Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Державне управління у сфері земельних відносин у Київській Русі

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Є історичні дослідження, які свідчать, що Аскольд і Дір князювали не разом: Аскольд — приблизно між 860−867 рр., а Дір — наприкінці 880-х років. Ці постаті не могли бути не помічені в державотворенні давньоруської держави, хоч їх влада поширювалась лише в межах землі полян із столицею в Києві. Вони багато доклали зусиль до економічного зростання держави, визнання її ворогуючими сторонами… Читати ще >

Державне управління у сфері земельних відносин у Київській Русі (реферат, курсова, диплом, контрольна)

План

Вступ

1. Формування адміністративно-територіального утворення Київської Русі як об'єкта управління

2. Соціально-економічні штрихи до портретів державотворців Русі

3. Розвиток системи управління використанням та охороною земель Київської Русі

Список літератури

Вступ

Земельні відносини та управління земельними ресурсами Київської Русі

Виникнення Київської Русі - це справді унікальне явище у європейській цивілізації. Становлення її територіального і політичного ядра відбувалося на основі етнічних територіальних утворень східних слов’ян, зокрема полян, які розселялись навколо нинішнього Києва і були одними з найстаріших племінних союзів східних слов’ян. Незважаючи на те, що Київській Русі присвячена величезна науково-літературна спадщина українських та інших істориків, де розглянута широка панорама розвитку могутньої східнослов'янської держави, все ж проблеми управління земельними ресурсами вимагають глибшого вивчення, оскільки згадувані автори більше уваги звертали на історико-політичний розвиток Русі, ніж на проблеми використання та охорони землі.

1. Формування адміністративно-територіального утворення Київської Русі як об'єкта управління

Враховуючи той факт, що найвидатнішою подією в історії України першого тисячоліття є утворення Київської держави, народ якої став в один ряд з іншими народами Європи, спробуємо перенестись у той час, використовуючи великий фактичний матеріал, і зупинитись на проблемі формування території Русі як бази управління земельними ресурсами. Для того, аби полегшити пошуки відповідей на поставлені запитання, зауважимо, що географія територіального поширення Київської Русі бере свій початок із Середньої Подніпрянщини, багатої на родючі землі, зі значним поширенням тваринництва, високим рівнем розвитку ремесла.

Це було однією з причин частих нападів, у першу чергу, з боку войовничих хазар. Не менше східні слов’яни терпіли від нападів з боку Угорщини, Польщі, Чехії. Уже в ІХ-Х ст. в історії східного і західного слов’янства настали часи, коли вирішувалася їх доля. Це й змусило задуматися над необхідністю створення сильної держави, яка б згодом на політичній карті світу зайняла чільне місце, аналогічне тому, яке посідала держава Карла Великого в історії Західної Європи. Треба зазначити, що в процесі державотворення брали участь, крім полянського об'єднання, й інші племінні союзи, або, як їх називали, племінні князівства: карпатські білі хорвати, придунайські уличі і тіверці, деревляни і сіверяни, які жили в Подніпров'ї, дреговичі, що розміщались між річками Прип’яттю і Західною Двіною, полочани, що розміщались по річці Полоті; кривичі - у верхів'ї Дніпра, Західної Двіни і Волги; в’ятичі - у верхів'ї Оки; бужани, що розміщались по Західному Бугу, та ін. [1, с. 30]. Брали участь у державотворенні і багато племен неслов’янського походження.

Правда, по-іншому висвітлює цю проблему В. П. Плисюк [2, с. 6]. Він заперечує консолідацію згадуваних об'єднань у часи утворення Київської Русі, виходячи з того, що у цих племен не було єдиної етнічної самосвідомості, навіть єдиних звичаїв, єдиного заняття. Посилаючись на літопис, він констатує, що племена «мають звичаї свої і батьківські закони і перекази, кожен норов свій», «…що жителі південних земель Київської Русі є «добрими, щирими, вільнолюбивими», а північні - живуть «як звірі, злі і недобрі». На основі цього він робить висновок, з яким важко не погодитись, що сформована давньоруська народність нібито зі спільною територією, мовою, культурою, економікою за часів Київської Русі є міфом. А це означає, що не відповідає дійсності й міф про «колиску», з якої вийшло три народи. Автор категорично стверджує, що Київська Русь була державою місцевих слов’ян — предків українців, з характерним саме для українців державним устроєм, способом життя, менталітетом.

Але які б не були ці повідомлення, еволюція продуктивних сил і виробничих відносин, етнополітичний розвиток східних слов’ян, становлення Києва та інших міст, які були центрами ремесла і торгівлі, забезпечили успішний розвиток давньоруської державності. Переростання старих племінних об'єднань у державу охопило величезну її територію від Балтики й Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волги ні Карпат [3, с. 80], встановивши важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією.

Генезис Київської Русі тісно пов’язаний з процесами соціально-економічного і політичного розвитку племінних князівств. Адже згідно з історичними джерелами Русь спочатку була єдиною державою. Це забезпечувалось єдністю княжого роду, члени якого управляли держаною спільно і в злагоді. Згодом у ХП-ХІІІ ст. цей принцип було порушено, в результаті чого панували нескінченні міжусобиці. Вважається, що Русь втратила свою могутність зразу ж після. смерті Ярослава Мудрого в 1054 р., який розділив державу між синами, щоб нікого не обділити. І дивним видається, що князі не розуміли єдиної могутньої держави, яку ні в якому разі не можна ділити між окремими зацікавленими особами. Це призвело до втрати в кінцевому результаті державності.

Ось що сказав з цього приводу М. Карамзін: «Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і добробут. Заснована єдиновладдям, вона втратила силу, блиск і громадське щастя, будучи знову роздробленою на малі області… Держава, яка за одне століття пройшла шлях від колиски до своєї величі, підупадала й руйнувалась понад триста років» [3, с. 83]. Правда, історик М. Грушевський період розкладу Русі зауважив ще за життя Я. Мудрого.

Важливо зазначити, що в цей час землі Київської Русі почали дробитися на волості, межі яких в основному співпадали із землями, що раніше належали племінним князівствам полян, древлян, сіверян та ін. Наприклад, на початку територія сучасної України поділилась на землі: Київську, Волинську, Галицьку, Чернігівську і Переяславську. Потім кожна з них ще поділилась на 2−3 частини: Чернігівська земля — на Чернігівське і Новгород-Сіверське князівства; Волинська — на Володимирське і Луцьке князівства і т. д. Останні знову ж таки ділились на ще менші князівства. Ділячи все дрібніше і дрібніше землі, гаючи свій час і сили у війнах із сусідами, князі обтяжували свій народ непосильними податками, що викликало хвилю невдоволення. І варто зауважити, що це тривало майже 200 років після смерті Ярослава. Водночас літературні джерела засвідчують, що причиною занепаду Русі є татаро-монгольська навала. Але це не зовсім так! Татаро-монголи лише скористались внутрішнім ослабленням Русі. Дуже справедливо відзначає В. Плисюк, що найголовнішою причиною, яка породила міжкнязівські чвари, була відсутність у державі чіткого механізму наслідування вищої влади. Принцип сеньйорату, за яким найвищу владу успадковував найстарший в роді, а молодші повинні були його слухатись і могли претендувати на великокнязівську владу тільки після смерті старших, не влаштовував молодших. Це породжувало криваві міжусобиці, в результаті чого з 1140 до 1240 рр. в Києві 24 князі 47 разів змінювали один одного [2, с. 12].

Причиною розпаду Київської Русі і був факт її надмірно великої, по суті, некерованої території, землі якої не були органічно пов’язані економічними, політичними, культурними та іншими зв’язками. Потрібно зазначити, що території Київської Русі, які були заселені угро-фінськими, прибалтійськими та іншими народами, постійно прагнули звільнитись від центру. Правда, були намагання князів відновити давню державну систему, але це їм вже не вдавалось зробити.

Сумним підсумком, фатальним в існуванні Київської Русі, спочатку став 1169 рік — рік здобуття Києва військами Андрія Боголюбського (сина Юрія Долгорукого). Літописець розповідає, що два дні вони грабували і палили будинки, катували городян, жінок та дівчат забирали з собою, старих Іа дітей вбивали без жалю, обдирали та палили церкви й монастирі. У Київ прийшов смуток.

Андрій хоч і став Великим князем, але у Києві не залишився, оскільки вважав, що у Володимирі (на Клязьмі) йому буде легше князювати. У Києві ж він залишив князювати свого меншого брата Гліба. Власне, з цього часу Київ перестав бути політичним центром і вже не виконував ролі столиці Руської землі.

У результаті такого державницького переміщення вся південна Русь, яка вперше у літописах починає називатись «Україною», потяглась до Галицьких князівств, а північна територія, що отримала назву «Велике князівство Московське», а згодом царство Московське, починає своє осібне життя, шириться і міцніє, оскільки північні князі сконцентрували у своїх руках все громадське і політичне життя, не даючи найменшої волі людям.

Південні ж слов’яни завжди любили волю, не терпіли гніту і хотіли, щоб усі були рівні і вільні.

З того часу, коли Андрієм Боголюбським було вчинено погром Києва, відносини між Києвом і Москвою розриваються більш як на п’ятсот років. І кожен з цих народів будує свою історію, звичаї, порядок, свою мову і, врешті-решт, свій менталітет.

Та все ж доводиться констатувати, що з другої половини XVII століття переважаюча територія України попадає в залежність від Москви. Але до чого призвело таке спільне життя, побачимо згодом.

2. Соціально-економічні штрихи до портретів державотворців Русі

Проблему управління земельними ресурсами за часів Київської Русі потрібно розглядати тільки в контексті політики, концепцій, ідей князів, що уособлювали в собі державу. Не заглиблюючись в історію розвитку Київської держави, все ж вважаємо за потрібне зазначити, що державне утворення Київської Русі бере свій відлік від князювання Аскольда і Діра, які, як відомо, були нащадками третього покоління Кия.

Є історичні дослідження, які свідчать, що Аскольд і Дір князювали не разом: Аскольд — приблизно між 860−867 рр., а Дір — наприкінці 880-х років. Ці постаті не могли бути не помічені в державотворенні давньоруської держави, хоч їх влада поширювалась лише в межах землі полян із столицею в Києві. Вони багато доклали зусиль до економічного зростання держави, визнання її ворогуючими сторонами. Великого резонансу набув похід Аскольда у 860 р. на Константинополь, у результаті якого було укладено угоду про мирне співіснування Візантії і Київської держави. При цьому однією з найважливіших статей було хрещення Русі. У роки свого правління патріарх Фотій відзначав: «Підкоривши сусідні народи й через це надмірно загордившись, вони, тобто руси, звели руку на Ромейську імперію. Але тепер вони проміняли еллінську і безбожну віру, в якій раніше перебували, на чисте християнське вчення, увійшовши в число підданих нам і друзів… і в них загорілась така спрага віри та ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю справляють християнські обряди» [3, с. 9].

Ця важлива подія в житті Київської держави несла в собі любов до ближнього, любов до землі. Люди твердо були переконані в тому, що тільки через любов до Бога можна досягнути розвитку продуктивних сил, підйому сільського господарства, ефективного використання природних ресурсів, розвитку ремесел, промислів і торгівлі, створення нових і подальшого розвитку існуючих поселень і нарешті - успіху у зовнішній політиці.

Проте доля розпорядилась жорстокіше. Літопис, який передає події того часу, зазначає, що Олег, верховна влада якому перейшла після смерті Рюрика у 882 р., у зговорі з боярами вбиває князя Діра і захоплює Київ, об’явивши його столицею східних слов’ян, а себе — князем Київської держави. Його влада поширилась на землі полян, сіверян, радимичів, древлян, угличів. Укріплення і розширення Давньоруської держави ініціюють його до битв, походів, які створюють ту економічну і політичну основу, на якій процвітає Київ. Так, похід князя Олега війною у 907 р. на греків дозволив отримати данину від них в обсягах, яких побажав князь. І греки охоче цю данину платили, аби Олег не ступав на їхні землі.

Ось така була економічна і політична основа князювання Олега. Але хоч Олег і не сприяв утвердженню християнства, все ж у договорі, укладеному з греками, було зафіксовано: «А коли хто уб'є - християнина русин чи християнин русина, — хай помре на місці вбивства. А коли вбивця втече, а виявиться багатим, хай частину багатства, яка належить йому по закону, візьме ближній забитого, але й жена вбивці хай має стільки, скільки належить по закону». Суттєвою ознакою договору був факт невизнання покарання смертю.

Оскільки Київська Русь кінця IX — початку X століття залишалась не зовсім централізованою державою і потужні союзи племен не були кінцево підпорядковані Києву, то Олег встановив обов’язкову данину словенам, кривичам, древлянам, сіверянам, радомичам. Він впорядковує збір данини і з інших племінних союзів. Князь Олег вперше запропонував спосіб обкладання даниною у формі полюддя, тобто збору данини шляхом об'їзду князями підлеглих їм земель. Олег виявився неабияким зодчим: він будує міста — опорні пункти центральної влади на місцях, щоб княжити. Отже, немає сумніву, що князь Олег свою військово-політичну, адміністративну і господарську діяльність здійснював з метою зміцнення Київської Русі, яка згодом на політичній карті Європи зайняла гідне місце.

Після Олега князював Ігор (912−945 рр.). Він, як і Олег, продовжує походи проти греків, які також з доброї волі давали Ігорю данину. У період правління Ігоря племінні князівства східних слов’ян ще зберігають свою автономію. Вони лише виплачують Києву данину і залучаються до участі у зовнішньополітичних акціях Русі. Князь Ігор надає велике значення збору данини з місцевих племінних князівств, що не раз призводило до глибоких непорозумінь і навіть трагічних наслідків. І сталось так, що коли князь Ігор вирішив двічі підряд зібрати данину з древлян, то в результаті цього всю князівську «братву» було перебито, а самого Ігоря розірвано навпіл між двома нахиленими деревами [3, с. 103]. Недалеко від міста Коростеня його й поховано.

Правління державою бере на себе дружина Ігоря Ольга (945−964 рр.). Вона веде активну внутрішньополітичну роботу зі створення сільських поселень, що дає можливість поліпшити соціально-економічні умови життя людей, від яких залежить доля держави. Підтримуючи дуже тісні зв’язки з Візантією, вона була прийнята імператором Константином Багрянородним, що дозволило їй утвердитись виразною фігурою тих давніх часів. Під час її правління встановлено суворіший порядок збору данини, регламентовано накладання податків, засновано певні місця збору і зберігання данини. Це сприяло зміцненню економічної могутності апарату державної влади, подальшому розвитку Київської Русі.

Започатковані Ольгою концепції, програми, ідеї розвитку знайшли своє продовження в князюванні її сина Святослава Ігоровича (964−972 рр.). Він, як Олег та Ігор, здійснював походи на Візантію. Для укріплення земельно-територіальної структури Київської держави він розміщував своїх намісників на окремих землях Русі. Ось що з цього приводу повідомляють літературні джерела: «Святослав посадил Ярополка и Києве, а Олега в деревех, Владимир занял Новгородский княжеский стол». Це свідчило, що Святослав намагався підпорядкувати і закріпити землі за династією Рюриковичів. І без будь-яких сумнівів можна сказати, що це йому вдалося. Природжений воїн, він блискуче розгромив Хазарський каганат і Волзьку Болгарію, створивши тим самим ту політичну та економічну основу, на якій зростав Київ.

Правда, повертаючись зі своїми військами з Болгарії на Русь, після виснажливих битв із переважаючими силами візантійського імператора Іоанна Цимісхія, Святослав загинув біля Дніпровських порогів від рук печенігів [3, с. 105].

У роки правління Володимира Святославовича (980−1015 рр.) Київська Русь здобуває нові успіхи у внутрішній і зовнішній політиці держави. Це воістину був героїчний час в історії східних слов’ян: закінчився процес переростання племінних союзів (князівств) у державу. Владу Києва нарешті визнали в’ятичі, радомичі і хорвати. Від західних кордонів давньої Русі були відкинуті надмірно агресивні польські князі. Для захисту від печенізьких ханів він організовує будівництво потужних ліній укріплень. Певною заслугою Володимира є поширення в Київській Русі християнства (988 р.) як єдиної і пануючої релігії, що забезпечувало внутрішньополітичну консолідацію і єдність її території.

Шлюб із Візантійською принцесою Анною зробив Володимира фактично рівним імператорові. Літературні джерела свідчать, що його вінчання з Анною і, власне, саме хрещення князя урочисто відбулось у грецькому місті Корсуні (недалеко від теперішнього Севастополя). Згодом почалось хрещення жителів усіх регіонів держави. Викликав захоплення в руських людей та іноземних громадян факт, коли з призначенням княжих намісників у містах — центрах підвладних їм областей — засновуються єпископії. Так, в період князювання Володимира, а згодом і його сина Ярослава були організовані єпископські кафедри в Новгороді, Білгороді, Полоцьку, Чернігові, Переяславі та ін. [8, с. 166]. Вагомим досягненням Володимира стало будівництво храмів, заснування шкіл, карбування власної монети із зображенням родового герба-тризуба, що дозволило підняти авторитет держави. Гуманістична насиченість і ціннісна зорієнтованість світогляду князя віддзеркалює в ньому доброго хлібороба, вчену людину та мудрого керівника. Тому цілком закономірно, що коли помер князь Володимир, то люди «зійшлися без ліку і плакали за ним: бояри як за заступником землі їхньої, а бідні як за своїм заступником і кормильцем» .

Правда, дещо пізніше після смерті Володимира Великого його було звинувачено в прийнятті християнства з Візантії, мовляв, її могутність котилася на спад, а православ’ю був притаманний консерватизм мислення. Римська ж (католицька) церква — попри зовнішній аскетизм — перетворювалась на потужну силу. Сучасники Володимира Великого, наприклад, польський князь Мешко, приймали християнство саме з Риму. Власне, існує думка, що православна традиція призвела до того, що на Русі поширились міжусобиці (на Заході Папа був регулятором суспільних процесів, оскільки від його волі залежало визнання того чи іншого монарха). Такий висновок має принципове значення, оскільки православна традиція «прив'язала» українців до росіян.

Гідним продовжувачем економічного, соціального і політичного надбання Володимира Великого став його син князь Ярослав (1019−1054 рр.), який за свою освіченість і любов до науки названий нащадками Мудрий.

Неухильний розвиток продуктивних сил, зростання сільського господарства дають підстави для визнання його господарської діяльності. Йому вдалося стабілізувати кордони, закласти нові міста, будувати храми. Про це свідчать побудований в Києві собор св. Софії, монастир св. Юрія, Золоті ворота та ін. Князь Ярослав надавав великого значення зовнішній політиці. У 1036 р. він наносить міцний удар по печенізьких ордах, які більше ніколи не насмілювались нападати на Київську Русь, організував успішні походи проти литовських і ятвязьких князів, укріпляє північно-західні кордони Русі. Ним було започатковано збірку давніх законів «Правда Руська», яка пізніше стає основою Литовського статуту і законодавства гетьманської доби. Ярослав був великим прихильником книг. Він забезпечив переклад іноземної літератури, створення літературних пам’яток, ініціювавши суспільство до осмислення своєї історії. У 1039 р. в Києві був складений давній літопис -" Повість минулих літ", яким було задекларовано рівноправність з народами Європи. Ярослав своїми справами зміцнив авторитет Київської держави.

Після смерті князя Ярослава на вершину влади піднімається його старший син Ізяслав (1054−1073 рр.). Чернігівська земля перейшла до Святослава, а Переяславська — до Всеволода. Інші сини Ярослава отримали віддаленіші від столиці наділи.

Але після Ярослава ніхто не залишив такої доброї пам’яті, як князь Володимир Мономах (1113−1125 рр.), внук Ярослава Мудрого, чия далекоглядна діяльність сприяла певній стабілізації внутрішньополітичного становища, якщо врахувати, що після Ярослава почався удільний період. Треба зазначити, що Володимир Мономах був людиною надзвичайно тонкої душі: він заповідав дітям" мати страх божий в серці своєму і милостиню подавайте щедру, — бо то початок всякого добра", або «ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його» [5, с. 361], хоча літературні джерела свідчать, що не завжди він дотримувався цих принципів. Маючи твердий характер, він не практикував свої проблеми (господарські чи військові) перекладати на чужі плечі, був добрим законодавцем, добре розумів господарські справи та економічні науки. Після його смерті у 1125 р. княже місце посідає син Мстислав — вірний продовжувач політики батька.

Отже, політичним, соціально-економічним поглядам князів було притаманне відстоювання інтересів держави, широких верств феодальне залежного селянства. Усі вони залишаються в пам’яті наших сучасників насамперед видатними державотворцями, служать добрим прикладом господарської діяльності на землі.

земельний управління київський русь

3. Розвиток системи Управління використанням та охороною земель Київської Русі

Історичний характер розвитку системи управління земельними ресурсами підпорядкований земельним відносинам відповідного періоду розвитку суспільства. Досить у цьому зв’язку зазначити, що процес розвитку земельних відносин, що виражається у формі власності на землю Київської Русі, об'єктивно визначався всім ходом розвитку продуктивних сил і виробничих відносин цього періоду. Головною формою власності на землю була власність князя, який уособлював державу.

У Київській Русі існувало дві форми власності на землю: «жизнь» — спадкове володіння князів і бояр; державна форма власності, яка виникала шляхом завоювання сусідніх земель. Але ні землі першої, ні другої форми власності не були особистою власністю князя. Це була власність «столів», за якими вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь втрачав власність на землю.

Вивчення наукової спадщини дозволило зробити висновок, що у Київській Русі сформувались феодальні і церковні землеволодіння. Феодальні ділилися на князівські і боярські володіння. Певна річ, першими землевласниками були князі, яким належали села і міста та значні простори земельних угідь.

Боярське землеволодіння хоч і зародилося значно раніше, але за історичними джерелами стало відомим з другої половини XI ст. Ці землеволодіння виникали в результаті осілості на землі князівських дружинників та місцевих землевласників. Джерелами розширення їх землеволодінь були селянські та громадські землі, займанщина та освоєння нових територій.

Після прийняття християнства (988 р.) почало з’являтись і церковне землеволодіння за рахунок дарування землі князями, боярами, придбання, освоєння пустищ тощо.

Централізований державно-адміністративний управлінський апарат та ієрархічна соціально-політична система забезпечували монопольне право власності на землю пануючого класу феодалів і церкви.

Основною організаційною формою натурального господарства на Русі була князівська сеньйорія (феодали), яка представляла організацію дрібних індивідуальних селянських землекористувань, що були в її складі. Населення представляло складову землі, і тому воно не мало права розпоряджатись ні собою, ні землею.

У системі ієрархічної вертикалі землеволодіння як правовий інститут йде згори, а не знизу. Це означає, що боярська та монастирська землевласність постає з князівської землевласності і будується за її зразком.

Відомо, що великий князь, який сидів у Києві (інші князі залежали від нього і зобов’язані були поважати як старшого), виступав не тільки верховним правителем країни, землі чи власності, а й законодавчим розпорядником усього життєвого укладу, який регламентував норми співжиття, надходження данини тощо. Він особисто регулював земельні відносини, вирішував проблеми управління земельними ресурсами тощо.

При великому князі було віче, хоча прийняття рішень залежало переважно від князя. Деколи траплялись випадки, що віче мало вплив на політичне життя: могло назначати і проганяти князів та ін.

По містах і селах також були свої віча, на які сходились люди для вирішення господарських справ. При цьому віче управляло повсякденним життям, зараджувало у вирішенні тих чи інших проблем.

На відміну від Великого князя київського періоду, князі галицького періоду, навіть якщо вони і мали королівський титул, все ж не мали самостійної влади і великого впливу на інших князів. Причиною цього було те, що у Галичині велику силу мало боярство. Бояри втручались не тільки в політичні справи, але й у внутрішнє життя самого князя, сімейні справи тощо.

Потрібно зазначити, що в основі відносин між людьми, у процесі використання земель лежало давнє звичаєве право. У Русі зберігалось широке місцеве самоврядування, де останнє слово залишалось за старійшинами, і воно було незаперечним. Земельні й майнові питання також намагались вирішувати полюбовно. Однак розвиток феодальних відносин, прийняття християнства і культурне зближення з Візантією зумовили запозичення візантійського права. На цей час припадає створення першої редакції так званої «Правди Руської», яку започаткував Ярослав Мудрий. «Правда Руська» представляла збірку норм цивільного та кримінального права, встановлювала відповідні стягнення і відповідальність за порушення закону. Треба зазначити, що «Правда Руська» на початку свого зародження містила 17 статей. Але вже на час правління Володимира Мономаха вона мала аж 135 статей. У центрі уваги «Правди Руської» були питання про власність на землю і майно, відносини між верховенством і підданими, соціальний статус окремих категорій населення. Окремі статті «Правди Руської» «виражали захист права власності підданих. В одній із статей «Про холопа» можна прочитати, «…що коли холоп сховається і господар заявить про це на торгу, а до третього дня ніхто холопа не приведе, то зустрівши холопа, має право собі повернути, а хто переховує його, заплатить три гривні». «Хто сяде на чужого коня без дозволу, платить 3 гривні пені» , — сказано у 27 статті «Правди Руської» «. Далі. «У кого пропаде кінь, зброя або одяг і він про те заявить на ринку і після пізнає пропалу річ у кого-небудь в межах свого ж міста, той прямо бере свою річ та й стягає з сховця 3 гривні за неявку речі» .

Аналогічні міри покарання визначались за крадіжку сільськогосподарської продукції, незалежно від того, чи вона буде вкрадена з комори, чи за рахунок переміщення межі земельної ділянки (поля) в користь злодія. Отже, все це ще раз свідчить про той факт, що власність особливо захищалась законом.

У системі управління земельними ресурсами і майном важливе місце належало позикодавству. У присутності свідків позикодавець міг надати позику зацікавленій в цьому людині під певний відсоток згідно з домовленістю і на будь-який термін. У випадку неспроможності повернути позику її власнику боржник міг бути проданий, а виручені гроші повернуті позикодавцю.

Важливою складовою в системі управління земельними ресурсами на території Київської Русі був розвиток існуючих і створення нових міст, сіл і хуторів. У цих містах розташовувались адміністративні органи, які зосереджували свою управлінську діяльність на прилеглих до них територіях. Крім того, міста були не тільки центром зосередження ремесла і торгівлі, служили центром притягування навколишніх територій, але й відповідали вимогам держави в розподілі підданих за територіями.

Створення міст та інших населених пунктів пов’язувалось з побудовою мережі опорних точок, з яких здійснювало управління економічним і політичним життям регіонів Русі. Вони були місцем зосередження феодальної знаті, адміністративно-фіскальними пунктами. З огляду на те, що в системі управління земельними ресурсами надзвичайно важливе місце належало справлянню податку за використання землі, вважаємо за доцільне зупинитись на цьому питанні детальніше.

Економічною основою справляння податку був розмір селянського землекористування. Податок справлявся від «плуга», що був прирівняний до 15 га землі. У тих випадках, коли землекористування за своїм розміром складало меншу площу, одиницею оподаткування виступало «рало» .

Фактологічний матеріал свідчить, що податок за користування землею збирався з метою утримання князівського двору. Спочатку податок здійснювався у формі данини (чинша). Така данина збиралась із кожного окремого господарства. Організаційною формою, за якою збирався чинш, був «погост», тобто панський двір, до якого несло данину все населення округи.

Усі платники податку, в тому числі панські землекористування, брались князем до обліку, і власне, князь був зацікавлений у збереженні та підтримці кожного землекористування смерда, оскільки якщо воно зникне, відповідно зникне й чиншова одиниця. Тепер не важко зрозуміти, чому, опинившись на ворожій території, ворог перш за все намагається захопити землю із сільським населенням: мета проста — підірвати економічні сили ворога.

Треба зазначити, що на історичному шляху розвитку суспільства феодалізація общинних земель призвела до трансформації данини у феодальну ренту, у формі відробітків. До основної категорії людей, що були на відробітках, належали смерди, які змушені були певний час відпрацювати на свого пана. Була й інша категорія суспільства, яка обслуговувала феодальне господарство, — холопи. Вони перебували у повній власності пана.

Подібним до холопського було становище рядовичів і закупів — колишніх смердів, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне господарство та йшли в кабалу до господаря, де працювали в нього за договором — «рядом», або відробляли грошовий борг — «купу» (звідси -" закупи").

Вивчення літературних джерел дозволяє зробити висновок про умовну досконалість такої форми оподаткування, оскільки це хоч і опосередковано, але сприяло укріпленню економічної могутності апарату державної влади, відповідало потребам розвитку феодальної держави.

Але в процесі розвитку продуктивних сил держави було виявлено, що і ця форма оподаткування була значною мірою обмежена в господарській еволюції держави. На заміну їй прийшла грошова рента, яка у ХП-ХІІІ ст. поширилась по всій Русі.

Варте уваги те, що Володимир Великий і Ярослав Мудрий, започаткувавши карбування власних грошей (срібники і золотники), зініціювали виникнення майнової нерівності; знать і князівська дружина концентрують у своїх руках значні багатства — у приватну власність переходять садиби, знаряддя праці, худоба, а згодом частково й земля.

Ще однією з особливостей управління земельними ресурсами на Русі був факт надання пріоритету використання землі в сільському господарстві, особливо в землеробстві, що давало простір для розвитку хліборобства, вирощування сільськогосподарських культур. Із сільськогосподарських культур вирощували в основному жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох, коноплі, льон. Причому рільництво мало екстенсивний характер: збіднивши на родючість певну частину території, її залишали і переходили до освоєння іншої території. Правда, згодом, коли вільних земель ставало все менше, шукали шляхи відновлення родючості. Тому в XI ст. починає зароджуватись парова система землеробства з двопільними і трипільними сівозмінами. Це зініціювало запровадження осілого способу життя, створення передумов переходу до територіальної організації суспільного життя, тобто переходу від рухливого займання території до сталого господарського використання землі. Цікаво те, що якщо у перших двох редакціях «Правди Руської» «займанщина зазначається лише поміткою на дереві (переважно на дубі), що земельну ділянку зайнято, і вказується характер її використання, то в третій редакції «Правди Руської» (в кінці XI ст.) вже вказується про «ріллейну» межу, яка проходить між окремими господарствами. У ті далекі часи врожайність зерна вже досягала 8−10 ц з десятини (1,09 га).

У системі управління земельними ресурсами надзвичайно важливе значення приділялося структурі сільськогосподарських угідь. Хоч довідковий матеріал не відображає конкретного співвідношення, все ж згадується про значні площі природних кормових угідь, які дозволяли утримувати велику кількість худоби, про велику кількість лісів, які служили і місцем переховування від нападників, і джерелом виготовлення деревного вугілля, матеріалів для будівництва житла та ін.

Багато хто з учених справедливо зазначає, що використання земельних ресурсів, зокрема орних земель, не супроводжувалось загрозою для природного середовища. Значною мірою це залежало від агротехніки вирощування культур. Досить зазначити, що родючі ґрунти не піддавались «шоковим» процесам в результаті багаторазового обороту пласта, оскільки передпосівний обробіток ґрунту здійснювався за допомогою рала. Навіть цей простий приклад свідчить про високу гармонію людини і природного середовища.

Описуючи безпосередній зв’язок наших предків з природою, історик І. Крип’якевич зазначає її величезний вплив на формування у них світоглядних орієнтирів і патріотичних почуттів: «Давня людина жила в тісних зв’язках з природою, і як її господарські заняття, так і весь світогляд пов’язані явищами природи… Вся земля була освячена приявністю богів, і це тісно зв’язувало людину з рідною з країною, витворювало у ній любов до Батьківщини» [9, с. 24].

У системі управління земельними ресурсами за часів Київської Русі важливе місце належало розв’язанню земельних і майнових спорів, складанню проектів організації території, картографічному забезпеченню та ін.

Тому є всі підстави вважати, що на історичному шляху розвиток системи управління цілком відповідав розвитку продуктивних сил і виробничих відносин у суспільстві.

Список літератури

1. Лаптев В. В. Происхождение и древняя история восточных славян. — Л., 1970.

2. Плисюк В. П. Історія України в запитаннях і відповідях. — Львів; Дубляни, 2000.

3. Толочко П. П. Давня історія України. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1995.

4. Кучера М. П. Давньоруські городища на Правобережжі Київщини // Дослідження з слов’яно-руської археології. — С. 179−180.

5. Повість временних літ. — К., 1990.

6. Андрияшев А. М. Очерк истории Волынской земли до конца XIV в. — К., 1987. — С. 37−38.

7. Алексеев Н. А. Стихийное явление в природе. — М.: Мысль, 1998. — 254 с.

8. Виєзжев Р.І. Археологічні пам’ятки верхньої течії р. Гнилоп’ять та нижньої течії р. Гуйви // АП УРСР.

9. Крип’якевич І.П. Історія України. — Львів, 1990. — 24 с.

10. В. В. Горлачук, В.Г. В’юн, А. Я. Сохнич Періодизація історії розвитку системи управління земельними ресурсами. — 2002 р.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою