Загострення ситуації в українських селах

Ситуація загострилася уже в липні 1932 року і щодалі погіршувалася. Український уряд намагався час від часу вносити деякі незначні поліпшення, хоча б для того, щоб надати можливість тим, хто безпосередньо працював у полі, і далі працювати. У липні український ЦК наказав доставляти хліб і рибу в райони, вже уражені голодом, і давати їх тільки тим, хто дійсно працював у полі. Деякі сільські урядовці давали їжу всім, хто голодував. Подібні кроки дістали різку оцінку вищого партійного керівництва. Газета «Вісті» охарактеризувала їх як «марнування хліба та риби» .

Оголошено про другу чергу заготівель, хоча тепер уже заготовляти не було чого. На перше листопада план нових заготівель Україна виконала лише на 41 відсоток.

Люди вже вмирали. Але Москва, яка ні на крок не відступала від своїх вимог, понеслася у справжній вир голодового терору, безжалісно прискорюючи швидкість цього гону.

Українська преса друкувала одне за другим повідомлення про страти «куркулів», які «систематично крали зерно». В Харківській області судами винесено 50 смертних вироків, в Одеській — 3. Переважно це були справи про крадіжку колгоспного зерна, хоча одне подружжя стратили за якусь конкретно не визначену крадіжку. Газета «Пролетарська правда» повідомила про те, що в селі Новоселиця на Житомирщині одного селянина засудили до розстрілу лише за те, що в нього знайшли 10 кг колосків, які назбирала в полі його десятирічна донька. Одну жінку заарештували разом із сином за спробу зжати трохи власного жита.

Відомі випадки, коли подібні «злочини» розглядалися за іншими, хоч й не менш суворими, законами. В селі Мала Лепетуха поблизу Запоріжжя кількох селян стратили лише за те, що вони поїли м’ясо похованого коня. Подібних прикладів можна було б навести чимало.

Місцеві провідники партійне-державного курсу, звичайно, не терпіли від голоду, оскільки отримували добрі пайки. Кращі з них часом давали їжу селянам, але загалом типовим було таке ставлення: «Нічого з того путящого не буде, якщо жалість зробити пужалном. Треба навчитися годувати себе, навіть якщо інші вмирають з голоду». Результатом кожного разу було те що «майже всі люди в нашому селі опухли з голоду, за винятком голови колгоспу, бригадирів та активістів» .

Як у місті, так і на селі розквітала пишним цвітом брутальність, яку офіційно заохочували або навіть зробили частиною ідеології. Один із працівників Харківського тракторного заводу був свідком того, як відмовили в праці старій людині: «Геть звідси, старий. Йди собі в поле і там здихай!» .

Кожні два тижні бригади активістів робили повні офіційні обшуки. Врешті у селян забирали навіть горох, картоплю та буряки. Наявність цих продуктів викликала підозріння, що сім'я ще не голодує. Тоді активісти влаштовували особливо дбайливий обшук, припускаючи приховування якоїсь їжі.

Існує чимало відомостей про брутальних бригадирів, які наполягали на тому, щоб відносити вмираючих, так само як і мертвих, на цвинтар, аби уникнути зайвого клопоту .

Один із активістів пригадує: «Я чув, як діти душилися, задихалися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, — він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю.

Уже наприкінці листопада 1932 року в Україні траплялися випадки стихійних селянських виступів і тимчасового розпуску колгоспів. Селян особливо розлючувало і викликало в них бунтівничі настрої те, що зерна було вдосталь. Часто воно знаходилося на відстані кількох кілометрів від того місця, де вони голодували.

Були численні повідомлення про бунти, з єдиною метою — дістатися до зерна на зерносховищах або до картоплі в ґуральнях. У більшості випадків вкрай знесиленим людям це не вдавалося. Як зазначав очевидець тих подій, «це сталося тоді, коли люди були голодні, але ще мали сили» .

З наближенням зими становище села погіршувалося все більше і більше. З 20-го листопада за розпорядженням українського уряду селянам колгоспникам зовсім перестали видавати зерно в оплату вироблених ними трудоднів. Пояснювалося, що цей захід матиме чинність до тих пір, аж поки Україна не виконає державний план по заготівлі зерна. Незважаючи на всі зусилля партійного керівництва наприкінці 1932 року на заготівельні пункти було доставлено лише 71,8% плану. Сталіну та його прибічникам здавалося, що Україна не хоче виконувати державних планів заготівель зерна, що її слід примусити, і вони звернулися до крайніх заходів тиску на українську владу.

Партійні кадри, що зазнали чималої чистки, знов послали на село для боротьби проти селян, що вмирали з голоду.

Люди вмирали всю зиму, але всі документи засвідчують, що масове вимирання села розпочалося фактично на початку березня 1933 року.

" Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи. Вони не могли втримати сечі і тепер геть усе начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно і робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу «локшини», і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп’яхи, проліски, іванчай, амарант та кропиву ." .