землі Австрійської імперії под протекторатом австрійської корони. Австро-німецьке командування не збиралося виконувати жадних умів, висунутих урядом Центральної заради. Замість сірой синьожупанних дивізій, шо були сформовані із галицьких українців у Австрії (Грушевський просив повернути їхнього додому), в Україну, поділивши її на зони впливу, руйнували окупанти. Колі Про. Севрюк, підсівши у вагон Грушевського десь між Житомиром й Сарнами, розповів йому про умови світу, професор гірко заплакавши. Згодом после Повернення Києва Грушевський мовивши на засіданні Центральної заради, що німецькі війська прийшли на власний розсуд, але й ж у розумінні простих людей прихід біьше як 450 тисяч окупантів в Україну так чи інакше заговорили українською у «язувався із діями Центральної заради (це не додавало їй авторитету в масах). Після Повернення Києва Грушевський видає кілька трактатів, де він викладає свої принципи побудови майбутньої Української республіки «задля буржуазії, а трудящих мас…» Це мала бути народна республіка із децентралізованим Управлінням в ній на грунті поділу на землі за американською моделлю без жодного бюрократичного політичного диктату центру. Німецько-австрійське командування недовго терпіло Центральну раду. 28 апреля 1918 року, саме тоді, коли депутати гостро критикували дії української делегації в Бресті, до залі засідань вдерлася команда німецьких солдатів. Це був, слова Винниченка, прелюдія кінця. Наступного дні, у залі засидань зібралися нсзаарештовані депутати (Грушевський був змушений провести ніч у казармі однієї із українських частин, оскільки на нього було б здійснено замах російським офіцером), поханцем затвердили конституцію, внесли зміни до земельного законодавства й проголосили Грушевського Президентом УНР, якої уже не існувало. Саме за годину под наглядом німецьких частин на Софійській площі Скоропадського було б проголошено гетьманом, який «узяв у собі усю повноту влади». Увесь період гетьманщини професор перебував у пілпіллі. Ще раз його Бачили на Софійській площі, коли 22 января 1919 року було б проголошено Акт злуки УНР й ЗУНР. Алі уже 6 лютого вояки Директорії відійшли із Києва, залишивши місто більшовицьким військам. Останні дні перебування Грушевського в Україні заговорили українською у «язані із його спробами створити опозицію Директорії в особі Комітету захисту республіки. У есерівській газеті «Життя Поділля» Грушевський відкрито виступив проти спроб Петлюри налагодити контакти із Антантою через французьких представників у Одесі, закликав порозумітися із більшовиками й робітничо-селянськими Радами. Перед загрозою арешту петлюрівськими владою Грушевський вирушає до Станіславу (тепер Івано-Франківськ), а звідти — на Прагу, де він зустрічається із першим президентом ЧСР професором Томашем Масариком, своїм давнім знайомим й колегою. Там він готується взяти доля в роботі конгресу Соціалістичного інтернаціоналу. Дізнавшись про договір Петлюри із Пілсудським, він виступає із гострим осудом по-льської інтервенції на Україну, прагне захистити інтереси України на Паризькій мирній конференції. Всесвітньо відомий вчений відвідує Берлін, Женеву, Відень. Він одержує пропозиції від Оксфорда й Прінстона, Веде переговори із Львівським університетом, де запанували його опоненти. Зрештою разом із родиною він залишається у Бадені под Віднем (у Австрії за годину за владі перебував уряд соціал-демократів), куди до Грушевських з'їжджаються представники інтелектуальної еміграції із обох частин України.

Шлях на Голгофу.

На початку 1921 р. українська делегація на ризьких переговорах знайшла можливість передати Грушевському запрошення повернутися в Україну. Вчений вступає в зносини із головою раднаркому X. Ра-ковським. Звістки про неп й вушко політики українізації знову повертають його думками на рідну землю. З іншого боці, й радянські власті вважали за краще матір Грушевського вдома, ніж за кордоном: дуже це був принадлива фігура, навколо якої могла гуртуватися опозиція. Адже наставши годину Генуезької конференції, Раппало… Лід невизнання й блокади СРСР потроху скресав. У грудні 1923 р. видатного українського історика обирають членом АН УРСР, його резервується кафедра української історії, власті запевняють його, що він викличе усі можливості плідно працювати. 2 березня 1924 р. батьківщина Грушевських виїздить із Відня, а уже 7 числа палкі прихильники патріарха української історичної науки, визначного політичного діяча зустрічають його на пероні Київського вокзалу. Навколо Грушевського створюється школа дослідників різних ндпрямків історії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічні інституції. Вчений зав «язує контакти із науковим зарубіжним світом, насамперед в Європі. У цей період свого життя Грушевський повністю відходить від політичної діяльності але й ж постійно перебуває под гласним й таємним наглядом ДПУ. І усе ж таки були дні радісні. Виходять чергові млой його фундаментальних досліджень, ростуть нові покоління істориків. Визнанням світового значення його наукової діяльності стало святкування 6О-річчя вченого-енциклопедиста в жовтні 1926 р. З цієї нагоди на його адресою надійшли поздоровління із наукових центрів США, Німеччини. Австрії. Чехословаччини, Польші, інших країн, від різних установ Росії й України, приватних осіб. Не було б лише вітання від офіційних влади та славнозвісних істпартів, що стали шлях вичишення української культури. Саме ці інституції вживають заходів до того, шоб перешкоджати поширенню серед читачів його «шкідливих для радянської влади праць». Всупереч організованій кампанії проти вченого в Україні, підступів його недоброзичливців, всесоюзна академія обирає його своїм дійсним членом. Алі становище в Україні стає нестерпним. Проходити гучний процсс проти міфічного СВУ. Засобами залякування та адміністративного тиску ДПУ підключають до цькування вченого його колишніх учнів й співробітників Л.Онишкевйча. О. Оглобліна. Особлива інтенсифікувалося шельмування после виходу IX тому його «України-Руси». Кокцепцію вченого історії визвольної війни українського народу под дротом Богдана Хмельницького офіційна преса кваліфікує як націонал-фашистську. Зрештою вченого відправили до Москви, де його фактично інтернують, ставлять под постійна нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але й дають можливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вченнй, Незважаючи на значну втрачу зору. продовжує інтенсивно працювати. Він закінчує Х тому «Історії України-Руси», який був відредагований його дочкою Катериною Михайлівною. Було підготовлено і рукопис XI тому, який зник із ЦНБ АН УРСР вже у повоєнні рокта за загадкових обставин. У цей ж період він закінчує роботу над 7-му, 8-му, й частиною 9-го тому історії української літератури, видає серію трактатів із історії громадської думи XVIII століття на Україні. Алі труднощі наростають. ДПУ інкримінувало йому ідейне керівництво т. зв. «Українським національним центром» (УНЦ). Жодних доказів існування такої організації навіть ДПУ не вдалося винайти, але й це не завадило його безперервним викликам на Луб «янку, але в «співбесіду» із сталінським сатрапом Лазарем Кагановичем. Восени 1934 р. дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу на короткочасну поїздку до Кисловодська на лікування. Під одну годину на санаторії для вчених в результаті некваліфікованого медичного втручання, а фактично знову за загадкових обставин вчений помер. Йому лише нещо-давно мннуло 68 років, попереду ще могли бути рокта плідної роботи…

Закінчення.

Величезна працездатність, енциклопедична ерудиція, універсалізм дозволили йому однаково плідно працювати в літературознавстві і фолькльористиці, археографії і соціології. Найбільше гострих дискусій розгорталося й по сьогоднішній день точитися навколо його фундаментальної роботи— «Історія України-Руси». Свою присягу Михайло Грушевський гідно додержав. Ніхто із українських вчених не дорівняв йому числом своїх лублікацій (майже 1800, до того числі 180 книжок) Ледве чи багато вчених є на світі, що могли б із ним рівнятися. Своє заподіяння, як історика свого народу він розумів дуже широко, й його сумлінно й талановито виконав. Не меншими є і заслуги перед народом М. З. Грушевського як політичного діяча. перший голова Центральної заради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти троянд «єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників. Звертаючись сьогодні до історичної постаті й драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського — видатного вченого-енциклопедиста, державного й громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому й громадсько-політичному доробку одне із головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до світу, злагоди й щасливого майбуття.

Література.

1. М. Грушевський «Історія України», До. 1992р.

2. «Совість української державності: нарис політичної біографії.

М. З. Грушевського", Відродження, 1993р., № 1,2.

3. «М. Грушевський — світоч української державності», Право України,.

1996р., № 7.