Хронологія великого переселення народів

У 375 році в Причорномор’я з Азії прийшло численне войовниче плем’я гунів. Гуни були кочовим народом тюрксько-монгольського походження. Ареал їх первісного розселення перебував на кордонах Китаю, потім гуни через Середню Азію і «Каспійські ворота» увійшли в басейн річок Дону і Дніпра, тобто на територію остготів. Починається війна, в якій гуни здобувають перемогу, серйозно підірвавши міць Остготського союзу. Після цього гуни разом з остготами пішли на вестготів. У цій найнебезпечнішій ситуації вестготські вожді звертаються до візантійських імператорів з проханням дозволити їм оселитися на Балканах в якості союзників-федератів. Візантійські імператори дозволяють, і в другій половині IV століття вестготи переходять Дунай. Для їх поселення була виділена область Мезія (територія в сучасній Болгарії).

Поява вестготів на Балканах мала дуже важкі і серйозні наслідки, які не могли передбачити візантійські імператори. Як тільки вестготи поселилися на Балканах, у них почалися сутички з візантійськими чиновниками. Відносини незабаром прийняли відверто ворожий характер, і дуже швидко з союзників-федератів Візантійської імперії вестготи перетворилися на її ворогів. До того ж вестготів почали підтримувати і раби імперії. У країні склалася небезпечна ситуація. Уже в якості ворогів імперії вестготи переходять кордон Мезії, просуваючись на південь Балканського півострова. У 378 році поблизу Адріанополя вестготи розбивають римське військо, вбивають головнокомандувача — імператора Валента. Шлях на Константинополь був відкритий. Але в цей час на престол сходить імператор Феодосій I (379−395 рр.), якому вдалося військовими силами і дипломатією зупинити просування вестготів вглиб імперії. Щоб стримати військовий запал вестготів, Феодосій I був змушений піти на надання їм нових, більш родючих територій на Балканському півострові. Пізніше вестготам була надана багата і родюча провінція Іллірія (на території Югославії). 4,364].

Після смерті Феодосія I в 395 році імперія ділиться між його синами. На сході, у Візантійській імперії починає правити Аркадій (395−408), а на заході Гонорій (395−423). Ці брати перебували в стані постійної ворожнечі, втягуючи в неї варварські племена. Аркадій нацьковує вестготів проти Західної Римської імперії. Полководець імператора Гонорій Стиліхон (за походженням він був варваром) довгий час стримував натиск вестготів на Італію. Для цього йому знадобилися нові сили, і він відкликає з Британії римські легіони. Але успіхи Стиліхона були недовгими: внаслідок придворних інтриг він був відсторонений від посади і незабаром убитий.

Після смерті цього талановитого воєначальника вестготи вже не зустрічали серйозного опору, і в 409 році король вестготів Аларіх вступає на територію Західної Римської імперії. На його сторону переходить значна частина армії західного імператора, в тому числі германці, що перебували на службі у римлян. Аларіх знайшов також підтримку і у численних рабів Римської імперії. 4,365].

В серпні 410 року Аларіх здобуває Рим. Кілька днів тривав страшний грабіж і руйнування столиці античного світу. Багато хто зі знатних римлян загинули або були взяті в полон і продані в рабство, комусь із них вдалося втекти до Північної Африки і Азії. Плани Аларіха не обмежувалися завоюванням Риму: він мріяв йти далі, переправитися в Сицилію і до Північної Африки, але ці плани не здійснилися — в 410 році він помирає.

Деякий час після смерті Аларіха вестготи залишаються в Італії. Потім, за договором з імператором Гонорієм, вони йдуть у південну Галлію, де в 419 році утворюють перше варварське королівство на території Римської імперії зі столицею в місті Тулуза — Вестготське королівство. Залежність Тулузького королівства від римських імператорів була умовною, фактично це була вже самостійна держава.

В Галлії вестготи конфісковували землі у римських землевласників і розподіляли їх між собою, при цьому більшу і кращу частину земель захопила вестготська знать. Прості воїни отримали наділи — sortes, ділянки за жеребом, в які входили земля, ліси, пасовища, луки, річки і т.д. 4,368].

З кінця V — початку VI століття Вестготське королівство починає поширюватися на південь. Вестготи йдуть за Піренеї, де їх столицею стає Толедо. Державу вестготів в період конкісти (VIII століття) завоювали араби.

Коли вестготи засновували свою державу ще в Галлії, на Піренейський півострів вторглися інші варварські племена: свеви і вандали. Свеви осіли в північно-західній частині півострова, вандали пішли на південь і оселилися там. І в даний час ця область розселення вандалів носить назву Андалузія. Первісна її назва була Вандалу сія. З Піренеїв вандали з королем Гейзеріхом переселяються в Північну Африку. Завоювавши Північну Африку, вандали в 439 році засновують друге варварське королівство на території Римської імперії. Столицею вандалів стає древнє місто Карфаген. Як і вестготи, вандали здійснюють конфіскацію землі у римських рабовласників, за рахунок якої швидко складається і збагачується вандальська знать.

Звідси, через Середземне море, вандали починають робити набіги на Італію. У 455 році вони захоплюють Рим і вчиняють дике розграбування, у порівнянні з яким грабежі Аларіха носили цілком невинний характер. Багате і квітуче місто швидко перетворилося в безлюдні руїни, серед яких бродили здичавілі домашні тварини. З тих пір подібний прояв людської дикості отримав назву вандалізму. 4,370].

У першій половині VI століття королівство вандалів було завойовано Візантійською імперією і перестало існувати.

У середині V століття в басейні річки Рона на території майбутньої Франції утворилася нова варварська держава — Бургундське королівство зі столицею в м. Ліон. Ця держава була невеликою, але її землі були родючі, і більше того — воно займало важливе географічне і стратегічне положення. Утворення Бургундського королівства відрізало зв’язок Римської імперії з її провінцією — північною Галлією.

Так само як і інші варварські племена, бургунди перерозподіляють на цій території земельну власність. Існуючи поблизу Римської імперії і романізованої Галлії, бургунди в значній мірі зазнали їх культурного впливу. Вони освоїли латинську мову, римські звичаї і римські майнові відносини. Однак основну масу населення Бургундії становили селяни-варвари, які отримали тут свої наділи. Як і інші германські племена, бургунди були аріанами за віросповіданням. Про побут бургундів та їх відносини з римлянами, а також з іншими варварськими племенами дає уявлення знаменитий епос «Пісня про Нібелунгів», записаний в XII столітті.

З утворення Вестготського, Вандальського і Бургундського королівств становище Західної Римської імперії стає ще більш критичним. У період створення перших варварських держав римським імператором стає Валентиніан III (425−455). Він був бездарним і слабким імператором, але при ньому знаходився видатний міністр — Аецій, якого називають «останнім Великим римлянином». Аецій весь свій талант направив на порятунок Римської імперії. Він використовував для цього найрізноманітніші методи. Він намагався домовитися з варварами, більш лояльними до Риму, проти варварів, йому ворожих і небезпечних. 4,373].

У середині V століття у римлян з’являється найбільш грізний ворог — гуни. Гуни були небезпечні не тільки для Римської імперії, а й для нових варварських держав Західної Європи. У першій третині V століття гунські племена об'єдналися під владою енергійного і жорстокого правителя Атілли (435−453). Столиця Атілли, вихідний пункт для набігів на Західну Європу, перебувала на берегах Тиси (на території сучасної Угорщини). Атілла був першим у ряду середньовічних завойовників типу Чингісхана, Батия, Тамерлана і т.п. З берегів Тиси він здійснював походи на Балканський півострів, Малу Азію, Вірменію і навіть Месопотамію. Всі його походи відрізнялися жорстокістю і носили грабіжницький характер. Йому платив велику данину і візантійський імператор. В залежність від Атілли потрапило багато подунайських слов’янських племен.

На початку 50-х років V століття Атілла здійснює похід на Захід. У 451 році він вторгся в Галію. Атілла дійшов до Орлеана, який на той час був в Галлії найважливішим стратегічним пунктом. Після тривалої облоги Орлеан був здобутий гунами, і це загрожувало Галлії страшними наслідками. Аецій організував проти Атілли федерацію варварів і змусив полчища гунів відійти від Орлеана.

Відійшовши від Орлеана, гуни попрямували в сторону м. Труа. За ними йшли війська під проводом Аеція. 15 червня 451 року недалеко від м. Труа, на Каталаунських полях відбулася битва, що отримала назву «Битва народів». У римському війську воювали вестготи, бургунди, франки. Атілла стояв на чолі війська гунів і деяких невеликих східно-германських племен. На боці гунів билися також слов’яни і сармати. У битві на Каталаунських полях війська Атілли зазнали поразки. Але це була і остання перемога римлян. Імперії ця перемога нічого не дала. Реально битву виграли не римляни, а варвари-федерати, тим самим поставивши Римську імперію в ще більшу від себе залежність. В результаті Вестготське і Бургундське королівства отримали широку самостійність. 4,375].

У 452 році Атілла пішов на Італію. Він не напав на Рим, задовольнившись багатою даниною і щедрими подарунками від римських імператорів.

Після смерті вождя багатоплемінне переддержавне утворення гунів розпалося. Гуни розчинилися серед інших германських племен, і з VIII століття жодне джерело (візантійське чи інше) про них уже не згадує. Зникнення страшної гунської «держави» проте не допомогло зміцненню Римської імперії, яка невідворотно розкладалася зсередини. В агонізуючій державі плелися незліченні і безглузді інтриги, в результаті яких гинуть видатні римські міністри, полководці і учені. Не уникнув такої долі і «останній Великий римлянин» Аецій.

До цього часу імператорський двір був уже не в Римі, а в Равенні. Двір був перенесений туди ще в 395 році, коли відбулося остаточне розділення Римської імперії на Західну і Східну. Слідом за Аецієм гине і сам імператор Валентиніан III. Завершенням катастрофи була навала вандалів в 455 році, яка супроводжувалася 14-денним пограбуванням Риму. В Італії все більше починають володарювати начальники племінних варварських дружин, серед яких виділяється Одоакр, вождь невеликого племені скірів. У 476 році Одоакр скидає останнього римського імператора, малолітнього Ромула Августула і відсилає знаки імператорської гідності східному імператору в Константинополь. З цього часу (476 рік) Римська імперія припиняє своє існування. Тільки територія на півночі Галлії з центром в Парижі ще нагадувала Римську імперію. У 486 році і вона була завойована франкським королем Хлодвігом. 4,376].

Держава, створена Одоакром, була за своїм етнічним складом строкатою і неміцною. В неї входили: частина готів, скіри, алани (північно-кавказькі племена) та інші. Подібно до королів перших західноєвропейських варварських держав, Одоакр конфісковував землі у римських рабовласників-землевласників і наділяв ними своїх дружинників. На відміну від багатьох варварських королів, Одоакр не втручався у внутрішнє управління місцевого римського населення. Проте його відносини з місцевим населенням і особливо з італійською знаттю були напруженими: римляни не могли пробачити йому конфіскації землі.

В Італії Одоакр почувався незатишно, а Константинополь, куди він відіслав знаки імператорської влади, йому не довіряв. Візантійські імператори готували на зміну Одоакру нову політичну фігуру, яка повинна була правити в Італії в якості, як вони припускали, їх політичної маріонетки. Це був Теодоріх (493−526), ??король остготів. За підтримки Візантії Теодоріх завойовує Італію в 493 році і стає «королем готів та італіків» на довгі роки — понад 30 років. Рим лежить в руїнах, і центром держави Теодоріха в Італії стає Равенна, резиденція римських імператорів з 395 року. 1,126].

Теодоріх проводив складну внутрішню та зовнішню політику. Він вважав себе «старшим» серед варварських королів, втручався в усі внутрішні і зовнішні справи варварських держав, виступаючи арбітром у спірних питаннях (наприклад, в прикордонних). Теодоріх, зокрема, прагнув до того, щоб зберегти рівновагу державно-політичних сил в Галлії, не допускаючи посилення франкських королів за рахунок Бургундського і Вестготського королівств.

Будучи ставлеником Візантії, Теодоріх, ставши королем вестготів та італіків, займає по відношенню до неї незалежну позицію. Візантійські імператори були незадоволені його «невдячністю» і розробляли нові плани для відновлення в Італії імператорської влади, вже не звертаючись за допомогою до варварських племен.

У внутрішній політиці Теодоріх намагався гармонізувати дві головні етнічні групи населення Італії: римську і варварську. Він зробив свій двір не тільки політичним центром, а й центром культури, науки. Він залучав римських учених і письменників, відновлював античні пам’ятники. Його найближче оточення було виключно римським. З свити Теодоріха виділявся римлянин Кассіодор, який займав значний пост державного секретаря «короля готів та італіків». За дорученням Теодоріха Кассіодор написав «Історію готів» — безцінне історичне джерело, що не втратило актуальності і досі. 1,133].

В руках римської знаті як і раніше залишалося цивільне управління (також як і Одоакр, Теодоріх на нього не зазіхнув). Теодоріх не став нав’язувати римлянам варварських «правд» і залишив їм їхні колишні закони, знамените римське право. Він не здійснював масових конфіскацій земель італійської рабовласницької знаті. Нагороджуючи своїх дружинників, він роздавав їм землі, вже конфісковані свого часу у римлян Одоакром. Щоб остготській знаті було зручніше керувати своїми новими землями, Теодоріх видає указ, в якому дозволяє землевласникам-остготам відчужувати колонів і рабів без землі і переводити їх на свій розсуд на дворову або ремісничу службу. Цей указ, який отримав назву «Едикт Теодоріха», практично вводив систему феодальних поземельних відносин і, на думку багатьох істориків, закладав фундамент для звільнення колонів від кріпосної залежності.

Політичний устрій при Теодоріху був подвійним, що пояснювалося наявністю в Італії двох сильних етнічних груп — остготів та італійців (римлян). Ці дві групи жили відокремлено одна від одної, кожна за своїми законами, і сполучення їх в один народ не відбувалося. Ця відособленість і зумовила характер політичного ладу держави Теодоріха. Військову службу несли остготи. На відміну від місцевого населення, що сповідувало християнство в західній традиції, остготи були аріанами. Такі серйозні протиріччя в державі не влаштовували ні самого Теодоріха, ні римлян. Дипломатичне ставлення Теодоріха до римлян не сприяло позитивному ставленню до нього римської знаті, і в той же час викликало невдоволення остготської знаті. З боку візантійських імператорів росте недовіра до Теодоріха, який їх надій не виправдав. Проти Теодоріха було влаштовано змову, в якій брало участь багато знатних римлян, що входили в його найближче оточення. В цій змові взяв участь і римський папа, який в своєму листуванні інформував про нього візантійських імператорів. Змову вдалося розкрити, але незабаром після цього, в 526 році Теодоріх вмирає. 1,235].

Після його смерті починається боротьба двох партій. Одна партія стояла за союз з Константинополем і називалася римською партією. Інша партія виступала за незалежну політику і за обмеження прав і привілеїв римських рабовласників-землевласників — вона отримала назву остготської або староготської партії. Цю складну ситуацію використовувала Візантія. При імператорі Юстиніані I візантійці завойовують остготську Італію, приєднавши до своєї імперії Апеннінський півострів.

Візантійські імператори мріяли відродити Римську імперію в її колишній величі, але візантійське завоювання тривало недовго. Між візантійцями і остготами в Італії спалахнула війна, яка отримала назву Готської війни. Ця війна тривала понад 20 років. Після смерті Теодоріха остготи вибрали нового короля, Тотілу. Тотіла (541−552) залучив до боротьби проти Візантії не тільки остготів, а й римлян. В остготське військо приймалися всі: раби, колони тощо — соціальний стан не враховувався. Спочатку Тотілу супроводжував успіх, і йому вдалося відвоювати у візантійців більшу частину Італії. Він побудував флот і захопив Сицилію та інші острови в Середземному морі. Але в цей час з Візантії прибувають свіжі сили, і в 552 році візантійці розбивають військо Тотіли. У 555 році Візантія завойовує Італію. В результаті 20-річної Готської війни майже все остготське населення було винищено, а міста зруйновані. Укази, видані Тотілою, які можна розглядати як юридичне оформлення нових, феодальних відносин (звільнення колонів і т.д.), були скасовані. У розореній Італії імператор Юстиніан I відновив рабовласницький лад і повернув колонів і рабів в їх колишнє положення. 3,243].

Однак візантійці в Італії не затрималися. У 568 році до Північної Італії вторглися нові варвари — лангобарди. Це германське плем’я жило на лівому березі Ельби. На чолі лангобардів, що вторглися в Італію, стояв Альбоїн, який зробив своєю столицею місто Павію. Сучасна область Північної Італії, Ломбардія, зберегла у своїй назві ім'я цього племені.

Лангобардське завоювання в Італії мало свої особливості, що відрізняло його від попередніх завоювань. Лангобарди завоювали всю Північну і частину Середньої Італії і не йшли на жодні компроміси з місцевим населенням, в тому числі і з римською знаттю. Вони прийшли на Апеннінський півострів не як федерати римлян, а як їх завойовники, і відкрито це декларували, не вдаючись ні до якої дипломатії. На відміну від своїх попередників, лангобарди здійснили повну конфіскацію земель і всієї власності у римських рабовласників. Римську знать вони брали в полон і гнали в рабство, продаючи нових рабів в чужі країни. Багатьом знатним римлянам вдалося покинути батьківщину і втекти до Візантії.

Особливості лангобардського завоювання Італії були обумовлені специфікою їх суспільного ладу, який зберіг родоплемінні відносини. Розселення лангобардів Північною та Середньою Італією носило родовий характер, і це відбилося у назві багатьох італійських міст, де присутнє лангобардське слово «фара». 3,278].

В Італії утворилася сильне і велике Лангобардське королівство, в якому значний відсоток населення становило селянство. На відміну від багатьох інших варварських королівств, в цій державі була багата і політично сильна знать. У VII столітті вища лангобардська знать — герцоги — вели боротьбу зі своїми королями.

Період створення Лангобардської держави відзначений формуванням інституту папства. Римські єпископи і після створення Лангобардського королівства продовжували вважати себе під верховною владою візантійських імператорів. Проте їх залежність від Константинополя з плином часу слабшала, і папи поступово почали перетворюватися на незалежних державців Середньої Італії. Першим папою, який став одночасно церковним главою і світським правителем Риму та Римської області, був папа Григорій I Великий (590−604). Спроби лангобардських королів надалі підпорядкувати собі великі території папської області успіху не мали: в цей час папам допомогли франкські правителі, які врятували територію римських пап, та й їх самих, від завоювання і знищення їх лангобардами.

У VIII — поч. IX ст. за допомогою франкських королів і імператора Карла I сформувалося папська держава. 3,296].