Загальний огляд культури України

Вступ Актуальність теми. Вивчення суспільства через культурологічні процеси особливо важливе сьогодні, адже сприйняття його лише через економічні та політичні процеси збіднює людство. Культурологічна база уможливлює розуміння важливості та значущості таких феноменів суспільної свідомості, як мистецтво, література, філософія, а також найвищого уособлення природи — людини. Аналіз духовних цінностей, їх проекція на процеси сьогодення допомагають визначити рівень розвитку, стан суспільства в конкретний історичний період, оцінити його з морально-якісного боку.

Сприйняття і розуміння культури як суспільного явища допомагають кваліфіковано аналізувати, систематизувати, класифікувати та створювати оптимальні моделі процесів духовного, соціально-політичного й унормованого розмаїття форм людської діяльності.

ХХІ століття в усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства в цілому висуває нові, раніше невідомі завдання. Це ставить перед людиною, а отже, і перед освітою — сферою, що готує молоде покоління до життя, — небачені раніше невідомі завдання. Зумовлено це переходом людства на перетині тисячоріч до нового типу цивілізації.

Інтеграція і глобалізація соціальних, економічних і культурних процесів, які відбуваються у світі, перспективи розвитку української держави на найближчі два десятиліття вимагають глибокого оновлення системи освіти, культури та релігії, зумовлюють її випереджувальний характер.

Сучасна релігійна ситуація в Україні в цілому відповідає загальноєвропейському стану духовного життя. Це перш за все визнання свободи совісті та вільного обрання віросповідання, деклароване Конституцією України, і заявительний (на відміну від дозволительного в Росії) тип прийнятого в Україні в 1991 р. «Закону про віросповідання та релігійні організації», згідно з яким, щоб вільно вести релігійну діяльність, релігійній групі, конфесії, деномінації, церкві або установі досить лише подати заяву про свою реєстрацію, а також статутні документи, номер банківського рахунку, юридичну адресу та акт обстеження виконавчими органами влади.

На відміну від ситуації в ряді європейських держав, в Україні релігійна ситуація характеризується дещо сильнішою напругою емоцій і пристрастей, оскільки загальна культурна й соціально-економічна ситуація призводить до пошуків виходу з неї мас громадян через духовні практики або релігійно-церковне життя.

Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні та емпіричному розгляді проблеми культури, освіти та науки в Україні.

Відповідно до мети були поставлені наступні завдання:

— Провести аналіз сучасної специфіки культурної ситуації в Україні;

— Дослідити проблеми та перспективи розвитку освіти в Україні;

— Виявити місце в культурному житті країни християнства, протестантизму та інших релігійних конфесій.

Об'єкт дослідження — Україна.

Предметом дослідження є культура, освіта та релігія України.

Для розв’язання поставлених завдань використано такі методи досліджень: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація.

Розділ 1. Культура України

1.1 Загальний огляд культури України Українська культура успадковує багато релігійних та культурний традицій Київської Русі і Візантійської імперії. Певний вплив зробили культури сусідніх країн, особливо Росії, Польщі, Австрії і Туреччини. Польський і австрійський вплив більш відчутно в західній Україні, у той час як російське — в східній і південній Україні.

Література і мистецтво. Українська література почалася з історичних літописів і релігійної літератури Київської Русі. XVI-XVII ст. були багаті народною поезією, билинами, теологічними трактатами і проповідями. Національна література з’явилася в кінці XVIII ст. з виходом сатиричної епічної поеми Івана Котляревського (1769−1838) Енеїда. Видатними письменниками і поетами України XIX-XX ст. були романтики Тарас Шевченко (1814−1861), Пантелеймон Куліш (1819−1897) і Маркіян Шашкевич (1811−1843); реалісти Іван Франко (1856−1916) і Марко Вовчок (1834−1907); модерністи Леся Українка (1871−1913), Михайло Коцюбинський (1864−1913), Володимир Винниченко (1880−1951); радянські українські письменники та поети Микола Хвильовий (1893−1933), Павло Тичина (1891−1967), Максим Рильський (1895−1964), Іван Драч (1936 р.), Василь Симоненко (1935;1963), Олесь Гончар (1918 р.); дисидент Василь Стус (1938;1985). Серед інших важливих постатей української культури XX ст. можна назвати драматурга-експериментатора Миколу Куліша (1892−1942); кінорежисера Олександра Довженка (1894−1956), творця всесвітньо відомого фільму Земля (1930); театрального постановника Леся Курбаса (1885−1942), засновника авангардного театру «Березіль» у 1920;ті роки; скульптора-модерніста Олександра Архипенка (1887−1963), який емігрував на Захід; художника Миколу Бойчука (1882−1939), засновника школи монументалістів.

Україна зазнала літературне і художнє відродження в 1920;х роках, але більшість письменників і художників, пов’язаних з ним, або загинули, або припинили творчість під час сталінського терору 1930;х років. Після цього українські письменники і художники опинилися під контролем компартії і могли створювати лише твори «соціалістичного реалізму». Національні література і мистецтво стали відроджуватися завдяки хрущовській «відлизі» і з’явилося в цей період «покоління шестидесятників». Наступне пожвавлення культури прослідувало після 1987 року як результат гласності, перебудови та незалежності.

Музеї та бібліотеки. В Україні є 173 музею та понад 65 тис. бібліотек з фондами з 133,2 млн. книг і журналів українською мовою і 222,1 млн. — російською мовою. У 1990;ті роки більшість з них прийшли в занепад через недостатнє фінансування.

Засоби масової інформації. При радянському режимі засоби масової інформації, представлені невеликим числом централізованих і ретельно контрольованих органів та установ, фінансувалися державою і забезпечували підтримку офіційної лінії партії. У 1960;1980;ті роки єдиною альтернативою виступав так званий «самвидав»? неофіційна публікація робіт дисидентів у вигляді машинописних рукописів і ксерокопій. Після 1991 р. засоби масової інформації стали незалежними і різноманітними, їх число значно збільшилося. Українське радіо і телебачення як і раніше належить державі, є 15 телецентрів і більше 250 ретрансляційних станцій. У країні діє велика кількість видавництв — державних і приватних — і національне кіновиробництво (у Києві, Одесі, Ялті).

Спорт. Вся спортивна діяльність у радянській Україні перебувала під контролем Української асоціації атлетичних товариств і організацій. Українські атлети: спринтер Валерій Борзов, стрибун з жердиною Сергій Бубка, ковзаняр Віктор Петренко поставили світові рекорди або стали призерами Олімпійських ігор. Київська футбольна команда «Динамо» належить до числа кращих футбольних клубів Європи. Національна команда України брала участь у зимовій Олімпіаді 1994 р., де Оксана Баюл виграла золоту медаль на жіночих змаганнях з фігурного катання. На літніх Олімпійських іграх 1996 р. України отримала 23 медалі, в тому числі 9 золотих, зайнявши 10-те місце в загальному заліку.

Традиції і свята. Більшість дореволюційних традицій і свят були релігійними. Радянський режим старанно створював особливі радянські традиції і свята, пов’язані з героїзмом революційних мас, військовими перемогами, датами народження і смерті більшовицьких лідерів. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. в Україні відродилися багато колишніх національних та релігійних традицій і свят. Найбільш популярні Різдво і Великдень. Державним святом є День незалежності, що відзначається 24 серпня, збереглися і деякі свята радянського часу.

1.2 Сучасна специфіка культурної ситуації в Україні

Культурна теорія найбільш популярна щодо визначення об'єднуючого фактора. Це проявляється у колективному егоїзмі, який бачить свою культуру месіанською щодо інших. Теоретики вважають, що лише культурний націоналізм може об'єднати народ і вивести його на політичний рівень об'єднання нації. Культурний процес будь-якої держави не може бути однорідним, це суперечить як діалектиці, так і здоровому глузду. Адже кожне суспільство останні 500−700 років чітко детерміноване; кожна соціальна група утворює, виробляє і трансформує культурно-мистецькі досягнення як свої, так і сусідів, при цьому враховуються регіональні та національні особливості. Як правило, народи з «нижчим» соціальним рівнем консервативніше зберігають культурну спадщину, а «вищі»? більшою мірою сприйнятливі до досягнень цивілізаційного процесу. Цивілізація ніколи не може бути локальним явищем, вона завжди поширюється на досить значні території.

Останні півтораста років гаряче дебатувалось стосовно теорії двох; на політологічному рівні протиставлялися класові групи, стверджувався антагонізм між ними, довелося, що кожна з них творить свою культуру, але час усе ставить на свої місця. Вихідці з панівного класу П. Могила, Ф. Прокопович, Б. Хмельницький, П. Куліш, Є. Гребінка, М. Гоголь, Леся Українка сім'ї Симиренків, Терещенків, Тарновських, Ханенків були представниками своєї нації; відповідно всі здобуті знання вони максимально застосували практично на своїй землі, адаптуючи чужі набути до своїх потреб.

Україна має своєрідну територію; вона розміщується між двома великими суперетносами — східним і західним, а отже, поєднує особливості як одного, так і іншого. Нині на емпіричному рівні робляться спроби вивести походження України, українськості. Дехто починає від створення світу (С. Плачинда); інші намагаються зробити українцями переважну більшість визначних діячів світу. Так, Ісус Христос, за Ю. Канигіним,? гуцул. Ейфорія свободи після революції 1991 р. не замічаємо дала можливість уявити себе на вищому щаблі стосовно інших. Окремі патріоти намагаються вивести українців ще з первіснообщинного ладу, язичництва, на базі цього витворити нову, за Л. Жиленком, рідну українську віру — РУН-віру.

Було кілька етапів національного самовизначення України. Перший — з ХІV по XVII ст.; у цей час відбувся процес консолідація українського народу навколо національної ідеї утворення державності, найвищий її пік — гетьманування Богдана Хмельницького. Тоді Україна була визнана багатьма державами як самодостатній суб'єкт європейського політичного співжиття. Але з політичних та економічних причин повного утвердження України як держави не відбулось. Другий пік підйому національної свідомості відбувся у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.; він визначався високим інтелектуальним рівнем, коли провідні інтелектуали України утверджували народ як самодостатню націю. Двадцяте сторіччя двічі надавало можливість Україні визначитися як державі. Перша 1917;1918 рр. була невдалою, оскільки створювати державу почали абсолютно непідготовлені люди, які прийшли до управління. Вони почали свою діяльність із критики попередньої системи, без конструктивних пропозицій, а головне — без конкретної програми дій на майбутнє. Створилася тривіальна ситуація, яка мала аналоги в історії.

Наприкінці ХХ ст. Україна дістала чергову можливість стати державою. У 1991 р. відбулася класична революція; змінилась влада, лад. На щастя, революційний перехід від однієї соціально-економічної формації до іншої відбувся без кровопролиття. До влади прийшли нові люди, частина з яких — це підпільники з психологією боротьби проти всіх, хто не поділяє їх думки, яку тут же почали втілювати вжиття. За цілковитої відсутності вміння практично реалізувати свої ідеї вони все переводили у декоративні заклики щодо збереження культурної спадщини, втілення її на базі чистого ідеалізму, не підкріпленого економікою. Багаторічні заборони пропаганди культури Заходу на пострадянському просторі спричинили інтерес до неї. Коли ця культура прийшла до нас, ейфорія вседозволеності «змела» моральні кордони. В Україну широким потоком полилося все нице, що поробив «вільний» світ. Змінилася культурна домінанта, економічний чинник почав переважати над етичним, «дешева» інформація почала витісняти високе мистецтво, активізувалася психологічна обробка молоді через засоби маскультури.

Пореволюційний період, окрім досягнень, завдав Україні також збитків; вона втратила частину національної еліти, оскільки в результаті економічних труднощів багато діячів культури емігрували. Вирощення еліти — довготривалий процес; як правило, він займає два-три покоління. Лише наявність національної еліти дає можливість вийти на рівень провідної держави у світі, оскільки над завдання цієї категорії людей — духовно і політично інтегрувати суспільство на вирішення та реалізацію побудови держави, виробляти модель національної ідеї, яка має включати:

— формування психічного складу народу та його характеру;

— обґрунтування потреб, визначення рівнів свободи економічної, громадської та творчої діяльності;

— моделювання прагнення людей до доскональності та засвоєння загальнолюдської цінностей, усунення власних негативних рис;

— вироблення моделі консолідації народу України для утвердження незалежної держави, яка забезпечуватиме умови для задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб, вільний розвиток кожної особливості незалежно від національності чи соціальної групи, права громадян у повному обсязі за принципом «вільна особистість у вільній державі».

Комплексне вирішення поставлених проблем сприятиме розвитку національної культури, власних традицій, закріпить у свідомості етносу притаманні лише їй визначальні риси.

Розділ 2. Освіта України

2.1 Вища освіта і наука: пріоритетні сфери розвитку Україна вступила в новий етап — етап конструктивних реформ, поглибленої практичної роботи. Відчутним є вплив залишкових явищ старої системи соціальної організації та господарювання, що безумовно відбивається й на стані освіти. Україна володіє розвинутою і розгалуженою системою освіти. Сьогодні - це 23 тисячі дошкільних закладів, у яких виховується 1,9 млн. дітей, 22,5 тис шкіл, де навчається близько 7 млн. учнів. Система ПТУ налічує 1147 закладів з півмільйонним контингентом. Вища освіта — це 974 державні навчальні заклади, у яких навчається 1,5 млн. студентів, а також 129 закладів інших форм власності. В освіті працюють майже мільйон педагогічних працівників.

В Україні забезпечуються права на освіту громадян інших національностей: працює 176 шкіл з румунською, угорською, польською та іншими мовами. Належна організація навчально-виховного процесу є визначальною умовою реалізації права громадян на освіту. В основі цього процесу лежить зміст освіти, що нині активно реформується: розроблено проекти державних стандартів, створюються альтернативні підручники, розпочато підготовку комп’ютерних підручників.

Попри матеріальні і організаційні труднощі система освіти утримує високі якісні характеристики. Отож цілком зрозумілою є увага міністерства до формування системи контролю за якістю освіти. Важлива роль тут належить Державній акредитацій ній комісії, з початком роботи якої в Україні створена система державно-громадської експертизи якості освітніх послуг.

З метою подальшого нормального функціонування закладів освіти доцільно: формуючи місцеві бюджети, передбачати необхідне централізоване фінансування в межах області заробітної плати для забезпечення одночасних виплат освітянам в усіх районах області; гарантувати права закладів освіти, передбачені законодавчими актами, стосовно фінансово-господарської діяльності з метою збільшення надходжень позабюджетних коштів.

Спільно з міністерством Фінансів та міністерством освіти здійснити невідкладні заходи щодо заощадження коштів та структурного реформування освіти. Як показує досвід країн великої сімки, система підвищення кваліфікації - дуже важлива ланка кадрового супроводження економіки, що постійно розвивається.

Зміна політичного статусу України виявила радикальні структурні диспропорції між системою вищої і професійно-технічної освіти та проблемами суспільства. Система вищої освіти була зорієнтована переважно на підготовку фахівців інженерних, природничих спеціальностей (близько 56%), тоді як у США — 17%, Франції - 19%.

Підготовка робітничих кадрів спрямовувалась переважно на задоволення потреб військово-промислового комплексу, суспільного господарства. Вузи концентрувались в регіонах з високорозвиненою промисловістю. Такі диспропорції призвели до того, що 40% випускників не знаходять роботи за фахом. Шкодить справі відомча розпорошеність закладів вищої освіти. Нині вони підпорядковані 30 міністерствам і відомствам, хоч і фінансуються з державного бюджету.

В Україні є можливість для розвитку таких технологій навчання. Нині з 22,4 тис шкіл України комп’ютери мають лише 5,5 тис., отож необхідно повернутися до виправданого часом механізму інформатизації закладів через Міністерство освіти.

Надзвичайно важливим є те, що все менше керівників різних галузей виробництва, окремих установ і підприємств розглядають освіту як продуктивний чинник розвитку суспільства. Знижується колись досить високий рівень інтеграційних зв’язків з науковими і виробничими установами інших галузей.

Таким чином, держава вже не може за рахунок бюджету в попередніх масштабах утримувати систему освіти. Ці проблеми вкрай загострили кризу в освіті і спонукають до здійснення невідкладних заходів як оперативного характеру, так і щодо поетапного структурного реформування системи освіти. Оперативні заходи пов’язувалися, насамперед, із скороченням поточних видатків на освіту за умови збереження основних характеристик напрямків її діяльності, залучення інших позабюджетних джерел фінансування. Ці заходи не популярні, приймалися дуже важко, але з розумінням того, що не здійснювати їх уже не можна, оскільки зволікання призвело б до порушення Закону «Про бюджет» і ще б більше зросла заборгованість і затримки з виплатам зарплат.

Освіта — складна, багатогалузева система. І при всій подібності проблем, що постають перед окремими ланками, кожна має свої, притаманні лише їй. Проте головна її мета — забезпечити сучасні вимоги суспільства щодо підготовки та перепідготовки кадрів за наявних бюджетних коштів, водночас зберігаючи основні якісні характеристики системи освіти на рівні цивілізованих країн.

Структурне реформування освіти має ґрунтуватися на державно-регіональному підході, що означає визначення на першому етапі потрібної мережі закладів освіти і структури підготовки фахівців на регіональному рівні з наступним порівнянням цих пропозицій з відповідним потребами держави в цілому. Баланс регіональних і державних потреб має визначити мережу і структуру підготовки.

Що стосується вдосконалення мережі закладів освіти, то певною мірою для середньої та загальноосвітньої школи ця проблема вирішена. У руслі реформування освіти необхідно упорядкувати мережу професійно-технічних навчальних закладів та професійно-кваліфіковану структуру підготовки робітничих кадрів з урахуванням пропозицій регіонів. У зв’язку з цим необхідно здійснити укрупнення навчальних закладів шляхом об'єднання та спеціалізації. Здійснення цих заходів здешевить витрати держави на професійно-технічну освіту.

Потребує упорядкування структура підготовки кадрів. З цією метою слід розробити кваліфікаційні характеристики для всіх рівнів підготовки фахівців, як того вимагає Закон «Про освіту». Одночасно мають розроблятися освітньо-професійні програми підготовки молодшого спеціаліста, спеціаліста і магістра, які слід узгодити з програмами середньої загальноосвітньої школи та підготовки бакалаврів.

Сьогодні не існує обґрунтованої відповіді на питання, спеціалістів яких професій і в яких обсягах слід готувати і фінансувати на державному рівні. Об'єктивно це зумовлено відсутністю інформації від галузей та місцевих органів влади про реальні потреби у фахівцях та кінцеві результати працевлаштування випускників за одержаним фахом. Цілком очевидною є потреба по-новому підходити до формування державного замовлення у справі підготовки фахівців.

2.2 Нова освітня політика: проблеми розвитку та шляхи їх подолання У ХХІ столітті освіта постала перед рядом викликів. Необхідність забезпечити високу функціональність людини в умовах, коли ідеї, знання і технології змінюються набагато швидше, ніж покоління людей, а крім того, віднайти раціональні схеми співвідношення між лавиноподібним розвитком знань, високих технологій та людською здатністю їх творчо засвоїти.

Забезпечити оптимальний баланс між локальним та глобальним, з тим, що людина, формуючись як патріот своєї країни, усвідомлювала реалії глобалізованого світу, була здатна жити і діяти в ньому, нести відповідальність за нього, бути, по суті, не тільки громадянином своєї країни, а й громадянином світу.

Виробити у людини здатність до свідомого й ефективного функціонування в умовах небувалого ускладнення відносин у глобалізованому інформаційному суспільстві, зрослої комунікативності життя та інформаційної насиченості середовища життєдіяльності.

Потребує зміни сам зміст навчання. Слід чіткіше та одно значніше визначити обсяг фундаментальних знань у різних сферах вивчення людини і світу. Звільнити їх від надмірної інформації, що має виконувати роль ілюстративного супроводу пізнавального процесу. Виходячи з людино центристських тенденцій, слід, не обмежувати можливості пізнання природи та світу, надати більше простору для пізнання людини, її індивідуального самопізнання. Необхідно також відпрацювати механізм систематичного оновлення змісту навчання, що має відображати все багатство раціональних знань людства, у тому числі і в духовній сфері. І, безумовно, дедалі актуальнішим стає завдання забезпечити цілісне бачення дитиною навколишнього світу через систему окремих предметів та органічне включення в нього загальнолюдського, зокрема власної діяльності.

Потребує корекції спрямованість навчального процесу. Традиційно він передбачав засвоєння дошкільником певної суми знань, умінь та здатність відтворити їх під час контролю. Робота конкретного педагога оцінювалася, та часто й сьогодні поціновується, лише за сумою знань, засвоєних його підопічними.

В інформаційному суспільстві знання є безпосередньою продуктивною силою. І це, відповідно, вимагає від суспільства в цілому, а також від окремої людини вміння застосовувати все нові і нові знання, набуті впродовж життя, у власній практичній діяльності. Тобто, освітній процес від дитсадка до вищого навчального закладу має допомогти кожному набути важливих компетенцій через застосування знань. Для цього необхідний перехід від кваліфікації до компетенції, яка дає змогу знаходити рішення в будь-яких професійних та життєвих ситуаціях, що уможливлює діяльність освіченої особистості незалежно від локального чи глобального ринку праці.

Утвердження особистісно орієнтованої педагогічної системи, що могла б реалізувати принцип дитиноцентризму в навчально-виховному процесі, починаючи з дошкільного закладу, як відображення людиноцентриської тенденції у розвитку сучасного світу. Це завдання особливо актуальне для України, де упродовж цілої епохи пошанування особистості, культивування її свободи, м’яко кажучи, не було сильною стороною суспільства. Де індивідуалізація особистості, неможливість самореалізації в різних сферах суспільного життя призвели зрештою до краху суспільства тоталітаристського колективізму як одного з типів псевдоколективізму. Але крах певного типу суспільних відносин і навіть світової наддержави не супроводжувався автоматично зміною самої людини.

Маємо якнайшвидше зробити все можливе, щоб замінити авторитарну педагогіку на педагогіку толерантності, суб'єктивно-об'єктивні відносини між педагогом і дитиною — на суб'єктивно-суб'єктивні, здійснити інші демократичні перетворення з тим, щоб зі стін навчальних закладів виходили самодостатні люди, підготовлені до свідомої та ефективної життєдіяльності в різних сферах життя. Тільки так можна утвердити стабільну демократію та громадянське суспільство у країні, адже лише самодостатня особистість здатна брати на себе відповідальність і бути ефективною у ринковій економіці.

Тільки за таких підходів зможемо забезпечити умови для повноцінного розвитку особистості, формування в неї творчого критичного мислення. Маємо наполегливо рухатися до великої мети — будувати всю справу навчання і виховання кожної конкретної людини, починаючи з довкілля, на основі її природних здібностей, а отже, визнати основними стимулами навчання інтерес дитини, задоволення її потреби в пізнанні, самопізнанні та розвиткові.

Освіта має готувати людину, органічно адаптовану до життя у світі багатоманітних зв’язків — від контактів із найближчим оточенням до глобальних зв’язків. Тому так важливо навчати дітей змалку співіснувати з іншими людьми та суспільними структурами, виробляти вміння регулювати різні психологічні, соціальні, політичні, міжнаціональні конфлікти з дотриманням вимог культури плюралізму думок. Людина ХХІ століття повинна розуміти світоглядні принципи «Єдність в розмаїтті» та «Доповнення замість протиставлення» і керуватися ними.

В умовах глобалізації не зменшується, не зникає, а навпаки — аналізується завдання зміцнювати внутрішно-національні, громадянські зв’язки, патріотичне єднання нації, народу, а отже — маємо виховувати відповідні почуття у дитини вже змалечку, у дошкільному віці. Бо, як ми зазначили, глобалізація — це не тільки тенденція до єдності світу, а й загострення у цивілізованих рамках конкуренції між державами — націями. І тільки згуртована, консолідована нація зможе найбільшою мірою усвідомлювати власний національний інтерес і найбільш ефективно його відстоювати у стосунках з іншими державами. А це означає - створити найліпші умови для життя та розвитку громадян своєї держави.

Освіта має бути інноваційного характеру, а всі її суб'єкти — від вихованця дошкільного закладу до студента — мають бути здатними до інноваційного типу життя та життєдіяльності. Важливо усвідомити: динамізм об'єктивно зумовлює змінність як надзвичайно важливу рису способу життя людини ХХІ ст. Звідси, необхідність формувати особистість, здатну сприймати зміни як природну норму, а застій, незмінність, застиглість — як прикрий виняток.

Сприйняття повсякчасних змін неможливе без задоволення певних освітніх потреб людини упродовж її життя. Звідси — практичне завдання перед Україною, як і іншими країнами, — побудувати ефективну систему неперервної освіти упродовж усього життя людини.

Освіта дорослих може здійснюватись як у діючих освітніх закладах, так і шляхом надання освітніх послуг через дистанційну освіту, ЗМІ, особливо телебачення, зусиллями громадських організацій. Можна з певністю сказати, що «Людина розумна» в ХХІ сторіччі - це людина, котра постійно навчається, пізнає. І ця думка має стати нормою життя.

Суспільство ХХІ сторіччя цілком слушно називають «суспільством знань», бо саме знання визначають і матеріальне і духовне життя. Здобуття вищої освіти стає все більш обов’язковим етапом у розвитку особистості. Держава, яка проводить таку освітню політику, створює цим передумови для впровадження новітніх науково-інформаційних технологій.

Наша країна зробила в цьому напрямку значний крок вперед. Якщо в Україні в 1986 р. було 176 студентів на 10 тис. населення, то нині - 330. Таку політику слід продовжувати, адже це створить кращі передумови для інвестицій у нашу країну, робоча сила якої матиме високу кваліфікацію та високий загальний розвиток.

В сучасному світі життя не може бути успішним без масової педагогічної культури, без педагогізації суспільства, надання сучасних педагогічних знань батькам, усім дорослим. Адже ми не зможемо досягти поставлених цілей в освіті, якщо дорослі не зрозуміють, що віками пошановувана покірливість, слухняність дитини поряд з намаганням батьків «виліпити» з дитини вимріяний образ без урахування її здібностей, стає на заваді розкриттю дитиною власної сутності, формування її як особистості, може призвести до трагедії зламаної долі.

Нові завдання освіти у ХХІ столітті вимагають широкомасштабного застосування інноваційних педагогічних технологій. Органічною стає потреба у конституюванні множинності освітніх траєкторій, для яких характерна варіативність методик, що аналізують розумову діяльність і творчо організовують освітній простір. Найперспективнішою інноваційною технологією вважають «кейс-стаді» — навчання з використанням конкретних навчальних ситуацій, тренінгові технології - тренінг ділової комунікації, особистісного розвитку, комунікативних умінь тощо.

При модернізації національної освіти нам треба враховувати інтеграційні процеси в європейській і світовій освіті. Країни Європи кілька років тому підписали Булонську конвенцію, яка передбачає зближення їхніх освітніх систем. України рік тому приєдналась до цієї конвенції. Ми маємо влитися в європейський освітній простір з тим, щоб не залишитися поза Європою не тільки в освіті, а й у житті в цілому.

У зв’язку з цим маємо й по-сучасному ставитися до стандартів освіти, до диференціації учасників навчального процесу за рівнем підготовки. Традиційний підхід орієнтований на певну уніфікацію, усередненість інтелекту, інноваційний — вимагає як урахування середнього рівня інтелекту, так і поглиблення та розширення програми навчання для слабших і більш здібних, а також створення індивідуальних програм підвищеного рівня для особливо обдарованих.

Оскільки в контексті застосування нових технологій центром тяжіння стає учень (студент), який активно вибудовує свій навчальний процес, вибираючи основну траєкторію в освітньому середовищі, то важливою функцією педагога є його вміння сприяти ефективному і творчому освоєнню інформації, критичному її осмисленню.

Висока культура комунікування вимагає розвитку та поглиблення риторичного виміру в освіті. Мистецтво риторики, як показує міжнародний освітній досвід, стає вкрай важливим складником навчального процесу. Риторичні вміння немислимі без постійного плекання культури навчання. Тим часом соціологічні опитування констатують тривожні симптоми: учні і молодь сьогодні менше читають. Це — глобальна проблема, яку різні країни розв’язують по-своєму на національному рівні. Тому всебічна підтримка читання — стратегічно важливого елементу культури, інструменту підвищення інтелектуального потенціалу нації, творчого розвитку особистості та соціальної активності українського суспільства, — не лише освітня, а й загальнодержавна проблема. На жаль, видавничі тиражі в Україні останніми роками впали до катастрофічно низького рівня, особливо це стосується дитячої літератури та літератури для молоді. Тому великі надії пов’язуємо з нещодавно прийнятим Верховною Радою України законом, що передбачає пільговий режим книговидання.

Розділ 3. Релігія України

3.1 Християнство та його місце в культурному житті України Загалом релігійно толерантна державна політика і відповідне до світових демократичних норм українське законодавство все ж не може до кінця врегулювати подеколи гострі суперечки між вірними християнських церков в Україні. В останні 10 років до традиційного протистояння римо-католицької, православної й протестантської церков доєдналося особливо гостре протистояння в середовищі самого православ’я. Справжня війна за церкви, єпархії й парафіян розгорнулася на ґрунті одвічного православного архетипу «один народ, одна держава — одна церква». Найгостріші суперечки в західних областях України проходять між представниками Української католицької церкви візантійського обряду й Української православної церкви, а у східних областях — між православними Київського й Московського патріархатів. До цієї боротьби долучаються претензії на загальноукраїнську державну церкву Української автокефальної церкви.

Українська православна церква (УПЦ) — православне церковне утворення, узаконене в структурі Російської православної церкви її Архієрейським собором у січні 1990 р. шляхом надання широкої адміністративної автономії при одночасному збереженні канонічного підпорядкування Московському Патріархату існуючому в Україні екзархату. Метою цієї половинчастої акції Російської Церкви була протидія прагненням православ’я України мати свою автокефалію. Це свідчило про те, що у вирішенні проблем церковного життя керівництво РПЦ йде в руслі загальної політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратегічних інтересів. На Харківському єпископському зібранні, проведеному Московською Церквою в 1992 р. з порушенням нею ж встановлених принципів організації самостійності УПЦ, усунено з посади предстоятеля Церкви митрополита Філарета (Денисенка), котрий активно обстоював ідею повної незалежності Православної Церкви в Україні, і встановлено на неї свого Управляючого Справами митрополита Володимира (Сабодана). На єпископських посадах у Церкві залишилися переважно ті, хто одержав свої кафедри з благословення старих органів влади. УПЦ в 1995 мала більше 6,5 тис. громад, 64 монастиря, 10 духовних навчальних закладів, 18 періодичних видань. Керівництво УПЦ здійснює Синод. Зважаючи на тісне співробітництво РПЦ із Російською державною владою не можна не помічати значної політизації релігійно-духовного життя УПЦ, яку використовують у політичних акціях (як протест проти приїзду в Україну Папи Римського 2001 p., прийняття низки програм, входження в Раду Європи тощо). Протидія Московського Патріархату Православній Автокефалії в Україні зумовлена тим, що постання в Україні своєї Церкви ставить питання про визнання автентичності духовно-культурних надбань і державницьких традицій України й Київської Русі, про право Київської митрополії вважатися церквою-матір'ю щодо церкви Росії, а відтак незаконність переобрання Московським престолом на себе ідеї Апостольського благословення, яке одержало Українське православ’я від апостола Андрія Першозванного [9, c. 36−39].

Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) — одна з православних церков України, утворена в червні 1992 р. на об'єднавчому соборі, в роботі якого брали участь ієрархи, ієреї й миряни, що представляли очолювану Патріархом Мстиславом (Скрипником) Українську автокефальну православну церкву (УАПК), і представники тієї частини очолюваної митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) Української православної церкви, яка визнала необхідність автокефальної церкви в незалежній державі. Главою об'єднаної церкви було визнано главу УАПЦ Мстислава. По його смерті патріархом Київським і всієї України-Русі став Володимир (Романюк). В утворенні УРЦ КП втілилась давня мрія українців про духовну самостійність у православному світі й реалізувалось визнане православ’ям проголошене Новим Заповітом право кожного народу на свою Церкву, свого першоієрарха. Але через дипломатичну й активну церковно-політичну діяльність Московського Патріархату канонічність УПЦ КП ще не визнається помісними православними церквами. В ній організовуються суперечки, розколи. Проте Церква поступово набирає силу, виходить на світовий рівень через політичні контакти з православними, католицькими та протестантськими організаціями, релігійно-політичну толерантність тощо. Має свої єпархії не лише в Україні, а й за кордоном, налічує близько 1500 парафій. Має духовну академію й 4 семінарії, 15 монастирів, свою видавничу базу. УПЦ КП проводить курс на відновлення основних принципів і традицій українського православ’я, сформованих ще в перші сім століть існування в Україні Київської митрополії, активно підтримує процес державотворення й національного відродження України (таким чином домагаючись державної підтримки, як РПЦ в Росії). Після смерті Патріарха Володимира Помісний собор УПЦ КП в жовтні 1995 р. своїм предстоятелем обрав митрополита Філарета (Денисенка).

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — діюча в Україні православна церква. Є також у США, Канаді, Австралії та ін. країнах, де переживають українці. Прихильники ідеї автокефалії православ’я в Україні прагнуть повної незалежності їхньої Церкви й насамперед від Московської Патріархії. Після декількох історичних спроб автокефалія була проголошена в жовтні 1921 р. на Всеукраїнському Православному Церковному соборі, який затвердив канони УАПЦ, її внутрішній устрій, обрав ієрархію Церкви тощо. Проте в січні 1930 р. на III Всеукраїнському Православному соборі було прийняте рішення про саморозпуск УАПЦ, значна частина її діячів була арештована за звинуваченням в участі в Союзі визволення України. Нове відродження УАПЦ почалося в роки Великої Вітчизняної війни в західних областях України. Після війни утворюється декілька церковних формувань в США, Канаді, Англії, Австралії, Південній Америці тощо. По отриманні Україною незалежності УАПЦ частиною своїх ієрархів і мирян увійшла до УПЦ КП. Інша частина, не підтримавши об'єднання, у вересні 1994 р. обрала свого Патріарха — Володимира Ярему, який взяв ім'я Дмитрія. В червні 1995 р. відбулася реєстрація УАПЦ. Громади УАПЦ, яких нині нараховується близько 1200, діють в основному в Галичині (100) [17, c. 16−20].

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — українська католицька церква (візантійської обрядової традиції), яка постала внаслідок укладення Берестейської унії (1596) Київської митрополії з Апостольським престолом у Римі. Одна з традиційних історичних церков українського народу. її поява привела до поділу українського народу за конфесійною ознакою на православних (дезуніатів) та католиків (уніатів), що перешкоджало консолідації народу в боротьбі за єдину державу. Це не єдина в світі уніатська церква, що виникла як спроба подолання розколу християнства. Уніатство — церковний рух, спрямований на приєднання до католицької церкви через унію однієї зі східних православних церков або її частини за умови визнання останніми католицької догматики й збереження притаманних їм традицій, обрядів, елементів церковного устрою. В сучасному світі є 17 східних католицьких церков, що постали внаслідок укладення унії з Римом і мають свої відповідники у православ'ї, а також 2 (маронітська та італоалбанська) цілісні церкви. Всі вони базуються на одній із обрядових традицій Сходу — антіохійській, вірменській, олександрійській, халдейській або візантійській. Українське уніатство постало на ґрунті візантійської традиції. Впродовж XVIII-XIX ст. УГКЦ еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття. За часів Австро-Угорської імперії розпорядженням Марії Терезії (1774) уніатська церква дістає назву Греко-католицької церкви, чим підкреслюється, з одного боку, визнання нею примату Папи Римського, верховенство над собою Апостольської Столиці, а з другого — збереження східного (грецького) обряду. УГКЦ в Галичині сприяла збереженню національної ідентифікації українців — мови, культури, традицій, а також вихованню інтелігенції, розвиткові національної економіки тощо. УГКЦ була ліквідована на Львівському соборі (1946). Від того часу й до 1989 р. існувала нелегально в межах Радянського Союзу, а на Заході - в структурах Української католицької церкви. Тим часом майно, культові споруди, пам’ятки, святині тощо УГКЦ було націоналізовано або передано Руській православній церкві. Від 1991 р. керівництво УГКЦ знову перебуває в Україні. Очолює її Патріарх УГКЦ, який одночасно має сан кардиналу. Проте йому не підпорядковуються греко-католицькі парафії Закарпаття (ними опікується Апостольський нунцій — папський посланник — в Україні) й Польщі (вони безпосередньо підпорядковані Апостольській Столиці). Церква й миряни ведуть активну боротьбу за офіціальну реабілітацію державою УГКЦ (за, нібито співробітництво з німецькими загарбниками й ОУН, офіційний привід для заборони в межах СРСР), за визнання її Патріархату Апостольською Столицею, канонізацію митрополита Андрія Шептицького, поширення юрисдикції глави УГКЦ на парафії Закарпаття й Польщі, за реституцію церковного майна. Церква має велику кількість мирських організацій. За переписом 1995 р. в Україні діяло 3079 греко-католицьких парафій; 76 монастирів із майже 1300 ченцями, 9 духовних навчальних закладів (зокрема 3 теологічних факультети в університетах України), в яких навчалось близько 1500 слухачів.

Українська католицька церква (УКЦ). У сучасному світі ця назва обіймає всю спільноту українців-католиків в Україні та за її межами. Постала на ґрунті поєднання Римо-католицької церкви на теренах України (перш за все в містах) і УГКЦ після її розгрому в 1946 р. Таку офіційну назву мають також й парафії українців-католиків в діаспорі від 1959 р. Від 1963 до 1984 p. УКЦ очолював кардинал Й. Сліпий, потому М.І. Любочівський. Активна й плідна національно-творча діяльність УКЦ в повоєнні часи, зорієнтована зокрема на збереження духовних надбань українського народу, розвиток церковно-історичної науки, широка підтримка її своїми послідовниками та ін. сприяли легалізації Церкви в Україні вже в 1989 р. А її авторитет і значення в католицькому світі спричинили візит в Україну влітку 2001 р. Папи Римського Іоанна Павла II.

Окрім УКЦ на теренах України відкриті приходи національних католицьких приходів, підпорядковані Папському нунцію в Україні, їхніми прихожанами є не лише громадяни іноземних держав, що перебувають в Україні, але й українці, котрі ще з радянських часів ходили до таких приходів, стали вірними Католицької церкви [17, c. 20−24].

3.2 Протестантизм в Україні

Ще з часів Реформації в Україні починають з’являтися протестантські общини (перш за все, лютеранські та баптистські), але за рахунок феодальної верхівки України й іноземців-міщан. Нова хвиля протестантського впливу на Україну пов’язана з реформами Катерини, яка надала іноземцям право селитися на території Російської імперії. Під впливом німецької (рідше англійської, французької) діаспори частина українців залучалася до ідей інтимного спілкування з Богом і персональної відповідальності. Цікавим буде той факт, що в численних селах Київської, Тернопільської, Івано-Франківської областей до баптистських общин чоловіків приводили дружини, аби відлучити їх від горілки й прилучити до праці й заробітку. Через те, що «молитовна година» німецькою звучить штундс, членів баптистських общин називали штундистами або штундою. 1884 р. засновано Союз російських баптистів (в Києві). Після заборони в кінці 20-х років Союз баптистів та євангельських християн поступово відродився в 50−60-ті роки. Після низки розколів та перебудов відродився у формі Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистів (ВСОЄХБ) — однієї з найбільших протестантських громад України (Київ, лютий 1994). Має свій статут, керується Радою ВСОЄХБ, до складу якої входять і старші обласні пресвітери. Обирають Президента ВСОЄХБ. Станом на 1996 р. нараховується 1423 громади в усіх регіонах України. Мають друковані органи (в тому числі «Богомыслие», Одеса). Масовим накладом друкують Новий та Старий Заповіти, Біблію для дітей, нотний збірник «Євангельська пісня» та ін. релігійну літературу. Підготовка служителів ведеться в Київській та Одеській духовних семінаріях, біблійних інститутах у Вінниці, Дніпропетровську, Києві, Рівному, Чернівцях, біблійній школі в Одесі. Підтримують зв’язки з одновірцями за кордоном. Входять до складу Всесвітнього союзу баптистів, Європейського союзу баптистів та Євро-Азійської федерації союзів ЄХБ. Мають низку соціальних програм по вихованню дітей, реабілітації алкоголіків і наркоманів («12 кроків»), інші доброчинні організації.

Союз християн віри євангельської України (СХВЄ) — протестантське об'єднання церковного типу, куди входить більшість п’ятидесятницьких громад країни. Утворене в 1990 р. як самостійна релігійна структура, що на федеративних засадах входить в Об'єднаний союз християн віри євангельської з центром в Москві. СХВЄ України має кілька навчальних закладів середнього типу (Український заочний біблійний інститут у Києві, його філіали в Рівному й Львові), понад 400 недільних шкіл, видає часопис «Євангельський голос». У структурі СХВЄ діють молодіжна рада, низка місій, благодійних товариств. Бере активну участь в політичному житті, міжцерковному діалозі. Спираються на ідеї провіденціалізму, харизматичності тощо. Часто запрошують проповідників із-за кордону, чиї місії в Україні поширюються [20, c. 2−10].

Тепер в Україні представлений широкий спектр протестантизму. Представлений Всесвітній Альянс Реформістських церков (з 1875), який об'єднує близько 90 громад, переважно національних (німецьких, угорських та ін.). З’являються нові харизматичні секти на християнській основі, як Церква Христа, Церква Св. Духу, Церква Святих останніх днів тощо. Колись заборонені як небезпечні для здоров’я й життя людей секти й організації (наприклад, Церква адвентистів сьомого дня) тепер пройшли реєстрацію. В Україні тепер діє Уніонна конференція Церкви адвентистів сьомого дня (понад 500 громад, більше 40 тис. членів), інші нові й старі протестантські церкви.

Неохристиянство. Виникає в рамках традиційного християнства з метою приведення його до вимог часу. На початку XX ст. Європа й Америка зіткнулися з численними сектами, Церквами тощо, які намагаються реформувати християнство. В центрі стоїть постать Ісуса Христа й Богоматері. Значну роль відіграє харизма — дари божі, що сходять на істинно вірних. В Україні неохристиянство представлене 68 різноманітними харизматичними церквами, які сприймають свого лідера як посланника Бога. Більшість із них завезена з-за кордону (Християнська місія «Еммануїл», Лівобережна церква Христа, Церква скелі, Нове життя, Боже слово, Хвала й поклоніння тощо). До таких в Україні також належать Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, Церква Єднання, Церква Христа тощо. [11, c.4]

3.3 Доля й місце інших релігійних конфесій в Україні

Ще в І ст. до н. е. на теренах України в грецьких містах-колоніях греки приймали іудаїзм, аби мати змогу відпускати на волю рабів, а головне мати надію на спасіння й віру в Єдиного Бога. До IX-X ст. належать згадки про єврейських купців, які відвідували слов’янські землі. І хоча (за легендою) Володимир відкинув пропозицію прийняти іудаїзм, присутність його прибічників при княжому дворі, їхній статус, що був рівний послам Рима та Візантії, свідчить про певний вплив іудаїзму в Україні-Русі. Тим більш, що могутній сусід-конкурент Русі - Хазарський каганат за державну релігію мав саме іудаїзм. Очевидно, й полеміка, яку вів митрополит Іларіон Київський з прихильниками іудаїзму, була цілком толерантною. В XI-XIII ст. в Україні працювали відомі талмудисти й знавці Кабали: Мойсей Київський, Іса Чернігівський, Ісаак Руський. Помітні позиції посідали євреї у Галицько-Волинському князівстві. Могутній розвиток іудаїзму в Україні пов’язаний із прибуттям сюди євреїв з Німеччини, вигнаних імператором Максиміліаном І. На 1356 р. припадає найдавніша згадка про єврейську громаду у Львові, 1404 — Дрогобичі, 1410 — Луцьку та ін. містах. Після Люблінської унії 1569 р. присутність євреїв в Україні поширюється, а в XVI ст. перебудовується значна кількість синагог в містах України [15, c. 12−13].

На жаль, стосунки українців та євреїв не завжди були цивілізовані. Одна з найзначніших історичних трагедій єврейського народу, яку досі євреї поминають у молитвах на рівні з руйнуванням Ієрусалимського храму й Голокостом XX ст., це різня 1648−1649 p., яку санкціонував гетьман України Богдан Хмельницький. В період, коли все єврейство світу мало перейшло за 1,5 млн. чоловік, в Україні було найбрутальнішим чином знищено понад 100 тис. чоловік, без розбору віку й статі. А тих, хто не був знищений, продали в рабство на ринках Константинополя, звідки євреї світу їх викупали на так званий «підьон швуїм» (пожертва на викуп полонених). Трагедія українського єврейства XVII-XVIII ст. зумовила активні релігійні пошуки, посилила месіанські очікування, сприяла розвиткові хасидизму. Хасидизм? релігійно-містичний рух, який спочатку виник у середньовічному німецькому єврействі як протест на хрестоносні утиски. Носіїв ідеалів єврейського життя називали «хасидей Ашкеназ»? благочестиві з Німеччини. Як релігійно-містичний рух хасидизм виник внаслідок розвитку містики й філософії у специфічній соціально-економічній, політичній і духовній ситуації України XVIII ст. Засновник цієї течії - Башт (1700−1760) підкреслював, що нерівність, яка існує в світі, не впливає на взаємовідносини між Богом і людиною; справжній праведник не той, хто хизується своєю вченістю, а той, хто піклується про ближнього; слугувати Богу треба радісно, й навіть спокута має стати не скорботою за минулим, а радісним актом повернення душевної гармонії. Хасидизм не послабив очікування Месії, не відкинув жодну з заповідей іудаїзму, але по-новому осмислив їх. Він швидко поширювався й охопив половину єврейства, на чолі громад хасидів стали цадики (святі, праведні, чиї осередки тепер стали центрами паломництва віруючих). Прихильники хасидизму тепер мешкають по всьому світі, в тому числі і в Україні. Тут є велика кількість святих місць хасидизму (Умань, Меджибіж, Бердичів, Тараща тощо), які відвідуються прочанами з усього світу.

Релігійне життя євреїв України відбувалося в Україні (згодом Російській імперії) на тлі різноманітних обмежень, гонінь з боку духовенства й так званих «кривавих наклепів»? звинувачень у використанні крові християн у ритуальних цілях. У XIX ст. серед єврейської інтелігенції посилюється рух за переустрій традиційного побуту, перегляд «талмудичної архаїки», широке просвітництво й реформу іудаїзму, яка, однак, не набула в Україні значного поширення. Після 1917 р. іудаїзм в Україні поділив долю інших релігійних організацій. Після унезалежнення України було створено умови для відродження національно-культурного й релігійного життя євреїв. У середині 90их pp. в Україні діяло близько 120 єврейських культурних товариств, понад 70 релігійних громад різної конфесійної направленості, підпорядкованих двом керівним об'єднанням — Релігійній громаді іудейського віровизнання України та Іудейських релігійних організацій України, які явно прийшли на зміну Кагалам (досл. — общинам), що існували на території дореволюційної Росії.

З середини 90-их p. для піднесення духовного життя українського єврейства в Україні працюють понад 20 рабинів, які дістали духовну освіту за кордоном. Рабин (від давньоєвр. «раббі»? мій вчитель) — священнослужитель в іудаїзмі, авторитет у витлумаченні приписів та заборон для членів іудейської громади та застосування їх до конкретних соціальних умов. В Україні саме рабини очолюють громади й виконують також адміністративні функції [13, c. 8−13].

Караїми. В Україні мешкає народ, чий етнонім співпадає з релігійною належністю — кримські караїми. Караїзм — монотеїстична релігія, що виникла в VIII ст. н. е. на теренах Вавілонії, розповсюдилась на території сучасних Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту. Туреччини. Важливу роль у становленні віровчення й об'єднання віруючих відіграв Анан бен Давид з Багдаду. Розквіт караїзму припав на VIII-XII ст. Здавна його вчення проникло в Крим. Нині його послідовники є серед арабів, євреїв, греків, кримських караїмів, литовців, росіян. В основі віровчення лежить єдина священна книга — Старий (Ветхий) Заповіт у його первісній чистоті й з головними принципами — заповіддю любові до Бога й ближнього. Послідовники караїзму неухильно дотримуються слів Пророка: «Не додавайте до того, що я заповідаю вам, і не поменшуйте від того». Свято шанують 10 заповідей. Найважливіший принцип караїзму — самостійне й обов’язкове вивчення Святого Письма. Згідно з догмами караїзму, Бог існує передвічно, створив усе суще й дав через Мойсея найдосконаліший Закон, який залишається незмінним, відплачує по заслугах, воскресить мертвих в день судний: наближається пришестя месії. Ісуса Христа й Мухаммеда караїми шанують як великих Пророків. їхні храми — синагоги (як і в іудеїв, від гр. — зібрання) були широко розповсюджені на півдні України. Один із таких — Тепла синагога з училищем для дітей-караїмів — існувала в дореволюційній Одесі. Останній їхній храм у Криму закритий у 1959 р. в Євпаторії. Відтоді релігійні обряди українські караїми відправляють в домашніх умовах [12, c. 6−11].