Христианская повнота і досконалий світ мистецтва

Христианская «повнота «і досконалий світ мистецтва

Е.Г.Яковлев Христианство, як і буддизм, та був і іслам, створило ідеал універсального людського поведінки й існування, створило хоча ілюзорне, але цілісне світогляд і світовідчуття. Як справедливо зазначив Ернест Ренан, «християнство, іслам, буддизм є великими законами, які охоплюють… всю людську жизнь».

Это пов’язана з тим, що релігія, як і і мистецтво, перебуває в вершині ідеологічної надбудови нашого суспільства та тому здатне охопити, як уже сказано вище (див. гол. 1), і з'єднати аж в духовний світ людини. Однак у релігії, особливо у християнстві, цієї цілісності придавался характер містичної ілюзорною повноти, яка перебуває за межею емоційних рефлексій і предсознательного влечения.

Христианство сприйняло і розвинуло ідеї Греблю (що йдуть ще від Платона) у тому, що повнота, моменти скоєного у людині пов’язані з несамовитістю, після виходу межі нормального психічного стану — до рівня афекту і навіть психічної патології. Проте «афективний характер набувають переважно емоційні процеси … пов’язані з потягом, а чи не естетичні чувства».

Таким чином, цих рівнях в релігії створювалася спочиваюча на вірі ілюзорна повнота, що була далекою від цілісного функціонування людської психіки, а тим паче від універсальності і гармонії естетичного переживания.

Это підкреслювали й які самі батьки церкви, так, одні з пророков-восстановителей «істинного» християнства, Джироламо Савонарола, виголошував: «…Якби поет писав гімни на вшанування релігії, це, звісно, послужило б до її блиску, але істинної користі не принесла б. Тільки дух живе, літера ж убивает…

…Как ж вона може бути корисним релігії, перед якої стушевываются всі інші людські интересы.

Пример бідної, простий і неодукованою жінки, що з колінопреклонінням палко молиться, приносить душам значно більше користі, ніж урочисті на вшанування Панове гімни поета чи філософа: серце тієї зігріто вірою, розум ж останніх сповнений мирської суеты".

Для задоволення такий духовної повноти потрібні були рівні духовного сп’яніння, найяскравіше і завершенно що проявлялися через молитву в екстазі. І якщо антична культура, в своєму історичному розвитку (особливо грецька) піднімалася від екстатичних свят Діоніса і сатурналий до найвищих рівням людського духу — до катарсису, то християнство намагалося в лоні своєї догматики повернути особи на одне рівень аффектирующего индивидуума.

Если великі трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда гуманизировали сутність людини, робили її вищою, вводили у світ оптимально-человеческого поведінки, то обряди християнської церкви через невиразні потягу парафіян і несамовитості юродивих зводили людини до емоційних рефлексій й у кінцевому підсумку — екстазу, в якій В. Кавка начебто досягалася повнота людського буття. Задля підтримки таких станів церкви потрібні були й формує відповідні образи, які й репродуцирующие такі емоційні стану. Саме тому страждання загалом і страждання Христа — особливо — і вони образною домінантою церковного искусства.

«Распятый Ісус, жахливий напівтруп, із застиглою скорботою очей, кривавої піною губ…» — ці рядки Еміля Верхарна зримо відтворюють нам образ страждання, причому страждання, у якому акцентована не духовність, а фізичне вираз.

Натурализм тому був потрібен християнської церкви як і, як і ілюзорна одухотвореність іконописних канонічних ликів. Він тоді ще більш загострював почуття безпорадності й самотності, сприяв формуванню психології християнського індивідуалізму та віри у надприродне божественне початок. «…Ця риса, — пише Марк Блок, — особливо виявлялася в чернечій середовищі, де вплив самоистязаний і витіснених емоцій приєднувалося до професійної зосередженості проблем незримого.

Никакой психоаналітик не порпався у своїх снах з такою азартом, як ченці X чи XI століть. Але й миряни також вносили свій внесок в емоційність цивілізації, в якої моральний чи світський кодекс ще наказував вихованим людям стримувати свої сльози і «обмирания».

Христианский індивідуалізм неминуче породжував певні деформації у структурі особистості, наводив «стресовим станам, посиленню емоційних реакції і підсвідомих імпульсів. Це, безумовно могло приводити як до індивідуальним захворювань (юродиві, столпники, затворники), до більш широкої соціальної патології (радіння, колективні самокатування, кликушества).

Христианская церква запровадила на свій практику інститут сповіді, який був певним засобом компенсації неповноцінності реальному житті людини. У сповіді, на рівні інтимну, знімалися найглибші стресові стану, відновлювалася ілюзія повноти особистості, витіснялися патогенні стану. Але сповідь все-таки не дати людині відчуття істинної, реальної повноти. Її орієнтація була все-таки спрямовано надприродне, на надреальний, що було настільки ж хистко і ирреально, як й ті стану людини, яких він начебто рятувався в сповіді. І хоча до окремої особистості ілюзорність буття може бути розглянуті і була достатньої компенсацією реальному житті, загалом ж інститут сповіді був засобом посилення тимчасової звільнення з почуття неповноцінності, сприяв не гуманізації соціального життя людини, а закріплення його соціальній, ідеологічною і психічної пригніченості, він змирював людини з неповноцінним світом, а чи не давав йому шляху виходу з нього і усвідомлення можливостей його изменения.

В сучасного життя буржуазного суспільства інституту духовної сповіді близькі принципи психоаналітичного сеансу, у якому інтимному рівні також на кшталт б особистість звільняється з патогенних станів і відновлюється її полнота.

Еще біля підніжжя психоаналізу 3. Фрейд писав: «…ті визнання, які потрібні психоаналізі, хворий зробить лише за умови особливої симпатії до лікаря, хворий замовкає відразу ж, щойно відчує присутність хоча самого байдужого йому слухача, адже визнання хворого стосуються найінтимніших сторін його душі, усе те, що він, як певної соціальної особистості, доводиться приховувати з інших, і що він, то, можливо, не захоче зізнатися і наодинці собі». Але як соціальна інституція психоаналіз не зміг змінити потворності і деформованості духовного життя експлуататорського суспільства, як цього змогли зробити церковна сповідь і західне християнство в целом.

Таким чином, ні з загальсоціальному, ні з особистісному плані християнство не змогло дати ні суспільства загалом, ні кожному віруючому окремо звільнення від потворності реального світу експлуатації і насильства, так, цілісність і повнота, яка виникала у віруючого під впливом духовного механізму церкви, опинялася ілюзорною, а компенсація — поверхневою, не що зачіпає глибин людської личности.

Искусство ж, як розвинений духовний феномен, як специфічна форма громадського свідомості, створює предметну основу розгортання багатства людського істоти, створює об'єктивні, істинні підстави багатства «суб'єктивної людської чуттєвості…», яке виражається у відчутті цілісності, гармонійності і досконалості людського життя. «Коли довго дивишся великі витвори мистецтва, то є якесь спокійне свідомість великої спорідненої сили. І це свідомість радісно», — писав Р. У. Плеханов, підкреслюючи здатність мистецтва викликати у людині стан істинної повноти, почуття радості, і сили. І цей стан повноти, викликаного досконалістю великих творів мистецтва, охоплює як світ думок та уявлень, а й світ емоцій і подсознания.

Именно ці здібності мистецтва захоплювати всіх рівнів духовного світу людської особистості (рівні емоцій і почуття, уявлень, і образів, ідей ідеалів) і породжує у людині стан особистої повноти і знепритомніла досконалості людського життя загалом. Мистецтво, захоплюючи і знепритомніла і підсвідомість через внушающую, сегусстивную здатність, об'єднує людей, зберігаючи у яких то особистісне, що є у кожному человеке.

В на відміну від на людини механізму релігійної віри, яка об'єднує людей головним чином ірраціональному рівні, зберігаючи конгломерат індивідуумів, що у «соборному світі», мистецтво пробуджує і розвиває у людині почуття особи і почуття колективізму, почуття великого людського единения.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.