Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, відзначено її зв’язок з науковими програмами, визначено мету і завдання, об'єкт і предмет; описано методи дослідження, хронологічні й територіальні рамки, висвітлено наукову новизну і практичне значення, подано дані про апробацію та структуру роботи.

У першому розділі - «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» розкрито процес наукового осмислення проблеми в українській і зарубіжній історіографії, схарактеризовано джерела, використані для виконання поставлених завдань. В історіографічному огляді з’ясовано становлення наукових пошуків, які поділено на три етапи. Перший — започаткований у працях дослідників і очевидців із середини 1950;х до середини 1980;х рр., другий — публікації періоду горбачовської перебудови, третій — дослідження посткомуністичного часу.

Упродовж першого історіографічного етапу cформована концептуальна партійна доктрина реабілітації жертв державного терору в доповіді М. Хрущова «Про культ особи і його наслідки», у якій відображена жахливість політичних репресій, негативна роль культу особи Й. Сталіна. Інформованість суспільства щодо злочинів сталінізму обмежувалася лише партійним середовищем через закритість джерельної бази, ідеологічне табу державних та партійних органів на означену тематику. ХХІІ з'їзд КПРС започаткував публічну реабілітацію, знявши заборону на публікацію наукових праць, художніх творів «ворогів народу», монографічні дослідження про життя і діяльність репресованих. Вперше висловлена доцільність спорудження пам’ятника жертвам політичних репресій.

На відміну від радянських істориків зарубіжні дослідники на підставі періодичних партійних, літературних видань намагалися відстежити реабілітаційні процеси, але, як правило, у рамках локального поняття, визначити їх напрями, окреслити причини, що спонукали до запровадження цього суспільного явища, даючи свою оцінку суперечливому періоду розвитку радянської держави. У 1960;х рр. Г. Костюк у роботі, опублікованій в англомовній редакції, намагався розкрити витоки репресій, узаконених комуністичною партією. Б. Кравців розглядав реабілітацію як локальний процес відновлення справедливості щодо репресованих письменників республіки, участь у цій справі Спілки письменників України та комісій з упорядкування посмертної спадщини репресованих авторів.

Детальний аналіз здобутків зарубіжних авторів з вивчення процесів реабілітації в Радянському Союзі подали Ю. Борисов та А. Голубєв. Системний підхід до вивчення реабілітації в Радянському Союзі започаткував американський соціолог Л. Лабедз, який розмежував її на юридичну, політичну та публічну. Юридична реабілітація знімала звинувачення чисто кримінального характеру, політична — визначалась як поновлення в партії і зняття заборони на згадку імен репресованих у пресі та науковій літературі, а публічна — інформувала громадськість про припинення кримінальних справ і відсутність складу злочину. За оцінкою А. Ван Гаудоувера, виділялась особиста реабілітація — перегляд справ і визнання невинуватості; соціальна — компенсація за заподіяні страждання, повернення конфіскованого майна, поновлення на роботі, пенсійне та соціальне забезпечення; партійна — поновлення в партії. Посмертна та повна політична реабілітація застосовувалась, як правило, до окремих видатних державних діячів. Процес реабілітації розцінював дослідник як стратегічне завдання партіїповністю змінити своє ставлення до терору. Особистий погляд на перебіг політичних подій мав С. Оппенхейм, визнаючи реабілітацію як засіб відмови від політики терору задля особистої безпеки вищих ешелонів влади, руйнування вождізму Сталіна.

Дж. Шапіро вважав, що процес поновлення в правах репресованих проводився як антисталінська кампанія, яка сприяла М. Хрущову в боротьбі за владу. Таку ж точку зору щодо перебігу реабілітації частково поділяв Б. Левицький. Реабілітаційні процеси в контексті політичних подій середини 1950;х рр. дали підстави західним історикам стверджувати, що реабілітація використовувалась як засіб боротьби за владу з політичними суперниками сталінської генерації. Поразка «антипартійної групи» в 1957 р. зміцнила позиції М. Хрущова. Відновлення в правах безпідставно репресованих поступово почало відходити на другий план. Перевагу віддали запровадженню економічних реформ.

У західній історіографії можна відстежити три етапи в розвитку реабілітаційних процесів. Перший — з березня 1953 р. по лютий 1956 р., коли проводилась так звана вибіркова реабілітація, яка стосувалася лише окремих осіб. Другий етап — з лютого 1956 р. по жовтень 1961 р. Вона, як і раніше, носила закритий характер, проте у різних виданнях почали з’являтися заборонені раніше імена репресованих. Третій етап — з жовтня 1961р. по 1967 р. Специфіка вітчизняних досліджень реабілітаційного процесу полягала в тому, що над ними тяжіло вето, зумовлене політичними обставинами монополізму КПРС. Першими до цих проблем звернулися правознавці, вивчаючи правові теоретичні аспекти, зокрема нормативно-правову базу врегулювання майнових та соціальних питань реабілітованих. Обґрунтування правових питань репресованих громадян за політичними мотивами зустрічаємо у працях правників В. Савицького Г. Коблая, М. Полякова, Б. Безлєпкіна, які визначали юридичне бачення загальної концепції реабілітації без чіткого виходу на категорії репресованих та політичні оцінки цього суспільного явища.

Партійна ортодоксальна система стояла на заваді вітчизняних історичних та історико-правових досліджень політичних репресій та реабілітаційних процесів. Державна ідеологія виключала будь-яку можливість широкого розголошення, а тим більше наукового аналізу фактологічного матеріалу, який компрометував існуючий лад. Сувора правда ХХ та ХХІІ з'їздів КПРС сприяла поширенню дисидентського руху, який у самвидавських публікаціях намагався оприлюднити зловісний механізм політичних репресій. Особливий вплив мали опубліковані матеріали ташкентського процесу над представниками кримськотатарського народу, спогади Е. Осипова, мемуари М. Нарізи, інформаційні повідомлення українських дисидентів, видруковані у «Літопису Волині». У контексті обраної теми можна виокремити деякі праці Ф. Бурлацького. Подані езопівською мовою, вони залишалися заідеологізованими, не були позбавлені упередженості, але досить чітко в них відстежувалися події, які надалі допомогли дослідникам розібратися в питаннях реабілітації.

Другий історіографічний етап розробки цієї проблеми припадає на кінець 1980;х рр. Дослідження політичних репресій та реабілітаційних заходів стали предметом відкритого обговорення після виступу Генерального секретаря М. Горбачова на урочистому засіданні 2 листопада 1987 р., присвяченому 70-річчю Жовтневої революції, який визнав, що процес відновлення справедливості не був доведений до кінця. Його заява надавала політичний дозвіл на проведення дослідження політичних репресій і реабілітаційних заходів.

Це зумовило справжній прорив інформаційної блокади в радянській суспільно-політичній літературі щодо висвітлення впливу культу особи на формування репресивної політики. Публікації В. Амлинського, І. Анфєртьєва, Ю. Аксютіна, Ю. Борисова, Ф. Бурлацького, І. Іванова, Д. Волкогонова, Р. Медвєдєва, К. Симонова, Д. Шелєстова та інших дозволяли розкрити маловідомі сторінки масових репресій та механізм їх здійснення. Палітра поглядів, оцінок авторів відбивала різноманітні ідеологічні спектри: від марксистсько-ленінських до антимарксистських і демократичних. Означеним проблемам присвячені роботи А. Рибакова, Я. Рапопорта, О. Лаціса, Г. Померанца, І. Клямкіна, М. Барсукова, В. Новікова, В. Земського, Ю. Шевельова, О. Солженіцина, Н. Сєрова, які досліджували проблеми сталінізму, аналізували витоки терору і масових репресій, зосереджували увагу на політичній боротьбі у вищих ешелонах партійного середовища. Означеним проблемам були приурочені дослідження О. Аксютіна, О. Волобуєва, О. Зубкової, В. Наумова, але питання реабілітації як цілісної системи оновлення суспільства в них не розглядалися, а концентрувалася увага на політичних передумовах і шляхах її проведення. Історіографічні дослідження реабілітаційних процесів започатковуються у працях Б. Вікторова та Н. Каткова, у яких висвітлювалась діяльність органів прокуратури СРСР щодо перегляду в судових інстанціях кримінальних справ репресованих осіб, звинувачених у контрреволюційних злочинах, відстежувались етапи реабілітаційних заходів. У дослідженні реабілітаційних процесів важливе місце займали публікації, підготовлені на підставі архівних джерел, які вийшли у світ у кінці 1980;х — початку 1990;х рр. у збірниках публіцистичних статей «Возвращенные имена» та «Реабилитация: Политические процессы 30−50-х годов». Не залишилися осторонь досліджуваної проблеми і правознавці. У наукових розвідках Б. Безлєпкіна, Л. Косарської, Л. Бойцової та В. Бойцової, Б. Цой започаткована спроба аналізу існуючої правової бази, періодизації проведення реабілітаційного процесу, еволюційного відновлення соціальних прав реабілітованих громадян у союзних республіках 50−60-х та 80−90-х рр. ХХ століття.

Третій історіографічний етап дослідження репресивної політики та проблем реабілітаційних процесів у вітчизняній історії розпочався з урахуванням потреб перебудови історичної науки та корегування наукових пріоритетів. У дослідженнях Інституту історії України НАН України була започаткована абсолютно нова історіографічна тематика щодо «Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30−40-х-початку 50-х рр. в контексті розробки проблем регіональної історії».

З прийняттям 17 квітня 1991 р. Закону УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» суттєво підвищилась зацікавленість тематикою реабілітації жертв державного терору. Місце виваженого наукового аналізу у відновленні в правах репресованих займають наукові розробки «круглого столу», присвяченого 40-річчю проголошення М. Хрущовим доповіді «Про культ особи та його наслідки». Особливе значення в осмисленні політичної історії займають праці відомого дослідника історичної науки С. Кульчицького, у яких відображено реабілітацію в контексті загальнодержавного процесу оновлення суспільства, започаткованого колективним керівництвом СРСР. На думку автора, однією з причин розпочатого процесу реабілітації стало зростаюче невдоволення репресивною політикою, яке проявилося через страйки, повстання в’язнів ГУТАБу. За його переконаннями, реабілітація виступила як складова частина реформування суспільно-політичного ладу, але за своїм перебігом була вибірковою, утаємниною і поширювалася на незначну частину громадян. Ініціатори та ідеологи репресивної політики, проводячи реабілітацію, прагнули приховати свою причетність до злочинної політики, перекладаючи вину на політичних діячів, що відійшли у небуття.

У цьому контексті наукову цінність мають дослідження В. Барана, у яких проаналізована еволюція тоталітарної системи, започатковано аналіз реабілітаційних заходів, діяльності правоохоронних органів, залучених до їх проведення, правових засад оновлення суспільства в системі суспільно-політичних змін.

Помітне місце в узагальненні важливих заходів реабілітаційного характеру займають наукові розвідки О. Бажана, у яких проаналізовано ставлення вищих посадових осіб, партійно-державного апарату республіки до процесу десталінізації. Зосереджена увага на незавершеності процесу реабілітації 1950;1960;х рр. Виокремлена громадська думка щодо учасників українського національно-визвольного руху 1940;х-початку 1950;х рр., релігійно-сектантських груп, які зазнавали переслідування за інакодумство.

Важливим у контексті порушеної теми є дослідження Є. Цокура, у якому висвітлено взаємовідносини владних органів та безпідставно репресованих у період хрущовської «відлиги»: систематизовані основні заходи реабілітаційного процесу, взаємодія органів прокуратури, суду, держбезпеки та МВС, шляхи відшкодування майнових прав реабілітованих, прагнення державних структур розв’язати проблеми їхнього працевлаштування. Особливим явищем поточного історіографічного періоду є активізація зусиль науковців щодо широкомасштабного увічнення пам’яті жертв політичних репресій. У наукових дослідженнях П. Тронька, С. Тимченка, Є. Скляренка, А. Амонса, Р. Подкура, Н. Платонової, В. Васильєва, О. Авербуха, М. Шитюка та інших розглядаються проблеми історико-правового порядку, зумовлені реалізацією Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Позитивним кроком у напрямі узагальнення історичного досвіду відновлення в правах репресованих в Україні стало створення узагальнених праць з історії регіонів у ході виконання Державної програми видання науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією».

Сучасна українська історіографія означеної проблеми суттєво відстає від російської, більшість її досліджень носить фрагментарний характер. Російські дослідники, маючи у розпорядженні величезний масив розсекречених архівних джерел, працюють більш плідно. Зокрема, у 2000;2004 рр. опубліковано тритомне документальне видання «Реабилитация: как это было"(за редакцією О. Яковлєва), у якому вміщено понад 600 документів з історії реабілітації жертв політичних репресій. Конкретний аналіз дослідження цієї проблематики зроблений у монографії А. Петрова. На значних архівних матеріалах розкриті важливі питання подолання наслідків тоталітарного режиму в працях М. Бугая, А. Гонова, О. Кузнецової, В. Карнасевич, О. Ряполової. У цих та багатьох інших наукових дослідженнях російські історики лише побіжно розглядають питання реабілітації жертв політичних репресій в Україні.

Незважаючи на безсумнівні успіхи у дослідженні питань поновлення прав жертв політичних репресій, тематичне розмаїття публікацій, широкий спектр опрацьованих джерел, все ж вивчення реабілітаційного процесу далеко не завершене. Продовжують залишатися невідомими аналітичні та статистичні дані, матеріали архівних кримінальних справ, протоколи судових засідань, загальна переписка з вищими органами партійних та державних інституцій. Прагнення комплексно дослідити взаємовідносини влади, політичних та громадських організацій з жертвами державного терору у контексті соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя народу України спонукало проведенню наукової розвідки. Джерельна база дисертації представницька і різноманітна. Вагому групу джерел становлять акти радянського законодавства, матеріали партійних з'їздів, пленумів, політбюро ЦК партії та органів державної влади, аналіз яких дозволив розкрити зміни в суспільно-політичному житті, проведенні репресивної політики та політичної боротьби, що її супроводжувала, реабілітаційних процесах. Найбільш важливі в цій групі - матеріали ХХ та ХХІІ з'їзду КПРС, комісії президії ЦК КПРС про результати розслідування причин репресій та місцевих комісій з реабілітації жертв державного терору.

Безпосередню джерельну базу дослідження склали архівні матеріали центральних державних і обласних архівів України, Російської Федерації, Галузевого державного архіву Служби безпеки України та його обласних управлінь. Основне місце серед архівних джерел посідає колекція Центрального державного архіву громадських об'єднань (ЦДАГО) України, зокрема документи фонду ЦК Компартії України (ф. 1), та картотека репресованих і реабілітованих громадян. Матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України, а саме фонди Ради Міністрів УРСР (ф. 2) та Прокуратури УРСР (ф. 228) висвітлюють питання соціальної адоптації, зокрема регламентації паспортного режиму, проблеми повернення конфіскату та житлового фонду.

Повнішому і глибшому розкриттю теми сприяли фонди Російського державного архіву новітньої історії (РДАНІ), насамперед колекція розсекречених документів (ф. 89), у якому відклалися матеріали протоколів засідання політбюро ЦК ВКП (б), листування Й. Сталіна, В. Молотова з керівництвом РНК СРСР, НКВС, МВД, Прокуратурою СРСР, іншими міністерствами і відомствами, республіканськими і місцевими партійними та радянськими органами, документи Відділу партійних органів ЦК КПРС союзних республік (ф. 5), Комісії партійного контролю при ЦК ВКП (б), Комітету партійного контролю при ЦК КПРС та Партійної комісії при ЦК КПРС (ф. 6). Важливі документи для дослідження поточної діяльності ДПУ-ОДПУ-НКВС відібрані у Російському державному архіві соціально-політичної історії (РДАСПІ), зокрема у фонді 17 — Особливий сектор ЦК ВКП (б). Документи Державного архіву Російської федерації (ДАРФ) — фонд 9414 (Міністерство внутрішніх справ СРСР), фонд 7525 (Президія Верховної Ради СРСР), фонд 8131 (Прокуратура СРСР), дозволили відстежити реабілітацію групових справ спецпоселенців і репресованих народів.

Залучення матеріалів місцевих архівів дозволило відобразити регіональний аспект проблеми. Це у першу чергу фонди обласних партійних комітетів областей: Вінницької (ДАВінО. — Ф. П. 136, — Ф. Р. 29), Дніпропетровської (ДАДнО. — Ф. П. 27), Житомирської (ДАЖО. — Ф. П. 3809), Київської (ДАКО. — Ф. П. 5), Полтавської (ДАПО. — Ф. П. 15), Харківської (ДАХО. — Ф. П. 2), Чернівецької (ДАЧО. — Ф. П. 2), Хмельницької (ДАХмО. — Ф. П. 475), Хмельницької обласної Ради народних депутатів (ДАХмО. — Ф. Р. 338), Хмельницької обласної прокуратури (ДАХмО. — Ф. Р. 1823) та ін., за якими вдалося відстежити зміни в настроях громадськості, реакцію населення на суспільно-політичні зміни в державі.

Важливою групою джерел стали архівно-слідчі справи репресованих громадян, які допомогли розкрити чимало утаємнених сторінок історії з життя політрепресантів, відстежити «режисуру» сфабрикованих справ. Суттєвим надбанням у збиранні та популяризації історичної спадщини стали археографічні публікації. Серед збірок окреме місце посідають публікації документів і матеріалів як архівного, так і нормативно-правового характеру, видані в кінці 1990;2000;х рр. у Російській Федерації та Україні. Безперечний інтерес становлять матеріали політбюро ЦК КПРС, ВЦВК, ЦВК СРСР, РНК — РМ СРСР, ОДПУ-НКВС-МВС, МЮ СРСР, які відображають реалії суспільно-політичного життя, допомагають повніше усвідомити події, пов’язані з репресіями та реабілітаційними процесами, розкривають механіку прийняття рішень з реабілітації, об'єктивні оцінки минулого, повернення репресованим чесного імені, конфіскованого майна як у Радянському Союзі, так і в Україні. Певне значення для дослідження мала мемуарна література, яка дозволила детальніше дослідити історію відновлення справедливості в ході реабілітаційних заходів. Серед цих джерел помітне місце займають спогади керівників партійного олімпу — М. Хрущова, В. Молотова, А. Мікояна, О. Аджубея, С. Берії, О. Ляшка, П. Шелеста, В. Семичасного та інших представників правлячої еліти. В означених публікаціях оцінюється діяльність центральних та республіканських партійних органів, державних структур щодо шляхів і методів реалізації реабілітаційних процесів, розкривається прагнення владних структур до демократизації суспільства. Заслуговують на увагу спогади представників іншого рангу. Б. Вікторов, Ю. Чірков та А. Жигулін намагалися проілюструвати процес реабілітації в усій його складності, залежно від свого статусу. Перший розглянув її з позиції працівника правоохоронних органів, інші оцінили як жертви тоталітарної системи, що пройшли тортури ув’язнення, заслання.

У процесі дослідження теми використовувалися численні матеріали періодичної преси, наукових конференцій, круглих столів з розглядом питань формування тоталітарної системи та відновлення в правах жертв політичних репресій в Україні, що слугувало достовірності як історіографічного аналізу, так і джерельної бази. Дослідженню проблеми сприяли матеріали діяльності Головної редакційної колегії з виконання Державної програми «Реабілітовані історією». Багатотомне видання уможливило аналіз широкого масиву архівних матеріалів МВС, СБУ, прокуратури та суду, введення у науковий обіг значної кількості архівних документів.

Застосування сучасних методик джерелознавчої праці разом з уточненням методологічних засад дослідження розглядалося як передумова комплексної наукової розвідки, яка відповідатиме сучасному стану історичної науки і сприятиме прирощенню наукових знань з проблематики. У підрозділі методологія та методи дослідження висвітлюються теоретико-методологічні засади праці. Зазначено, що крах існуючої політичної системи та ідеології призвів до кризи методологічних підходів щодо вивчення сучасної історії, зокрема такого явища тоталітарного суспільства, як репресії та реабілітаційні процеси. Поляризації наукових уявлень сприяла зміна державної історичної парадигми, багатополярність політичного мислення, практикування у науковому просторі множини історико-політичних доктрин.

У ході дослідження підтримувалася точка зору, за якої методологічною основою вивчення тоталітаризму і його наслідків став цивілізаційний підхід, головним критерієм якого є основна оцінка особистості. Громадяни будь-якого соціального походження апріорі мають право на життя, свободу творчості, свободу діяльності, думки, слова тощо. Кульмінацією у визначенні основних прав і свобод людей стала Загальна декларація прав людини Генеральної Асамблеї ООН 1948 р., у якій з усіх означених положень особливо виділяється право на життя, свободу і особисту недоторканність.

У першій в світі соціалістичній державі - СРСР — деклароване в документах право на життя, свободу і особисту недоторканність у період існування сталінської тоталітарної системи не забезпечувалося. Навіть після смерті Й. Сталіна реальні права і свободи були відновлені в обмежених рамках при вирішенні проблем реабілітаційного характеру тих громадян, які в різні часи потрапили під молох репресивної системи. Реабілітація жертв політичних репресій і пов’язані з нею процеси стали логічним завершенням існування тоталітарного режиму.

В історичному розвитку реабілітаційні процеси пройшли складний шлях, який уможливив виокремити їх складові елементи. Перший — скасовував наслідки дії судових або позасудових рішень і поновлював у правах осіб, які безневинно зазнали репресій, знімаючи з них обвинувачення кримінального, адміністративного або дисциплінарного характеру. Другий — відновлення доброго імені, репутації безневинно засудженого. І третім складовим елементом реабілітаційних заходів стало відшкодування державою моральних та матеріальних збитків репресованим. Реабілітація розглядається як система загальних принципів, підходів та методів, які сприяють визначенню незаконності кримінального переслідування щодо конкретних осіб шляхом прийняття відповідних процесуальних рішень. Концептуально реабілітаційні заходи реалізовувалися у разі виправдувального вироку суду, закриття кримінальної справи за відсутності події злочину, відсутності в діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину. За цих обставин реабілітація передбачала компенсацію репресованим матеріальних і моральних збитків. У разі позбавлення військових або інших звань, державних нагород, припинення членства в партії їм поновлювалися звання, поверталися державні нагороди, відновлювалося членство в партії. За обставинами відновлення прав репресованих визначається юридична, політична та публічна реабілітація.

Наукове дослідження носить комплексний міждисциплінарний характер. У ньому сконцентровано концептуальні підходи, які формують наукові напрями в історії України, зокрема джерелознавства. Обробка, аналіз, групування та синтез базових джерельних даних проводилися відповідно до основних вимог класичної логіки, що засвідчило — реабілітація жертв політичних репресій стала індикатором кризи політичного режиму. Його перші ознаки дали про себе знати вже у 1950;1960;х рр., розвивалися і відкрито проявилися в 90-х рр. ХХ ст. Реабілітаційні процеси розглядалися з позицій дослідження тоталітарного суспільства через призму гуманістичних ідей, загальнолюдських принципів додержання прав людини і громадянина.

Методичний інструментарій, застосований у дослідженні, визначається специфікою окреслених у роботі об'єкта, предмета, мети та дослідницьких завдань. Широко застосовується порівняльно-історичний, хронологічний, ретроспективний методи, метод компонентного аналізу історичних явищ, проблемно-хронологічний метод дослідження та метод комплексного підходу до предмета дослідження. Низку конкретних завдань дисертант вирішує з допомогою методичних підходів інших наук, зокрема правознавства, статистики, математики. Для аналізу нормативно-правової бази застосовувався метод контекстуальної інтерпретації правових актів, які виступали не тільки як юридичні, а й історичні джерела. У другому розділі «Становлення системи державного терору в УСРР-УРСР в умовах більшовицької диктатури» розглянуто особливості становлення репресивної системи в умовах диктатури пролетаріату, з’ясовано місце терору в радянській державі під страхом месіанського вождізму.

Підрозділ 2.1 «Державний терор в Україні як метод збереження влади» дозволяє відстежити витоки революційної доцільності терору, формування репресивно-каральних органів та підпорядкованість їх політичному керівництву. Залучення архівних матеріалів дозволило відстежити нехтування партійно-державних структур правовими підходами і нормами в суспільно-політичному житті держави. Репресивні заходи, кодифіковані в кримінально-правових актах, розцінювалися як ефективні засоби реалізації політичних та економічних завдань, вмотивовуючи суть і необхідність терору через арешти, розстріли заручників, діяльність ревтрибуналів, функціонування концтаборів, розстріли за списками.

Виправдовуючи політику насилля 1920;х рр., політична еліта висунула тезу про загострення класової боротьби залежно від здобуття успіхів соціалістичного будівництва. Репресивні заходи, запроваджені державним керівництвом, призвели до подальшого розширення суспільно-небезпечних діянь, що стали державно караними. Законодавча політика визначалася логікою революційної доцільності, класового підходу, спрямовувалася на боротьбу з «ворогами народу», на яких поширювалося 14 складових першого розділу Особливої частини «Контрреволюційні злочини», деталізованих у статтях 54¹-54¹⁴ КК УСРР та 58¹-58¹⁴ КК РРФСР. На зазначений контингент осіб ширилося право позасудових репресій.

Визначальним фактором політичних репресій стали не тільки Кримінальний кодекс, закони, постанови, але й чинні підзаконні акти: накази, положення, інструкції, секретні листи і директиви, які мали вагомий вплив на суспільне життя держави. Положення Кримінального кодексу, основані на порушенні правових норм, призвели до того, що політичні погляди трансформувалися в кримінальні злочини. Автор визначає місце і роль карально-репресивних органів у державній системі, їх взаємовідносини з партійними, радянськими органами влади й управління. Оцінює дії вищого партійно-державного керівництва щодо розширення повноважень органів державної безпеки, що зрештою призвело до формування позасудових органів, які вирішували ескалацію репресивних та депортаційних заходів.

У підрозділі 2.2 «Динаміка політичних репресій 1920;1950 рр.» досліджено форми і методи репресивної політики проти селянства, робітників, представників технічної, наукової і творчої інтелігенції, різних політичних течій, служителів культу. Проаналізовано діяльність партійно-державного керівництва, яке намагалося з допомогою терору позбутися політичних опонентів, подолати перешкоди у розв’язанні політичних та господарських завдань. Грабіжницька політика заготівельних органів призвела до повстанського руху на селі. Для його придушення використовувалися підрозділи регулярної армії, органів міліції та державної безпеки. Владні повноваження отримали позасудові органи — революційні трибунали та НК. Запрацювала система заручництва та відповідачів.

Відображено репресивну політику щодо неблагодійних соціальних груп та окремих громадян, які звинувачувалися у неприйнятті соціалістичних ідей та перешкоді у розбудові соціалістичних відносин. Репресивні заходи поширювалися в першу чергу на інтелігенцію та науковців, які виступали носіями «буржуазного» світогляду. У праці відстежено державну політику колективізації, яка призвела до розкуркулення і виселення за межі України найосвіченішої і підприємливої частини селянства. Спотворені виробничі відносини на селі, хлібозаготівельні кампанії сталінських комісій призвели до свідомо спланованого голодомору 1932;1933 рр. Терор голодом та розкуркулення селянства як метод формування колгоспного ладу мав жахливі наслідки. У дослідженні окреслено причини, що призвели до масових репресій у промисловості. «Шахтинська справа» започаткувала основні принципи боротьби з «ворогами народу» по всій країні. «Досвід» шахтинців був врахований при розгромі політичних партій та угруповань. Справа «Спілки визволення України» стала показовим процесом, до якого, крім ворожої класової спрямованості, долучались мотиви «українського буржуазного націоналізму», за якими звинувачувалася наукова та творча інтелігенції. За усталеною методикою відбувалася фальсифікація контрреволюційних організацій «Український національний центр», «Українська військова організація» та інших. Каральні органи діяли за відпрацьованою схемою — вигадати організацію, розробити її програму, підібрати персоналії для керівних ролей і організувати публічний процес. Їхня робота особливо пожвавилася після направлення на посаду другим секретарем ЦК КП (б)У П. Постишева та прийняття постанови Президії ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ по підготовці чи вчиненню терористичних актів» після вбивства С. Кірова.

На основі всебічного аналізу розкрито діяльність вищого партійно-державного керівництва та репресивних органів у боротьбі з троцькістсько-зінов'євськими контрреволюційними організаціями. Окреслено обставини репресивної політики та депортації національних меншин республіки, яка ув’язувалася із згортанням політики коренізації, продукуванням українською інтелігенцією незалежницьких поглядів. Масові репресії не оминули нову генерацію радянської інтелігенції, військових, партійних та комсомольських кадрів, представників релігійних конфесій. Виконуючи завдання політичного керівництва, органи НКВС проявляли максимум ініціативи в реалізації доведених «лімітів», грубо порушуючи норми законності. У роботі аналізується безпрецедентна форма свавілля — репресії за списками, у яких безпосередню участь брали члени політбюро ЦК ВКП (б).

Без перебільшення можна стверджувати, що обмеження репресій після усунення з посади М. Єжова і прийняття постанови Раднаркому СРСР та ЦК ВКП (б) від 17 листопада 1938 р. «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства», дозволяють окреслити дії вищого партійного керівництва, спрямовані на звільнення з ув’язнення окремих репресованих у період так званої «берієвської відлиги», але це в жодному разі не слід вважати за вияв реабілітаційних заходів. Нова хвиля політичних репресій, за свідченням комплексу архівних документів, розпочалась на західноукраїнських земля в кінці 1939 р. Під дію репресивних органів потрапили осадники, лісова сторожа, кращі представники української, польської, єврейської інтелігенції, духовенство. Упродовж 1939;1941 рр. із Західної України було депортовано 550 тисяч осіб або кожен десятий житель регіону.

Проведене дослідження уможливлює оцінити державну репресивну політику в роки Великої Вітчизняної війни через призму діяльності військових трибуналів, які допустили чимало безпідставних засуджень при розгляді контрреволюційних справ. Завершення Другої світової війни фактично нічого не змінило в діяльності карально-репресивних органів. Відновлені репресії були спрямовані на виявлення неблагонадійних осіб, пошук «ворогів народу», зрадників та пособників німецько-фашистських окупантів. Починаючи з грудня 1944 р., у таборах опинилися тисячі наших співвітчизників. Зрадників вишукували серед колишніх підпільників і партизанів, військовополонених. Поряд із справді винними у співпраці з окупаційною владою, під репресії потрапляли міфічні «вороги народу», без яких репресивна система не могла обійтися. Особливу увагу політичне керівництво приділяло діяльності оунівського підпілля, молодіжним осередкам націоналістичного характеру. Під постійним наглядом органів держбезпеки перебувала літературно-мистецька та наукова інтелігенція.

Проведене дослідження переконливо доводить, що репресивні заходи проти селянства продовжувалися і в повоєнні роки. Натуральні грошові податки, примусова державна позика, страхування, самообкладання стали непосильним тягарем для селян, а 1948 р. став роком виселення за межі України тисяч селян, звинувачених у антигромадському, паразитичному способі життя. Предметний аналіз репресивних заходів, запроваджених вищим партійно-державним керівництвом, уможливив відстежити дві групи чинників, які призвели до масового терору. До першої належала нав’язана Й. Сталіним ідея щодо загострення класової боротьби із досягненням успіхів у соціалістичному будівництві. Друга група чинників стала похідною від стилю і методів сталінського керівництва і його найближчого оточення.

Третій розділ «Реабілітація громадян, які постраждали від державного терору (середина 1950;х-початок 1960;х рр.)» структурно виокремлює соціально значимі дії, які започатковували руйнацію основ тоталітарного державного управління, що супроводжувалися реальним відновленням у правах безневинно репресованих. Висвітлено сутність і форми проведення реабілітації жертв політичних репресій, періодизацію цього важливого для суспільства політико-правового процесу.

У підрозділі 3.1 «Політичні передумови реабілітації середини 1950;х рр.» досліджено тенденцію новосформованого колективного керівництва щодо розмежування партійної та державної влади для подолання беззаконня «культу особи». Відображено амністію за Указом від 27 березня 1953 р. та працевлаштування достроково звільнених. Розкрито ініційований у вищих ешелонах влади перегляд діяльності правоохоронних органів у політичних процесах, виробничо-господарських управлінь, промислових підприємств МВС, узагальнені перші спроби реабілітації родичів політичної еліти, державних чиновників та представників вищого армійського командного складу.

Серед започаткованих тогочасних реабілітаційних заходів слід виокремити заборону на застосування до заарештованих будь-яких засобів примусу та фізичного впливу, скасування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. «Про направлення особливо небезпечних державних злочинців, які відбули покарання у заслання на поселення у віддалені місцевості СРСР». У підрозділі проаналізовано непокору політв'язнів ГУТАБу, які через страйки та повстання примусили державне керівництво відійти від тиранії в таборах, пом’якшити режим утримання. Відстежено перебіг перегонів за політичне лідерство у вищих ешелонах влади. Зокрема, намагання Л. Берії використати політичну ситуацію для утвердження власного авторитету через втручання в зовнішню та національну політику держави, запровадження кадрових державних призначень, виходячи з особистої зацікавленості, а не з політичної доцільності, що призвело до усунення його з політичної арени. Цей захід сприяв консолідації правлячої еліти з наступним коригуванням політичного курсу, який пов’язувався із звільненням з ув’язнення безневинно репресованих, зняттям з них клейма «ворог народу».

У підрозділі 3.2 «Політико-правові засади реабілітації в 1954;1955;х рр.» — на тлі суспільно-політичного життя радянської держави започатковано вивчення реабілітаційного процесу в житті Української РСР. Основне місце відведено дослідженню діяльності спеціальних комісій з перегляду кримінальних справ засуджених за політичними мотивами. Проаналізовано склад та повноваження як Центральної, так і місцевих комісій з перегляду справ позбавлених волі за «контрреволюційні злочини», визначено шляхи та наслідки відновлення законності в судовій практиці при розгляді справ спеціальної підсудності, типові недоліки в роботі обласних комісій. При розгляді архівно-слідчих справ вони не проявляли достатньої рішучості та принциповості у виправленні помилок судової практики. Основна причина прорахунків — залучення до реабілітації правників, які в недалекому минулому активно вишукували «ворогів народу», застосовуючи недозволені методи ведення слідства, ігноруючи права засуджених. Обласні комісії, їх робочий апарат глибоко не вникали в матеріали кримінальних справ засуджених. У їх роботі домінував фактор вини. Із 93 тисяч репресованих лише до 848 осіб були прийняті рішення про реабілітацію, а 53 відсоткам репресованих взагалі відмовлено в перегляді їхніх кримінальних справ.

Означений період характеризувався активною підготовкою нормативно-правових документів на підставі партійних рішень, які визначали правові засади реабілітації. Унаслідок перегляду кримінальних справ переважна більшість ув’язнених була звільнена з місць позбавлення волі з урахуванням реально відбутих строків за нових політичних умов без зняття судимості, що не дає підстав оцінювати ці дії як реабілітацію. Процес відновлення в правах безпідставно засуджених був попереду, але частина ув’язнених отримала змогу скористатися діями місцевих комісій і вийти на волю у скорочені строки. Заходи, запроваджені ЦК КПРС щодо звільнення з ув’язнення репресованих, засвідчували, що з боку партійно-державного керівництва не проявлялася зацікавленість у притягненні до кримінальної відповідальності співробітників правоохоронних органів, які були причетні до фальсифікації кримінальних справ.

У підрозділі 3.3 «Особливості реабілітації після ХХ з'їзду КПРС (друга половина 1950;х-перша половина 1960;х рр.» здійснено аналіз політичних тенденцій та особистих поглядів членів президії ЦК КПРС щодо розгляду ХХ з'їздом партії питання про культ особи Й. Сталіна та встановлення комісією ЦК КПРС істинних причин масових репресій проти членів і кандидатів у члени ЦК ВКП (б), обраних ХVІІ з'їздом партії. За матеріалами комісії розкрита жахливість масової репресивної політики. Предметний розгляд документальних матеріалів дозволив відстежити та узагальнити роботу комісій Президії Верховної Ради СРСР, затверджених Указом 24 березня 1956 р., щодо перегляду кримінальних справ за злочини політичного, посадового та господарського характеру. Розкрито численні випадки безпідставного засудження громадян до непомірно суворих мір покарань.

Відстежено факти неправомірності судових рішень до колишніх військовополонених та членів їхніх сімей, які за умов, що були викликані бойовими обставинами, у подальшому безпідставно були засуджені як зрадники Батьківщини. Відмічено численні випадки беззаконного позбавлення волі громадян-репатріантів та представників релігійних сект. Узагальнено роботу комісій щодо зміцнення законності, відновлення в правах безпідставно репресованих, вирішення питання їхнього працевлаштування. Оцінено суб'єктивно-догматичні дії працівників правоохоронних органів при відновленні прав репресованих. У дослідженні визначено обставини, за якими республіканська, обласні комісії відмовляли в реабілітації репресованим, що були позбавлені волі у позасудовому порядку. Проведений аналіз дозволив відстежити перегляд архівно-слідчих справ за петиційним листуванням, роботу Прокуратури УРСР в частині залучення до реабілітаційних заходів працівників міських і районних прокуратур. Розкрито підходи не тільки кримінальної, але й політичної та публічної реабілітації за активної участі в цьому процесі громадських організацій. Дослідження юридичних аспектів відновлення в правах репресованих періоду хрущовської «відлиги» дозволило відстежити формування правової бази реабілітаційного процесу, відслідкувати зміни нормативного характеру щодо інформованості громадян про справжні причини смерті їхніх репресованих родичів.

Четвертий розділ «Характерні риси реабілітації у другій половині 1960;х-середині 1980;х рр.» відображає аналіз соціально-політичних явищ суспільного життя, лібералізацію політичних процесів щодо відновлення в правах жертв державного терору радянської доби, розкриває нормативно-правові підходи у розв’язанні питань соціального характеру безневинно репресованих.

У підрозділі 4.1 «Плани та реалії соціальної адаптації жертв політичних репресій» з’ясовано шляхи реалізації назрілих соціальних проблем працевлаштування, трудового стажу, пенсійного забезпечення з допомогою врегулювання правовідносин між реабілітованими, владними структурами та трудовими колективами. Проаналізувавши заходи реабілітаційного характеру зазначимо, що входження реабілітованих у русло соціальної адоптації проходило досить складно. Далеко не всі з них або їхніх родин мали змогу позачергово отримати житло, двомісячну грошову компенсацію, вирішити питання прописки за попереднім місцем проживання та працевлаштуватися за фахом. Навішані ярлики «ворог народу», «контрреволюціонер» ставали на перешкоді при розв’язанні зазначених проблем. Соціальні питання реабілітованих громадян в обсязі повернення незаконно конфіскованого майна зводилися до двох невирішених моментів: по-перше, величезний масштаб конфіскату; по-друге, відсутність необхідних документів для його оцінки. Ускладнення цих питань зумовлювалось не тільки відсутністю документальних матеріалів щодо конфіскованого майна у репресованих осіб, а й тим, що значна частина реабілітованих була засуджена позасудовими органами без належного оформлення документів, у тому числі актів опису та оцінки майна. Відстежено ускладнення з місцевою владою, які виникали при вирішенні цих проблем. Чиновники на місцях не переймалися проблемами реабілітованих, а трактували нормативні акти, виходячи із стереотипів власного бачення, що призводило до нарікань та невдоволень.

У судово-слідчій практиці, властивій радянській правовій системі, залишався домінуючим «обвинувальний підхід», а кожен факт відновлення в правах розглядався як плямування радянської юстиції. Через вісім років (28 вересня 1962 р.) після початку перегляду справ репресованих було поширене роз’яснення Державного комітету з питань праці та заробітної плати про призначення пенсій у зв’язку із втратою годувальника. Запропонована система пенсійного забезпечення не поширювалася на сім'ї репресованих позасудовими органами, що не забезпечувало врегулювання в однаковій мірі майнових та інших спадкових правовідносин сімей, які постраждали від репресивної політики тоталітарного режиму.

У підрозділі 4.2 «Своєрідність реабілітації громадян у західних областях УРСР» зосереджено увагу на роботі комісії, очолюваної К. Ворошиловим, яка мала внести пропозиції про звільнення окремих категорій спецпереселенців, не причетних до вчинення державних злочинів. Досліджено діяльність вищих політичних та державних органів, правоохоронних інстанцій щодо звільнення з ув’язнення репресованих із Західної України. Відзначено складність соціальної адаптації, яка виявлялася у недоброзичливих стосунках з місцевим населенням, конфліктних відносинах з місцевими органами влади через неможливість повернути конфісковане житло, складність працевлаштування, бюрократичні перешкоди в організації прописки за постійним місцем проживання та ідеологічні розбіжності в поглядах щодо облаштування суспільного життя. Означені обставини істотно вплинули на активізацію діяльності партійних комітетів західних областей щодо ініціювання перед ЦК КПУ та ЦК КПРС питання недоцільності повернення репресованих та висланих осіб у місця постійного проживання.

Досліджено обставини прийняття Президією Верховної Ради УРСР у лютому 1956 р. Указу «Про заборону колишнім керівникам і активним учасникам українського націоналістичного підпілля, які були засуджені і відбували покарання, повертатися в західні області Української РСР». Він сприяв судовим органам застосовувати до амністованих, у разі скоєння ними злочинів, як основну міру покарання, так і додаткову — заборону проживати в західних областях Української РСР з обов’язковим поселенням у віддалених місцевостях СРСР. Вивчена діяльність правоохоронних органів республіки, які на підставі статті 40 положення про паспортизацію провели виселення із Західної України звільнених з місць позбавлення волі націоналістичного контингенту в південні та східні регіони республіки.

Комісія ЦК Компартії України, очолювана другим секретарем ЦК М. Підгорним, та місцеві комісії західних областей України основним завданням передбачали заборону повернення до місць постійного проживання колишнім оунівцям та їх співчуваючим. Самовільне повернення розцінювалося облвиконкомами як злочин, що передбачав кримінальну відповідальність — примусове вислання до п’яти років. Радянська влада через комісії домоглася добровільного виїзду із західного регіону близько п’яти тисяч учасників націоналістичного підпілля, яким не передбачалося переміщення. Дії комісій у кінці 1950;х рр. помітно уповільнили повернення спецпоселенців та амністованих до західних областей України. Лише Укази Президії Верховної Ради СРСР від 7 січня 1960 р. «Про зняття обмежень з деяких категорій спецпоселенців», від 7 січня 1963 р. «Про зняття обмежень з спецпоселенців, які знаходилися раніше в націоналістичному підпіллі, колишніх торгівців, поміщиків, фабрикантів, висланих із Західної України, Молдавської РСР, Литовської РСР, Латвійської РСР, Естонської РСР» та від 6 грудня 1964 р. «Про знаття обмежень з деяких категорій спецпоселенців» фактично ліквідували спецпоселенство.

Підрозділ 4.3 «Реабілітація депортованих національних меншин УРСР» дає можливість відстежити упереджене ставлення вищого партійно-державного керівництва Союзу РСР, України, Узбекистану, Казахстану щодо повернення до Криму адміністративно висланих у 1944 р. національних меншин регіону.

Заборона повернення кримськотатарського населення на постійне місце проживання, позбавлення права компенсації конфіскованого майна відображена у масовій петиційній діяльності, мітингових, демонстраційних заходах і навіть у фактах суїциду як вияві протесту діям державної влади щодо заборони повернення депортованих на історичну батьківщину, поновлення Кримської автономії в складі УРСР. Обмеження конституційних прав репресованих народів Криму обумовлювалося діяльністю органів місцевої влади, які створювали штучні перепони у відновленні в правах адміністративно висланих.

Соціально-політична активність кримськотатарських спецпоселенців уможливила зняти огульні обвинувачення у зраді батьківщині депортованих в роки Вітчизняної війни. Постанова Президії Верховної Ради СРСР (вересень 1967 р.) дозволила сім'ям кримських татар проживати по всій території СРСР, окрім Криму. Намагаючись взяти під контроль процес переселення до Криму, державні інституції УРСР започаткували проведення переселення, використовуючи обмежений оргнабір переселенців, з подальшим їхнім працевлаштування в регіоні. Започатковані вищим керівництвом республіки заходи не розв’язували проблеми повернення депортованих. За період з 1968 по 1972 рр. до Криму за сприянням Державного комітету з використання трудових ресурсів повернулося лише 426 сімей. В областях республіки продовжувалось упереджене ставлення до громадян татарської національності, яким відмовляли в прописці, притягали до кримінальної відповідальності за порушення паспортного режиму, створюючи нестерпні умови для проживання. Започаткована у другій половині 1980;х рр. перебудова ініціювала роботу владних структур на вирішення соціально-економічних, житлово-побутових та національно-культурних запитів кримських татар та інших національних меншин регіону через діяльність комісії Верховної Ради СРСР та державної комісії з проблем кримськотатарського народу. Законодавчі та нормативні акти кінця 1980;х — початку 1990;х рр. позитивно сприяли розгляду реабілітаційних питань депортованих народів Криму.

У п’ятому розділі «Соціально-політичні проблеми реабілітації в умовах розбудови та розвитку незалежної України» досліджено відновлення правових, соціальних та політичних засад реабілітаційного процесу періоду перебудови і демократизації суспільства, розкрито діяльність державних органів України щодо подолання наслідків державного терору радянської доби та увічнення пам’яті жертв політичних репресій.

У підрозділі 5.1 «Поновлення в правах жертв державного терору наприкінці 1980;х рр.» з’ясовано підстави утворення комісій політбюро ЦК КПРС та Компартії України, порядок організації їх роботи щодо розгляду невідомих фактів, пов’язаних з репресіями. Проаналізовано систему політичної реабілітації, започатковану ЦК Компартії України, обкомами та Київським міськкомом партії, уперше запроваджену реабілітацію членів контрреволюційних «центрів», «союзів», «блоків» та «організацій».

Вивчено обставини, за якими Президія Верховної Ради СРСР визнала рішення «трійок», «колегій ОДПУ», «особливих нарад» НКВС-МДБ-МВС СРСР незаконними, такими, що обмежували права громадян, принижуючи людську гідність. Джерелознавчий аналіз дозволив узагальнити дію Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30 — 40-х і початку 50-х років», який активізував реабілітаційну роботу правоохоронних органів. Поширенню організаційних заходів щодо відновлення у правах репресованих сприяли комісії Верховної Ради УРСР та комісії обласних рад народних депутатів. У межах їх компетенції вирішувалися питання повернення конфіскованого майна або компенсація його вартості, організація медичного обслуговування, встановлення трудового стажу, пенсійного забезпечення, надання допомоги при вирішенні побутових проблем. Публікації на сторінках республіканської та місцевої преси прізвищ реабілітованих осіб започаткували публічну реабілітацію жертв сталінізму.

Запроваджені реабілітаційні заходи, діяльність комісії політбюро ЦК КПРС у 1987;1990 рр. уможливили визнати практику масових репресій та беззаконня 1930;1940;х і початку 1950;х рр. як злочин проти власного народу. Головна і непростима вина за ці масові злодіяння лягала безпосередньо на Сталіна та його оточення — Молотова, Кагановича, Ворошилова, Жданова та інших.

У підрозділі 5.2 «Діяльність органів державної влади України щодо реабілітації жертв політичних репресій» досліджено засади відновлення в правах жертв політичних репресій у незалежній Україні, передумови прийняття Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У роботі проаналізовано вітчизняне законодавство, яке забезпечує поновлення прав реабілітованим: повернення державних нагород, учених ступенів, пенсій, відшкодування реабілітованим заподіяних матеріальних збитків за кожен місяць позбавлення волі, повернення конфіскованого майна.

Узагальнено співпрацю Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України та органів МВС щодо розмежування повноважень у проведенні реабілітаційних заходів. Вивчена роль комісій місцевих рад з питань поновлення прав реабілітованих для відшкодування матеріальних збитків і виплати грошової компенсації. Аналіз реабілітаційних заходів дозволив розглянути практичні аспекти цього процесу, до якого були залучені соціальні, юридичні, фінансові інституції держави. Оцінюючи діяльність районних та міських комісій з питань поновлення прав реабілітованих, зауважимо, що в їх роботі з повернення конфіскованого майна або його компенсації спостерігалося консервативне ставлення до розгляду заяв реабілітованих або їх спадкоємців. Спрацьовував фактор суб'єктивності, а іноді небажання зрозуміти проблеми заявників. За цими обставинами комісії обласних рад виступали в ролі третейської сторони між заявниками та комісіями на місцях, об'єктивно розглядаючи суперечливі питання. Джерельний аналіз вітчизняного законодавства та нормативно-правових актів країн СНД про реабілітацію жертв політичних репресій уможливив відстежити правові прогалини у чинному законодавстві Україні, у якому впродовж 18 років не спостережено суттєвих змін та доповнень. Верховна Рада України жодного разу не спромоглася прийняти або внести зміни для вдосконалення чи усунення прогалин чинного законодавства з реабілітації жертв політичних репресій.

Суттєво спрощуючи порядок реабілітації, чинне законодавство України не передбачає реабілітацію дружин і дітей репресованих, які мали правові обмеження, учасників національно-визвольного руху та громадян, що були репресовані, але під вартою не перебували. У ньому не визначено комплексу морально-етичних проблем, що призвели до масового терору та геноциду українського народу в роки сталінського свавілля.

У підрозділі 5.3 «Увічнення пам’яті жертв політичних репресій — фактор подолання наслідків державного терору радянської доби» відображена діяльність громадянських об'єднань та організацій, сформованих у роки перебудови, які активно залучалися до процесів реабілітації. Зокрема, за клопотанням творчих спілок республіки, громадських організацій «Меморіал», «Спадщина», «Громада», «Зелене милосердя», «Небайдужі» у квітні 1995 р. був відкритий у Биківнянському лісі меморіал жертвам репресій. Ініціатива громадських об'єднань та організацій сприяла пожвавленню пошукової роботи з увічнення пам’яті жертв репресій та виявлення місць їхнього захоронення. На вимогу Уряду виконкоми місцевих рад, їхні комісії спільно з правоохоронними органами та громадськістю провели в усіх областях України виявлення місць захоронення жертв репресій, визнали їх офіційними кладовищами, де були споруджені меморіальні знаки та пам’ятники жертвам державного терору радянської доби. Реабілітаційні процеси отримали підтримку істориків-науковців. За їхньою ініціативою Верховна Рада, Кабінет Міністрів України ухвалили Державну програму підготовки багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Першим кроком у її реалізації став вихід у світ науково-публіцистичного журналу «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ», на сторінках якого друкувалися матеріали, які розкривали утаємнені документи терору, колективізації, розкуркулення, масових депортацій, голодоморів, переслідування інакомислячих, репресивних заходів щодо військовослужбовців, деформації суспільного розвитку країни та інші негативні прояви тоталітарної системи.

Нині українському суспільству повертаються забуті імена сотень тисяч громадян, яких знищила тоталітарна система. Обласними редакційними колегіями книг «Реабілітовані історією» встановлені імена репресованих громадян, які увічнені в 48 томах науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Реалізація Державної програми увічнення пам’яті жертв політичних репресій сприяє не тільки науковому пізнанню політичного тероризму радянської доби, але й є дієвим засобом морального очищення суспільства, уроком для наших майбутніх поколінь.

У висновках подано теоретичне узагальнення результатів заявленої проблематики, що дозволила виявити концептуальні підходи до відновлення в правах жертв терору радянської доби. Здійснене дослідження дозволяє стверджувати, що реабілітація жертв політичних репресій, започаткована «колективним керівництвом» після смерті Й. Сталіна, визначила вектор суспільного руху держави, який сприяв проведенню першого етапу відновлення в правах безневинно репресованих. Реабілітаційний процес, започаткований у 1954;1956 рр., проводився двома окремо створеними комісіями. Перша — сформована Президією ЦК КПРС у травні 1954 р., розглядала справи засуджених за «контрреволюційні злочини». Отримавши повноваження від скасування рішень аж до повної реабілітації засуджених, діяльність центральної та місцевих комісій набула особливого значення як за обсягом, так і за важливістю зібраних матеріалів, які були використані у доповіді М. Хрущова на ХХ з'їзді КПРС «Про культ особи та його наслідки». Сформована після з'їзду КПРС інша комісія Президії Верховної Ради СРСР за структурою і колом повноважень уподібнювалася попередній, розглядаючи питання звільнення осіб, які відбували покарання за політичні, посадові та господарські злочини.

Реабілітаційний процес започатковувався з нульового варіанту за повної відсутності нормативно-правових документів. За цих обставин центральні партійні органи санкціонували дозвіл державним структурам щодо прийняття нормативно-правових документів, які сприяли формуванню законодавчого пакету з проведення реабілітаційних заходів. Напрацьовані правові акти забезпечували врегулювання питань юридичної реабілітації репресованих, спецпоселенців, політемігрантів, колишніх військовослужбовців та куркулів, громадян, безпідставно висланих в адміністративному порядку, учасників націоналістичного підпілля, вояків озброєних націоналістичних формувань та репресованих народів.

Прагнучи до стабільної суспільно-політичної ситуації в республіці, партійно-державне керівництво негативно ставилося до рішень союзних інстанцій щодо дострокового та умовно-дострокового звільнення з місць ув’язнення українських націоналістів. Недоцільність їхнього повернення до місць постійного проживання зафіксовано в Указі Президії Верховної Ради УРСР від 9 листопада 1956 р., який забороняв засудженим і тим, хто відбув покарання, — керівникам і учасникам українського націоналістичного підпілля — повертатися до західних областей УРСР. Самовільне повернення каралося засланням за вироком суду на строк до 5 років, а за скоєння ними злочинів застосовувалися додаткові міри покарання — заслання та заборона проживати на території Української РСР. Найбільш слабкою ланкою у реалізації реабілітаційних заходів при перегляді кримінальних справ незаконно репресованих стали неузгоджені дії правоохоронних органів. У переважній більшості робочі групи комісій комплектувалися із працівників правоохоронних органів, що мали десять і більше років вислуги, а отже, були причетними до репресій післявоєнного періоду. Це спричиняло їх упереджене ставлення до репресованих. За цих обставин їм доводилося не продовжувати строки ув’язнення, а звільняти тих, кого в минулому вони визнавали «ворогами народу». Незважаючи на означені ускладнення в роботі комісій, набутий досвід був використаний у подальшій реабілітації, але їхня діяльність в загальнодержавному масштабі більше не практикувалася через низьку ефективність цієї форми роботи.

Реабілітацію, започатковану комісіями, необхідно вважати обмеженим відновленням в правах або так званою умовною реабілітацією. Здебільшого звільнення відбувалися на підставі перегляду кримінальних справ із встановленням нових строків ув’язнення за реально відбутими строками, а також звільнення з урахуванням нових політичних обставин. Зважаючи на правову оцінку, таке звільнення з місць ув’язнення без зняття судимості не може розцінюватися як реабілітація. Більше того, далеко не всі категорії репресованих громадян могли розраховувати на поновлення в правах. Без змін залишилося становище депортованого кримськотатарського населення, яке не могло погодитися із запровадженими репресивними заходами. Це ініціювало постійні петиційні звернення у вищі партійно-державні інстанції з проханням про повернення на свою історичну батьківщину.

Партійно-державна еліта, яка розпочала й очолила реабілітацію, зробила її вибірковою та обмеженою, контролюючи масштаби проведення, приймаючи рішення щодо таємничості цього процесу. У період хрущовської «відлиги» відновлення в правах репресованих носило закритий характер. Мало місце вибіркове притягнення до відповідальності окремих працівників НКВС, МДБ та інших органів, причетних до масових репресій, фальсифікації кримінальних справ, незаконних методів ведення слідства. Пройшовши страшні поневіряння ГУТАБу, звільнені з ув’язнення наштовхувалися на різноманітні перешкоди, які чинили офіційні інстанції. Складно проходило об'єднання сімей, оскільки тривалий строк ув’язнення змінював життя родин, що ускладнювало соціальну адаптацію реабілітованих. Повернення до нормальних умов життя їм давалось досить важко, за час ув’язнення більшість з них втратила все: житло, майно, роботу, суспільний статус. Ці проблеми держава прагнула врегулювати прийняттям нормативно-правових актів, але відсутність досконалої правової бази та згортання на початку 1960;х рр. реабілітаційних заходів не сприяли вирішенню питань соціальної адаптації. За цих умов право на повернення майна або відшкодування його вартості мала лише незначна частина реабілітованих, репресивні дії до яких визнавалися незаконними.

Хрущовська «відлига» демонтувала механізм масових репресій, послабила страх, який охоплював суспільство впродовж десятиліть. Заходи відновлення у правах проводилися не послідовно, без належного правового забезпечення і досить обмежено. Для багатьох репресованих, звільнених з ув’язнення, спецпоселення, довелося очікувати офіційної реабілітації понад три десятиріччя.

Наступний етап реабілітації жертв політичних репресій характеризувався як прояв процесу суспільного розвитку держави і здійснювався в період перебудови та демократизації за рішеннями партійно-державних органів. Законодавчі нормативні документи, зокрема Указ Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи щодо відновлення справедливості до жертв репресій, які мали місце в період 30−40-х і початку 50-х років», визнав рішення позасудових органів «трійок» НКВС-УНКВС, колегій ОДПУ і «особливих нарад» НКВС-МДБ-МВС СРСР антиконституційними, а громадян, репресованих цими позасудовими інституціями, включаючи осіб, засуджених за втечу з місць спецпоселення, — реабілітованими. На місцях у регіонах репресивні заходи забезпечили комісії, сформовані з представників правоохоронних органів, які впродовж 1988;початку 1990 рр. реабілітували понад 180 тисяч громадян республіки. Відновлення в правах репресованих у кінці 1980;х рр. засвідчило про недосконалість союзного законодавства стосовно захищеності й пільг реабілітованих, правову обмеженість місцевих реабілітаційних комісій, нескоординованість в діяльності правоохоронних органів та органів соціального захисту населення при реалізації реабілітаційних заходів.

Із прийняттям у 1991 р. Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» розпочався третій етап реабілітації, у якому брали активну участь не лише правоохоронні органи республіки, а й ради народних депутатів. Поряд із Законом був прийнятий цілий ряд нормативно-правових актів, що комплексно вирішували сукупні питання відновлення в правах різних категорій репресованих: виплату грошових компенсацій, повернення конфіскованого або вилученого майна, нараховування пенсій, надання пільг, відновлення трудового стажу, повернення державних та урядових нагород. Значна робота була проведена стосовно відновлення прав депортованих і репресованих народів. Близько 260 тисяч депортованих осіб, із яких переважна більшість кримських татар, повернувшись в Україну, набули громадянство.

Третій етап відновлення прав безневинно засуджених означив проблеми недосконалості нормативно-правової бази. Прийнятий Закон України мав компромісний характер. На жаль, упродовж наступних 18 років до чинного законодавства майже не вносилися зміни та доповнення, що негативно позначилося на окремих недосконалих статтях Закону, наступних правових актах щодо повного відновлення в правах репресованих громадян. Нині чинна редакція Закону не задовільняє потреб колишніх репресованих громадян і суспільства в цілому. У ньому не повною мірою визначений комплекс морально-етичних проблем, що призвели до масового терору проти українського народу. Не визначено ролі і міри моральної та матеріальної відповідальності держави та конкретних осіб за скоєні злочини. Виявлено ряд положень, які не відповідають рівню соціального захисту колишніх політичних в’язнів. Ті зміни, які були внесені в Закон про реабілітацію, не покращили, а навпаки, погіршили матеріальне становище реабілітованих громадян. Це відстежується не лише з компенсаційними виплатами вартості вилученого майна, а й доплатами до пенсій за перебування в концтаборах, висланні, які при визначенні розміру відшкодування не відповідають вимогам розумності і справедливості, не компенсують ні моральної, ні матеріальної шкоди, заподіяної тоталітарним режимом в роки сталінського свавілля.

На сьогоднішній день за Законом «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» невиправдано звужене коло осіб, які підлягають реабілітації. Чинне законодавство не передбачає виплати компенсацій громадянам, що були відправлені на заслання, виселення та спецпоселення або мали інші обмеження прав і свобод. У процесі формування демократичної держави настала необхідність компенсаційних виплат всім громадянам, які постраждали від впливу сталінського беззаконня та свавілля, незалежно від підстав, за якими вони були репресовані. До них необхідно віднести дітей репресованих, які зазнали різних форм утиску як родичі «ворогів народу». Пройшовши через поневіряння та страждання, вони заслуговують на те, щоб у змінах до чинного законодавства була виділена категорія осіб, «потерпілих від політичних репресій», із конкретними соціальними гарантіями.

На сьогодні Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» — найбільш недосконалий серед аналогічних законів, ухвалених у країнах СНД. Державні органи зобов’язані проявити особливу турботу до жертв державного терору, врахувати проблеми, які мають місце у забезпеченні прав репресованих громадян для їхнього вирішення, оскільки процес реабілітації жертв політичних репресій далеко ще не завершений.