Еволюція етнополітичного простору міст України 1861-1914 рр.: методологічні засади дослідження

Метою даного дослідження є з’ясування основних методологічних засад, найбільш придатних для об'єктивного, комплексного вивчення еволюції етнополітичного простору міст України доби промислової індустріалізації наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть. Переважно застосовані методи: діалектичний, логічний, історико-генетичний, історично-порівняльний, історико-типологічний.

Основні висновки: сучасна суспільствознавча криза розвитку вимагає суттєвого перегляду як традиційних, так і новітніх методологічних концепцій історичних досліджень; однією з перспективних спроб такого перегляду є розробка інтегральної циклічно-висхідної цивілізаційної концепції та відповідного до неї термінологічного апарату, що певною мірою дозволяє більш адекватно реконструювати етнополітичну історію українського суспільства доби промислової індустріалізації.

Ключові слова: еволюція, етнополітичний простір, нація, етнос, інтегральна циклічно-висхідна цивілізаційна концепція.

Сучасне світове і вітчизняне суспільствознавство у цілому та українська історіографія переживає нині складний і неоднозначний період якісної трансформації. історичний етнополітичний промисловий місто Авторитетний історик Б. Г. Могильницький характеризує стан історичної науки на межі ХХ — ХХІ ст. як «історіографічну революцію» [9], а сучасний момент вважає її третім етапом. При цьому попередні два етапи він визначає як об'єктивістський, пов’язаний «з широкими історико-соціологічними побудовами, увінчаними грандіозним досвідом створення „глобальної історії“, і суб'єктивістський, ознаменований „поворотом до суб'єктивності“ і „відкриттям“ мікроісторії як провідного жанру історичного дослідження» [9].

Одна з провідних сучасних російських теоретиків історичної науки Л.П. Репіна вважає, що на першому етапі відбулося переміщення дослідницького інтересу від історичного макроаналізу до мікроаналізу, від «глобальних» проблем до «індивідуальних», від довготривалих процесів до соціальної практики конкретних осіб у конкретних життєвих ситуаціях, а на сучасному етапі домінують пошуки інтегральної, синтетичної моделі, побудованої, на принципі взаємодоповнюваності мікроі макроісторичних підходів, як в теоретико-методологічному, так і в практичному плані [18, с. 16].

У свою чергу, українські історики пострадянської доби уособилися на дві чітко окреслені групи:

• 1) «традиціоналістів», котрі продовжують трактували основні етапи української історії, включно з історією індустріалізації України, виходячи переважно з методологічних засад радянської історіографії"
• 2) «модерністів», котрі некритично і певною мірою механістично, формалізовано засвоїли методологічні засади найбільш вживаних у «західній» історіографії філософсько-історичних течій і на цій теоретичній основі намагаються виправити дійсні та уявні недоліки і помилки радянських дослідників нової і новітньої історії України.

Щодо проблематичності внеску «модерністів» у подолання тематичної одномірності та ідеологічної опартійненості) радянської історіограффічної спадщини можна певною мірою погодитися з аргументами і висновками Т. Попової, І.В. Верби, К. Ю. Гломозди [12; 3; 4]. При цьому необхідно зауважити, що «боротьба» з українсько-радянською історіографічною спадщиною ведеться хоча і «модерними» методами і засобами, але у тій же тематичній площині, яка була вироблена і традиціоналізована тією ж українською радянською історіографією.

Серйозні кризові явища теоретичного і методологічного характеру в сучасній українській історіографії, присвяченій історії України ХІХ — початку ХХ століття ґрунтовно проаналізовані у низці робіт О.П. Реєнта [13 — 17].

За такої трансформації сучасної історичної науки зростає значення методології та її вплив на результати науково-дослідної роботи. Тим більше, що «…По сути, речь сейчас идет о формировании нового исторического сознания, способного адекватно осмыслить свершившиеся и совершающиеся в мире перемены, о создании в этом свете новой исторической культуры и нового образа исторической науки…» [18, с. 19; 19].

Теоретичною основою такого повороту стали переважно соціологічні теорії 1980;х років, створені на противагу концепціям постмодерна, і перш за все, теорія структурації Е. Гіденса, за якою структурні властивості соціальних систем є одночасно і засобом, і результатом практики, котру вони породжують.

У той же час зберігають своє методологічне значення і роль класичні філософські та філософськоісторичні теорії та концепції, практична дослідницька ефективність яких перевірена багатьма поколінням науковців.

Завдання наукової методології полягає у сприянні дослідникам у розробці стратегії наукового пошуку, виборі найбільш ефективних для даної галузі науки і дослідження даної наукової проблеми принципів, методів і прийомів вивчення об'єктивної реальності, в обранні оптимального їх співвідношення у процесі практичного застосування.

Методологія історичного дослідження не може бути зведена до виключно єдиного наукового методу.

Методологія не може також бути простою механічною сумою окремих методів. Вона є складною, динамічною, цілісною, внутрішньо ієрархізованою системою способів, прийомів, принципів різних рівнів, котрі дозволяють у застосуванні кожного окремо якісно вивчити окремі прояви та ознаки досліджуваного історичного феномену, а у комбінованому застосуванні - дати комплексну характеристику об'єкту вивчення [2, с. 319].

Тому при дослідженні етнополітичного простору міст України 1861 — 1917 рр. доцільно застосувати декілька філософських, загальнонаукових, науковоісторичних і політологічних принципів і методів, кожен з яких застосовувався у відповідності до конкретного об' єкту, групи або класу досліджуваних об' єктів.

За загальнотеоретичну основу роботи над проблематикою еволюції етноплітичного простору українських міст варто взяти генетично дотичні філософсько-історичні теорії економічного детермінізму, історичного матеріалізму, цивілізаційних хвиль розвитку та похідну від них авторську інтегральну цивілізаційну циклічно-висхідну концепцію.

Остання базується на визнанні всеохоплюючої матеріальної єдності буття, визначальному значенні виробництва речових і неречових суспільних благ в людській історії. Вона передбачає поділ історії людства на короткі цивіліза-ційні хвилі розвитку (або суспільноекономічні формації), довгі цивілізаційні хвилі розвитку (надформації) та історичні епохи [див.: 21, с. 3 — 6, 792 — 817].

Відповідно до засад цієї філософсько-історичної концепції обраний для даної дисертації відтинок історії України припадає на пізньобуржуазний період капіталістичної надформації доби промислової індустріалізації (тобто доби переходу від сільськогосподарської фази аграрної епохи цивілізації до промислово-індустріальної фази індустріальної епохи в умовах визрівання в надрах пізньобуржуазного суспільства основних засад пострубруажзного, бюрократичного суспільного ладу).

У виборі власне методологічних принципів і методів дослідження проблеми еволюції етнополітичного простору міст України другої половини ХІХ — ХХ століть найбільш доцільним вбачається брати на керівні ті, які дозволяють найбільш адекватно, цілісно і вичерпно реконструювати реальний історичний процес та виявити його глибинні, фактори руху.

Серед нині визнаних як класичних загально філософських методів — діалектичного, аналітичного, інтуїтивного, феноменологічного, герменевтичного, — найбільш гармонійно збалансованим та об'єктивним вбачається метод, побудований на діалектиці, вченні про розвиток як нескінченний, поступальний, суперечливий та імпульсивний рух від нижчого до вищого, під простого до складного, від старого до нового [9, с. 23].

Тому для здійснення обраної проблеми дослідження в цілому доцільно використати такі філософські принципи, складові діалектичного методу, як.

• 1) об'єктивність, базована на визнанні дійсності в її реальних загальних формах і закономірностях;
• 2) всебічність (всесторонність), базована на визнанні загального зв’язку всіх явищ дійсності; 3) конкретність, котра відбиває річ або систему взаємопов'язаних речей у сукупності всіх своїх сторін і зв’язків, і котра відбивається як чуттєво-конкретне або мислимоконкретне; 4) історизм, який є виразником саморозвитку дійсності у часовому вимірі; 5) протиріччя, який відображає реальні протиріччя речей і явищ. Окрім того залучений принцип системності, який трактує все існуюче у світі як систему систем різного рівня цілісності і складності. Він передбачає вивчати явища в їх залежності від внутрішньо пов’язаного цілого, елементами якого вони є, і завдяки якому кожне з них перебирає на себе приналежні цьому цілому якості.

Спираючись на ці принципи було здійснено відбір загальнонаукових, конкретнонаукових, дисциплінарних і міждисциплінарних методів, найбільш придатних для вирішення завдань, визначених у даному дослідженні.

Серед загальнонаукових методів такими виявилися методи логічний (відтворення у мисленні складного системного об'єкту, що розвивається або розвивався, у формі історичної формально-логічної моделі або теорії), аналітичний (поділ об'єкта дослідження на складові частини), дедукції (сходження дослідження від загального до одиничного), індукції (який полягає в дослідженні руху від одиничного до часткового або загального), класифікації (виокремлення з певної множини досліджуваних об' єктів певних груп цих об' єктів на підставі заздалегідь визначених якісних критеріїв) та аналогії (встановлення відношення еквівалентності (відповідності, схожості) між двома системами об' єктів, що розглядаються, за деякими ознаками), порівняльний (співставлення одного конкретного об'єкту дослідження (або «родинної» групи об'єктів) з іншими досліджуваними об'єктами (або групами об'єктів) з метою виявлення їх схожості або різниці), абстрагування (теоретичне узагальнення через мислене вичленовування певних елементів конкретної множини з відверненням від інших її елементів для означення основних закономірностей об' єкту дослідження), узагальнення (процес мислимого переходу від одиничного до загального, від менш загального бо більш загального, в результаті якого отримується нове знання більш високого, узагальненого порядку), системності (розгляд об' єкту дослідження як цілісної множини у сукупності відносин і зв' язків між ними, тобто як системи), структурно-функціональний (дослідження статичних об' єктів-систем на основі виокремлення у соціальних системах структурних складових та їх особливої визначаючої дії стосовно один одного).

Через специфіку досліджуваної теми такі спеціальні методи, як діалоговий, опитувальний, проективний, тестування, біографічний, автобіографічний, соціометричний та ігровий, використовувати було недоцільно.

Основними спеціально-історичними методами наукового дослідження на сьогодні прийнято вважати історико-генетичний, історично-порівняльний, історично-типологічний, історично-системний методи та методи діахронного аналізу [5, с. 170 — 191, 191 — 194].

Історико-генетичний (ретроспективний), який полягає, головним чином, у послідовному розкритті властивостей, функцій та змін досліджуваної реальності в процесі її історичного руху з метою виявлення причинно-наслідкових зв' язків і закономірностей розвитку історичного явища (об'єкту дослідження), доцільно застосувати для з' ясування причиннонаслідкових зв' язків і закономірностей розвитку економічного, соціального та етнополітичного просторів життєдіяльності міської людності України в умовах промислової індустріалізації, так і для визначення історичної зумовленості місцевої специфіки реалізації цих зв’язків і закономірностей.

Історико-порівняльний метод, який полягає у порівнянні історичних явищ, котрі тотожні або схожі за своєю внутрішньою сутністю, і різняться лише за просторовою або часовою ознакою, з метою виявлення справжньої сутності історичних процесів, що складаються з досліджуваних схожих явищ. Він був задіяний у даному дослідженні для порівняння функціонування етнополітичного простору різких міст України та їх типових Спрямований на упорядкування об' єктів дослідження за якісно різними типами (класами), спираючись на притаманні цим об' єктам генетично взаємопов'язані суттєві ознаки, історико-типологічний метод дозволить систематизувати зібраний інформаційний матеріал відповідно визначеній меті, завданням та плану дисертації, теоретично визначити та інформаційно наповнити етнічну та політичну структуру міслької людності, в цілому та в її основних сегментах (полях) — структурному, функціональному та інформаційно-ідеологічному.

Історико-системний метод, який виходить з розуміння історичного процесу як органічної єдності одиничного, особливого і загального у суспільному бутті, та який передбачає вивчення об' єкту історичного дослідження як певної цілісної суспільної системи [2, с. 169−180] можливо використати для історикотеоретичної реконструкції етнополітичного простору міст країни як складної динамічної системи піздньобуржуазного типу, котра складалася з структурно-політичної, функціональної та ідеологічноінформаційної підсистем (полів) та еволюціонувала під домінуючим впливом економічного простору міста, імперії, світового товарного ринку та етнічних і соціальних протиріч суспільства, яке переживало промислово-індустріальну трансформацію.

Обрана для розгляду тема має ту особливість, що об' єктом історичного дослідження обрано етнополітичний простір міст України. Таким чином історичному аналізу піддається явище суспільного буття, яке раніше було монопольною сферою інтересів і компетенції спеціальної суспільствознавчої наукової дисципліни — етнополітології, важливого відділу політології.

У зв’язку з тим, що етнополітологія (або як її переважно іменують вітчизняні політологи, етнополітика) для українського суспільствознавства є наукою новою, і національна етнополітологічна (етнополітична) традиція ще не усталилася [13, с. 19], вбачається за необхідне визначитися зі змістом деяких системо-утворюючих етнополітологічних і соціальнофілософських понять і термінів, від адекватності яких відповідним суспільним явищам, залежить у підсумку успішне вирішення поставлених у даному дисертаційному дослідженні завдань.

Вище наведене та подібні визначення етнополітології потерпають від певної теоретичної обмеженості, тому що звужують сферу її компетенції або до взаємодії етносів і держави, або до взаємодії етносів з політичною владою, залишаючи поза увагою такі величезні поля політичної дії етносів як взаємодія безпосередньо між самими етносами, а також взаємодія етносів з політичними суб'єктами, котрі не перебувають при політичній владі.

Однак для об'єктивного і успішного аналізу історіографічної та джерельної бази даного дослідження, а також для історичної реконструкції етнополітичного простору українських міст доби промислової індустріалізації і визначення основних закономірностей і особливостей його розвитку методологічно важливим вбачається адекватне та об'єктивне означення системоутворюючих понять і термінів.

Загалом методологічно і фактично базовими для даного дослідження виступають поняття «етнос», «нація», «етнополітика» та «етнополітичний простір».

У сучасному суспільствознавстві функціонують різноманітні (як об'єктивістські, так і суб'єктивістські) визначення етносу і нації.

Так Ш. Кресіна і В. Панібудьласка пропонували визначати етнос, як «сталий колектив людей, який склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки». Вони наголошували, що етнос «існує як стійка система, що протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом „ми — не ми“, „свій — чужі“, „ми такі, а решта — інші“… Визнання етнічним колективом своє єдності є головною ознакою Етносу як системи. Існує й ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, спільність економічного життя та ін.), які, однак, не є обов’язковими для визначення того чи іншого колективу як Етносу, бо не прийнятні для всіх випадків етнічної історії…» [8, с 69]. У даній характеристиці етносу вочевидь проглядається декілька суттєвих невідповідностей. Перше: якщо етнос явище не історичне, то повинне було існувати з моменту появи перших людей як природно притаманна людині функція її свідомості. Однак очевидно, що етнос складається значно пізніше, виростаючи навіть не з первісного людського гурту, а з трансформацією родової общини у міжродову спільноту. По-друге, декларування авторами групової свідомості як системоутворюючого фактору щодо етносу автоматично повинно тягнути за собою визнання етносу історичним феноменом через те, що суспільна свідомість, незважаючи на свою інертність у часі, є суспільною функцією рухомою, змінною, історичною, плинною.

Наведене та інші визначення «етносу» у більшій чи меншій мірі базуються на гіпертрофованому суб'єктивно-психологічному тлумаченні явищ суспільного буття. Їх наголос на тому, що етнос формується на основі особливих стереотипів свідомості і поведінки та самоутверджується через здійснення принципу «свої - чужі», фактично примушує стверджувати, що сукупність людей, котра не самоусвідомлює себе спільнотою осібною чи протилежною іншим спільнотам, не є етносом. Вочевидь таке трактування явно суперечить історичній практиці, бо існувало безліч людських спільнот (певна кількість їх існує і зараз), котрі в силу природних чи історичних обставин були повністю ізольовані від контактів з іншими спільнотами і вже в силу цієї обставини не мали підстави і можливості усвідомлювати себе за принципом «свої - чужі».

Найбільш прийнятним вбачається ідентифікація етносу як суспільного феномену на основі об'єктивно існуючих і об'єктивно діючих системоутворюючих факторів.

За такого бачення етнос адекватніше розглядати як певну спільність людей, відмінну від інших подібних спільностей характерними саме для цієї спільності біолого-фізіологічними, усталеними трудовими, побутовими та культурними спільними особливостями. Етнос історично був визначальним елементом племені, союзу племен, народності племінного типу, виконував надзвичайно важливу системоутворюючу функцію в епоху народностей (націй аграрного типу) і залишається важливим елементом націй індустріального типу, або, як загально прийнято їх іменувати, модерних націй.

Тоді нація виступає історично відносно стійкою сукупністю певних етносів та їх частин, об'єднаних спільною територією, спільною економікою, суспільнополітичною організацією, а також культурою і суспільною психологію, цілісність яких, як правило, фіксується спільною мовою.

Таке визначення нації вбачається більш цілісним і послідовним, ніж більшість визначень, нині поширених у політології, соціології та соціальній філософії.

Необхідно також відзначити історичність нації як суспільного феномену. Історичність нації визначається не тільки тим, що кожна певна нація виникає у певний момент часу і за відповідних обставин зникає, вичерпавши внутрішній ресурс саморозвитку чи втративши конкурентноздатність відносно інших націй, але й тим, що найбільш життєздатні нації якісно трансформуються в процесі соціальної еволюції людства.

З визнання історичності соціальних феноменів етносу і нації та з визнання соціально-економічної складової суспільного буття головним системоутворюючим фактором розвитку людства випливає необхідність означення суспільноекономічного характеру етносів і націй другої половини ХІХ — початку ХХ століть в Україні.

У відповідності до найбільш авторитетної нині філософсько-історичної теорії економічного детермінізму в її різновиді теорії цивілізаційних хвиль розвитку, котра передбачає поділ історії людства на три історичні епохи (аграрну, індустріальну, постіндустріальну), та у відповідності до новітнього різновиду цієї теорії - інтегральної цивілізаційної циклічно-висхідної концепції вбачається доцільним означити існування відповідно націй аграрного типу та націй індустріального типу. Трансформація націй першого типу у нації другого типу відбувалася в процесі глобальної індустріалізації, започаткованої англійською промисловою революцією другої половини ХУІІІ ст. — першої третини ХІХ ст. і поширеної згодом на інші країни світу.

У період, обраний для даного дослідження, людність України під впливом всесвітньої промислової індустріалізації переживала процес перетворення з нації аграрного типу (народності або традиційної нації) на націю промислово-індустріального типу, або так звану модерну націю.

Таке розуміння сутності етносу і нації та їх еволюції дає можливість відповідним чином означити сутність таких фундаментального для обраної теми дослідження поняття, як «етнополітика» та «етнополітичний простір».

У науковому обігу перебуває декілька загальноприйнятих визначень етнополітики та етнополітичного простору. Типовими серед них є такі, як: «Етнополітика є цілеспрямована діяльність по регулюванню взаємовідносин між націями, етнічними групами, закріплена у відповідних політичних документах і правових нормах» [11, с. 319];

«Етнополітика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації»; «Етнополітика — це політичній аспект етнічно-національних проблем, спосіб в який держава їх вирішує. Взаємини різних етносів між собою у межах однієї держави також відноситься до предмету етнополітики.».

Вочевидь, запропоновані вище визначення етнополітики страждають позаісторичністю (позачасовістю) та політологічною одномірністю.

Політологічна одномірність процитованих визначень проявилася у твердженнях, що етнополітика є формою свідомої діяльності тільки партій, держави і громадських організацій і закріплюється у політичних документах і юридичних актах. Таким чином повністю ігнорується стихійна, напівстихійна й зорганізована політикотворча діяльність націй та етносів без участі формалізованих громадянських, політичних і державних утворень. Тільки автори останнього визначення згадали, що стосунки різних етносів є сферою здійснення етнополітики, однак зробили це вони лише дотично і фактично вивели їх на віддалену периферію етнополітичного буття.

Процитовані вище визначення фактично стверджують також те, що етнополітика притаманна тільки тим націям і етносам, котрі мають державну, партійну та формалізовану громадську структурованість. Однак є беззаперечним, що абсолютна більшість нині існуючих етносів пережили тривалий додержавний період і ще більш тривалий період відсутності політичних партій та формалізованих громадських організацій. І ніхто з кваліфікованих і неупереджених суспільствознавців не наважиться заперечувати існування у цих етносів внутрішньої і зовнішньої етнополітики.

Історична практика однозначно засвідчує, що нації, етнонаціональні й етносоціальні групи або пасивно, або активно (в залежності від історичних обставин), однак постійно виступають колективними суб'єктами національної політики в її широкому загальносоціальному розумінні. У той же час державні органи, політичні партії та громадські організації через своїх членів та різноманітні засоби функціонального впливу (переважно інформаційного) за певних історичних обставин самі перетворюються на підлеглі суб'єкти або навіть на об'єкти національної політики, здійснюваної безпосередньо націями та етнонаціональними й етносоціальними групами.

Не менше зауважень викликає твердження, що головна мета національної політики полягає в узгодженні етнонаціональних стосунків, демократичному розв’язанні міжнаціональних суперечностей і конфліктів.

Аналіз вищезазначених визначень свідчить, що вони надмірно страждають політико-правовим спрямуванням і від того є обмеженими, не вміщують у своє смислове поле такі суспільно-політичні феномени, як позаправову етнополітичну практичну діяльність партій, недержавних політичних та громадськополітичних організацій і неформальних громадських об'єднань як етно-національного типу, так і поліетнічного та інтернаціонального типу.

Тому, на наш погляд, доцільніше визначити етнополітику як самоусвідомлену діяльність громадсько-політичних та неполітичних громадських об' єднань, національних, етнічних та інших соціальних груп і страт та окремих осіб, спрямовану на задоволення економічних, соціальних, політичних і культурних потреб певної нації, народності чи етносу. У більш узагальненому вигляді етнополітику доцільно визначати, як цілеспрямовану діяльність політичних суб'єктів в сфері етнонаціональних відносин.

Через те, що відповідна етнополітика реалізується у певному етнополітичному просторі, тому вбачається необхідним і логічним відповідним чином уточнити й визначення термінів «етнополітичний простір».

Етнополітичний простір складається з природного середовища, в якому здійснюється взаємодії етносуб' єктів, функціональної системи як сукупності цих взаємодій та етнічної складової суспільної свідомості.

Політичний простір є безпосереднім породженням і продовженням соціального простору, але не є різновидом останнього.

Політичний простір, це — простір, в якому здійснюється політичний процес як сукупність взаємодій політичних суб'єктів, спрямованих на досягнення своїх політичних цілей. Політичний простір також складається з природного середовища, в якому відбуваються взаємодії учасників політичного процесу, функціональної системи взаємодій політичних суб'єктів і політичної складової суспільної свідомості, котра реалізується через політичну психологію (рефлексію) та ідеологію.

На цій підставі в політичному просторі можливо виділити три поля — інституціональне, функціональне та ідейноінформаційне.

Потрібно відзначити, що в етнополітології явно недостатньо приділено уваги вивченню такого соціального феномену, як етнополітичний простір.

Таке ставлення фахових науковців як до самого соціально-політичного явища етнополітичного простору, так і до його науково-теоретичного усвідомлення, створило необхідність у чіткому визначенні цього системного, базового для дисертаційного дослідження поняття. Важливе методологічне значення має також з’ясування структури етнополітичного простору та понятійне означення її системоутворюючих елементів.

Виходячи з того, що етнополітичний простір виникає в тій частині життєвого простору людства, де відбувається взаємопроникнення і взаємодія етносоціального і політичного просторів, та спираючись на наведені вище визначення етносоціального та політичного просторів, стає можливим визначити сутність терміну «етнополітичний простір».

Таким чином, етнополітичний простір є простір, в якому здійснюється політичний процес, безпосередніми суб'єктами якого виступають етноси та їх складові. Етополітичний простір складається є природного середовища, я якому відбуваються взаємодії учасників етнополітичної процесу, функціональної системи взаємодій етнополітичних суб'єктів і етнополітичної складової суспільної свідомості, яка реалізується через політичну свідомість та ідеологію. Етнополітичний простір реалізується через функціонування інституціонального, функціонального та ідейно-інформаційного полів, які, в свою чергу, є сегментами етнополітичного простору.

Саме така модель етнополітичного простору пропонується як базова при вивченні етнополітичної історії міст України межі ХІХ — ХХ століть.

Варто також зауважити, що етнополітичний простір є однією із складових загального цивілізаційного простору і в такій якості виступає як складова частина сукупності факторів цивілізаційного процесу.

При цьому власне загальноцивілізаційний процес розуміється, відповідно до основних засад інтегральної циклічно-висхідної цивілізаційної теорії, як послідовновисхідна зміна якісних стадій розвитку людства (цивілізаційних хвиль розвитку) — аграрної на індустріальну. При цьому передбачається, що аграрне суспільство пройшло в своєму саморозвитку дві стадії (споживаюче аграрне суспільство і виробляюче аграрне суспільство), а індустріальне суспільство також пройшло два етапи розвитку — промисловоіндустріальний та інформаційно-індустріальний (останній етап в сучасному суспільствознавстві переважно прийнято йменувати інформаційним або постіндустріальним суспільством).

Під промислово-індустріальним суспільством розуміється таке суспільство, в якому основним джерелом створення суспільних благ є механізована промисловість. Перехід від аграрного суспільства до промислово-індустріального відбувався через всеохоплюючий процес індустріалізації усіх галузей виробництва речових товарів.

Таким чином викладені в даному дослідженні факти засвідчують суттєву теоретичну кризу сучасної української історичної науки, основною причиною якої вбачається намагання вирішувати поточні дослідницькі проблеми традиційними для вітчизняної та західної історичної науки та філософії засобами і методами, які за своєю внутрішньою природою не здатні забезпечити адекватну реконструкцію реального історичного процесу і на цій основі дати адекватний аналіз глибинних економічних, соціальних і політичних факторів цього процесу. Найбільш адекватним для об'єктивного комплексного вивчення проблеми еволюції етнополітичного простору міст України другої половини ХІХ — початку ХХ століть вбачається використання основних теоретичних засад інтегральної циклічно-висхідної цивілізаційної концепції. Проблема етнополітичного буття українського суспільства в цілому, та міської людності як його найважливішої складової доби промислово-індустріальної цивілізації залишається актуальною і потребує подільної постійної уваги вітчизняних істориків.

Список використаних джерел

• 1. Барг М. А. Категории и методы исторической науки. / Барг М. А. М.: Наука, 1984. 342 с.
• 2. Баскаков А. Я. Методология научного исследования: Учебное пособие. / А. Я. Баскаков, Н. В. Туленков. 2-е изд. испр.- К.: МАУП, 2005. 216 с.
• 3. Верба І.В. Замітки до новітньої української історіографії (1960;1990;ті рр.) / І.В. Верба // Магістеріум. 2001. Вип. 7: Історичні студії. С. 32 — 35.
• 4. Гломозда К. Ю. Стан української історіографії та визначення її ролі в сучасному суспільстві / К. Ю. Гломозда // Магістеріум. 2004. Вип. 17: Історичні студії. С. 81 — 91.
• 5. Ковальченко И. Д. Методы исторического исследования / Ковальченко И. Д., Отд-ние ист.-филол. наук РАН. 2-е изд., доп. М.: Наука, 2003. 486 с.
• 6. Кохановский В. П. Философия для аспирантов: Учебное пособие. Изд. 2-ею / В. П. Кохановский, Е. В. Золотухина, Т. Г. Лешкевич, Т. Б. Фатхи. Ростов н/Д: Феникс, 2003. 440 с.
• 7. Майборода А. Н. Теория этнополитики в западном обществоведении: структура и принципы исследования / Майборода А. Н. К.: Наук. думка, 1993. 224 с.
• 8. Мала енциклопедія етнодержавознавства: энциклопедия / Нац. акад. наук України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Відп. ред. Ю.І. Римаренко. К.: Довіра; Генеза, 1996. 942 с.
• 9. Могильницкий Б. Г. История исторической мысли XX века: Курс лекций/ Могильницкий Б. Г. Вып. III: Историографическая революция. Томск: Изд-во ТГУ, 2008. 554 с.
• 10. Основи етнодержавознавства: підручник для студ. гум. спец. вузів. К.: Либідь, 1997. 656 с.
• 11. Политология: Словарь — справочник. / М. А. Василик, М. С. Вершинин и др. М.: Гардарики, 2001. 328 с.
• 12. Попова Т. Историография сегодня: три штриха с резюме к проблеме институционального кризиса / Т. Попова // Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 19. К.: Ін-т історії України НАН України, 2008. С. 42 — 72.
• 13. Реєнт О. П. Криза сучасної історичної науки: методологічний і джерелознавчий аспекти / О.П. Реєнт // Наука та наукознавство. 1998. № 2. С. 42 — 52.
• 14. Реєнт О.П. У робітнях історичної науки / О.П. Реєнт, Ред.: П. Т. Тронько Пер.: П. Т. Тронько, Ін-т історії України НАН України. К.: Пошук.-видав. агентство «Кн. пам’яті України»: Видав. центр «Просвіта», 1999. 349 с.
• 15. Реєнт О. П. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу / О.П. Реєнт // Укр. іст. журн. 1999. № 3. С. 3 — 22.
• 16. Реєнт О.П. Революція і соціальне становище трудящих мас України (до сторіччя Першої російської революції 1905 — 1907 рр.) / О.П. Реєнт // Історія України. Маловідомі імена, події, факти, Зб. ст. 2005. Вип. 32. С. 13 — 23.
• 17. Реєнт О.П. Україна XIX — XX ст. Роздуми та студії історика / О.П. Реєнт. К., 2009. 486 с.
• 18. Репина Л. П. Историческая наука сегодня: Теории, методы, перспективы / Ред. Л. П. Репина. М.: URSS, 2011. 608 с.
• 19. Репина Л. П. Историческая наука на рубеже XX—XXI вв.: социальные теории и историографическая практика / Л. П. Репина. М.: Кругъ, 2011. 559 с.
• 20. Санцевич А. В. Українська радянська історіографія (1945 — 1982) / Санцевич А. В. К.: Вища школа. Головне видавництво, 1984. 142 с.
• 21. Тицкий С. И. Всемирная история денег, кредита и банков / Тицкий С. И. К.: Крещатик, 1997. 836 с.