Методика проведення журналістського розслідування

Справжнє журналістське розслідування — трудомісткий жанр. В крупних американських редакціях журналісту, який спеціалізується на журналістському розслідуванні, взагалі не встановлюють жодних нормативів. Втім, ціна справжнього розслідувального матеріалу може на порядок перевищувати звичайні редакційні гонорари. Будь-який редактор знає, що саме такі матеріали роблять виданню ім'я [8]. В нашій країні далеко не кожна редакція може собі дозволити тримати у штаті журналіста, що робить один матеріал у місяць.

Кожен з жанрів без виключення є усталеним типом журналістських матеріалів, об'єднаних схожими змістовно-формальними ознаками, що називають жанроутворними факторами. До основних з них сучасна теорія журналістики відносить предмет відображення, цільову установку та метод відображення [9]. На формування якостей текстів, що дозволяють відносити їх до тих чи інших жанрових груп, в значній мірі впливають використані методи пізнання.

Кожен з жанроутворних факторів визначає твору певного жанру визначає методику роботи з ним. Справжнє журналістське розслідування не є виключенням і тим і відрізняється від підробок, що проходить кілька обов’язкових етапів.

Ось якими є елементи методики проведення журналістського розслідування, представлені на схемі під час семінару з журналістських розслідувань в IREX ProMedia (м. Київ) Олександром Горшковим, заступником директора відомого Агентства журналістських розслідувань (Схема № 1). На схемі наочно показано, що темою для журналістського розслідування може бути все, що завгодно: подія, документ, повідомлення джерела, повідомлення інших ЗМІ і навіть чутки.

Іноді ідея журналістського розслідування підказується чимось або кимось. Втім, головним критерієм вичленення теми для її висвітлення мусить бути її суспільний резонанс. Чи приверне матеріал до себе увагу аудиторії, як вона зреагує та чи зреагує взагалі? Ці питання мусить поставити перед собою журналіст-дослідник під час обрання теми.

Після того, як процес роздумів та узгоджень щодо теми дав позитивний результат, необхідно обміркувати методи та план дій. Практично усі без виключення корифеї закордонних ЗМІ одностайно збігаються в тому, що на початку збирання інформації для розслідування належить скласти план.

Схема № 1 Етапи проведення журналістського розслідування.

План розслідування — це послідовність дій, котрі необхідно здійснити, щоб знайти необхідні свідоцтва й отримати відповіді на поставлені питання. Тож, коли визначена тема та оцінена її перспективність, складений план роботи можна починати розслідування.

Початок будь-якого розслідування — це збирання інформації [7]. Процес збирання інформації в на етапі дослідництва є що не найважчим. Інколи це велетенська за обсягом робота, що потребує чималих зусиль, терпіння й виснажливості від журналіста. Під час розслідування він не лише шукає якісь факти, але й аналізує, обдумує, зіставляє, знов аналізує. Ця копітка праця врешті решт допомагає йому знайти істину. Необхідно використовувати бібліотечні джерела, комп’ютерні бази даних.

Журналістському розслідуванню властиві своєрідні методи отримання, накопичення, обробки інформації. Вони диктуються особливостями цілей та предметів розслідування. Методи пошуку інформації споріднюють журналіста-дослідника одночасно і з слідчім і з вченим-дослідником. Методами, за допомогою яких журналіст діставатиме інформацію для пізнання дійсності будуть відпрацювання документів, власні спостереження, інтерв'ю або бесіда із особами так чи інакше пов’язаними з об'єктом дослідження, а також поради юриста.

До технології проведення розслідування входить кілька способів й методів підходу до того чи іншого етапу цієї важкої роботи. Умовно вона охоплює два найважливіших етапи — збирання інформації та її осмислення. Втім, розподілення це суто теоретичне, оскільки в реальному розслідуванні чіткого поділу процесу на етап збирання та осмислення не є можливим. Осмислення фактів є вплетеним в процес пошуку, а сам журналіст, як правило, взагалі не замислюється над послідовністю тих чи інших методів.

Розпочинаючи роботу над журналістським розслідуванням не можна керуватись звичним журналістським принципом: «Побачимо на місці». Перш ніж можна приступити до обрання куту подачі матеріалу, знайомства з персонажами, журналіст має ретельно підготуватись. Адже, не можна вислуховувати розлогі оповіді співрозмовника, якщо ви не знаєте, каже він вам це першому, чи це його звичайна шаблонна відповідь. Не можна ставити запитань, на які людина багато разів відповідала на сторінках інших видань або у передачах інших телевізійних каналів. Не можна бути впевненим в одній і навіть двох точках зору озвучених з приводу проблеми, якщо досконало не знаєш суті самої проблеми. Для цього необхідно мати уяву, що перевіряти, де, з чим порівнювати і зіставляти.

Першим кроком в ознайомленні з проблемою є документи. Основним бар'єром, з яким зіштовхується журналіст — їх пошук. Часто, люди, знаючи про розслідування, не дуже охоче йдуть на контакт. Для таких випадків журналістові треба відточувати мистецтво запевняння. Кращим варіантом є випадок, коли журналіст, користуючись знаннями юридичних норм у галуззі ЗМІ, спроможний запевнити відповідних чиновників у тому, що він має право на ознайомлення з відповідними потрібними йому документами, й таким чином, отримує можливість забрати з собою копію архівних підшивок офіційних паперів. Досвідчений журналіст завжди готовий до того, що керівник певної організації або чиновник може піти на обман, лише б не представляти розслідувателю жодних документів.

Так, інформацію, що в них міститься, можуть назвати конфіденційною, та вона стане недоступною журналістові, адже якщо це «відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб» то вони відповідно «поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов» [10]. Тут знання Закону «Про інформацію» (разом з іншими законами в галузі ЗМІ та Конституцією України все це мусить бути настільною літературою для журналіста) будуть далеко не зайвими, адже тоді журналіст зможе оцінити правомірність дій власника інформації, який відносить її до інформації з обмеженим доступом. Труднощі виникатимуть і під час збирання інформації про особу. Часто без цього журналіст-розслідуватель просто не може обійтися у своєму матеріалі. Втім, будучи жодним чином не захищеним правовими документами, зіткнеться з небезпекою обпалитись, адже закон в цьому випадку буде на стороні особи, про яку журналіст шукатиме інформацію [11].

Якщо документи все ж-таки вдалося дістати, журналіста чекатиме копітка з ними робота. Існують різні методи аналізу документів в залежності від того, які відомості в даний момент необхідні журналістові. Основні методи, що описуються спеціалістами, представляють так звані традиційні і формалізовані [2].

Традиційні складають основу журналістського дослідження документів, базуються на їх інтерпретації, фіксуванні вилучених із них відомостей. Інтерпретація здійснюється як порівняння змісту документів з певними критеріями, що з ним співвідносяться. Що стосується формалізованого методу, його основу складає контент-аналіз, який потребує вивчення великого масиву документів протягом певного тривалого часу.

Яки б документи не з’явилися в руках журналіста він обов’язково мусить подумати про те, наскільки вони достовірні. Існують загальновідомі напрями перевірки документу на достовірність.

Перше — це вивчення «зовнішніх» даних, що полягає у тому, що документ розглядається з точки зору відповідності його прийнятим стандартам оформлення в даній сфері діяльності. Не зайвим буде також поцікавитись у осіб, чиї підписи фігурують в документі, чи ставили вони їх взагалі.

Другий напрямок аналізу документу на достовірність — перевірка його змісту. Щоб не припустити помилок, журналісти мають орієнтуватися на правила, прийняті при перевірці документальних даних на достовірність в соціології. Згідно ним необхідно:

• w розрізняти опис події та її інтерпретацію (факти й думки);
• w виявляти, якими джерелами інформації користувався укладач документу; булла вона первинною чи вторинною;
• w виявити наміри, якими керувався укладач, надаючи документу життя;
• w враховувати, як могла вплинути на якість документу обстановка, в котрій він створювався [2].

Цінність документів для журналіста полягає в тому, що вони виступають в журналістському тексті та сприймають аудиторією саме як безперечні достовірні докази на користь тих положень, котрі витікають в силу логічної необхідності.

Ще один шлях документального підтвердження фактів — це спостереження [12]. Цей метод базується на особистому пізнанні дійсності шляхом чуттєвого її сприйняття. На відміну від звичайного, котре має ненавмисний, випадковий характер, журналістське спостереження цілеспрямоване.

Олександр Тертичний розрізняє наступні види спостережень: «…в залежності від ступеню безпосередності контакту спостерігача з об'єктом спостереження, на котрий спрямована його увага, спостереження може бути прямим та опосередкованим. За часовою ознакою (кількості витраченого часу) спостереження розділяються на короткочасні та довготривалі. Залежно від рішення журналіста демонструвати або не демонструвати свою роль в спостереженні є спостереження відверті та приховані. Такий фактор як ступень участі журналіста в події, за якою він веде спостереження, спостереження класифікуються на включені і невключені». У залежності від часу, який журналіст втратив на спостереження розрізняють короткотривале та довготривале спостереження.

Спостереження представляють собою достатньо складні дії, які визначаються як особливостями об'єкта спостереження, так і особистісними якостями та професійними навичками окремого журналіста, який його проводить.

Попередня робота з документами має передусім на меті визначити потенційні джерела інформації. «Хто є найбільш поінформованим, щоб відповісти на те чи інше питання?» [13]. Ваші попередники вже запитували себе про це, то може спасти на думку скористатися їхніми здобутками. Тут є одне застереження: пан Х не може найбільш поінформованим лише тому, що його найбільше цитують. Можливо, він найговіркіший чи найгостинніший. Або його прес-служба краще працює. А колеги, які його цитували, просто забули висловити свою думку про його обізнаність.

Ті, хто має звичку переглядати досіє з газетними вирізками, легко переконуються, що інформація дуже часто дублюється, іноді слово в слово, і тут варто бути обережним, якщо журналіст має на меті провести саме розслідування, тобто те, чого ніхто до нього не робив. Готуючись зустрітися з потенційним інформатором, треба дещо знати про нього самого, як особистість. Спеціалісти з інтерв'ю справедливо зауважують, що відповідь завжди варта поставленого запитання. Одна справа знати, що пан Х із такого-то по такий-то рік посідав таку-то посаду, і зовсім інша — знати, що його з неї звільнили. Офіційна біографія, як правило, такого не зазначає. Про це і тому подібне можна дізнатись тільки зі спеціалізованих джерел. Такій підхід до справи може скоріше забезпечить журналістові можливість бачення найкращого, найцікавішого куту подачі матеріалу.

Прийнято вважати, що прагнення до спілкування — друга натура журналіста [14]. Він говорить із людьми та ставить питання про них самих, про інших людей, про те, що вони знають або думають з певного питання.

Втім, для журналістів, які займаються розслідуваннями та систематично вимушені докопуватись до речей, що інші від них приховують, техніка інтерв'ю пред’являє журналісту більш жорсткі вимоги. Люди, з якими інвестигейтер вимушений зустрічатись, часто віддають перевагу відмовчуванню, адже в цих людей кілька причин не бути щирим. Фактор страху характерний для багатьох людей, які потрапили в поле зору журналіста-розслідувателя [15].

В політичному та бюрократичному середовищі чутки про журналістів, які щось винюхують, знімають копії документів, розповзаються швидко, і ті, про кого говорять з іншими, також швидко дізнаються про це.

Першими інформаторами мають бути люди, яким ви довіряєте, та які довіряють вам.

Французький педагог і журналіст, дослідник Жак Мурікан називає контакти з людьми цього кола першим колом інформаторів (Рис. 1). Ними є друзі, колеги, родичі. Перед ними не треба приховувати свого незнання спеціальної термінології, досить лише викласти концепцію майбутнього матеріалу. Так можна з’ясувати те, чого не знайдеш в архівах — зв’язки майбутніх суб'єктів розслідування, деталі їхнього приватного життя і т. п. Ці джерела «першого кола інформації» значною мірою допомагають зекономити час. Вони ж можуть спрямувати роботу журналіста в зовсім несподіваному напрямку та намітити новий кут подачі майбутнього матеріалу. Ще одна перевага близьких контактів — знаючи людей, ви завжди можете обмежитись телефонною розмовою. Такими джерелами не можуть бути прес-секретарі, аташе, уповноважені зі зв’язків із громадськістю. Адже ці спеціалісти з роботи в ЗМІ — особи офіційні, речники, тобто, заангажовані своєю установою. Треба розуміти, що вони отримують гроші за свою конкретну роботу, ведуть гру, яка далеко не завжди відповідає меті, яку поставив перед собою журналіст-дослідник.

За цими ж принципами, із першого кола треба вилучити будь-якого рівню посадовців, керівників підприємств, якщо тільки журналіст не є рідною або близькою ним людиною й не має з цими людьми давніх тривалих відвертих і міцних стосунків. Краще, якщо близькі вам люди перебуватимуть у найближчому оточенні джерел цікавої для вас інформації.

Журналіст повинен мати власну стратегію щодо джерел інформації наступного кола. Сама собою вона не складається. Це так звані контакти середньої важливості.

ТІ, хто спеціалізуються на розслідуваннях, як правило, добре володіють цією схемою «равлика» (Рис. 1).

Рис. 1 Мережа інформаторів

Надійнішими за депутатів партнерами з погляду на відвертість можуть стати «управлінці», бо вони займаються конкретною справою та не прагнуть бути постійно на слуху через свій соціальний статус. Люди, що займають другорядні посади і вільніші в спілкуванні, ніж їхні начальники. Пенсіонери та люди перед пенсійного віку можуть бути просто винятковими інформаторами, адже почуваються вже цілком вільними у висловленні власних думок.

Досвідчений журналіст-дослідник має власну мережу таких інформаторів. Вони слугують, по-перше, своєрідними сигналізаторами складної ситуації, по-друге, первинними експертами на початковому етапі розслідування.

Досіє за відкритими джерелами, дані, що містяться в інформаційних базах, результати спілкування (інтерв'ю і бесід) з першим та середнім колом інформаторів, а також знайдені документи складають первинну довідку, що є проміжною ділянкою роботи журналіста. Це систематизована інформація без зайвих, вторинних деталей. На цьому етапі відбувається попередній аналіз отриманих даних. Склавши довідку, журналіст-розслідуватель виявить пустоти, котрі потребуватимуть доробки для встановлення логічної послідовності; стане зрозумілим, що потрібні інші інтерв'ю та інші документи.

Вихід на центральні персонажі після тривалого контакту з представниками середнього кола Андрій Константинов називає генеральним інтерв'ю [3].

Центральні персонажі зазвичай не схильні розкриватись і зустрічатись із журналістом. Вони погоджуються на зустріч лише коли знають, що інші особи вже мали можливість висловити свою позицію. І журналіст-розслідуватель цього не приховує. Він каже: «Я закінчую своє розслідування, багато людей мені говорили про вас, а чи згодні ви відповісти?».

Суворих правил щодо проведення інтерв'ю журналістом-розслідувателем не має. Тут лише варто додати, що базові знання такої науки як психологія будуть незамінним знаряддям журналіста, який зустрічатиметься в офісі, вдома чи на порозі банкетного залу із суб'єктом, що буде ланкою в ланцюгу дослідження.

Деякі зарубіжні колеги рекомендують зустрічатись із фігурантом розслідування на перших етапах роботи журналіста [7]. В іншому випадку герой може зробити контрнаступ або встигти обміркувати лінію поведінки. Втім, суб'єкт, пов’язаний з об'єктом розслідування в будь — якому випадку дізнається про роботу інвестигейтера, як би ретельно не дотримувався мір застереження.

Коли ідея матеріалу сформульована, необхідно визначити структуру, від продуманості якої залежатиме якість публікації, та приступити до написання. Структура тексту — це результат фіксації процесу пізнання автором предмета реальності.

Побудова матеріалу може бути різною, при цьому треба пам’ятати: «Краще сказати мало, але чітко, ніж нічого не сказати, викладаючи безліч роздумів, вагань та антитез» [12]. Журналіст може підійти до написання свого матеріалу, будуючи його на основі логічного, послідовного ланцюга подій, явищ, з якими зіткався в процесі пізнання проблеми. Такий підхід називаються констатуючим. В цьому випадку аудиторія, якій буде адресовано опис, бачитиме в ньому лише засіб пізнання. Такий метод побудови матеріалу не буде ефективним, якщо у тексті планується використовувати засоби спілкування з аудиторією. Такий підхід до написання тексту називають драматургічним. В цьому випадку кут подачі задає комунікативна орієнтація. Інформація викладається таким чином, щоб дати зрозуміти читачеві (глядачеві), що він мислячий, діючий суб'єкт спілкування та здійснює певний тиск на вибір, побудову, спосіб викладення матеріалу. Автор підбиває матеріал під такі очікування. З цієї причини в записниках журналіста часто залишається багато невикористаних фактів, суджень, пропонувань. Але результат буде вартим цих жертв [16].

Наступним і обов’язковим кроком є юридична експертиза. Без візи кваліфікованого юриста конфліктна публікація не може йти до друку або в ефір [17]. Це не можна вважати цензурою, це — правовий прогноз, аналіз юридичної точності викладення фактів, професійна порада задля уникнення можливих небажаних негативних наслідків. Розповідаючи в своїх матеріалах про конкретних людей, діючі підприємства, державні заклади журналіст часто ризикує бути притягнутим до судової відповідальності за позовом особи про захист честі, гідності та ділової репутації або про захист від втручання в особисте життя. Якщо таке відбудеться, то факт попередньої юридичної консультації може стати доказом відсутності злого умислу при розповсюдженні інформації, котра виявилася не відповідною дійсності. Крім того, це добра практика для самого журналіста, який отримуватиме досвід в галузі прикладної юриспруденції.

Під час проведення розслідування журналіст мусить діяти в рамках законності та дотримуватись норм етики. Етикою на телебаченні мусить бути проникнутий кожен крок журналіста: те, як він одягнутий, яким тоном розмовляє зі співбесідником, що залишає після себе в кадрі [18]. Журналісти володіють більшою владою в суспільстві та урозуміння цієї влади має поєднуватись зі скромністю й почуттям обов’язку перед людьми. Жодних крадіжок документів, жодних проникнень на територію приватної власності, за виключенням тих випадків, коли журналіст готовий нести за це судову відповідальність.