Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, окреслено хронологічні та територіальні межі, визначено об'єкт і предмет дослідження, його мету і завдання, розкрито наукову новизну та практичне значення, наведено дані про апробацію результатів роботи.

У першому розділі «Історіографія питання та джерела дослідження» проаналізовано стан наукової розробки проблеми, охарактеризовано джерельну базу дослідження.

Історіографія проблеми. Вивчення українського національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст. розпочав М. Грушевський, який наголошував на великому значенні галицької української політики для розвитку українського національного життя в цілому. Історик відзначав значний вплив російської революції 1905 року на розвиток демократизації політичного, соціально-економічного і національного життя в Галичині, що, в свою чергу, вилилося в боротьбу за реформування виборчого права. М. Грушевський об'єктивно оцінював наслідки політичної реформи в Австро-Угорщині, діяльність і політичну тактику українських фракцій в австрійському парламенті та галицькому сеймі, боротьбу українського населення Галичини за український університет. При цьому вказував на позитивні та негативні моменти.

Напередодні та в роки Першої світової війни в Росії та Наддніпрянщині з’явилася низка популярних історико-етнографічних праць про західноукраїнські землі, зокрема Галичину. В основному всі автори цих праць намагалися пояснити розвиток суспільного і політичного життя в Галичині з москвофільських позицій, вважаючи українське населення краю росіянами і намагаючись довести право Росії на Галичину.

Водночас було опубліковано декілька досліджень, які об'єктивно показували становище та національно-визвольний рух українців Галичини. Зокрема, це робота К. Баладиженка «Иллюстрированная история Галичины. В кратких очерках» та колективна праця «Галичина, Буковина, Угорская Русь», в яких висвітлювалися суспільно-політичні процеси в Галичині, успіхи національно-культурного розвитку та здобутки українців краю.

Висвітленню питань національно-визвольної боротьби українського народу в пресі початку ХХ ст., ролі української преси в національно-культурному і суспільно-політичному житті українського народу великого значення надавали українські історики та публіцисти в дореволюційний період. Серед них необхідно відзначити М. Грушевського, В. Дорошенка, І. Франка.

На Західній Україні, що перебувала у складі Польщі, у довоєнний період з’явилася робота І. Крип’якевича, в якій також відведено певне місце висвітленню українського національно-визвольного руху в Галичині на сторінках української наддніпрянської преси.

У 20-ті роки ХХ ст. характеристику преси 1905;1914 рр. дав В. Ігнатієнко. Оскільки у радянський період пресу розглядали як складову партійної роботи, то періодичні видання, які були провідником інших політичних ідей, не стали предметом наукових досліджень радянських учених.

Радянська історіографія розглядала всі події з класових позицій, трактувала російську революцію 1905;1907 рр. як головний чинник зростання української національно-визвольної боротьби в західноукраїнських землях. Прикладом цього можуть служити праці С. Макарчука, Ю. Сливки. Національно-визвольний рух у радянській історіографії визначався як складова світового революційного процесу, а український національно-визвольний рух принижувався. Зокрема роботи В. Осечинського та І. Компанійця носили відверто пропагандистський характер і фактично копіювали одна одну. Слід відмітити навчальний посібник з історії дожовтневої журналістики за редакцією О. Дея і М. Нечиталюка, в якому йдеться про вплив української преси на національно-культурний і суспільно-політичний розвиток українського народу.

У роки становлення і розвитку незалежної України спостерігається зростання інтересу науковців до об'єктивного вивчення історії України. З’явилася низка наукових праць, що певною мірою торкалися українського національно-визвольного руху в Галичині, серед яких варто виділити роботи М. Гуйванюка, О. Добржанського, В. Качмара, О. Красівського, Б. Савчука, О. Сухого. В історичних дослідженнях аналізувалися проблеми українського університету у Львові, розглядалися питання польсько-українських відноси на початку ХХ ст., ролі українських громадських організацій у суспільно-політичному житті Галичини та національно-патріотичних рухів. На цьому етапі відбулося залучення до наукового обігу широкого кола історичних джерел. Після проголошення незалежності України дослідники звернулися також до об'єктивного вивчення дореволюційної української преси. В. Лизанчук намагався визначити роль преси у пропаганді української мови, засудити русифікаторську політику щодо українського народу. Пресу як важливе джерело національно-визвольного руху другої пол. ХІХ — першої чверті ХХ ст. досліджено в дисертації І. Крупського, де автор детально проаналізував розвиток преси як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, Закарпатті й Буковині. Історію розвитку української національної школи й освіти в пресі другої половини ХІХ — початку ХХ ст. розглянуто І. Зайченком. Останнім часом з’явилися наукові дослідження, які містять багато важливої та цікавої для нас інформації.

Історію українського національно-визвольного руху, зокрема в Галичині, вивчали і продовжують досліджувати українські історики на Заході та закордонні науковці, зокрема В. Верига, А. Каппелер, П. Магочій, О. Субтельний. Певне місце в цих працях зайняло і висвітлення українського руху у Галичині в наддніпрянській пресі. Серед закордонних учених, які намагалися дати оцінку українській дожовтневій пресі, слід відзначити Ю. Тищенка-Сірого.

У цілому пострадянська історіографія українського національно-визвольного руху в Австро-Угорській імперії, й зокрема в Галичині, та української дореволюційної преси позбавлена ідеологічного навантаження радянської доби. Разом із тим, питання вивчення, аналізу і пропаганди українського національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст. в українській пресі Наддніпрянської України ще не стало предметом спеціального вивчення в історіографії. Цій проблемі і присвячена дана робота.

Основу джерельної бази дослідження складають друковані матеріали української преси Наддніпрянської України 1905;1914 рр. та архівні документи.

Пріоритетну джерельну вартість становлять періодичні україномовні та російськомовні українські видання, що виходили протягом 1905;1914 рр. у Наддніпрянській Україні. Серед них газети: «Порада», «Хлібороб», «Рада», «Світова Зірниця», «Сніп», «Маяк», «Дніпрові хвилі»; журнали: «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Україна», «Світло». Для більш поглибленого вивчення нашого питання було досліджено друковані матеріали російськомовного українського журналу «Украинская жизнь», що виходив у Москві.

Особливого значення набувають публікації з українського національно-визвольного руху в Галичині початку ХХ ст. українських науковців, громадських та політичних діячів, публіцистів, депутатів австрійського парламенту, які були безпосередніми учасниками цієї боротьби.

Аналіз української преси свідчить про те, що публікації, які містилися на її шпальтах, вирізнялися певним суб'єктивізмом та упередженим емоційним оцінюванням подій. Звичайно, українська преса Наддніпрянської України не досягла цілісного концептуального осмислення досліджуваного нами питання, але внесла вагомий вклад і у вітчизняну історичну науку: збагатила її великим статистичним і фактичним матеріалом, окреслила основні напрямки українського національно-визвольного руху в Галичині, простежила у хронологічній послідовності різні аспекти цього руху, намагалася визначити причини боротьби українського населення Галичини за своє національне визволення. На шпальтах української наддніпрянської преси з’явилися такі терміни, як «українське питання», «польсько-український антагонізм», що використовуються в сучасній історичній науці.

Важливе значення для підготовки дисертаційного дослідження мали матеріали Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (ф. І, 34 971; ф. 114 № 472; ф. 226 № 4).

Також були залучені фонди Центрального державного історичного архіву України у Києві, які дали змогу висвітлити наявність адміністративних утисків щодо української преси Наддніпрянщини: фонд Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора за 1908;1913 рр. (ф. 442); Київського тимчасового комітету у справах друку за 1907;1915 рр. (ф. 295); Київського губернського жандармського управління за 1913 р. (ф. 274); Київського охоронного відділення (ф. 275); Південно-західного районного охоронного відділення (ф. 276); Полтавського губернського жандармського управління (ф. 320); М. Ф. Сумцова (ф. 2052).

У цілому, джерельна база є об'єктивною та достатньою для розкриття поставлених у дисертації завдань.

У другому розділі «Українська преса та проблеми її розвитку в Російській імперії початку ХХ ст.» досліджено проблеми розвитку української преси, висвітлено її роль в житті української громадськості, з’ясовано, які українські газети та журнали в Наддніпрянській Україні висвітлювали українське питання в Галичині початку ХХ ст.

Революційні події в Російській імперії, проголошення основних демократичних прав і свобод Маніфестом 17 жовтня 1905 року відкрили шлях для розвитку української преси в Наддніпрянській Україні, внаслідок чого протягом 1905;1907 рр. у Наддніпрянщині виходило до 30 україномовних видань. Значну роль у висвітленні українського питання відіграв український російськомовний журнал «Украинская жизнь», що виходив у Москві.

В досліджуваний період преса була чи не єдиним засобом масової інформації, який доводив до своїх читачів факти та повідомлення щодо політичного, економічного, культурного життя в Україні. Завдяки статтям, публікаціям, повідомленням, друкуванням листів від передплатників і читачів, що містилися на шпальтах української преси, широкі кола українського населення почали усвідомлювати необхідність боротьби за соціальне й національне визволення.

Важливе місце в українській пресі відводилося статтям, повідомленням, пов’язаним із висвітленням українського життя в Австро-Угорській імперії, зокрема в Галичині.

Але у розвитку української преси досліджуваного періоду можна виділити кілька проблем. Одна з них — це адміністративні утиски. З одного боку, умови, в яких розвивалася українська преса, були несприятливими. Антиукраїнська політика царського уряду заважала розвитку і функціонуванню української преси. Влада намагалася різними засобами зупинити розповсюдження українського друкованого слова, що, в свою чергу, призводило до критики такої політики на шпальтах українських періодичних видань. З другого боку, в українській пресі наголошувалося на одному дуже важливому чиннику, який сприяв пробудженню самосвідомості українського народу та спонукав його до енергійної боротьби за свою свободу. Вона зазначала, що всі заборони та штрафи щодо українських видань були доказом життєвості українського руху, бо це не давало «закиснути» українському руху, розвивало його опозиційність, привчало відстоювати свої права, незважаючи на адміністративні утиски.

Поряд із адміністративними утисками великою проблемою для газетярів була нерозробленість української пресової мови. Українська преса страждала також від недостатньої кількості передплатників. В українських газетах і журналах відчувалася недосвідченість та нестача кадрів. Дуже слабкою залишалася матеріальна база. Існування періодичних видань відбувалося в основному за рахунок видавців, меценатства, пожертв різних товариств, земств і фізичних осіб. Вельми гальмувало розвиток української преси пасивність української інтелігенції в розповсюдженні газет і журналів та недооцінювання нею ролі пресових органів у вирішенні національного питання.

Разом із тим відбувалося невпинне зростання ролі українського друкованого слова. Українська преса даного періоду була важливим носієм інформації, трибуною просвітництва та ідеологічним чинником у національно-визвольній боротьбі українського народу, зокрема розповсюджувачем пропаганди ідеї соборності. Поряд із соціальними та національними вимогами українські періодичні видання висунули головні політичні вимоги української громади.

У третьому розділі «Польсько-українська конфронтація в Галичині на початку ХХ ст. та українська преса Наддніпрянської України» досліджено основні причини та головні проблеми польсько-українського антагонізму, за визначенням української наддніпрянської преси, простежено польсько-українське протистояння в австрійському парламенті та галицькому сеймі на підставі матеріалів українських журналів і газет.

На початку ХХ ст. в Австро-Угорській імперії гостро постає національне питання. Головними причинами національних суперечок, у тому числі й польсько-українських, за визначенням української преси Наддніпрянської України, були — державний устрій Австро-Угорщини та недосконалість основного закону держави. За ним було закріплено поділ держави на коронні краї, які називалися «історичними», що не відповідало національному складу населення. На такій неприродній основі крайової автономії було побудовано державно-правовий лад, що забезпечував панування німцям і полякам в Австрії та угорцям в Угорщині.

Українська наддніпрянська преса відзначала, що незважаючи на те, що конституційний лад Австро-Угорської держави відкривав певні можливості розвиткові українців Галичини та Буковини порівняно з Наддніпрянською Україною, польсько-український антагонізм був викликаний панівним становищем поляків у Галичині. Проведення колонізаторської політики польською крайовою адміністрацією, полонізація українського населення та намагання встановити польський контроль над усіма сферами життєдіяльності в Галичині, зокрема у східній її частині, заселеній переважно українцями, викликало незадоволення усіх верств українського населення. Тому початок ХХ ст. характеризувався загостренням у Галичині боротьби українців із поляками. У зв’язку з ростом національної свідомості українського населення Галичини ця боротьба посилювалася і набувала радикального характеру, а польсько-український антагонізм поглиблювався.

Боротьба за вирішення українського питання проводилася не тільки шляхом скликання зборів, проведення демонстрацій, а й через діяльність українських депутатів в австрійському парламенті та галицькому сеймі.

Українські наддніпрянські періодичні видання показували дві сторони діяльності українських депутатів. З одного боку, принципова позиція українських політиків у відстоюванні своїх національних інтересів і тактика проведення обструкцій зазвичай призводила до значного успіху українців у польсько-українському протистоянні. Про це свідчило сприйняття українського питання на загальнодержавному рівні, намагання австрійського уряду, ігноруючи бажання польських політиків, врегулювати національну проблему в Галичині. Це завдало значного удару по польській політиці у Галичині, що унеможливлювало, як раніше одноосібно, без згоди української сторони, вирішувати важливі політичні, соціально-економічні питання. З другого боку — одним із важливих чинників у польсько-українських відносинах досліджуваного періоду українські періодичні видання називали політику угод та українського опортунізму, особливо протягом 1908;1909 рр. Це надавало змоги польському уряду та польській парламентсько-сеймовій більшості впродовж багатьох років задовольняти українців вирішенням дрібних справ, відволікати від принципової тактики в національно-визвольній боротьбі, вирішувати справи на свою користь.

У четвертому розділі «Боротьба за український університет у Галичині на початку ХХ ст. та українська преса Наддніпрянської України» досліджено, як українська наддніпрянська преса висвітлювала й аналізувала боротьбу за український університет у Галичині.

Українські періодичні видання Наддніпрянщини підкреслювали, що однією з основних проблем для всіх національних рухів початку ХХ ст., у тому числі й для українського, як в Російській, так і в Австро-Угорській імперіях була проблема національної освіти. Освіта була однією з основних сфер впливу на свідомість людей.

Для польських політиків заснування окремого українського університету означало б утрату контролю над українським населенням Галичини, яке завдяки розвитку національної освіти усвідомило б, що воно є частиною української нації зі своєю історією, культурою, традиціями, мовою та єдиною територією, і ще завзятіше почав би боротися проти польського панування. Для українців свій університет був би однією з важливих перемог у національно-визвольній боротьбі та впевнене просування у напрямку до утворення самостійної української держави.

Українська преса відзначала, що у боротьбі за український університет у Львові найактивнішими були українські студенти Галичини, яких підтримувало все національно свідоме українське населення Галичини та Буковини. Вона визначила два основних напрямки цієї боротьби: легітимний — шляхом боротьби українського представництва у галицькому сеймі й австрійському парламенті; радикальний — проведення студентських та загальноукраїнських віч, демонстрацій українських студентів з вимогами найшвидшого вирішення даного питання.

За матеріалами української наддніпрянської преси, визначено три етапи основної боротьби за український університет. Перший (1907 р. — початок 1908 р.) — це етап загострення польсько-українських відносин, значної активності українського студентства Галичини і пасивної, непослідовної боротьби українських фракцій в австрійському парламенті та галицькому сеймі. Другий (1908;1909 рр.) — це етап опортуністичної політики українських депутатів, що спричинило призупинення виступів усіх верств населення Галичини, агітації та боротьби за відкриття університету. Третій (1910 р. — початок 1914 р.) — це етап поглиблення українсько-польської конфронтації, що призвело до радикалізації методів боротьби, переходу української парламентської репрезентації до послідовних активних дій щодо вирішення цього питання.

За оцінкою української періодики, основними резонансними подіями у справі українського університету, які набули розголосу за межами Австро-Угорщини і привернули увагу австрійського уряду були такі: демонстрація українських студентів 23 січня 1907 р., збройні сутички між українськими і польськими студентами у грудні 1907 р. та у липні 1910 р. Українська преса наголошувала на тому, що вони були спровоковані польською університетською адміністрацією та шовіністично настроєними польськими студентами.

При обговоренні цього питання в австрійському парламенті на розгляд українського та польського представництв було подано п’ять проектів відкриття українського університету. Лише останній проект, представлений у грудні 1912 р., а потім допрацьований 4 січня 1913 р., задовольнив потреби українців. Він передбачав заснування окремого українського університету не пізніше 1916 р., і тільки з часу заснування окремого українського університету тогочасний Львівський університет мав стати польським. За пропозицією митрополита Андрея Шептицького, який підтримував український національно-визвольний рух в Австро-Угорщині, 28 січня 1914 р. була підписана українсько-польська угода, за якою польські політичні партії погоджувалися на заснування окремого українського університету у Львові. Але Перша світова війна завадила впровадженню у життя цього проекту.

У п’ятому розділі «Боротьба за реформування виборчої системи на демократичних засадах та українська преса Наддніпрянської України» досліджено висвітлення й оцінювання боротьби українців Галичини на початку ХХ ст. за реформу виборчого права до австрійського парламенту та галицького сейму і наслідків цієї боротьби українською пресою Наддніпрянщини.

Українські наддніпрянські газети і журнали констатували, що на початку ХХ ст. усі народи Австро-Угорської імперії вимагали загального, рівного, безпосереднього та таємного виборчого права. Для вирішення українського питання за необхідне вважалося забезпечити відповідне представництво у законодавчих органах — австрійському парламенті (рейхсраті) та крайовому галицькому сеймі й легітимними методами вести національно-визвольну боротьбу. У пресі підкреслювалося, що у боротьбі за реформу виборчого права організувалося все українське населення Галичини, а найактивнішим було українське селянство.

За повідомленнями української преси, проти українців під час ухвалення нового виборчого закону до парламенту об'єдналися усі польські сили в австрійському парламенті. Але недостатня наполегливість і принциповість українських депутатів призвела до ухвалення невигідного для українців виборчого закону. Після компромісного врегулювання між німецьким, чеським і польським парламентськими представництвами новий виборчий закон до австрійського парламенту було ухвалено 26 січня 1907 р. До нового парламенту було обрано 32 українські депутати, що майже втричі більше порівняно з 1897 р.

Українська преса зазначала, що значно складнішим і довготривалішим був процес реформування виборчої системи до галицького сейму. Оскільки вирішення цього питання відбувалося на місцевому рівні, то польська сеймова фракція намагалася відтягнути ухвалення нового виборчого закону до галицького сейму. Основною перешкодою до якнайшвидшого вирішення питання щодо сеймової виборчої реформи в Галичині було не так українсько-польське протистояння, як протистояння польських консервативних і демократичних сил, кожна з яких хотіла провести до сейму більшу кількість своїх депутатів. Внаслідок цього на короткий термін 1913 р. була утворена польсько-українська більшість, об'єднана на засадах компромісного проекту.

За визначенням українських наддніпрянських періодичних видань, активна, принципова політика української фракції примушувала польську більшість відступати перед українською меншістю і відстоювати свої вимоги, зокрема 33-відсоткову присутність українських депутатів у сеймі. Натомість відхід від цієї політики під натиском австрійського уряду призвів до остаточного ухвалення нового виборчого закону до галицького сейму, за яким українцям надавалося лише 62 місця із 228, тобто 27,2%.

Отже, виборчі реформи до центрального і галицького органів влади заслуговують на увагу як наслідок довготривалої запеклої політичної боротьби українського населення в Галичині за свої права. Українські наддніпрянські газети і журнали наголошували на тому, що, незважаючи на усталення польських позиції в австрійському парламенті та галицькому сеймі, вперта боротьба українців за свої виборчі права розвіяла міф про непохитність польського домінування в Галичині.