Материалы з вивчення езотеричної традиції у Росії початку ХІХ століття: А. Ф. Лабзін і «Сіонський вісник»

Материалы вивчення езотеричної традиції у Росії на початку ХІХ століття: А. Ф. Лабзін і «Сіонський вісник».

В кінці XVIII — початку ХІХ ст. Росія має надзвичайне захоплення будь-якого роду quasi-мистическими, а точніше, теософскими і езотеричними навчаннями (1). Зазвичай, інтерес до таких вченням зокрема у періоди соціальних ломок та катаклізми, коли руйнуються стійкі ідеали, коли старі парадигми не задають людині стійкою системи бачення світу, відповідно до якої міг успішно здійснювати свою життєдіяльність (2). Саме такою перехідним періодом, і був кордон століть, що супроводжувався грізними і трагічними подіями. У умовах в дворянському утвореному суспільстві затверджуються нові ідеали й цінності. Духовно шукає частина російського дворянства (і взагалі освіченого російського суспільства), будучи слабко з спадщиною Православної традиції, з одного боку, і пересиченим матеріалістичними і атеїстичними ідеями, з іншого, звернулася до теософським і езотеричним вченням. Причому у деяких випадках звернення до езотериці було наслідком прагнення елітарною частини російського суспільства придбати нетрадиційні форми духовно-идеологического впливу іншим людям, до невидимою влади, для отримання специфічного емпіричного досвіду. З іншого боку, звернення до эзотеризму не вимагало радикального заперечення церковності. Росіяни адепти таємного знання на більшості своєму розглядали свої організації, як доповнення до офіційній Церкві. Вони був у тій чи іншій ступеня церковними людьми, але були цілком задоволені офіційним богослов’ям. На теософські і езотеричні вчення вони дивилися як на справжнє христианство.

Становление эзотеризма у Росії посідає останню третину XVIII в., а першої чверті наступного століття вже спостерігається його незвичайний розквіт. Саме тоді, по справедливому зауваженню М. Про. Гершензона, він «царював усюди, і його вплив падало на літературу, педагогіку, живопис, архітектуру». Це «була справжнісінька, могутнє громадське рух, одно увлекавшее і наївні, і просвещеннейшие уми» (3). Послідовників було багато. Але навіть серед них однією з значних був А. Ф. Лабзін (4). До езотеричного руху він приєднався ще з часів навчання у Московському університеті під впливом відомого мистика-масона Шварца, якому він зобов’язаний був усім своїм світоглядом. Після закриття московських масонських лож А. Ф. Лабзін переїхав до Петербурга. Перед від'їздом його з Москви з ним стався випадок, коли він бачив особливе прояв Промислу, який його спрямовує шляхом проповіді, для підняття упалої релігії. Розмовляючи з однією невіруючих, А. Ф. Лабзін з однієї разу звернув його за шлях істини і заодно з такою переконливістю, що той зненавидів все земне, висловив бажання віддати усе своє маєток наставнику і піти у монастир. «Подія це, — свідчить саме А. Ф. Лабзін, — сталося раптом, коли звернений, ні обратитель ні малейшаго або не мали у тому наміри України і що вони разом був у лазні. Воно так разюче захопив самого чинного особи, що знову підтвердив обітницю свій, і за цьому мимоволі якось вирвалися у нього слова молитви: „не ввери мя людському предстательству“; і тому, він тут подав обіцянку віддатися так волі Вышняго, щоб не шукати нічого земного, але нижче шукати чийогось покровительства; та випадок цей представився йому такою святынею, що не тільки засумнівався зректися пропозиції свого приятеля, але з захотів прийняти ні малейшаго від цього через те спокутування, нижче жодній іншій послуги» (5). Але час для пропаганди езотеричних навчань було несприятливе. Лише початку ХІХ століття він розгорнув активнейшую літературну і религиозно-просветительскую діяльність, завдяки якому він став однією з головних діячів російського езотеричного руху на початку ХІХ в. У частковості, з 1801 р. А. Ф. Лабзін почав видавати книжки містичного змісту, у яких бачив могутній засіб поширення у суспільстві істинних, по її думки, знань і понять про «внутрішньої» церкви. У тому числі твори До. Эккартсгаузена «Подорож младаго Костиса від Сходу до Полудня» (СПб., 1801), «Найважливіші ієрогліфи для человеческаго серця» (СПб., 1803), «Наставляння мудраго випробуваному другу» (СПб., 1803), «Хмару над святилищем, чи щось таке, про чого горда філософія і марити не сміє» (СПб., 1804), «Ночі, чи розмови мудраго з іншим» (М., 1804), «Ключ до таїнств натури» (СПб., 1804). З іншого боку, А. Ф. Лабзін видавав твори Ю. Штиллинга «Пригоди по смерті» (СПб., 1805), Пуарата «Освічений пастух, чи духовний розмова одного благочестиваго священика з пастухом, у якому відкриваються дивныя таємниці божественної і таємничої премудрості, являемой Божий чистим і простим душам» (СПб., 1806) і ще.

Успех цих видань серед любителів містичних творів з одного боку, з другого — свідомість необхідності боротися з книжками «спокусливими і розпусними» спонукали А. Ф. Лабзина зробити видання «християнського журналу». У історії російського езотеричного руху «Сіонський вісник» займає дуже важливе місце. Дослідники не безпідставно вважають це журнал головним і найбільш виразним органом російського эзотеризма, яким найзручніше і навіть повніше можна вивчати все відмітні боку останнього (6). Але література, присвячена історії «Сионского вісника» нечисленна (7). Що ж до фактів та соціальні обставини, які стосуються роботі над журналом та її закриття 1806 р., всі вони залишаються маловідомими. У зв’язку з цим величезну зацікавленість представляють листи А. Ф. Лабзина до Д. П. Руничу, які у СР РНБ (8). Вони охоплюють значний період її життя відомого релігійного видавця, письменника і як журналіста. Листи дуже інформативні і місткі. Вони розкривають самі різні боки життя і А. Ф. Лабзина, зокрема дозволяють реконструювати історію підготовки й видання «Сионского вісника» в 1806 р.

Судя з листів, бажання зайнятися релігійної журналістикою оформилося у А. Ф. Лабзина до осені 1805 р. (9). На той час він заручився обіцянкою старшого цензора І. Про. Тимковского сприяти його підприємству. Знаючи, як багато клопоту може представитися їм, вони розраховували «на благість уряду і політичну волю, яку дарує воно головам і серцям», і вважали, що «побоювання, інший час дуже докладне, нині здадуть вже зайве; що кожному дозволено приносити користь своїм соотчичам, ніж хто може; що у християнської нації християнинові про християнстві разсуждать і можна, і хіба проти онаго, а чи не на користь онаго, писати заборонено можливо» (10). Проте, боючись зустріти перешкоди для виданні журналу із боку духовної влади й духовної цензури, А. Ф. Лабзін домігся те, що одержала дозвіл Творця друкувати його із дозволу цензури громадянської, і ще, що цензурувати це видання призначили І. Про. Тимковский (11).

С початку роботи була багато. Треба було аналізувати дуже багато релігійної літератури, переводити численні твори західноєвропейських релігійних письменників. Як зазначав сам А. Ф. Лабзін, «журнал вимагає … близько 3 аркушів друкованих щотижня, отже, аркушів 10 письмових на тиждень» (12). Проте помічники працювали повільно. Значні труднощі доставляли і друкарські працівники. Тому А. Ф. Лабзін, стурбований долею свого дітища, вимушено брав значну частину підготовчої роботи. У листі Д. П. Руничу він писав: «Я примушений і переписувати їм сам, з відділенням кожної літери і із правильною ея зображенням, щоб З не брали за Є, і Ю за [ять]; бо як все вимагає швидкості тим більше; кого ж це дати, усі йде у довгу шухляду, то мимоволі переписуєш сам. Я сміливо можу сказати, що не лише пишу, а й переписую більше, аніж мої брр. разом» (13). З іншого боку, гостро вставали фінансових проблемах, оскільки журнал вимагав більш 3000 рублів. У розпачі А. Ф. Лабзін вигукував: «Ці гроші хоч народи, помічників немає» (14). Щоправда, ще залишалася надія «набрати передплатників побільше, щоб хоч не зовсім розоритися». За розрахунками А. Ф. Лабзина, «на журнал потрібно щоб підписалося щонайменше 400 людина, щоб не на шкоду був» (15).

Впрочем, попри труднощі, робота рухалася. Наприкінці жовтня 1805 р. А. Ф. Лабзін вже підготував «prospectus про Журналі» (16). А до початку грудня з’явилися і перші передплатники. Допоміг І. У. Лопухін, який замовив собі 10 примірників і надіслав А. Ф. Лабзину 400 крб. З іншого боку, за його рекомендацією єпископ Калузький Феофилакт підписався поки що не 30 примірників (17). Однак у Петербурзі зв’язку з майбутнім виходом «Сионского вісника» ажіотажу немає. Так, з листа Д. П. Руничу від 5 грудня 1805 р. дізнаємося, що саме вдалося зібрати лише 100 рублів (18). У цій ситуації А. Ф. Лабзін був дуже схвильований. Однак у смуток не впадав. Адже, нехай повільно, але підписку журнал тривала. І середині грудня підписалося ще кількох людей, серед яких були князь І. З. Гагарін і кілька невідомих. Усього 4 людини. Звісно, особливого задоволення це доставляло, тому А. Ф. Лабзін у наступному листі Д. П. Руничу цілком справедливе обурювався у своїх знайомих, яких робив закидів у бажання отримати журнал задарма. З іншого боку, окремі передплатники викликали в нього занепокоєння та занепокоєння. Приклад цього — поява серед передплатників графа У. П. Кочубея, колишнього, як відомо, міністром внутрішніх справ. Проявлявший особливу обережність А. Ф. Лабзін був цьому «і був і радий» (19).

Между тим, до кінця грудня перше число журналу був готовий. Про що А. Ф. Лабзін не забарився повідомити Д. П. Руничу у листі від 26 грудня 1805, у якому писав: «Продовжуючи посилки мої на твого імені, з завтрашнею почтою перепроваджу знову до тобі стос, що складається із перших місяців Сионского Журналу Пана Мисаилова. За раздачею майбутніх там примірників за підписами, так інші віддай в газетну експедицію для розсилки подписавшимся, яких число такі малі, що і те кількість, яке я тепер посилаю, дуже велике. Але якби сталося, щоб після виходу цього першого місяця стали бути мисливці, і примірників надісланих не дістало: то я прошу оббирати у моїх знайомих, які відразу ж знову їх отримають. Гадаю, що ви Січень отримаєте саме у день Нового року: і тут вийде колись, як знайомих 1-го, а незнайомих з крамниці 2 числа. Ф. Мисаилову хочеться, щоб місяці тривали [нрзб.]. Тим більше що в нього та лютий майже готовий» (20). Це відволікало поганих думок. Оптимізму додалося. А. Ф. Лабзін продовжував працювати із завидною ентузіазмом. Протягом січня він зробив лютневий номер «Сионского вісника» і надіслав його Руничу, одночасно цікавлячись тим, як прийняли часопис на Москві (21). У зв’язку з цим А. Ф. Лабзін наполегливо просив Д. П. Рунича повідомити йому щось з цього приводу. Судячи з всьому, звістки йшла з Москви були позитивними (22). Зацікавлення журналу зростав, що, звісно, надихало А. Ф. Лабзина подальшу роботу. У протягом лютого підготував березневий номер, про яку писав: «Який то видасться нашим Березень? У ньому пиесы все статечні, ніби між іншим вміщена пиеса і вами перекладена. Якщо й Березень з рук зійде, то перемога Мисаилова буде досконала, complete, хоч і нині він здобув славну над сопостатом» (23). Надії справдилися. Успіх випав повний. І А. Ф. Лабзін большє нє соромився давати високі оцінки свого дітища. Так не без гордості писав у тому, «що такого християнського журналу і в нємцов (у французів ніколи й не бувало) не було», і й тому він «може становити, вже становить, епоху в моральному ході нашої Батьківщини» (24).

Но радіти залишалося недовго. Над журналом вже нависла загроза закриття. Воно смешивало містиків з ілюмінатами, про які йшлося із жахом, як «про лютих революціонерів і анітрохи із нею не церемонилось. З іншого боку, І. А. Поздеев активно поширював чутки проти своїх ворогів у масонському русі, ніж підігрівав і посилював такі настрої уряду. Так говорив про виключення «магами» з масонства І. У. Лопухіна, критикував видання А. Ф. Лабзина, звинувачував М. І. Невзорова в публікації «таємних» масонських робіт на сторінках «Друга юнацтва». Але головне удар І. А. Поздеев і його прихильники завдали своїм ворогам завдяки «викриття» графа Т. Лещица-Грабянки і його суспільства «Народ Божий», яких обвинувачували у «какомагии» (25). Через війну, графа Т. Лещицу-Грабянку, який проповідував у Петербурзі нове ієрусалимське царство і увлекавшего своїм натхненним дурницею безліч представників знаті, заарештували (26). А що вийшла переклад твори Ю. Штиллинга «Туга по вітчизні» заборонили (27). Водночас у березні 1806 р. його підняли і питання «Сионском Віснику» і після довгого багатомісячного розгляду журнал був закрыт.

Список литературы

1. Попри ретельне і систематичне вивчення сутності эзотеризма, як своєрідного культурно-історичного явища, даний феномен залишається загадкою, невизначеним, а часом сприймається чимось туманне, загадкове і наприкінці кінців таємниче і невідоме. У результаті сучасної науці «під і тим самим терміном різні автори, залежно від контексту, розуміють самі різні явища. Розкид точок зору представляє широку палітру думок приблизно про одне і тому самому колі явищ. Частина визначень належить немає суті, а функцій эзотеризма і формам його прояви». Що ж до справжнього дослідження, у ньому під эзотеризмом ми розуміємо культурно-історичне явище, у тому числі у собі так звану «окультну філософію» епохи Ренесансу і його пізніші напрями, серед яких алхімія, парацельсианство, розенкрейцерство, християнська каббала, різноманітні теософські і иллюминистские течії, і навіть спіритизм і окультизм. У основі сучасного наукового вивчення західноєвропейського эзотеризма лежить визначення, відповідно до що у центрі уваги дослідників перебувають ряд специфічних історичних течій і сучасних напрямів в західно-європейської культурі.

Подробнее про эзотеризме див.: Luc Benoist. L «ésotérisme. Paris, 1975; Riffard Pierre A. L'Ésotérisme. Paris, 1990; Fevre A. L'ésotérisme, Paris, 1992; Idem. Acces to Western Esotericism. Albany, 1994; Western Esotericism and the Science of Religion. Louvain, 1998; Hanegraaff W. J. Some Remarks on the Study of Western Esotericism // internet Про езотеричної традиції в Росії межі XVIII-ХІХ ст. див.: Терновский Ф. Матеріали для історії містицизму в Росії (Записки К.А. Лохвицького) // ТКДА. 1863. Т.3. С.161−203; Галахов А. Д. Огляд містичної літератури за царювання імператора Олександра 1 // ЖМНП. 1875. № 11. С.87−175; Пипін О.Н. Релігійні руху при Олександра 1. Пг., 1916 (новий. вид. СПб., 2000); Виницкий І.Ю. Микола Гоголь гаряче і Загроз Световостоков (До джерел «ідеї ревізора») // Зап. літератури. Вересень-жовтень. 1996. С.167−194; Кондаков Ю. Е. Духовно-религиозная політика Олександра 1 і російська православна опозиція (1801−1825). СПб., 1998; Федоров А. А. Європейська містична традиція, і російська філософська думку (остання третину XVIII — перша третину ХІХ століття). Нижній Новгород, 2001.

2. Курносов Ю. У. Эзотеризм як культурно-історичний феномен: Автореф. … канд. філософ. наук. М., 1997. З. 24.

3. Гершензон М. Про. Чаадаєв. М., 2000. З. 32.

4. Про життя і її творчості А. Ф. Лабзина див.: Бессонов П. А. Ф. Лабзін: (Литературно-биографический нарис) // Російський архів. 1866. № 6; Дубровин М. Ф. Наші мистики-сектанты: (А. Ф. Лабзін та її журнал «Сіонський вісник») // Російська старовина. 1894. № 9−12; 1895. № 1−2; Державін М. А. «Учень мудрості»: (А. Ф. Лабзін та її літературна діяльність) // Історичний вісник. 1912. № 7; Модзалевський Б. Л. Олександре Федоровичу Лабзін. СПб., 1904.

5. Сіонський Вісник. Лист видавця «Сионского Вісника» А. Ф. Лабзина до М. М. Новосильцеву // Російський архів. 1908. Кн. 2. № 7. З. 036.

6. Див.: Галахов А. Д. Огляд містичної літератури за царювання імператора Олександра 1 // Журнал міністерства народної освіти. 1875. № 11. З. 94.

7. Див.: Бессонов П. А. Ф. Лабзін: (Литературно-биографический нарис) // Російський архів. 1866. № 6; Дубровин М. Ф. Наші мистики-сектанты: (А. Ф. Лабзін та її журнал «Сіонський вісник») // Російська старовина. 1894. № 9−12; 1895. № 1−2; Державін М. А. «Учень мудрості»: (А. Ф. Лабзін та її літературна діяльність) // Історичний вісник. 1912. № 7.

8. СР РНБ. Ф.656. буд. 22.

9. Саме там. Л. 73 об.

10. Модзалевський Б. Л. Олександре Федоровичу Лабзін. З. 20−21.

11. Саме там. З. 21.

12. СР РНБ. Ф. 656. № 22. Л. 75.

13. Саме там. Л. 75 об.

14. Саме там. Л. 75.

15. Саме там. Л. 75.

16. Саме там. Л. 80 об.

17. Саме там. Л. 87 про — 88.

18. Саме там. Л. 88.

19. Саме там. Л. 90.

20. Саме там. Л. 95.

21. Саме там. Л. 103.

22. Саме там. Л. 104.

23. Саме там. Л. 109 про. — 110.

24. Саме там. 114−114 об.

25. Див.: Серков А.І. Історія російського масонства. СПб., 2000. З. 61.

26. Про Грабянке див.: Лонгинов М. М. Одне з магиков ХУШ століття // Російський вісник. 1860. Т. 28. Кн. 1−2. С.579−603.

27. Див: Лубяновский Ф. П. Спогади // Російський архів. 1872. Вып.3−4. Стб. 488−491.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.