Перші вибори до Дрогобицької повітової ради 1867 р. (до 150-річчя місцевого самоврядування Галичини)

Перші вибори до Дрогобицької повітової ради 1867 р. (до 150-річчя місцевого самоврядування Галичини)

Автор акцентує на історії Дрогобицької повітової ради, вперше обраної 1867 р. Тоді ж намісник Аґенор Ґолуховський скасував 11 мандатів українських депутатів, а коли їх переобрали, більшість знову скасувала мандат Миколи Антоневича, викладача історії та географії місцевої гімназії й (водночас) депутата Дрогобицької міської ради і члена міської управи. Його повноваження затвердили лише після других додаткових виборів 1868 р., які супроводжувалися вуличними сутичками, погромами, зокрема — помешкання самого М. Антоневича. 1873 р. його обрали депутатом Галицького сейму й австрійського парламенту, колектив гімназії підтримав його кандидатуру на посаду директора. Призначення директором Томи Баревича (1874) спонукало ще й гострий конфлікт між ним та маґістратом Дрогобича. Відтак намісник гр. А. Ґолуховський розв’язав міську раду Дрогобича, переніс М. Антоневича до Перемишля, тому той був змушений скласти мандат і до повітової ради.

Доповідь написана на підставі матеріалів, зібраних Іваном Левицьким, що зберігаються в відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, й присвячена ювілеєві місцевого самоврядування Галичини. Цей 150-літній ювілей залишився непоміченим ні громадськістю, ані науковою спільнотою.

Впродовж 19−22 березня 1866 р. Галицький крайовий сейм ухвалив серію законів про громадське самоврядування, зокрема — «Закон про громади». 12 серпня того ж року цей пакет отримав цісарську санкцію. Невдовзі відбулися вибори, внаслідок яких почали функціонувати повітові та міські ради — вперше в історії всієї України. Відтоді вважалося, що самоврядування Галичини становить одну велику мережу з Сеймом на чолі, а її основою є місцеві (сільські та міські) ради. Наступного 1867 р. уряд монархії санкціонував ще й адміністративну реформу, яка поділила край на повіти, відповідно до згаданого закону. Хоч з істотними модифікаціями та відмінностями, система місцевого самоврядування діяла неперервно і в міжвоєнний польський, і в радянський період, і є ключовою ланкою адміністративної системи сучасної Української Держави.

Що реформа управління Австро-Угорської монархії виявилася вдалою, зараз свідчить передовсім приваблива архітектура багатьох міст не лише Львова, а й Дрогобича, Івано-Франківська, Коломиї, Самбора, Стрия. Властиво, вони були розбудовані саме тоді. Статистика розвитку окремих міст після ухвалення «Закону про громади» іноді вражає. Так, коли 1867 р. містечко Рудки отримало статус повітового центру його населення становило бл. 1700 осіб, а 1900 р. — 3268; 1880 р. доходи міської управи становили лише 1900 золотих ринських, 1910 р. — 23 000 корон!

Доповідь написана на основі матеріалів про Миколу Антоневича, зібраних Іваном Омеляновичем Левицьким для словника про видатних галичан (так званий «словник Левицького»).

Кожна повітова рада, в тому числі Дрогобицького повіту, складалася з 26 депутатів, які обиралися в чотирьох куріях: великих землевласників, промисловців і підприємців, міській і сільській. Перша виборча кампанія на Дрогобиччині відзначалася згуртованістю української громадськості, внаслідок чого всі 12 мандатів сільської курії здобули русини. Серед них був також молодий заступник учителя Дрогобицької гімназії Микола Антоневич.

Микола Антоневич (25.12.1840, Незвисько, тепер Городенківського району Івано-Франківської обл. — 10.07.1919, Львів) — племінник Якова Головацького, педагог, парламентарій, історик, мемуарист. Депутат Галицького сейму в 1873—1876, 18 821 895 рр. та австрійського парламенту в 1873—1879 рр. Народився у сім'ї пароха с. Рожнів (нині Косівського р-ну Івано-Франківської обл.) дрібношляхетського походження. Навчався на теологічному факультеті Віденського університету, 1864 р. склав докторат філософії. З 1865 р. — заступник учителя гімназії у Перемишлі, з 1866 р. — Дрогобицької гімназії, де викладав історію та географію. З 1867 р. — депутат Дрогобицької міської, повітової ради і член маґістрату й повітової управи. У 1874−1900 рр. — професор гімназії в Перемишлі.

Спочатку М. Антоневича обрали депутатом міської ради. Там молодий учитель виступив з промовою по-українському — вперше за всю історію Дрогобицького маґістрату. Це справило велике враження, а газета «Dziennik Lwowski» обізвала його за це `мерзенним агітатором і поганим учителем. М. Антоневич подав на газету до суду. Варто зауважити, що він так і не зміг знайти адвоката, який би спромігся відстоювати його права українською. Тоді заходився студіювати австрійське право і сам захищав себе в суді. Процес він виграв. Відтак М. Антоневич став чи не найпопулярнішим дрогобицьким політиком свого часу.

Очевидно, чисельна й згуртована українська фракція щойно обраної ради Дрогобицького повіту претендувала на локальний провід. Тож рада розпочала діяльність у той спосіб, що більшість скасувала мандат М. Антоневича. Як повідомляла львівська газета «Слово» в лютому 1868 р., русини запротестували — вони покинули залу нарад та склали скарги в Крайову управу (виконавчий орган Галицького сейму), намісництво та міністерство внутрішніх справ. Крайова управа підтвердила скасування мандату М. Антоневича, дрогобицький староста (керівник урядової адміністрації) відповів, що австрійський уряд не уповноважений втручатися в компетенції органів місцевого самоврядування, а 3 лютого 1868 р. намісник не лише підтвердив скасування мандату М. Антоневича, а й скасував мандати ще десяти депутатів сільської курії: отців Василя Гапановича, Юрія Кміцикевича, Олександра Париловича, Антонія Чапельського, селян Данила Іванишіва, Йосифа Кравціва, Сеня Кулинича, Сеня Мотуса, Михайла Пожаковского й Федя Терлецького (зауважу, що Й. Кравців водночас був депутатом Галицького сейму). самоврядування міський рада антоневич.

29 лютого того ж року внаслідок повторних виборів М. Антоневича й усіх десяти інших депутатів Дрогобицької повітової ради, мандати яких скасував намісник, обрали повторно. Проте вже на першому засіданні 26 березня 1868 р. більшість знову піддала сумніву мандат М. Антоневича, бо він водночас був депутатом міської ради та членом міської управи. Намісництво призначило нові вибори 27 травня: зі 160 присутніх виборців (вибори були двоступеневі) 146 проголосували за М. Антоневича, в тому числі його єдиний конкурент селянин Літинський. І лише цього разу повітова рада затвердила мандат М. Антоневича одноголосно. 1870 р. його знову вибрали до повітової ради, а 1873 р. М. Антоневич переміг на виборах до Галицького сейму в дрогобицькій міській курії (один випадок з трьох за всю історію Галичини; як правило, українські депутати здобували мандати в сільській курії). М. Антоневич набрав 440 голосів із 726, а його конкурент І. Ясінський — 276. Після оголошення результатів прихильники кандидатів на посольський мандат побилися, в помешканні М. Антоневича вибили шиби, вночі підпалено три єврейські будинки. Щоб припинити погроми, староста, крім жандармів, залучив військо.

Очевидно, сеймовий мандат істотно посилив позиції М. Антоневича в ґімназії. А оскільки того ж року він виборов ще й мандат депутата Палати Послів австрійського парламенту, 1874 р. її колектив підтримав його кандидатуру на посаду директора. Проте намісник А. Ґолуховський не допустив його номінації, призначивши на цю посаду сполонізованого русина Тому Баревича. Нового директора Дрогобицький маґістрат не сприйняв. Ворогування з Т. Баревичем спровокувало черговий скандал: Т. Баревич не пустив до гімназії депутацію міської ради на чолі з бурґомістром. Міська рада поскаржилася в міністерство освіти. Відтак А. Ґолуховський був змушений звільнити Т. Баревича, проте водночас надав йому статус почесного громадянина Дрогобича, розв’язав міську раду і переніс М. Антоневича до Перемишля!

Переїхавши до Перемишля, діяльний український політик, зрозуміло, склав мандати до Дрогобицької міської та повітової рад. З його переїздом пов’язане також поступове згасання активності української громадськості Дрогобицького повіту. Як згадував Іван Макух, ще один призабутий уродженець Дрогобиччини (уродженець Мельників Долішніх, присілок с. Верхній Дорожів; депутат Галицького сейму в 1908;1914 рр., заступник голови української фракції, обирався також до австрійського парламенту, де виконував повноваження заступника голови Української парламентської репрезентації, міністр внутрішніх справ ЗУНР), «Місто Дрогобич за моїх часів [навчався в Дрогобицькій гімназії в 1887—1892 рр.] справляло враження українсько-єврейського міста. Великі передмістя були українські, а середмістя було єврейське. Поляків, поза урядниками та професорами, було мало, хіба трохи було ремісників (шевців, кравців, різників), але між ними також було багато українців, особливо було багато українців бондарів і різників-м'ясарів». Проте у зв’язку з інтенсивною індустріалізацією краю та спонуканою нею міграцією Дрогобич швидко полонізувався. Серед іншого, про це свідчить статистика представництва Дрогобицького повіту в Галицькому сеймі: якщо від самого початку тут незмінно перемагали русини, то на двох останніх виборах (1908, 1914) — граф Францішек Замойський.

Насамкінець зауважу, що з Дрогобичем були пов’язані також рідний брат Миколи Антоневича Володимир та сестра Марія. За фахом Володимир Антоневич був лікарем, у 1879−1884 рр. — військовий лікар. Мав приватний кабінет у Дрогобичі в 18 841 898 рр., був ініціатором спорудження будинку для бурси ім. Івана Хрестителя. У 1898 р. переїхав до Стрия, де вступив до товариства «Просвіта» та обирався заступником голови «Руського казина». Розпочинаючи з 1886 р., Марія Антоневич (у заміжжі Тихович) впродовж дев’яти років керувала дрогобицькою філією «Народної Торгівлі». 1895 року переїхала до Вижниці, де провадила склепик. У Дрогобичі також доживала віку їхня мати, Марта Антоневич, вдова рожнівського пароха, яка померла тут 1890 р. на 71 році життя.

Перебравшись до Перемишля, М. Антоневич був змушений покінчити з кар'єрою дрогобицького локального політика. Старійшина Братства св. Миколая, голова «Бесіди» та комітету для збору фондів на Дівочий інститут у Перемишлі, почесний член Общества ім. М. Качковського і інших москвофільських товариств вже не обирався ні до міської, ані повітової рад. Сконцентрувався на Галицькому сеймі. Один з найактивніших і найздібніших сеймових політиків; відзначався неабиякою енергією, а його промови — сміливістю, діловитістю та ерудицією, завзятий борець з «новою ерою» (польсько-українською угодою 1890−1894 рр.). Неодноразово претендував на мандат члена Галицької крайової управи (виконавчого органу Галицького сейму, істеблішмент Галичини). Під час Першої світової війни інтернований в австрійському концентраційному таборі Талєргоф. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

• 1 Галька І. О раді повітовій і повітові Виділі, о Соймі краевом і краевом Виділі і о Державной Думі / Ігнатій Галька. Львов: Издания Общества ім. Качковского, книжечка за месяц апрель, 1883; Левицький К. Наш закон громадський або які ми маєм права і повинності в громаді / Кость Левицький. — У Львові: Коштом і заходом товариства «Просвіта», ч.119, 1889.
• 2 Кірсанова О. Рудки / О. Кірсанова // Історія міст і сіл Львівської Української РСР. Львівська область. — К., 1970. — С. 663−664.
• 3 Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів. — Ф. 167. — Оп. ІІ. — Спр. 55 (Микола Антоневич). — 146 арк.
• 4 Чорновол І. Забутий учитель І. Франка. Микола Антоневич — професор і посол на сейм / Ігор Чорновол // Перемишль і Перемиська земля протягом віків. — Том 2: Збірник наукових праць та матеріалів Міжнародної наукової конференції. Перемишль, 14−15 листопада 1998 р. / Ред. C. Заброварний. — Перемишль — Львів, 2001. — C. 185−192; Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму / Ігор Чорновол. — Львів, 2010. — С. 116−117.
• 5 [Антоневич М — ?]. Д-р Николай Антоневич, професор гимназии в Перемышли и посол соймовый / [Микола Антоневич — ?]. — Львов: накладом «Русской Рады», б.р.в. — 4 с. Тут же — його графічний портрет. Портрет М. Антоневича пензля Т. Копистинського: Купчинська Л. Творчість Теофіла Копистинського у контексті розвитку образотворчого мистецтва західноукраїнських земель другої половини XIX — початку XX століть / Лариса Купчинська. — Львів — Філадельфія, 2009.
• 6 Слово, 1868. — № 12.
• 7 Тиміш Л. Йосип Кравців з Вороблевич — депутат Галицького крайового сейму і Дрогобицької повітової ради / Лідія Тиміш // Дрогобицький краєзнавчий збірник. — Вип. 14−15. — Дрогобич, 2011. — С. 251−254.
• 8 Слово, 1868. — № 16.
• 9 Слово, 1868. — № 27.
• 10 Слово, 1868. — № 51.
• 11 Слово, 1868. — № 100.
• 12 Слово, 1870. — № 88.
• 13 Из Дрогобыча. Выборы и депутация до Львова // Слово, 1873. — № 12.
• 14 Слово, 1873. — № 128, 129.
• 15 Слово, 1874. — № 134.
• 16 Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. — С. 155−156.
• 17 Макух І. На народній службі. Спогади / Іван Макух. — К., 2001. — С. 15.
• 18 Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. — С. 97.
• 19 Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів (далі - ЛНБ). — Ф. 167. — Оп. ІІ. — Спр. 53. — Володимир Антоневич. — 8 арк.
• 20 ЛНБ. — Ф. 167. — Оп. ІІ. — Спр. 54 (Антоневич (Тихович) Марія). — 3 арк.
• 21 Червоная Русь, 1890. — № 45.
• 22 Чорновол І. Польсько-українська угода 1890−1894 рр. / Ігор Чорновол. — Львів, 2000. — С. 15, 93, 126, 149, 161, 162, 175, 181, 183, 191−193, 198, 200.
• 23 Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861−1901. Нарис з історії українського парламентаризму / Ігор Чорновол. — Львів, 2002. — С. 6, 41, 47, 48, 56, 58, 72, 135, 159, 160, 163, 165−167, 170, 171, 182, 183, 187, 189, 193, 201−203, 207, 209, 210, 227, 235−236, 246.
• 24 Студинський К. Іван Франко і товариші в соціалістичнім процесі 1878 р. / Кирило Студинський // Україна, 1926. — Кн. 6. — С. 83.