Титуловане дворянство Акерманського повіту

Титуловане дворянство Акерманського повіту

На підставі нових архівних документів (що зберігаються в Ізмаїльському архіві) та опублікованих джерел розглядається історія діяльності представників князівських дворянських родин Гагаріних-Стурдз, О. Толстої, Волконських в Акерманському повіті Бессарабської губернії протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Проаналізовано майновий стан титулованих родин, їх участь в громадському житті регіону, в виборчих процесах початку ХХ ст. щодо участі в роботі юридичних установ краю в якості присяжних засідателів та начальників земських ділянок. Доведено, що титуловане дворянство, не зважаючи на короткотривале перебування в своїх маєтках у Акерманському повіті, брало активну участь в наданні меценатської та благодійної допомоги, в організації та підтримці освітніх закладів регіону, відкритті та утриманні лікарень.

Протягом XVIIпочатку ХХ ст. дворянство в Російській імперії було основним станом держави. На плечах аристократів лежало державне та міське управління, земські та громадські органи, цивільна та військова служба. За своїм правовим статусом дворянство поділялося на спадкове та особисте. Різниця тут очевидна — спадкові дворяни могли передати свій ранг нащадкам, особисті дворяни цього зробити не могли. Окрім цих основних категорій, в дворянському середовищі існували більш привілейовані, більш престижні категорії. Як правило, представники цієї групи аристократів були записані до V частини родовідних книг, яка мала назву «Титуловане дворянство», або до VI частини -«Стародавні шляхетні дворянські роди (мали докази приналежності до стану до 1685 р.)». В Росії давність дворянського роду вважалася більш почесною, ніж титули, хоча з меркантильної точки зору ніяких переваг не надавала. Наприкінці ХІХ ст. у Російській імперії існувало 830 титулованих родів: близько 200 княжих, 1 рід принців, 1 — герцогський. Сюди потрібно додати 154 графські родини, 3 родини маркізів; 239 родин баронів[16, с.52].

Цілком зрозуміло, що більшість представників цих категорій мешкали в столицях, центральних губерніях імперії, або в Криму. Землі південної частини Бессарабії не входили до зони особливої уваги титулованого дворянства. Однак нам вдалося відшукати деякі князівські родини, які були безпосередньо пов’язані з історією Акерманського повіту (сучасний Білгород-Дністровський район Одеської області).

Чому саме Акерманський повіт? Після 1878 р., коли південна частина Бессарабії була в черговий раз включена до складу Російської імперії, в адміністративному відношенні ця територія входила (повністю або частково) до складу трьох повітів: Акерманського, Бендерського, Ізмаїльського. Щодо Ізмаїльського повіту — чисельність представників дворянського стану тут була мінімальною, при цьому більшість з дворян були людьми військовими, які тимчасово перебували на цих землях. Тому в Ізмаїльському повіті ніколи не існувало своєї дворянської корпоративної організації та свого повітового предводителя дворянства. В Акерманському та Бендерському повітах стан справ був інший. Дворянство Бендерського та Акерманського повітів отримало своїх предводителів (а відтак і станову організацію) лише в середині ХІХ ст. З 1872 по 1893 рр., у зв’язку з малою чисельністю дворянства, корпоративна організація аристократів південних районів Бессарабії існувала у вигляді окружного об'єднання Акерманського та Бендерського повітів. Починаючи з 1893 р., дворянство цих повітів розділилося на окремі корпоративні організації зі своїми предводителями. Порівнюючи показники щодо кількості дворян в цих повітах, можемо констатувати, що безперечним лідером був Акерманський повіт.

В нашій статті, на підставі архівних та опублікованих матеріалів, ми спробуємо з’ясувати місце та роль у провінційному житті Бессарабського краю представників титулованих шляхетних родин. Дослідження проблем дворянської історії дозволить нам краще зрозуміти зміни в розвитку економіки краю, вплив аристократів на громадське та культурне життя регіону.

Окремі наукові розвідки, які б характеризували становище титулованого дворянства в південнобессарабських повітах, сьогодні відсутні. Є кілька публікацій краєзнавчого характеру, опубліковані на сторінках електронних видань, які носять скоріше за все характер журналістських розслідувань. Звернення автора даної статті до архівних документів дозволить підняти завісу таємничості стосовно окремих періодів життя та діяльності представників дворянства імперії.

На землях Південної України знайшли свою другу батьківщину представники відомого дворянського роду — князів Гагаріних, так звана «одеська гілка». Григорій Євгенович Гагарін народився 29.07.1839 р. в Одесі. Він належав до княжого роду Гагаріних-Стурдз, що походив від Євгена Григоровича Гагаріна (1811−1886), одруженого на дочці князя Олександра Стурдзи [2, с. 66−68]. Царським указом від 31.03.1848 р. № 22 151 маєтку Манзирь (Стурдзени) Бендерського повіту Бессарабської губернії Олександра Скарлатовича Стурдзи (його рід було внесено до V частини родовідної книги Бессарабської губернії в 1844.

р.) було надано статус майорату [12, с. 223−224]. Як нам відомо, майорат це така законодавча норма, яка забороняє поділ земельного наділу (помістя) між нащадками — іншими словами неподільний маєток.

Умовою успадкування цього маєтку було поєднання свого прізвища з прізвищем князя Стурдзи та користування об'єднаним гербом. Цікаво, що герб княжого роду Гагаріних-Стурдз умовно поділяється на дві частини: з правого боку Гагарінський герб (роду Стародубських князів) — щит, поділений на чотири частини; в лівій частині гербового щита — герб роду Стурдз, який складався з двох вертикальних площин. Гербовий щит розміщено на розвернутій горностаєвій княжій мантії, його довершує княжа корона. Під щитом написано девіз роду «utroqueclaresctrtpulchrum» — з одного та з іншого боку блищати прекрасно (іншими словами — під час миру та на війні - подвигами) [3, с.112].

Відповідно до заповіту князя Олександра Стурдзи майорат повинен був перейти у власність його старшого онука князя Григорія Євгеновича Гагаріна (відповідний указ Сената було видано 07.10.1848 р., № 764). Григорія Євгеновича Гагаріна-Стурдзу було записано до V частини родовідної книги Московської губернії (указ Сената 28.12.1887, № 138). Григорій Євгенович у 1867 р. одружився з Ганною-Констанцією (Ганна Ігнатівна) Млодецькою (Молодецькою), яка була старша за чоловіка на два роки. В 1869 р. у них народилася донька Ганна Григорівна, княжна Гагаріна-Стурдза. В матеріалах Ізмаїльського архіву нами було знайдено цікавий лист, датований груднем 1898 р. та написаний особисто Григорієм Євгеновичем на ім'я повітового предводителя дворянства А. М. Томачинського, в якому князь вибачався за неможливість взяти участь у дворянських і земських зборах через причину хвороби своєї єдиної доньки [10, арк. 134].

Відставний поручик (20.02.1859), гласний Бендерського повітового земства та Бессарабського губернського земства, помічник піклувальника (1871— 1882) і піклувальник (з 18.12.1882) Одеської Стурдзівської богадільні сердобольних сестер [2, с. 6668]; почесний мировий суддя Акерманського повіту (1896−1899) [7, арк.8−9]; гласний ХХV засідання (1898) Акерманського повітового земського зібрання [5, арк. 8; 6, арк. 72]; почесний мировий суддя Бендерського повіту (1899−1902) [7, арк. 29]; гласний Одеської міської думи, дійсний статський радник, кавалер орденів Св. Володимира (4 ст.), Св. Ганни (2 ст.), Св. Станіслава (2 ст.). — ось далеко не повний перелік етапів життя Григорія Євгеновича Гагаріна-Стурдзи.

Архівні документи дозволили нам уточнити деякі з наведених фактів. Так, ми з’ясували, що князь Гагарін-Стурдза перебував почесним мировим суддею Бендерського округу з 1869 по 1883 рр. і наказом по Міністерству Юстиції від 1.10.1878 р. за № 39 його було запрошено до участі в Бендерському повітовому присутствії з селянських справ, яке він очолював до 1883 р. [7, арк. 31]. У відповідності до тогочасного законодавства дворянство імперії мало право брати участь у вирішенні дворянських справ (вибори, збори тощо) або по безпосередньому праву (яке підтверджувалось наявністю власності в даній губернії або певним розміром прибутку), або через уповноважених (в основному це стосувалося малолітніх дітей спадкових дворян або жінок цієї ж категорії). В нашому випадку цікаво, що Григорій Євгенович Гагарін-Стурдза мав це право відразу по двох повітах Бессарабської губернії - по Бендерському та Акерманському[6, арк. 71−72].

Помер Г.Є. Гагарін-Стурдза в липні 1903 р. у віці 64 років. Його було поховано при Воскресенській церкві на Середньому Фонтані в Одесі, де знаходився склеп князів Гагаріних-Стурдз та невеличкий цвинтар. В часи радянської влади церква була закрита, а в родинному склепі князів було облаштовано … кімнату сміху (!!!). На сьогодні на місці склепу та частині цвинтаря побудовано нову церкву Марії Магдалини.

Земельні маєтності Григорія Євгеновича Гагаріна-Стурдзи були розташовані на території Бендерського (урочище Манзирь) та Акерманського повітів. Щодо земель в Бендерському повіті, вони дісталися Григорію Євгеновичу в спадок від діда (разом з прізвищем Стурдзи). Окрім цього, в Бендерському повіті Григорію Євгеновичу належав хутір Арс. В межах Акерманського повіту князь мав 4 000 дес. землі, які були придбані після 1861 р. та наприкінці ХІХ ст. знаходилися під заставою по вексельних платежах за 60 000 руб. 10, арк. 3, 18]. Разом з дружиною Ганною Ігнатівною Гагарін-Стурдза мав досить значні володіння в Одесі: чотири будинки (вул. Катерининська № 8, Сабанєєв міст № 1 і 5, Казармений провулок), дачі на Малому Фонтані (сучасний Французький бульвар) [15, с. 23].

У другій половині ХІХ ст. в Акерманському повіті знаходилися також земельні володіння графині Толстої. На підставі аналізу архівних документів нам вдалося з’ясувати, що мова йде про графиню Олександру Валеріанівну, яка на той час мешкала вже в Лондоні. 1898 р. Акерманський повітовий предводитель дворянства звернувся до всіх земських начальників повіту з проханням надіслати інформацію про маєтності дворян повіту. 4 березня цього ж року надійшов лист від начальника 4-ї земської дільниці (Плахтіївська волость), в якому повідомлялося, що «…маєтки Мала Балакчель, Валеріанівка 1-а, Валеріанівка 2-а; хутори Канбер, Кашкалат; селище Сарата належать саме графині Олександрі Толстой» [10, арк. 34].

Приблизно через місяць повітовому предводителю Томачинському надійшов лист від Георгія Антоновича Гіллісаголовного управляючого маєтками графині. Цікаво, що в місті Кілія на той час діяло Головне управління маєтками Олександри Стангоп графині Толстой. Управляючий Гілліс повідомляв, що графиня мешкає в Лондоні разом із чоловіком Філіпом Стангопом, прийняла англійське громадянство, а в документах підписується «Олександра Валеріанівна уроджена графиня Канкрін, за першого чоловіка графиня Толстая, за другого Стангоп» [10, арк. 36].

Таким чином, акерманська графиня — це Олександра (Олександрина) Канкрін, яка народилася 1856 р. Її батьком був граф Валеріан Єгорович (ВалеріанМіхаель) Канкрінгенерал-майор та генералкрігскомісар Військового міністерства. Мати Олександри — баронеса Ольга Олександрівна Сталь фон Гольштейн[14, с. 524]. Першим чоловіком Олександри був граф Матвій Іванович Толстой, корнет Кавалергардського полку. Другим — Філіп-Джеймс Стенхоуп (Stanhope), барон Уердейл (Weardale).

Незважаючи на те, що графиня постійно мешкала за кордоном, вона брала активну участь у житті регіону, що виражалося в доволі значних благодійних внесках на справи освіти та охорони здоров’я. Так, в Акермані з 1872 р. почала роботу жіноча прогімназія, яка в 1895 р. отримала статус гімназії та назву — Павловська жіноча гімназія. Як і в більшості інших навчальних закладів, у прогімназії діяла Піклувальна рада, яка складалася з 7 осіб. Постійними членами ради були директор чоловічої гімназії, начальниця жіночої прогімназії, почесна піклувальниця. Останню обирали з найбільш відомих і знаних мешканок регіону. В 1883 р. саме графиня Олександра Валеріанівна Толстая була почесною піклувальницею закладу.

Як ми вже згадували, в місті Кілія розташовувалося Головне управління маєтками Олександри Стангоп графині Толстой, яке контролювало значну частину експортних операцій з зерном. Графиня Олександра дбала не лише про зростання прибутків. Благодійність була однією з чеснот аристократки: вона профінансувала будівництво чоловічого трикласного училища, міської лікарні. На сьогодні будинок училище не зберігся, його було зруйновано під час будівництва нової школи. А лікарня й донині - визначальне благо для Кілії. Старожили згадували, що лікарня славилася на всю округу своїми теплими та світлими палатами, відмінним персоналом, ідеальною чистотою. В прийомному покої висів портрет графині, перед яким, як перед іконою, горіла лампада, а у вазі влітку та взимку стояв букет живих роз… [13].

Графиня мала нерухомість і в Одесі. Так, довідник домовласників Одеси Фельдеберга за 1902;1903 рр. зазначає графиню як власницю будинку в Сабанєєвському провулку [15, с.23]. На жаль, поки що знайти більше відомостей про маєтності графині в нашому краї нам не вдалося. Ця історія ще чекає на своє продовження…

З акерманською землею була пов’язана й родина Волконських. Майже в кожному путівнику по Акерману ви знайдете згадку про те, що на початку 60х рр. на території Свято-Георгіївського (Болгарського) храму було знайдено склеп Волконських, в якому знаходилися три труни. На жаль, поховання в ті ж часи було пограбоване, пізніше останки поховали на міському цвинтарі. На початку 90-х рр. ХХ ст. приміщення церкви повернули релігійній общині, в Свято-Георгіївському храмі поновили богослужіння, та в лютому 1997 р. Волконські знову булиперепоховані біля північної стіни храму, де Волконські покояться й нині [1]. Сьогодні на місці поховання знаходиться плита з надписом: «Жена фельдмаршала, светлейшая княгиня Софья Григорьевна Волконская… светлейший князь Григорий Петрович Волконский… светлейшая княгиня Лидия Александровна Волконская…».

В першій половині ХІХ ст., за розпорядженням імператора Олександра І, князям Волконським були пожалувані землі в Південній Бессарабії. Саме тут, в урочищі Сеймени (сучасне село Семенівка), мешкали частину свого життя світліша княгиня Софія Григорівна Волконська (сестра декабриста Сергія Волконського та дружина генерал-фельдмаршала Петра Михайловича Волконського), її син князь Григорій Петрович Волконський з дружиною Лідією Олександрівною, та онук Петро Григорович Волконський.

Члени родини Волконських, поряд з представниками болгарської общини міста Акермана, зробили значний внесок у будівництво Свято-Георгіївського (Болгарського) храму, в якому почали правити службу з 1840 р.

Статс-дама Софія Григорівна Волконська (17 851 868) була знайома з О. Пушкіним. За спогадами графа М.Д.Бутурліна, вона була досить оригінальною в своєму повсякденному житті. Володіючи величезними статками, вона відрізнялася ощадливістю. Зупинялась, як правило, в найдешевших готелях, одягалася досить бідно. Носила завжди чорне шовкове плаття, по мірі того, як рукави зношувалися, вона заміняла їх новими, які відрізнялися від іншої частини кольором[4, с. 301]. Разом з тим, Софія Волконська допомагала бідним, церквам, навчальним закладам. Відомо, що вона була однією з перших членів Жіночого патріотичного товариства. Останній періодсвого життя провела в Європі, де померла в Женеві в 1868 р. За заповітом, її тіло перевезли до Росії та поховали в Болгарській церкві Акермана. В 1882 р. поруч з нею було поховано її сина, Григорія Петровича. Цікаво, що свій величезний капітал Волконська заповіла не сину, а онуку.

Волконський Григорій Петрович — син Софії Григорівни (1808−1882), світліший князь. Помічник піклувальника Санкт-Петербурзького навчального округа (1839−1845), чиновник Міністерства іноземних справ (з 1847), гофмейстер (1862). Був двічі одружений: перша дружинаБенкендорф Марія Олександрівна, графиня; друга — Лідія Олександрівна Ваксель. Григорій Петрович мав двох дітей: доньку — світлішу княжну Єлизавету Григорівну (1838−1897) та сина Петра. Щодо чину Григорія Петровича, то на момент виникнення він означав посаду управляючого царським палацом. Пізніше, гофмейстер набув статусу придворного звання, яке надавалося цивільним особам, що мали чини ІІІ - ІУ класу (таємний радник, дійсний статський радник). По суті, цей чин свідчив про особливу царську милість або мав значення надзвичайної нагороди[11, с. 101].

На жаль, про сина Григорія Петровича — світлішого князя Петра Григоровича Волконського (1843−1896) відомо мало. Вікіпедія подає інформацію, що він був шталмейстером імператорського двору. Для довідки: шталмейстер — буквально «начальник конюшні" — головний конюший, придворний конюший в чині ІІІ-го класу, що відповідало чину таємного радника або генерал-лейтенанта. Конюший виконував обов’язки голови Конюшого приказу, в підпорядкуванні якого знаходилися придворні конюхи, табуни царських коней, а також маєтки, що були віддані під їх утримання. Фактично конюший брав активну участь в дипломатичній та військовій службі, займався організацією кінних царських військ [17, іл. 1031].

В архівних документах ми знайшли кілька записів стосовно князя Волконського. Так, 15 грудня 1895 р. він мав право брати участь в роботі губернського дворянського зібрання за списками дворян Акерманського повіту [9, арк. 31]. В листі земського начальника І-ї ділянки від 24 березня 1898 р. на ім'я повітового предводителя дворянства ми знаходимо інформацію про неможливість надати відомості щодо нащадків князя Петра Григоровича Волконського, які володіють маетностями в Шабській волості Акерманського повіту, однак постійно мешкають в Москві [10, арк. 25−25зв]. Цікаво, що в списках по виборах до участі в дворянському зібранні за 1899 р. прізвище Волконських відсутнє. Можливо, це пояснюється тим, що нащадки знаної родини продали свої маєтності в нашому регіоні.

Не лише Болгарська церква в Акермані пам’ятає Волконських. Один з найкращих будинків міста, більше відомий як «особняк Ярошевича», було побудовано в 1890 р. саме Петром Григоровичем Волконським. Будинок унікальний за своєю архітектурною композицією. Багато ліпнини. Особняк було обнесено з двох боків високим кованим парканом. В глибині двору розташовувався штучно створений грот. Пізніше будинок було придбано місцевим землевласником дворянином Ярошевичем.

Серед матеріалів Ізмаїльського архіву нами були знайдені документи про дворянина Олександра Георгійовича фон Ерна[8, арк. 61−61зв], нащадка титулованого старовинного шведського роду; князя Сергія Федоровича Баратова, представника грузинського княжого роду [6, арк.58−59] та інших представників титулованого дворянства, які ще чекають на своїх дослідників.

По-різному ми можемо ставитися до дворянства. Хтось сприймає його виключно в рамках штампів радянської ідеології, як класового ворога та експлуататора трудящих. Інші навпаки, занадто звеличують аристократів, намагаючись розповідати про них виключно в захоплених інтонаціях. Однак ніхто не може відмовити дворянству в його благодійних справах. Приклади дворянської людяності та допомоги нужденним можуть стати орієнтирами для сучасних бізнесменів та політиків.

Список використаних джерел

• 1. Верлев И. Волконские в Бессарабии / Игнатий Верлев [Електронний ресурс]. -Режим доступу: http://personalhistory.ru/images/Panasyuk%20Igor'/2012%20 04/index.html
• 2. Гагарин А. П. (князь) Князья Гагарины / А. П. Гагарин, А. А. Шумков // Дворянский календарь. — Тетрадь 11. — СанктПетербург, 2003. — 211 с.
• 3. Дурасов В. Гербовник Всероссийского дворянства / В. Дурасов. -Санкт-Петербург: Типография тов. Р. Голике и Вильборга, 1906. — 279 с.
• 4. Записки графа М. Д. Бутурлина. — М.: Русская усадьба, 2006. — Т.1.-651 с.
• 5. Коммунальное учреждение «Измаильский архив». -Ф.770. Аккерманский уездный предводитель дворянства (1893−1916). — Оп.1. -Д.1. Циркуляры Бессарабского губернатора и переписка с ним об издании списков лиц, которые служат в ведомствах Министерства Внутренних дел, численности служащих и т. д. за 1893−1896 гг. (22.09.1893 — 05.05.1896). -60 арк.
• 6. Там же. -Д.2. Статистические сведения о количестве засеянной земли в Измаильском и Аккерманском уездах, переписка с Бессарабским губернатором о назначении служащих (18 февраля — 28 декабря 1896 г.). -73 арк.
• 7. Там же. -Д.3. Список почетных мировых судей уезда и переписка с председателем Кишиневского окружного суда проих утверждение (22 мая 1896 — 30 октября 1900). -32 арк.
• 8. Там же. -Д.4. Переписка с уездными полицейскими управлениями о составлении списка лиц, которые имеют право быть присяжными заседателями и списков присяжных заседателей уезда (13 мая 1896 -1 декабря 1906). -161 арк.
• 9. Там же. -Д.5. Переписка с Бессарабским губернатором и губернским предводителем дворянства о проведении выборов в предводительство, о сборе пожертвований в пользу Кишиневской общины сестер милосердия и др. (6.01.1897 — 15.12.1897). -81 арк.
• 10. Там же. -Д.6. Статистические ведомости о количестве земли за 1897 г. и ведомости о потомственных дворянах, их имуществе, о составе уездных дворянских собраний за 1872−1896 гг. (16 января 1898 — 4 ноября 1898). -159 арк.
• 11. Мурашёв Г. А. Титулы, чины, награды / Г. А. Мурашёв.- Санкт-Петербург: ООО «Издательство Полигон», 2001. — 304 с.
• 12. О дозволении тайному советнику Стурдзе учредить из поместий его, в Бессарабской области состоящих, заповедное имение // Полное собрание законов Российской империи. Собрание ІІ. — Т.23 (1848). — С.223−224.
• 13. Очерк історії Юлії. [Електронний ресурс]: сайт Кілійської районної державної адміністрації. — Режим доступу: http://kiliyarda.odessa.gov.ua/Main.aspx?sect=Page&IDPage=13 074&id=379
• 14. Руммель В. В. Родословный сборник русских дворянских фамилий / В. В. Румель, В. В. Голубцов. — С.-Петербург: Издание А. С. Суворина, 1887. — Т.2. -929 с.
• 15. Справочник недвижимых имуществ Одесского градоначальства на 1902;1903 гг. — Одесса: Издание В. К. Фельдберга, 1903. — 96 с.
• 16. Циганенко Л. Ф. Дворянство Півдня України (друга половина ХУШст. — 1917 р.) / Л. Ф. Циганенко. — Ізмаїл: СМИЛ, 2009. — 384 с.
• 17. Шталмейстер Кирасирского полка, 1797−1800 // Историческое описание одежды и вооружения российских войск, с рисунками, составленное по высочайшему повелению: в 30 т., в 60 кн. / Под ред. А. В. Висковатова. — Т.8. — Иллюстрация 1031.