Вступ. 
Особливості зображення гетьмана Івана Мазепи в сучасній російській історіографії: головні тенденції

Після розпаду СРСР і утворення незалежної держави України, вітчизняна історична наука доволі швидко поринула у процес переосмислення українського минулого. Воно супроводжувалось перевідкриттям/відкриттям вітчизняними науковцями українського, не радянського наративу, створеного представниками української народницької та державницької школи в історіографії. Від середини 90-х рр. ХХ ст. почала набирати обертів й ще одна тенденція: українські історики усе частіше почали звертатися до наукових методів і концепцій, наявних у західній гуманітаристиці. При цьому вони намагались, щоправда не завжди послідовно, вписати українське минуле в європейський контекст, принаймні у його центральноєвропейському вимірі.

Відмова від українського радянського наративу, що спирався на русоцентричну візію минулого України, супроводжувалося критикою останнього і змінами підходів щодо висвітлення місця Росії в українській історії. Щодо останньої, то риторика про «братній народ і провідну роль Російської держави», яка особливо буйно квітла після публікації тез «Про 300-річчя возз'єднання», швидко поступилася місцем тезам про менше зло, а в подальшому, навіть «колоніальному дискурсові», який в українських реаліях застосовувався вкрай не послідовно, більше вживався щодо ранньомодерного часу, доби імперії Романових і значно менш впевнено щодо доби СРСР. Згадані процеси відбувались паралельно і підсилювали, чи навіть легітимізували ще один важливий процес: повернення до пантеону українських героїв низки раніше татуйованих історичних постатей, серед яких особливе місце посідав гетьман Іван Мазепа.

Для великої частини представників російської історичної науки від початку 90-х рр. ХХ ст. і до сьогодні вище окреслені процеси в українській історіографії, які можна охарактеризувати як «націоналізація» історії, виявились неочікуваними і доволі неприйнятними. Особливих нарікань серед частини російських гуманітаріїв викликали прагнення їх українських колег піддати переоцінці низку сюжетів нещодавно спільного минулого. У контексті ранньомодерного часу мова йшла, насамперед, про переоцінку змісту та наслідків Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р, тлумачення низки епізодів козацько-московського протистояння у другій половині XVII ст. як війн, нарешті, презентацію таких гетьманів, як Іван Виговський та особливо Іван Мазепа, поборниками ранньомодерної української державності, втіленої у Гетьманщині, проти зазіхань Москви.

Критика підходів власних візаві, властива як російській так і українській історіографії, доволі швидко перетворила висвітлення подій минулого «на поле битви», де кожна із протиборствуючих сторін прагне обстояти власну правоту. Діалог історіографій при цьому відбувається вкрай специфічно, натомість активізація «бойових дій» старанно заохочувана політикумом, ЗМІ та торговельною кон’юнктурою відбувається перманентно, особливо під час відзначення в Україні та РФ чергових урочистостей з нагоди ювілеїв/роковин різних історичних подій. Побічним наслідком цих процесів є вироблення в сусідніх державах різного, часами діаметрально протилежного, сприйняття історії свого сусіда. На особливостях висвітлення постаті гетьмана І. Мазепи і історії Гетьманщини під його правлінням у сучасній російській історіографії в контексті вище окресленого історичного протистояння ми б і хотіли зосередитися у нашій розвідці.

українознавчий російський історичний мазепа.