Створення й еволюція спеціалізованих органів керівництва зафронтовою розвідувально-диверсійною роботою

У міру збільшення окупованої території та масштабів розвідувально-диверсійної діяльності в тилу ворога, на основі Особливої групи наказом НКВС СРСР № 1 435 від 3 жовтня 1941 р. створили 2-й відділ НКВС СРСР із безпосереднім підпорядкуванням главі відомства. Він складався з 16 відділень, 14 з яких були регіональними підрозділами з організації розвідувально-диверсійної роботи за кордоном у регіонах, котрі безпосередньо примикали до театру бойових дій, а також у районах можливого нападу потенційного ворога (передовсім Японії, Туреччини).

Водночас 10 листопада 1941 р. у складі відділу запровадили прифронтове відділення із завданням координації спеціальної діяльності за лінією фронту 4-х відділів республіканських НКВС та окремих обласних УНКВС. 18 січня 1942 р. 2-й відділ НКВС СРСР реорганізували в 4-те управління (зафронтова робота) НКВС СРСР на чолі з генералом П. Судоплатовим (із відтворенням наркомату державної безпеки СРСР у 1943 р. цей підрозділ перейшов до складу НКДБ СРСР і союзних республік)тол. — М.: Мысль, 1991. — С. 130−131, 140−141.

" Руйнування тилів ворога та організація агентурної розвідки на окупованій противником території" , — так у службових документах стисло визначалася місія зафронтового управління 41.

Згадані 4-ті підрозділи НКВС-УНКВС-НКДБ-УНКДБ та їх зафронтові формування впродовж війни слугували провідним інструментом таємного протиборства агресору (у квітні 1942 р. 4-й відділ НКВС УРСР було реорганізовано у 4-те управління). Наказ НКВС СРСР № 1 151 від 25 серпня 1941 р. покладав на 4-ті відділи НКВС-УНКВС, зокрема, організацію партизанського руху (цей напрям діяльності розглянемо окремо), завдання керівництва діяльністю диверсійних груп, та затвердив Положення про роботу 4-х відділів НКВС-УНКВС прифронтових областей. 4-ті відділи було створено в п’ятнадцяти обласних управліннях НКВС УРСР, а невеликі оперативні групи від 4-го управління запроваджувалися при штабах 6-ї, 38-ї, 40-ї, 12-ї, 18-ї та 56-ї армій, що діяли на Південному напрямі радянсько-німецького фронту.

Відповідно до нормативного документа, 4-ті підрозділи НКВС-УНКВС мали здійснювати організацію агентурної та військової розвідки в районах вірогідних дій партизанських загонів і диверсійних груп у тилу противника, керувати діяльністю диверсійних груп, проводити розвідувальне опитування військовополонених, взаємодіяти при цьому з органами військової контррозвідки НКВС, армійським командуванням, партійними організаціями та органами влади 42.

Після утворення 4-го управління НКВС СРСР було уточнено завдання спецпідрозділу із зафронтової роботи та визначено функціональну спрямованість його апарату. Затверджене наказом НКВС СРСР № 1 124 від 1 червня І942 р. «Положення про роботу 4-х відділів НКВС-УНКВС республік, країв та областей» покладало на них функцію «організації й керівництва агентурно-розвідувальною та диверсійною діяльністю в тилу противника», збирання військово-політичної інформації про становище на окупованій території. Встановлювалося, що здобута інформація про розвідувальні та інші спеціальні органи противника, антиурядову («антирадянську») діяльність політичних організацій, становище в релігійній сфері та інші значущі відомості мала передаватися до контррозвідувального та секретно-політичного відділів НКВС-УНКВС.

Серед провідних завдань спецпідрозділу визначалися:

• • створення нелегальних резидентур у населених пунктах на окупованій території та забезпечення надійного зв’язку з ними;
• • відновлення взаємодії з найбільш цінною та перевіреною агентурою на окупованій території;
• • запровадження агентури в розвідувальні, адміністративні органи противника, антирадянські організації;
• 40 Советские органы государственной безопасности в Великой Отечественной войне. — Т. II. — С. 257−258.
• • підбір та перекидання за лінію фронту кваліфікованої агентури й просування її до Німеччини, інших європейських країн;
• • формування та направлення за лінію фронту розвідувально-диверсійних груп, маршрутної агентури;
• • забезпечення зафронтових формувань зброєю, матеріалами для диверсій, засобами зв’язку тощо.

Пропонувалася типова функціональна структура апарату 4-х підрозділів (відділів):

• • 1-ше відділення: запровадження й керівництво діяльністю агентури в розвідувальних та адміністративних органах противника, антирадянських організаціях, підбір негласних оперативних джерел для виведення на територію ворожих держав;
• • 2-ге відділення: створення нелегальних резидентур у важливих населених пунктах на окупованій території, відновлення зв’язку з раніше залишеною там агентурою НКВС, агентурна робота на найбільш потенційно загрозливих напрямах;
• • 3-тє відділення: формування й керівництво роботою розвідувально-диверсійних і спеціальних груп;
• • 4-те відділення: матеріально-технічне забезпечення розвідувально-диверсійної роботи, оперативна техніка тощо;
• • секретаріат, облікова група Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України (далі - ГДА МВС України), ф. 45, оп. 1, спр. 102, арк. 67−69 зв.

Безпосередньо у складі 4-го управління НКВС УРСР перший відділ займався розвідувально-диверсійною роботою на теренах країн-сателітів Німеччини або окупованих нею держав Східної Європи; другий організовував зафронтову роботу на тимчасово окупованій території; третій відділ займався розгортанням партизанських формувань (до передачі їх у підпорядкування Українського штабу партизанського руху в липні 1942 р.) та їх оперативним забезпеченням Деятельность органов государственной безопасности в годы Великой Отечественной войны (1941;1945 гг.): Сб. док. и мат. — М.: ВКШ КГБ при СМ СССР, 1964. — С. 320.

Позитивні зміни у становищі на фронтах, міжнародній та військово-політичній обстановці, поступове звільнення окупованої території призводили й до корегування функцій і структури 4-го управління — тепер уже у складі Наркомату державної безпеки УРСР. Відповідно до затвердженого очільником НКДБ УРСР С. Савченком 16 жовтня 1943 р. положення, функції відділів управління (начальник — майор держбезпеки Сидоров) визначалися таким чином:

• • перший відділ: керівництво оперативними групами в тилу противника, запровадження агентури в розвідувальні й контр-розвідувальні органи, адміністративно-політичні установи ворога на окупованій території, створення оперативних позицій у підпіллі ОУН, у Російській визвольній армії («власівці»), робота у середовищі «церковників і сектантів» ;
• • другий відділ: організація диверсійно-терористичної роботи («Д» і «Т», як ці заходи позначалися у відомчих документах), ведення розслідування за фактами зради агентури 4-го управління, допит військовополонених, керівництво 4-ми підрозділами УНКДБ;
• • третій відділ: матеріально-технічне забезпечення агентурнооперативної роботи, оперативний облік, інформаційна робота, оперативна техніка та виготовлення документів прикриття 45.

До кінця війни функціональна структура 4-го управління зазнавала нових змін (для їх детального дослідження поки що бракує виявлених документів). До дня перемоги управління підійшло зі штатом у 124 одиниці. Він включав начальника та двох його заступників, секретаріат, чотири функціональних відділи. Судячи з наявних звітних матеріалів 46, на завершальному етапі війни організацією та виведенням спецформувань у тил противника (переважно вже — за кордон) займався 3-й відділ (начальник — майор Єфремов, три відділення, 28 штатних посад), а 4-й відділ зосередив функції радіозв'язку, оперативного перекладу та матеріального забезпечення 47.

До основних видів власне зафронтових оперативних формувань НКВС-НКДБ відносилися:

• • агентурно-оперативні групи, або ж спецгрупи (3−5 агентів органів держбезпеки, що пройшли певну підготовку для дій у близькому тилу з розвідувальними завданнями);
• • оперативно-чекістські, або ж розвідувально-диверсійні групи (5−8 кадрових співробітників держбезпеки, які виводилися за лінію фронту для організації розвідувально-диверсійної роботи з позицій, як правило, партизанських загонів);
• • оперативно-чекістські групи спеціального призначення (1015 і більше співробітників НКВС-НКДБ, виведених на територію іноземних держав для виконання спеціальних розвідувально-диверсійних завдань);
• • оперативно-чекістські бази або загони (озброєні формування з кадрових співробітників, агентів органів держбезпеки, партизанів, чисельністю до 100 й більше осіб, які вели активну диверсійно-терористичну боротьбу на комунікаціях, проти важливих об'єктів противника, слугували основою для формування партизанських сил тощо). Крім того, на бази зафронтових (або закордонних) спецгруп виводилися агенти-одинаки (невеличкі групи) — кваліфіковані негласні помічники, що отримали спеціальні розвідувальні чи терористичні завдання.

Опергрупи, як правило, включали командира, його заступника з розвідувально-диверсійної роботи, комісара, 1−2 радистів-шифрувальників, медика, оперативних працівників, перевірених агентів. Загалом НКВС-НКДБ УРСР за роки війни створили 135 подібних формувань (7500 учасників)8.

Серед провідних завдань зафронтових оперативних формувань можна визначити:

• *у сфері розвідувальної роботи: збирання та передача командуванню Червоної армії інформації про дислокацію, чисельність, озброєння, штаби військ противника, систему постачання, а також про спеціальні, каральні, адміністративні органи окупаційного режиму, формування колабораціоністів тощо;
• • щодо диверсійної роботи: порушення нормальної роботи прифронтових і тилових комунікацій ворога, виведення з ладу військових та промислових об'єктів, запасів стратегічних матеріалів, організація спецпропаганди тощо;
• • у ділянці контррозвідувальної роботи: виявлення та вивчення форм і методів роботи органів розвідки й контррозвідки агресорів, їх карально-поліцейських структур, запровадження в них власної агентури, розклад зсередини пронімецьких формувань колабораціоністів, контррозвідувальний захист партизанських формувань тощо Коровин В. В. Деятельность оперативных групп органов государственной безопасности в тылу противника в годы Великой Отечественной войны. — М.: ВШ КГБ, 1968. — С. 7; Его же. Советские органы государственной безопасности в годы Великой Отечественной войны 19 411 945 гг. — С. 14.