Вірменія. 
Іст. нарис

Утворення вірменського народу й створення держави.

Вірменський народодин із найдавніших сучасних народів.

язичницький храм 1-го ст.

Він прийшов із такої глибини віків, коли не лише не існували сучасні європейські народи, але й й ледве зароджувалися народи античної старовини — римляни і елліни.

Назви країни Arminia й народу Armina уперше зустрічаються в клинописах перського царя Дарія I, який правив у 522−486 рр. до н.е. Згадані арміни, названі у Геродота «арменами », були, як вважає одна із гіпотез Сучасної науки, індоєвропейським народом, який переселився на нову батьківщину із Європи через Малу Азію. Приблизно у XII ст. до зв. е. індоєвропейські предки сучасних вірменів, разом із родинними їм фрако-фрігійськими племенами, переселилися із Фракії у Малу Азію й близько шестисот років жили тут поруч із хеттськими народами. Потім смердоті руйнували на схід й затвердилися у західних й південно-західних областях Вірменського нагір «я.

Інша гіпотеза відносить виникнення правірменських племінних союзів на територї Вірменського нагір «я до IV-III тисячоліть до нової ери, а прародиною індоєвропейських народів називає Малу Азію, Вірменське й західну частину Іранського Нагір «я. Пришельцями, за цією гіпотезою, були у VII ст. до зв. е. фрако-фрігійські племена, котрі под тиском «народів моря », форсуючи Євфрат, заселили південно-західну частину Вірменського нагір «я ¦й жили тут поруч із правірменами і іншими племенами.

Армени, названі «аримами «в «Іліаді «Гомера, до години виникнення цієї героїчної поеми (IX-VIII ст. до зв. е.) заселяли навіть область, прикордонну із Килікійським Тавром.

Сама назва вірменів — гуди (hai), за припущеннями, пішла від назви народу — хайяси. Країна Хайяса й народ хайяси згадуються на глиняній хеттській таблиці, що відноситься до іншого тисячоліття до нашої ери, вон був знайдена при розкопках столиці хеттської держави — Хаттушаш.

У іншому тисячолітті до нашої ери ассирійці називали територію древньої Вірменії «країною Наїрі «(країною рік), 60 різноплеменних дрібних царств й сотні міст входили у склад цієї легендарної країни.

Асирійські клинопису Першого тисячоліття до зв. е. уже говорять про урартів, бо на початку IX ст. до н.е., после про «єднання племен «країни Наїрі «, утворилося могутнє царство Урарту зі столицею Тушпа (Ван).

Протягом IX-VI ст. до зв. е. народами Урартського царства був створена своєрідна й порівняно висока древня цивілізація, що визначила культурне майбутнє древньої Вірменії. Про висоти цієї цивілізації свідчить не лише існування писемності, запозиченої із вавілоно-асирійського клинопису, але й й розвиток землеробства, скотарства й металургії, а також висока техніка будівництва фортець-міст. Одна із них, Єребуні, заснована у 782 році до зв. е. одним із перших урартских царів Аргишті, знаходиться на територї сучасного Єревана, ім «я якого скидатися від цієї древньої назви. Інша — Тейше-баїні, також знаходиться на територї Єревана (горб Кармір-Блур), був заснована Русявому II (685−645) — останнім царем Урарту. Агонія Урартського царства, викликана війнами із Ассирією у 590−580 рр. до зв. е., призвела доти, що Урарту назавжди покидає арену історії.

Після Урарту естафету прийняло древнє Вірменське царство. Єруанд, Тігран Єрвандуні - імена перших вірменських царів, це уже були представники індоєвропейських арменів. Останні змішалися із аборигенами-хайями і урартами й із годиною утворили народ древньої Вірменії. Відомо також, що при перших Ахеменідах, перських царів Кіре (550−529 рр.) й Камбізе (529−522 рр.), вірмени, про «єднані владою царя, були в союзних й васальних відносинах із могутньою перською Державою.

Панування стародавніх персів у Вірменії тривало более двох століть (550−330 рр. до зв. е.).

Про життя древньої Вірменії в епоху Ахеменідів є деякі відомості у Ксенофонта (V ст. до. зв. е.), який у своєму «Анабасисі «описавши як очевидець відступ десяти тисяч греків через Вірменію до Чорного моря у 401−400 роках до зв. е. Головними заняттями вірменів, як випливає із його свідчення, були землеробство, скотарство й садівництво. Греки, котрі відступали через Вірменію, знаходили у вірменських селах значні запаси сільськогосподарських продуктів: пшеницю й ячмінь, стручкові плоди, родзинки, ароматні вина, свиняче сало й різні олії - кунжутне, мигдалеве й фісташкове. Згадується також ячмінний напій, схожий на пиво, який смоктали із глека через тростину. З домашніх тварин в «Анабасисі «згадуються кози, вівці, бики, корови, свині, кури й коней.

Завоювання Персії Олександром Македонським у 330 році до зв. е. й утворення на Сході елліністичної монархії Сельовкидів визначило нову епоху в політичному й господарському розвитку древньої Вірменії. На початку цієї епохи територію, населену вірменами, становили три окремі області: Велика Вірменія, центром якої стала Араратська рівнина, Софена — що лежала між Євфратом й верхньою течією Тигру, й Мала Вірменіяміж Євфратом й верхньою течією Лікосу. Жодна із цих областей ще не був завойована ані за Олександра Македонського, ані за його наступників. Після виникнення Сельовкидського царства ці три області також зберегли внутрішню самостійність й керувалися місцевими династами, які древні джерела часто називають «царями «(базилевсами). Династи Вірменії платили Сельовкидам данину, а й у військовий годину постачали військо.

Сельовкидське царство у 189 році до зв. е. було б завойоване римлянами, Велика Вірменія звільнилася від сельовкидського панування. Місцевий династ Арташес оголосив собі незалежним царем Великої Вірменії Арташесом I, приєднавши до неї області Малої Вірменії й усі навколишні землі, на які говорили вірменською мовою. Приєднання ж Софени до Великої Вірменії затяглося приблизно на 70 років, до години Тіграна II. Найважливішою історичною подією початку царювання династії Арташесидів було б завершення формування вірменської мови і остаточне етнічне оформлення вірменського народу.

Греко-перські війни, велика розруха епохи діадохів рідко порушували мирний розвиток вірменських областей. Вірменія накопичувала запас сил — швидко зростало її населення, багатство країни в цей період відмічалося в грецьких й римських хроніках.

I ст. до зв. е. — золотий вік Великої Вірменії, годину правління Тіграна Великого (95−55 рр.), онука Арташеса I. Столицею держави ставши Тігранакерт, розташований на місці нинішнього Фаркіна, йому призначалося статі «одним із центрів елліністичної науки, мистецтва й літератури » .

Велика імперія Тіграна не був, звичайно, цілісною Державою, це був строката суміш племен й народів, що стояли різних сходинках суспільного й культурного розвитку. Імперія охоплювала велику частину Передньої Азії, вон простягалася від Каспійського до Средземного морів, від Месопотамії до ріки Кури, її васалами були суміжні держави й народи — Іберія й Цибанія на півночі, Парфія й арабські племена — на сході і півдні. Однак, у цих кордонах Велика Вірменія протрималася недовго. Після поразки союзника Тіграна — Мітрідата Понтійського, вона самотньо опинилася між могутнім Римом й зміцнілою Парфією, котрі тиснули з Заходу і зі Сходу. У 69−66 роках до зв. е. імперія розпалася. Під владою Тіграна залишилася лише Велика Вірменія, котра був оголошена «іншому й союзником римського народу » .

Прийняття християнства. Розділ держави між Римом й Персією Вступ Вірменії в нову еру співпав із кінцем династії Арташесидів, Яка правила майже два століття.

Залишки старовинного катедрального собору (641 р.).

Історія перших чотирьох століть нової ери для Вірменії - це історія поступової втрати самостійності й розділу Вірменського царства між двома могутніми сусідами — Римською імперією й царством персів, що замінило у III ст. державу парфян. Цьому сприяла також внутрішня боротьба в самій Вірменії, де суперничали два качани, що впливали на вірменівську культуру: более новий — еллінізм й традиційний — іранізм. Таким чином, перед Вірменівією стояла дилема — чи злитися із Римською імперією, піддатися романізації й втратити самостійність, як Галія на Заході, чи відкрито увійти у склад Східного світу й розділити його історичну частку.

До середини Першого століття на вірменському престолі змінився цілий ряд правителів, бажаних Риму, котрі підтримували із ним васальні відносини. У другій половині століття римський вплив на Вірменію починає поступатися парфянському — на вірменський престол зійшов Трдат — основоположник нової, Аршакидської династії. У відповідь на це Нерон відправивши на схід свої легіони.

Кілька років війни не принесли римлянам успіхів й смердоті були змушені задовольнитися символічним виразом покірності із боці Вірменії: Трдат погодився особисто прибути у Рим, щоб із рук Нерона прийняти знаки царського достоїнства. Це був перемога древньої вірменської дипломатії.

У цю ж епоху столицю Вірменії було б перенесено із Арташата у Нор-Кахак (Нове Місто), пізніше перейменоване у Вагаршапат. Уся історія цого міста заговорили українською у «язана із вірменською церквою.

301 рік — важлива дата в національній історії. Вірменія однією із перших у древньому світі прийняла християнство. Тоді ж християнство стало її державною релігією. Престол Католікоса всіх вірменів у 1441 році облаштувався у столиці - Вагаршапаті, в монастирі Ечміадзін (переклад цого слова означає місце, куди «зійшов первородний »).

Вагаршапат із 1945 року перейменований в Ечміадзін.

Починаючи із першої римо-перської війни й протягом довгого ряду подальших зіткнень Вірменія завжди був на стороні Риму. Однак, цей союз виявився згубним для Вірменії после того, як остання війна римлян із персами завершилася ганебним для Риму світом. Імперія поступилася персам п «ятьма провінціями й віддала на поталу вірного союзника — Вірменію. Римляни й перси незабаром прийшли до переконання, що немає потреби зберігати незалежність Вірменії й вирішили розділити вірменські землі між собою. То в 428 році древньовірменська держава припинила своє існування.

Візантійська й перська Вірменії.

Протягом V-VI ст. Вірменія залишалася розділеною між Східно-Римською імперією (Візантією) й Персією. По-різному склалися долі вірменських земель — у візантійській частині був введена імперська адміністрація, у перській, зі слів історика Егіше, — «царство перейшло до нахарарамів «(князів), котрі підкорялися правителю, що призначався перським царем. У цей важкий період вірмени зберегли собі й свою культуру завдяки мужності й стійкості народу. Величезною підмогою цьому послужило створення вірменським вченим Месропом Маштоцем національної писемності.

Феодальний лад проникнув у обидві частини роздробленої Вірменії, поступово вона розпалася на безліч князівств, до кінця VII ст. їхні нараховувалося уже близько п «ятдесяти. Найбільш впливовими із них були князівства Маміконідов, Багратідов, Арцрунідов.

По-різному складалися також васальні відносини у візантійській й перській частинах Вірменії. Західна Вірменія підкорилася владі єдиновірного імператора й піддалася новій хвилі еллінізації, на Сході зростало невдоволення перським володарюванням. У V-VI ст. спалахнув ряд народних повстань. Це був протест проти спроб викорінення в стране християнства й асимілювання вірменського народу. Найбільш значна битва сталася 26 травня 451 року на Аварайрській рівнині, очолив його полководець Вардан Маміконян, якому вдалося зібрати 66 тисяч воїнів. У цій битві, зі слів історика й очевидця Егіше, «квітучі поля були залиті притулок «ю «й «серце людини розривалося, побачивши купи убитих ». Пізніше Вардан й усі воїни, котрі впали із нею в бою, були прираховані вірменською церквою до лику святих. Знаменита Аварайрська битва був програна, однак, зустрівши наполегливий опір, перси вимушені були відмовитися від посягання на релігію й самобутність вірменського народу.

З середини VI ст. починається поступове розширення візантійської Вірменії за рахунок перської. На вушко VII ст. східний кордон візантійської Вірменії доходив до озера Ван. Персія слабшала й в 30-их роках VII ст. був розбита арабами. Світом почалася ходу нової релігії - ісламу. Утворення Арабського Халіфату — могутньої військово-феодальної держави, стало на довгий годину історичною реальністю, із якою вимушені були рахуватися й миритися багато країн й народів древнього світу.

Спустошливі набіги арабів у 640, 642−643 й 650 роках, що супроводжувалися грабуваннями, розореннями й відведенням жителів у сповнений, змусило колишню перську Вірменію визнати уладові Арабського Халіфату, але й на умовах автономії й збереження феодальних князівств. У 652 році полководець й дипломат Теодорос Рштуні укладає вигідний для Вірменії договір. Вірменія стає провінцією Арабського Халіфату, в країну був призначений намісник, якого вірменські історики називають «востикан » .

Кінець VII й вушко VIII ст. наповнені повстаннями народу проти влади Халіфату, особливу активність виявляв князівський дім Багратідів, який зрештою досяг мети в 744 році, коли Багратіди отримали титул правителів Вірменії. У 859 році князь дому Багратідыв Ашот отримав управління Вірменівією із титулом «ішхан-ін-ішхан «(князь князів). Вживши всіх сил для заспокоєння країни, Ашот, людина здатна й прозорлива, створив армію, укріпив уладові, после чого Халіфат уже не зміг відмовити йому у титулі царя. Алі це сталося через чверть століття фактичного правління; у 885 році Ашот прийняв титул царя. Його визнав також візантійський імператор Василь I, який надіслав корону й дорогі подарунки. Услід за Багратідами добилися самостійного князівства Арцруніди, Сюнікські князі і інші. Країна розділилася на цілий ряд князівств, що переслідували власні інтереси, завісься цей лад набував характерних рис феодалізму.

Історики зображають правління Ашота I як епоху процвітання Вірменії. Сусідні ж вірменські князівства продовжували виснажувати одне одного у постійних міжусобних війнах. У володіннях Багратідів панував відносний спокій, споруджувалися церкви, монастирі, лікарні, у 961 р. столиця був перенесена із Карса в м. Ані, яку багатіло й зростало. Сусіди шукали союзу із сильними Багратідами, всередині країни розвивалася торгівля. Апогею блиску й могутності Багратідське царство досягло за Гагіка I (989−1020 рр.). При ньому також були засновані нові школи, лікарні, завершено спорудження собору в Ані, що і понині викликає захоплення архітекторів й археологів.

З середини XI ст. вірменське царство й князівства частково под впливом міжусобного розбрату, частково внаслідок тиску Візантії, що отримала свободу после ослаблення Халіфату, частково под тиском нових завойовників — турок-сельджуків, котрі почали свої походи проти Вірменії у другій половині XI ст., стали наближатися до занепаду. Вірменія знову виявилася розділеною між мусульманським Сходом й християнським Заходом, як колися між римлянами й персами. У останній чверті XI ст. вон був спустошена війнами й набігами, міста зруйновані, торгівля припинилася, культурі був нанесень важкий удар. Деякі вірменські князі, котрі поступилися володіннями Візантії, отримали взамін міста й землі на далекому південному заході імперії, біля Середземного моря, серед стосів Килікійського Тавра. Килікія стала колискою, із якої виросло нове вірменське царство — Килікійське, яку зберегло традиції вірменської культури й протягом ще трьох століть підтримувало вірменівську державність.

Килікійське царство.

Процес утворення нової держави був не із легких — Візантія ревниво стежила й протидіяла цьому. Початок Килікійського царства відносять до 1080 року, його заснувала династія Рубенянів (Рубенідів). Це співпало із епохою Першого хрестового походу (1096−1099), шлях хрестоносців лежавши через Килікію, вірмени зустріли західних християн як єдиновірців, надавали їм всіляку допомогу, сам брали виряджай хрестового воїнства.

Гегхард, купол головної церкви, 13 ст.

З самого початку зав «язалися відносини з Західною Європою, характерні для всієї історії Килікійського царства. Рубеніди постійно підтримували зв «язки із європейськими династіями, міждинастійні шлюби запровадили їхнього в коло європейських государів. Хоча і примусили, щоправда, втручатися в розбрати родичів. Проте імена володарів Килікії були добро відомими на Заході. Нарешті, у 1198 році Левон II (Великий) був коронувань на царювання. При ньому Килікія досягла найвищого розквіту.

Столицею держави ставши Сіє, який стояв на притоці річки Бенкетам. Джерела XII ст. повідомляють, що в місті було б «величезне населення », «прекрасні церкви », «палац із бельведерами й садами », «архіви, святі мощі «й тому подібне.

Гаванями Килікії служили Айяс й Тарс, морська торгівля велася також іноземними купцями, що малі в Килікії свої факторії й колонії. У природі, здавалося, потурбувалася про безпечу Килікії.

Алі переваги не врятували Килікію від розгрому, якого зазнала вся Передня Азія в XIII-XIV ст. від єгипетських мамелюків.

Килікійське царство занепало у 1375 році, але й його існування було б далеко ще не безплідним. Протягом понад трьох сторіч вірменський народ мав можливість розвивати свою культуру, науку, літературу, мистецтво у незалежній державі. Килікія найтіснішим чином зв «язалася із західноєвропейським світом, ставши «авангардом Європи в Азії «. Через Килікію, завдяки її напруженій духовній діяльності, дійшли до нас числені пам «ятники культури середьновічної Вірменії. Велика кількість рукописів, за якими тепер знайомимося із древньою вірменською писемністю, було б переказано Білоконеве в центрі Килікії, її містах й монастирях.

У XII ст. у північній частині історичної Вірменії почало світати світло самостійного життя. До 1122 року християнська Грузія настільки зміцніла, що її цар Давид IV (Будівник) зміг відбити у мусульман Тифліс, а 1124 році - і Ані. При цариці Тамарі уся Північна Вірменія був звільнена від іноземців, було б створене велике князівство Закарідів, на чолі якого стояли видні воєначальники й державні діячі Закаре і Іван Закаряни та інші представники цого знатного роду.

У цю епоху (XII-XIV ст.) Ані залишався центром вірменської культури на півночі. Залежність від Грузії був номінальною. Ряд прекрасних споруд в Ані виник саме в цей період. Були побудовані нові церкви, оновлено міську стіну, зведено вежі, споруджено прекрасний одноарочний міст, неподалік міста був заснована Академія. Найбільших розмірів місто досягло у XIII ст. — в ньому нараховувалося, зі слів історика, понад сто тисяч жителів й понад десяти тисяч будинків.

Важка удар процвітанню Ані і надіям інших земель древньої Вірменії завдало монгольське нашестя, ті саме, яку на Русі призвело до татарського ярма. У 1236 році полчища монголів оточили місто, узяли штурмом й завдали жахливого розгрому, від якого воно та уже не змогло оправитися. Алі життя в Ані і ряді інших кутків Вірменії тліла ще майже сто років, поки у XIV ст. усією Азією не прокотилася нова хвиля загарбників под провід Тамерлана (Тимура). Вірменія вступив у один із найпохмуріших періодів своєї історії.

Завоювання Вірменії османською Туреччиною й Персією.

Остаточне знищення останніх проблисків самостійності Вірменії було б довершено турками-османами й новими перськими завойовниками. Турки-османи, котрі змінили сельджуків, ведуть вушко від околиць Малої Азії, де у кінці XIII ст. Осман-бій заснував свою державу. До кінця XIV ст. смердоті завоювали Малу Азію й Балканський півострів. Перемоги Тамерлана тимчасово послабили їхнього, але й незабаром смердоті оговталися й продовжили свої завойовні походи. У 1453 році османами був узятий Константинопіль, припинила своє існування Візантійська імперія, було б погашено древнє вогнище християнства у Східній Європі. Султан, не задовольняючись своїм завоюванням в Європі, попрямував в Азію. Почалися війни між турками-османами й персами, котрі заснували у 1502 році нову перську державу. Ці зіткнення принесли нові біди Вірменії й сусіднім країнам. Після поразки персів у 1513 році, ще протягом понад як століття між обома державами — Туреччиною й Персією — йшли війни за Закавказзя. У 1639 році було б укладено договір, за яким Західна Вірменія відійшла Туреччині, а Східна — Персії. Таке положення зберігалося до початку XIX ст. На поневолені народи опустилася глибока темрява дикості й неуцтва. захід уже починав дихати першими віяннями Відродження, а Вірменія, здавалося, був відкинута до часів Аттіли й вандалів.

Зв «язуючою ниткою для усього розкиданого й розсіяного вірменського народу в тих темні віки був Вірменська церква й її патріархи — «Католікоси всіх вірменів », престол які у 1441 році був перенесень із Килікії в Ечміадзін.

Тім годиною, гноблена Вірменія не переставала робити відчайдушні спроби полегшити й покращити своє положення. Починаючи із XVI ст. йде довгий ряд звернень вірменів, через католікосів, до єдиновірних християнських народів із благанням про допомогу. Католікос Степанос V у кінці життя відправився до Венеції, сподіваючись через Папу звернути увагу на тяжке положення вірменів. Його наступник, Мікаел Себастаци, вирішив відправити в Європу посольство. Схожі спроби поновлювалися протягом всього XVII ст. Європейські государі іноді дійсно виступали заступниками вірменів перед султаном чи шахом. Приклад тому — лист французького короля Людовіка XIV шахові Аббасу.

Розвиток вірмено-російських відносин.

Нова ситуація виникла для вірменів у зв «язку із розвитком вірмено-російських відносин. Ці відносини йдуть корінням у глибину віків, але й посилилися смердоті у другій половині XVII ст., коли католікос Акоп IV Джугаєци (Джульфінський) звернувся до царя Олексія Михайловича «зволити надати підтримку «вірменам. У кінці XVII ст. Акоп IV взявши в посольстві, що прямувало у Західну Європу із проханням про військову допомогу вірменам. Посольство розпалося после його кончини на шляху у Константинопіль. Алі один із членів цого посольства пізніше із «явився у Росії, особисто представився Петру Великому й просив його від імені вірменських меликів (князів) про допомогу й звільненні від турецького й перського ярма. Петро обіцяв надати допомогу вірменському народу после закінчення війни зі шведами.

У XVIII ст. Росія почала свої походи у Закавказзя. Влітку 1722 року російські війська із Астрахані руйнували на південь, вступив у Дербент, зайняли Баку й вийшли до Каспійського моря. Успіх російських військ надихнув вірменський народ на визвольний рух. Полководцю Давид-Беку вдалося створити у 1724 році у Кафані незалежне вірменське князівство, однак воно та протрималося недовго. Цілий ряд про «єктивних чинників спонукав Росію укласти світ із Персією. Експансія турок-османів у Закавказзі посилилася. Вірменський національно-визвольний рух терпів поразку, однак історія ще раз зафіксувала мужність й віру народу.

Друга половина XVIII ст. овіяна вітрами близької свободи. Вірмени й росіяни створюють й обговорюють плани спільної боротьби. Російські війська очолювані Зубовим ще раз вступають у Закавказзя, але й смерть імператриці Катерини II переносити звільнення частини вірменських земель на XIX століття.

Відновлення вірменської державності.

У 1804 році почалася війна Росії із Персією, Яка із невеликими перервами тривала до 1813 року. Російській армії на Сході доводилося нелегко. Театр військових дій охопив майже всю Східну Вірменію, а також Дербентське, Бакинське й Кубанське ханства. У жовтні 1812 року генерал Котляровський у вирішальній битві на річці Аракс помноживши славу російської зброї й розбив війська спадкоємця перського престолу Аббаса-Мірзи.

Підсумком цієї перемоги ставши Гюлістанський договір 1813 року, згідно із яким до Росії був приєднано частину споконвічно вірменських областей. Інші вірменські області - ханства Єриванське й Нахічеванське, разом із містом Ечміадзіном, перейшли Росії после другої війни із Персією у 1826−1828 роках, за Туркманчайським договором 1828 року, який остаточно закріпив приєднання Східної Вірменії до Росії. У межі Росії тоді ж переселилося понад як 90 тисяч Чоловік із областей, що залишалися за Персією.

На Східну Вірменію був поширена адміністративна система Ро-сійської імперії. У березні 1828 року був утворена Вірменська область, що включала Єреванський, Нахічеванський повіти та Ордубадський округ. У 1849 році був створена Єреванська губернія, що складалася із Єреванського, Нахічеванського, Александропольського, Норбаязетського й Ордубадського повітів. Інші райони Східної Вірменії увійшли у Тифліську та Єлизаветпольську губернії. Такий адміністративний розподіл, в основному, зберігався до 1917 року.

Західна Вірменія, в якій у другій половині XIX ст. мешкало близько трьох мільйонів вірменів, залишилася под ярмом імперії Абдул-Гаміда — Маккіавелі мусульманського світу. Тут продовжували панувати варварські форми соціального улаштую, вірменський народ був край моральної й фізичної загибелі. Життя людей й їхнього майно знаходилися у постійній небезпеці, щодня їхні вбивали, грабували, ображали, розоряли. Відповіддю на розбій турків були озброєні повстання вірменського населення у Зейтуні (гірській області Килікії) влітку 1862 року, в провінції Муш у 1863 році, у місті Ван у 1872 році.

Вимоги Росії про гарантії для вірменів, котрі гаялися в Туреччині, включена после війни 1878 року в умови Сан-Стефанського договору, були зведені на нівець Берлінським конгресом. Туреччина відкрито заявляла, що вірменське запитання треба вирішити шляхом знищення вірменів.

Бідова частка вірменського народу в останнє десятиріччя XIX ст. Влітку 1894 року турки спустошили Сасун, було б вирізано понад 10 тисяч Чоловік. Восени 1895 рік різанини зазнало вірменське населення Константинополя, Трапезунда, Ерзерума, Себастії, Вана, Баязета і інших міст. Погроми здійснювали як регулярні турецькі війська, то й розбійницькі обмінятися. З нечуваною жорстокістю й звірством смердоті вбивали чоловіків й стариків, жінок й дітей, грабували майно, спалювали будинки.

Героїчна оборона у деяких районах (Зейтун, Ван) зберегла десятки тисяч життів, але й страшним підсумком масової різанини 1894−1896 років було б 300 тисяч загиблих вірменів.

Після державного перевороту 1908 року, до влади в Туреччині прийшла буржуазно-націоналістична партія «Єднання й прогрес «чи, як її звичайно називають, партія «младотурків ». Націоналістична програма цієї партії перевершила своєю жорстокістю навіть криваву політику Абдул-Гаміда, не пройшло й року із години їхнього правління, а смердоті уже вирізали 30 тисяч Чоловік в килікійському місті Адана.

Початок першої світової війни в Європі ставши початком нового геноциду вірменів у Туреччині. У кінці 1914 року, после вступу Туреччини у війну на стороні Німеччині, були знищені офіцери й солдати — вірмени, призвані у турецьку армію. Навесні 1915 року почалася масова депортація вірменів у пустелі Сирії й Месопотамії, частина їхнього був вирізана на місці, інша — загинула в дорозі. 24 апреля 1915 року в Константінополі були знищені багато представників вірменської інтелігенції. Різанина був продовжена у 1916 році, вон відбувалася в всіх частинах Західної Вірменії і в всіх місцевостях Туреччини, де мешкало вірменське населення. Кількість жертв перевищила півтора мільйони Чоловік.

Поразка Туреччини у першій світовій війні й перехід влади до руху, очолюваного Мустафою Кемалем, ніяк не поліпшили положення вірменського населення, що залишалося на територї Туреччини. Події початку 1920 року в турецькій провінції Килікія виявили істинні наміри кемалістів. Організувавши повстання проти французьких військ, що знаходилися в Килікії, турки добилися їхні виведення, напризволяще було б залишено близько 120 тисяч вірменів. Турецькі погромники знищили велику частину населення килікійських міст — Марата, Зейтуна, Аджна, Айнтаба, здійснивши свою давню програму — знищити вірменське населення Килікії. Небагатьом вцілілим вдалося перебратися у Сирію та інші країни.

Страшним результатом сорокарічного турецького геноциду вірменів стали понад два мільйони понесених життів.

Частка Східної Вірменії у другій половині XIX й початку XX ст. злилася із частками народів Ро-сійської імперії. З «явилися умови для розвитку економічного, політичного й культурного життя. Капіталізм поступово прийшов на зміну патріархальним відносинам. Почався ще один етап багатовікової історії вірменського народу. Транспорт, промисловість й торгівля — цей вічний трикутник економіки, вбирав у собі все понад людей, втягуючи Східну Вірменію в орбіти імперського й світового товарообігу.

Залізниці - артерії країни, були тут — на далекій околиці імперії, особливо необхідними. Після закінчення будівництва залізниці Баку-Тбілісі-Батумі, в 1896 році було б почало будівництво лінії Тбілісі-Єреван, що проходити через Алаверді й Олександрополь. Офіційне відкриття цієї дороги відбулося 5 грудня 1902 року. Приблизно за ці десять років початку XX ст. у Східній Вірменії було б побудовано близько 350 кілометрів залізничних шляхів, шосе ТбілісіЄреван, безліч допоміжних доріг.

Розвиток дорожньої мережі відкрив доступ до природних багатств — концесію Алавердських мідних рудників придбав французький капітал, там був побудований новий завод, споруджена електростанція. Кафанські мідні рудники спільно розроблялися вірменським (А. Мелік-Азарян) й грецьким капіталом, протягом 1858−1900 років у Кафані було б вироблено близько 10 тисяч тонн чистої міді.

У кінці XIX століття виросла торгівля хлібом, лише із Єреванської губернії щорічно вивозилося близько 32 тисяч тонн зерна. Швидкими темпами зростало виробництво вин, коньяків й спирту. Коньячний завод До. Афрікяна, заснований у 1893 році (пізніше перекуплений Л. Шустовим), поклав вухо виробництву відомих все світло вірменських коньяків.

Зростали населення й міста, за даними перепису 1897 року в Єреванській губернії налічувалося 830 тисяч жителів й однією квадратний кілометр, в середньому, доводилося близько 33 мешканців. У Єревані - 29 006, Александрополі (Ленінакані) — 30 616, Нор-Баязеті (Камо) — 8486 жителів. Центр Східної Вірменії - Єреван поступово набував обрисів губернського міста. Відкривалися школи, лікарні, засновується вірменська театральна трупа, друкарня й механічний завод. Єреван сполучається із Тбілісі телефонним й телеграфним зв «язком. У 1879 році відкривається перша міська дума.

Різні гуртки, громади й союзи національно-демократичного напрямі, що виникали у 1860−70 роках на територї як Східної то й Західної Вірменії, підготували грунт для створення національних політичних партій. Першою вірменською політичною партією був партія Арменаканів, заснована у 1885 році в Марселі М. Португаляном — діячем вірменського визвольного руху, який емігрував з Західної Вірменії у Францію, в основі програми арменаканів лежала ідея звільнення й незалежності Західної Вірменії, створення буржуазно-демократичного ладу. У 1921 році ця партія був перетворена у партію «Рамкавар-азатакан «(демократичної свободи), котра і по сьогодні у вірменських колоніях за кордоном представляє демократичну програму.

У 1890 році, у Тбілісі був заснована партія «Дашнакцутюн «(Союз). Її фундаторами й лідерами були X. Мікаєлян, З. Заварян, З. Зорьян (Зростанням), X. Малумян (Акнуні) та інші. Програму партії змикалася із програмою соціалістів-революціонерів (есерів). За соціальним складом, згідно із архівними даними, у 1907 році партія складалася із 165 тисяч членів, із які понад 23 тисяч були робітники.

У першому десятиріччі XX ст. Вірменія, разом із народами Росії, прямувала до нових ідеалів — політична обстановка в Росії викликала страйковий рух, демонстрації, селянські хвилювання у Східній Вірменії й усьому Закавказзі. Світова війна перервала розвиток цих подій. Від Чорного моря до озера Урмія проліг Кавказький фронт, де російські війська протистояли турецьким. У складі російської армії билися десять тисяч вірменських добровольців. У регулярних частинах служили близько 250 тисяч вірменів. Східний Легіон французької армії, який складався із вірменів, бився проти Туреччини на палестинському фронті. До літа 1916 року майже уся Західна Вірменія, завойована у Туреччини з права війни, був оголошена тимчасовим генерал-губернаторством Ро-сійської імперії, підлеглим головному командуванню російської Кавказької армії.

Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року й відхід російської монархії із історичної сцени не внесли істотних змін у військову ситуацію на Кавказькому фронті, але й значно пожвавили політичне життя Закавказзя. Демократичні партії, у тому числі й Дашнакцутюн, вважали революцію завершеною й співпрацювали із Тимчасовим урядом.

29 грудня 1917 року Рада Народних Комісарів Радянської Росії бачила декрет «Про турецьку Вірменію », яким проголошувалося право Західної Вірменії на повне самовизначення. Декретом передбачалося безперешкодне Повернення на рідну землю біженців-вірменів, утворення народного демократично обраного уряду, виведення всіх іноземних військ. Алі історична обстановка кінця 1917 року — початку 1918 року унеможливила реалізацію цого декрету. У січні 1918 року Туреччина, скориставшись відведенням російських військ із Кавказького фронту, почала наступ на Закавказзя. Наступ супроводжувався різаниною вірменського населення. Уряд Радянської Росії висловив протест проти звірств турків у ноті союзнику Туреччини — Німеччині. 22 апреля 1918 року Закавказський Сейм оголосив про відділення Закавказзя від Радянської Росії й Туреччина відразу визнала проголошення «незалежної республіки ». Більшовицькі організації Закавказзя висловили протест проти цого акту. Турецький уряд, порушивши перемир «я, укладене із незалежною Республікою, у травні 1918 року знов розпочав наступ військ, котрі вийшли на підступи до Єревана.

На захист батьківщини піднявся завісься народ, Вірменська церква закликала парафіян до опору, її служителі брали доля в військових діях. У період із 21 по 28 травня, у битвах біля Сардарапату, Караклісу (нині Кіровакан), Баш-Апарану (нині Апаран) вірменське народне ополчення й регулярні війська розбили турків, запобігли захопленню Єревана, Араратської долини, Севанського басейну.

Після саморозпуску Закавказького сейму 26 травня 1918 року Грузія, Азербайджан й Вірменія оголосили собі незалежними. 28 травня вірменська Національна Рада проголосила «Республіку Вірменія ». Восени 1918 року, после поразки Німеччини та її союзників у світовій війні, Туреччина звільнила займані територї Східній Вірменії, були відновлені кордони 1914 року.

Повоєнний хаос в економіці, інфляція, розвал сільського господарства у Республіці Вірменії, нове турецьке нашестя у вересні 1920 року, спричинили ті, що 29 листопаду 1920 року влада у Вірменії перейшла у руки Революційного Комітету Вірменії, очолюваного більшовиками.

З тихий пір Вірменія, котра офіційно вважалася незалежною, керувалася із Москви. Жорстке уведення радянських порядків, що супроводжувалося насильницькими реквізиціями майна заможних громадян, привело до антирадянського повстання 8 лютого — 13 июля 1921 р. 13 грудня 1922 р. Вірменія об`єдналася із Грузією і Азербайджаном, утворивши Закавказьку Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (ЗСФРР), що увійшла у склад СРСР.

У 1922;1936 рр. у Вірменію було б репатрійовано 40 тис. біженців із колишньої Османської імперії. У економічній програмі республіка ставила на індустріалізацію, хоча при цьому доводилося рахуватися із майже повною відсутністю енергетичних ресурсів й обмеженістю водних ресурсів. Вірменія був змушена будувати ГЕС на мілководних, але й швидких річках. Одночасно прокладалися зрошувальні канали: у 1922 р. в Ечміадзині був споруджений канал ім. леніна, а ще через два рокта на півночі республіки був будинків на експлуатацію Ширакський канал. Перша ГЕС був побудована у 1926 р. на р. Раздан поблизу Єревана. Однак широке використання водних ресурсів для виробництва електроенергії, потреб промисловості й сільського господарства почалося у 1929 р.

При Сталіні в стране був встановлена диктатура, супроводжувана форсованою колективізацією сільського господарства та індустріалізацією, швидкою урбанізацією, жорстким переслідуванням релігії та встановленням офіційної «партійної лінії «в західних областях життя — від літератури до генетики рослин. Була залишається жорстка цензура, будь-яке інакодумство переслідувалося й піддавалося репресіям. У 1936 р. у Середню Азію було б депортовано близько 25 тис. вірменів, котрі виступали проти політики колективізації. Про те ж року ЗСФРР був ліквідована, а Вірменія, Грузія та Азербайджан були проголошені самостійними союзними республіками у складі СРСР.

Хоча Вірменія й не був ареною бойових дій в рокта Другої світової війни, у лавах Червоної Армії служило близько 450 тис. вірменів. З них 60 стали б генералами; троє - адміралами, Ованес (Іван) Баграмян ставши маршалом Радянського Союзу, а Сергій Худяків (Арменак Ханперян) — маршалом авіації. Незважаючи на важкі втрати под годину війни, приріст населення Вірменії тривав: в середньому він складав 18,3 на 1000 жителів.

З 1945 по 1948 рокта на батьківщину повернулося близько 150 тис. вірменів, в основному із країн Близького Сходу й небагато — із країн Заходу. У подальшому багато із них були репресовані. У червні 1949 р. був проведена масова депортація вірменської інтелігенції разом із сім`ями у Средню Азію, де більшість із них загинули.

Після смерти Сталіна у 1953 р. почався хоча і повільний, але й стійкий підйом добробуту народу. У 1960;ті рокта Вірменія із переважно сільскогосподарської перетворилася в індустріальну країну із високим рівнем урбанізації.

За керівництва М. С. Горбачова (1985;1991 рр.), який проголосив програму проведення радикальних реформ, населення Вірменії відкрито висловило бажання об`єднати країну із областю компактного проживання вірменів — Нагірним Карабахом, який волею Сталіна у 1923 р. був переданий Азербайджану. У лютому 1988;го в республіці виникли масові демонстрації.

Критична ситуація посилилася сильним землетрусом у грудні 1988 року, який забравши 25 тис. життів й близько 100 тис. осіб залишив без даху. Були зруйновані міста Спітак, Ленінакан й Кіровакан. Незабаром у республіку ринуло близько 200 тис. вірменських біженців із Азербайджану.

23 серпня 1990 р. законодавчий орган Вірменії (тоді Верховна Рада Вірменської РСР) проголосив суверенітет республіки, проголосував за нову офіційну назву — Республіка Вірменія й відновив раніше заборонений «ерекгуйн «(триколор із червоної, блакитної та оранжевої смуг) у якості національного прапора. 23 вересня 1991 р. Республіка Вірменія проголосила незалежність, а 21 грудня того ж року приєдналася до Співдружності Незалежних Держав (СНР). До кінця 1991 р. близько 80% оброблюваної землі було б передано тім, хто її оброблював. 25 грудня 1991 р. Республіка Вірменія був визнана США, а 22 березня 1992 р. прийнята в ООН.

Навесні 1992 р. напіввійськові формування Вірменії встановили контроль над Нагірним Карабахом. У 1993 р. збройні сили карабахських вірменів атакували позиції азербайджанців, із які тих обстрілювали Карабах й села, розташовані на сході Вірменії. У травні 1994 р. за посередництва Росії було б укладено угоду про припинення воєнних дій.

У 1994 р. почалося спорудження сучасного мосту через р. Аракс, що з`єднує Вірменію із Іраном поблизу м. Мегрі, завершене у 1996 р. Влітку 1996 р. укладено торговельну угоду зі США, виконання якої, однак, пов`язувалося із припиненням війни у Нагірному Карабаху.

перший Президент Вірменії Тер-Петросян ставши особливо непопулярним, коли запропонував сміливе компромісне рішення карабахського конфлікту й узяв в основі план міжнародної спільноти, згідно із яким Нагірний Карабах формально залишається Азербайджан, але й отримує повну автономію й самоуправління. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Тер-Петросяна, й йому довелося піти у відставку у лютому 1998 р. Після виборів президентом Вірменії ставши Роберт Кочарян, колишній керівник Нагірного Карабаху. Політика Кочаряна у карабахському питанні виявилася менш гнучкою, але й уряд вирішив взятися за викорінення корупції й налагодження відносин із опозицією (партія Дашнакцутюн знову був легалізована).