Вступ. 
Порівняльна ефективність протифіброзної терапії у хворих на хронічний гепатит С до і після завершення противірусної терапії

За даними ВООЗ, близько 1 млрд. людей у світі інфіковані вірусами гепатитів В або С [1, 2]. Враховуючи значну розповсюдженість і часті несприятливі наслідки цих інфекцій, проблема їх терапії є важливим завданням практичної охорони здоров’я [2, 3].

До недавнього часу основними засобами етіотропної терапії для таких пацієнтів були препарати інтерферону (ІФН) [2]. При застосуванні усталених схем лікування, основу яких складали препарати пегільованого інтерферону, забезпечували високу частоту виліковування пацієнтів з різними генотипами вірусу — аж до 8590% при назначені потрійної терапії [4]. Але як виявилося сьогодні, чи не основний позитивний ефект від тривалого застосування препаратів інтерферону полягав у потужному протифіброзному впливі. Доведено, що таке лікування забезпечувало регрес явищ фіброзу у значної частини хворих [5, 6, 7], особливо у випадку своєчасної діагностики гепатиту і короткого часового проміжку між формуванням хронічного процесу у печінці та початком інтерферонотерапії.

Поява принципово нових безінтерферонових схем лікування забезпечила безпрецедентне зростання частоти виліковування при різкому зниженні частоти побічних ефектів і скороченні тривалості лікування. Але при цьому виявилося, що новітні етіотропні засоби, зокрема — інгібітори протеаз і полімераз, практично позбавлені протифіброзного впливу. Саме тому проблема моніторування змін у печінці після завершення противірусної терапії та можливості корекції таких змін знову набули актуальності.

У випадку досягнення стійкої вірусологічної відповіді дуже часто пацієнт виходить з поля зору лікаря-інфекціоніста, а фіброзні зміни у печінці залишаються і продовжують прогресувати. У першу чергу це стосується хворих з вираженим фіброзом. Нажаль, на сьогодні не існує єдиної стратегії лікування таких пацієнтів. Одним із розповсюджених варіантів є тактика вичікування. Проте такий підхід не забезпечує позитивного клінічного і лабораторного ефекту, у той же час має суттєві недоліки, особливо при наявності супутніх захворювань і станів — цукрового діабету, метаболічного синдрому, ожиріння, патології щитоподібної залози тощо [5, 6, 7].

Саме тому у більшості таких випадків призначають найрізноманітніші схеми лікування на основі гепатопротекторів. У деяких з них (біофлавоноїдні препарати) є доведений вплив на цитоліз, у інших — ще й виражений вплив на фібротичні процеси і баланс цитокінів (амінокислотні гепатопротектори, урсодезоксихолева кислота). Натомість є дані про те, що застосування деяких гепатопротекторів метаболічного ряду жодним чином не впливає на фібротичні процеси у печінці або навіть можуть їх пришвидшити [8−14].

З метою дослідження протифіброзного впливу гепатопротекторів у хворих на хронічний гепатит С до і після завершення противірусного лікування ми вивчали результати призначення гепатопротекторного препарату біциклол.