Люблінська унiя 1569 р. та ii наслідки для України. 
Брестська унiя та посилення нацiонального гнiту

Контрольна робота із історії України.

ТЕМА. Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.

Брестська унія та посилення національного гніту.

План.

1. Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.

1. Передумови Люблінської унії.

2. Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії.

3. Наслідки Люблінської унії для України.

2. Брестська унія та посилення національного гніту.

1. Передумови Брестської унії.

2. Боротьба навколо Брестської унії 1596 р. та її укладення.

3. Посилення національного гніту в Україні наприкінці.

XVI — в першій половині XVII cт.

1.Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.

1.1.Передумови Люблінської унії.

Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським визрівав від початку ХVI ст. «Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель й про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні более тісного союзу та створила партію, Яка протистояла самостійницьким прагненням Литви» [7,4].

Литовські магнати ладні були вступити в унію із Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цого смердоті розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших й могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття із Польщею та втрата зверхності політичного стану в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі сам міркування стримували українських та білоруських магнатів, котрі доти ж найбідбше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила частка Галичини, приєнаної Польщею ще в XIV ст.

Звичайно, за умів середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси народних мас, котрі ще не виступали самостійним чинником політичних процесів.

За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів стала шляхта. «…Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали» [6,107].

Тією годину Польща являла собою шляхетську республіку їіз сеймом й виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства був шляхта — дрібна знати, подібна до західноєвропейських рицарів. У Литві ж шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, котрі входили до великокнязівської заради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тихий прав, котрі малі польські шляхтичі. Магнати мусіли поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам феодалізації й на необхідність згуртування панівних верств.

Про зростання ролі шляхти в Литві свідчать урядові ухвали 1522 та 1557 рр. Перша із них був присвячена «виводу шляхетства», тобто у склад шляхти зараховували всіх, хто мав шляхетські привілеї. У 1557 р. в Великому князівстві Литовському було б здійснено «волочну поміру», що також сприяло становому оформленню шляхетства. Нарешті, перший Литовський статут 1529 р. законодавчим шляхом оформивши права й вольності шляхетства, проте после нього литовська шляхта ще не досягла рівності із магнатами та із польською шляхтою. Повна унія із Польщею обнадіювала їхні щодо урівнянння у правах із польськими шляхтичами.

Важливу роль укладенні унії відіграло ті, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський СигізмундАвгуст.

Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами й литовськими прибічниками унії із одного боці та противниками унії (здебільшого ними були укра-їнські та білоруські магнати) із іншого боку.

Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558−1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла доля в бойових діях на боці ордена. Внаслідок цого московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що належав доти години Литві.

Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження війни вон потребувала внеличезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовського, то й українського та білоруського походження) вимагали унії із Польщею, щоразу стикаючись із опором магнатської олігархії.

1.2. Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії.

«Колі после безплідних сеймів 1565−66 рр. Наприкінці 1568 р. із запитання про унію в Любліні було б призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати й тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів» [2,114].

Це виявилося до того, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося із польським (зі злиттям Литви і Польщі до однієї державу), то посли Литви — князі К. Острозький, Г. Ходкевич, Є.Волович, К. Радзивілл та ін. — вирішили зірвати сейм й таємно виїхали із Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.

Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині і Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини і Брацлавщини.

Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати у яких маєтності і зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися й найбільші противники унії укра-їнські магнати О. Чарторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький, розраховуючи на ті, що не будуть позбавлені своїх привілеїв.

Отже, 1 июля 1569 р. було б підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об`єдналися в єдину державу — Річ Посполиту із виборним королем, спільним сеймом, спільною казною і грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.

Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З всіх українських земель под владою Литви залишилися лише Берестейщина та Пінщина, що межували із Білоруссю, а усі решта укра-їнські землі, тобто переважна більшість їхнього, відійшли под уладові Польщі.

Люблінський сейм закінчився в середині серпня 1569 р. За словами М. С. Грушевського, «…в декілька засідань на ньому було б здійснено ті, чого не могли досягнути тривалі війни й сторіччя дипломатичних переговорів й хитрощів"[2,118].

3. Наслідки Люблінської унії для України.

Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися под владою кріпосницької і католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися із загрозою самих існування українців як окремої народності.

як зазначає І.П.Крип`якевич, «Люблінська унія, усуваючи із українських земель литовську уладові, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися под формами автономії у Великому князівстві Литовському… Весь розвиток життя ішов под важким наступом Польщі» [3,129−130].

Внаслідок унії польські магнати й шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян й міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати собі знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.

Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві і вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта і вище католицьке духовенство.

Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі шкірного із них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, котрі очолювали старості, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).

Під впливом унії змінилася і судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справ про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цівільні справ, межові суперечки шляхти, розв`язував конфлікти щодо нерухомого майна.

У судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося російською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

Органи шляхетського самоврядування були сеймики у волостях й повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справ і грабувала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.

Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М. С. Грушевський зазначає: «Князі і магнати, що перед тім малі дуже велику ваги й тримали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні прав із рядовою шляхтою, — хоч на ділі, завдяки свому богацтву, смердоті і далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі неодноразово цілі юрби біднішої шляхти. Податки й військову службу із шляхти знято, вон тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…; коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави й смердоті правили ними як поміщики; ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть й духовного» [1, 194].

Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), то й укра-їнські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині і Лівобережній Україні магнати відчували собі «королев`ятами», котрі не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці «удільні князі» здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста й слободи, будували палаци, організовували військові зажени, роздавали землю за службу своїм васалам.

Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямі на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі із районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут «слободи» — новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.

як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами і шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. У подальшому усунення української шляхти від влади призвело доти, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.

2. Брестська унія та посилення національного гніту.

1. Передумови Брестської унії.

Релігійне життя в Україні в період после Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає із занепадом православної церкви. У українських землях набуває певного поширення Реформація в вигляді соцініанства.

Проте, на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за умів розвитку ринкових відносин, «в Польсько-Литовській державі, де риночними стосунками були охоплені лише великі поміщики, ідеї Реформації не змогли знайти собі міцної соціальної опори. Православне населення Речі Посполитої ставилося до духовних новацій, як до чогось чужого, іноземного, органічно пов`язаного із культурою польського католицизму» [4,34].

Значно понад впливала на українське сус-пільство боротьба між православну та католицькою церквами, Яка сприймалася більшістю українців як аналог боротьби між українцями і поляками. То в 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в всіх полоцьких православних церков й монастирів й передати її єзуїтам, котрі розгорнули активну діяльність в українських землях после Люблінської унії. Католицькі колегіуми були відкриті у Львові, Кам`янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Бувши найкращими навчальними закладами для свого години, смердоті почали поповнюватись дітьми православної шляхти.

Ще однією причиною послаблення позицій православної церкви стала втрата підтримки із боці потужної в минулому константинопольської патріархії, котра переживала тяжкі часи после завоювання Візантії туркамиосманами. В самій Україні польські королі почасти призначали на вищі церковні посади світських людей.

Слід зауважити, що серед української громадськості були і впливові захисники православ`я (Г.Ходкевич, К.-В.Острозький, члени православних братств у містах). Алі їхні зусилля щодо порятунку православ`я стикалися із тім, що більшість феодалів, прагнучи посад й багатства, перейшли у католицтво.

Православна церква культурно зубожіла, вона поступалася католицькій за рівнем освіти, її література обмежувалася богослужебними книжками. титану, хто прагнули здобути високу освіту, зверталися до латинських книжок й перейшли у католицтво (назавжди чи тимчасово).

2.2. Берестейська унія 1596 р. та її наслідки.

Зважаючи на внутрішню кризові української православної церкви та несприятливу щодо неї суспільну ситуацію, Український магнат К. Острозький виснув ідею унії православної та католицької церков зі збереженням грецького обряду і прав Київської Митрополії. З цією метою у 1583 р. К. Острозький розпочав переговори із папським легатом Антоніо Поссевіно. Однодумцем Острозького був берестейський каштелян Іпатій Потій, що згодом ставши володимирським й луцьким православним єпископом. Він написавши чимало полемічних творів, присвячених обгрунтуванню необхідності унії. Ще одним прибічником унії був єзуїт, доктор філософії Петро Скарга.

Вже у 80-ті рокта XVI cт. розпочалася запекла ідейна боротьба між прихилльниками й противниками унії. Вона знайшла відбиток у так званій полемічній літературі, Яка залишила понад донині понад 150 творів представників обох таборів.

Ще одним поштовхом до церковної унії стали дії константинопольського патріарха Єремії. Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в Москві, він давши згоду на утворення патріаршества в Московській державі. Відвідавши того ж року Україну, він підтримав Львівське братство в його протистоянні із єпископом Гедеоном, усунув із посади за порушення церковних канонів київського митрополита О. Дівочку та призначив на його місце М.Рогозу. Одного із місцевих єпископів Єремія уповноважив бути всоїм екзархом для нагляду за діяльністю вищого православного духівництва, включаючи київского митрополіта. Таке брутальне втручання у справ української православної церкви викликало невдоволення духовенства.

За цих обставин діяльність прибічників унії активізувалася. Загальні збори єпископів у Сокалі в 1594 р. бачили декларацію про згоду на унію, в якій містилася також скарга на патріархів. У 1595 році, на регіональних соборах духівництва, митрополит київський Михайло Рогоза, єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Володимирський Іпатій Потій, єпископ Холмський Діонісій ухвалили ту злуку й пристали на неї. Потій й Терлецький повезли постанову ту — уперед до короля, а далі - у Рим до папи. Восени 1595 року тодішній тато Климентій VII затвердивши подані українськими ієрархами 33 пункти «Статей унії».

Одразу ж унія викликала серйозні суперечки серед вищого українського духівництва. Проти неї виступили навіть деякі єпископи, що уже підписали вищезгадану декларацію (зокрема, Гедеон Балабан). Різко виступив проти унії й її колишній прибічник князь К.-В. Острозький. «Навіть Рогоза займав ще двояку позицію…Митрополит відтягував зі скликанням синоду, його діяльність був спрямована на маленькі сейми земські, де вибирали депутатів на найближчий сейм Варшавський… Під годину Варшавського сеймові багато депутатів виступило проти Потія й Терлецького» [5,3].

На противагу цьому, активним прибічником унії виявився польський король Сигізмунд III, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в Брест-Литовську синоду, де мало відбутися урочисте проголошення унії.

На синод у Бресті, який зібрався за волею митрополита Рогози не 8, а 6 жовтня з`їхалися прихильники унії (сам митрополит, І.Потій, К. Терлецький, єпископи Гермоген, Гоголь, Леонтій Збруйський та ін.) та її противники (єпископи Г. Балабан, М. Копистенський, князь К. Острозький, депутати від братств).

Між двома угрупованнями на соборі розгорілася гостра боротьба. Фактично відбулися паралельно два собори: уніатський на чолі із М. Рогозою та православний под дротом К.Острозького.

Направлення обома соборами послів до опонентів із метою знайти порозуміння ані до чого не призвели. Тоді, 9 жовтня православні ухвалили скинення митрополита й владик-уніатів. На соборі прибічників унії 9 жовтня полоцький архиєпископ Гермоген «…від імені присутніх владик проголосив заяву приступнення до святої унії із Римом:

«Папа як найвищий пастирцілої католицької церкви узявши нас под опіку свою й увільнив від зверхності патріархів…Ми скликали синод й зложили на нім ісповідь віри святої й прирекли послуху Риму — столиці св. Петра, Папі Клименту VIII й наступнику його» [5,3].

Собор уніатів видав ратифікаційну грамоту католицької єдності Українсько-Білоруської Церкви із Церквою Римською, котра тепер зберігається у Ватиканському архіві.

У свою чергу, собор православних прийняв дві постанови до всього українського народу, закликаючи і наступні покоління боротися проти унії. Обидва собори прокляли прибічників протилежної точки зору щодо унії, що стало початком шкідливої для України міжконфесійної боротьби.

Найважливішим результатом Брестської унії стало виникнення української греко-католицької церкви, котра в наступні чотири століття відіграла величезну позитивну роль у боротьбі українського народу за свої інтереси.

2. Посилення національного гніту в Україні наприкінці XVI — в першій половині XVII cт.

Дним із найважливіших чинників української історії кінця XVI-початку XVII ст., тобто в часи, що що безпосередньо слідували после Люблінської та Брестської церковної уній, стало значне зростання національного гніту в Україні, що поєднувалося із підсиленням феодального визиску польськими та полонізованими українськими шляхтичами-землевласниками залежних від них селян.

Тяжкі часи переживало українське міщанство. «У українських містах з`явились польські та німецькі ремісники різних спеціальностей, котрі, отримавши високу фахову підготовку великі ремісничих центрах Німеччини та знайшовши там місця роботи, створювали тут нові цехи різних спеціальностей. І хоча питома ваги їхнього у загальній кількосьті жителів міст був незначною, та усе ж таки смердоті користувалия привілеями, захоплювали у свої руки міське управління, а отже, й монополію на ремесло і торгівлю» [7,17- 18].

Національного гніту зазнавали також городові та реєстрові козаки. Польський уряд постійно прагнув обмежити їхню кількість чи і взагалі ліквідувати. Козаки були незадоволені і тім, що їхні володіння не були убезпечені від магнатсько-шляхетських посягань.

Проте найтяжчим було б становище українського селянства. Зростання міст, а отже попиту на сільськогосподарську продукцію, революція цін у Західній Європі та розвиток там мануфактурного виробництва, яку також потребувало сільгоспсировини, спричинили поширення в українських землях фільварків — багатогалузевих феодальних господарств, котрі, грунтуючись на роботи кріпаків, постачали продукцію на ринок й давали великий прибуток своїм власникам-шляхтичам. Функціонування фільварків передбачало найжорстокіші форми визиску українських селян польськими панами.

Таким чином, Люблінська унія 1569 р. та пов`язане із нею посилення національного гніту українського народу, Брестська унія 1596 р. та загострення міжконфесійної боротьби спричинили різке зростання національновизвольної та антифеодальної боротьби українського народу, котра виявилася в козацько-селянських повстаннях та, зрештою, в Визвольній війні 1648−1657 років.

Список використаної літератури.

1. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. — До.: 1990. -.

525 с.

2. Грушевський М. С. Нарис історії українського народу. — К.:

Либідь, 1991. — 400 с.

3. Крип`якевич І.П. Історія України. — Львів: Світ, 1990. — 520 с.

4. Мішина І.А. та ін. Всесвітня історія: Епоха становлення Сучасної цивілізації (кінець XV -вушко ХХ ст.). — К.:

Генезу, 1994. — 352 с.

5. Роман Є. Собор. 1596. Хроніка. // Світ молоді. — 15−21 листопаду 1996 р. — С.3.

6. Субтельний Про. Україна: історія. — До.: Ли-бідь, 1993. — 720 с.

7. Швидько Г. К. Історія України. XVI-XVIII століття. — К.:

Генезу, 1997. — 384 с.