Україна после смерти Богдана Хмельницького

Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства. (вересень 1657 — - червень 1663 р.).

УКРАЇНА ПІСЛЯ СМЕРТІ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, Яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна зазагибель под годину молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмани. Ситуацію не врятувало й рішення старшинської козацької заради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства — передачі влади после смерти Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ Юрій (бл. 1641 — после 1681) — гетьман України в 1657 р. та в 1659—1663 р. Сін гетьмани Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмани прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував бі цілісність й незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він прийшов на укладення нового Переяславського договору із Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. под тиском старшини підписав із Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей й реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства й на деякий годину постригся в ченці. Під годину боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмани П. Дорошенка, а влітку 1669 р. узявши бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар І був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем «руського князівства «зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби про «єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

60—80-ті рокта XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». На шкода, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

ВИГОВСЬКИЙ Іван (? — 1663) — діяч українського козацтва. Походив зі старовинного українського шляхетського православного роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у державних установах У рокта Визвольної війни і стала однією з найближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерти Б. Хмельницького обраний наказним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської булави. На посаді гетьмани здійснював антимосковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а под Конотопом прислані російські війська (1659). Уклав у Гадячі угоду із Річчю Посполитою (1658), котра був ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659р. на «Чорній раді» він був усунутий від гетьманства й повернувши уладові Юрію Хмельницькому. Після цого перебував на польській державній службі. В1664 р. за наказом свого особистого ворога— тодішнього гетьмани Правобережної України Павла Тетері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля й розстріляний.

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького. Реальними ж причинами — погіршення геополітичного стану держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за уладові, слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата російською Державою підтримки народу, посилення агресивних втручань із боці сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української національної революції. Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовнішньої політики новообраний гетьман висловив под годину переговорів зі Швецією: «Визнати й оголосити Запорозьке Військо із підвладними йому провінціями за вільний й нікому не підданий нарід» (на шкода, він не завжди фдотримувався цого постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини із Кримом, йде на порозуміння із Оттоманською Портою. У відносинах із Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти буцай автономію Української держави, а головне втриматися при владі.

Порівняно із добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. У основу свого державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки. В частности, ще на Корсунській раді под годину свого обрання І. Виговський запевняв старшину: «Без вашої військової заради жадних справ не буду робити». З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмани на шляхетство та козацьку старшину, котрі у цей годину намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до відновлення старої моделі соціальноекономічних відносин, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика гетьмани вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення й до вибуху соціальної боротьби.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася под гаслом Повернення козацьких вільностей — права вільно варити горілку, вести лови й рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмани «чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк й Запорожжя. Під годину виступу із «явилися і нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартін Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, котрі вели таємні переговори із Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Тому боротьба поступово перетворилися на громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців і татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві под Полтавою (травень 1658 р.). Проте це був надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умів, котрі склалися, вушко війни із Росією є лише питанням години, І. Виговський йде на рішуче зближення із Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав із польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава под назвою Велике Князівство Руське на рівних правах із Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати ЗО тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися прав із католиками.

ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР.

Водночас Галицький договір передбачав відновлення адміністративнотериторіального улаштую, що існував до 1648 р.; Повернення польським магнатам й шляхті маєтків в українських землях: відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини. Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було б названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі із Р. Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні наступного року под Путивлем до нього приєдналися князі Про. Трубецькой та З. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі зажени зазнали поразки под Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659р. под Конотопом. Вона тривала три дні і закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської застави на чолі із У. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крім, що змусило татар — союзників гетьмани — повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом «якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був тих, що «чарівне ім «я Хмельницького» (вислів І. Крип «якевича) стані тією силою, котра забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не скільки прапором, стільки ширмою для елітної групи старшини, що стояла за його спиною. Найближчими радниками гетьмани стали досвідчені політики та воєначальники — генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полковник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження української державності обрав тактику не прямого протистояння, а обережної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. старшина, як доповідав королю А. Потоцький, вирішила «не бути ані под вашою королівською милістю, ані под царем; сподіваються смердоті цого досягти обманюючи й лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою королівською милістю».

Новий ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ договір.

Однак вже в початку свого іншого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів із російською стороною до Переяслава, де стояв із великим військом Про. Трубецькой. Пізніше юний гетьман згадував: «Я два тижні був в «язнем; що хотіли, ті і робили зі мною». Отже, до шантажу вдалася не українська сторона, а російська. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 р., фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмани мало здійснюватися лише із дозволу царя; гетьман втрачав право призначати й звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися відносини із іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані малі право розташовуватися російські застави; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.

СЛОБОДИЩЕНСЬКИЙ ТРАКТАТ.

У 1660 р, розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в боротьбі за укра-їнські землі. На Волинь руйнувало 20-тисячне російське військо на чолі із У. Шереметьєвим. У іншому ешелоні рухалося ЗО тис. козаків на чолі із Ю. Хмельницьким, про якого російський воєвода із пихою мовивши: «Зтому гетьманишке йде краще гусаків пащі, ніж гетьмановать». Незабаром под Чудновом російські вояки потрапили в оточення й зазнали поразки. За цих обставин Юрій под тиском пропольськи настроєної старшини на чолі із Р. Лісницьким та Р. Гуляницьким схиляється до догоди із Польщею. 18 жовтня 1660 р. було б укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася под уладові Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода й нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були более значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не лише позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а і вол «язувався подавати військову допомогу Польщі у війнах із іншими державами; польській шляхті й магнатам поверталися усі маєтності в Україні. НайтрагічнІшим наслідком Сло-бодищенського трактату ставши вушко територіального розколу України.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не лише не зміцнив єдність держави, а і і стала однією із ініціаторів ЇЇ територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя — І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. як влучно характеризує цей період Про. Субтельний — «доба Руїни сягнула свого апогею».

Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 — червень 1663 р.) ставши годиною серйозних іспитів для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціальноекономічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, й Повернення ідеї автономізму 1648 р.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в укра-їнські справ Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

Слободищенський трактат, який ставши початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську уладові. Особливість цого етапу полягала до того, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яку перебувало под патронатом Москви, дедалі понад відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське крісло захиталось под Ю. Хмельницьким.

Претендентів на булаву вистачало в українських землях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та У. Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було б обрано І. Брюховецького.

БРЮХОВЕЦЬКИЙ Іван (? — 1668) — гетьман Лівобережної України в 1663—1668 рр. З 1648 р. при дворі Б. Хмельницького в якості «старшого слуги» займався вихованням гетьманича Юрія, виконував дипломатичні доручення. З 1659 р. перебував на Запорозькій Січі, тоді ж обраний кошовим отаманом. У 1661 р. прийняв титул кошового гетьмани. Протягом 1662 — 1663 рр. один і головних претендентів на гетьманство в Лівобережній Україні. Москвофільські заяви Брюховецького забезпечили йому підтримку царського уряду. На «Чорній раді» под Ніжином (1663) проголошений гетьманом. Наказав стратити іншого претендента — Я. Сомка, вчинив розправу над опозицією. У вересні 1665 р. першим із українських гетьманів здійснив візит до Москви. Невдалі спроби Брюховецького припинити колонізаторську політику російського уряду спричинили падіння його політичного авторитету в Україні. Прагнучи втримати важелі влади, оголосив про розрив із Москвою. 7 (18) червня 1668 р. Біля Диканьки відбулося про «єднання військ Правобережної та Лівобережної України, підчас якого лівобережні козаки буквально розтерзали Брюховецького. За наказом гетьмани П. Дорошенка його тіло було б перевезено до Гадяча й там поховано із усіма гетьманськими почестями в соборній церкві.

Це був спритний авантюрист й демагог, один із тихий, як писавши козацьку літописець З. Велично, що «для срібла і золота позбавити її бі виколоти собі око, але й брата і батька свого не пожалівши бі, не ті що вболівати за Україною». Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції й неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення із його земель князівства на чолі із царевичем Федором.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за уладові й на Правобережжі. Ситуація особливо ускладнилася влітку 1662 р. после невдалого походу Ю. Хмельницького в Лівобережну Україну. На булаву претендували П. Тетеря, Р. Гуляницький, М. Ханенків, П. Дорошенко. Після того як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині проголошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

ТЕТЕРЯ (Моржковський, Мошковський) Павло (бл. 1620 —1671) гетьман Правобережної України в 1663—1665 рр. Один із найвизначніших дипломатів в урядах Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, переяславський полковник (1653 — 1658). Походив зі шляхетського роду, мав добру освіту. Перед 1648 р. був канцеляристом гродського суду м. Луцька, із 1649 р. — писар Переяславського полку. Протягом 50-х років бравши доля майже в всіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чигирині, виїжджав із дипломатичними місіями до інших країн. Один із авторів Березневих статей (1654), Гадяцької догоди (1658), Слободищенського трактату (1660). У ранзі гетьмани підтримував похід Яна Казимира на Лівобережжя (1663−1664), намагаючись об'єднати Україну под єдиною булавою й зверхністю польського короля. Своєю політикою спровокував козацьке повстання. Зазнавши поразки від повстанців (1665), зрікся гетьманства й виїхав до Польщі. Отруєний польськими агентами.