Внешняя політика Росії наприкінці XVIII века

Внешняя політика Росії наприкінці XVIII века.

Міжнародні відносини у Європі здавна розвивалися під знаком боротьби за переважання між Францією і Німецької (Австрійської) империей.

Зовнішня політика Росії будували цей час основі союзу з морськими державами — Англією, Голландією і Австрією. Супротивниками самої Росії виявилися Франція і Пруссия.

У другій половині XVIII століття найважливішими напрямами політики Росії стали південне і західне, обидві ці напрями тісно пов’язані одне з другом.

На півдні Катерині II належало розв’язати завдання, поставлені ще Петром I: виборювати виходу південним морях — Азовському і Чорному і створити на берегах у Чорному морі флот, приєднати і освоїти великі степові простору Північного Причорномор’я, розгромити Кримське ханство й назавжди покласти край загрозою татарських набігів. Головним противником Росії у цих її прагненнях виступала Османська Імперія — Турция.

На заході Катерина I спочатку домагалася посилення позиції Росії у Речі Посполитої, підпорядкування цього слабеющего держави російському впливу. Пізніше Росія взяла участь у розділі цієї держави, прагнучи приєднати як і білоруські землі, населені православными.

При Катерині II зовнішня політика Росії несла завойовницький, імперський характер. Росія двічі воювала з Османської імперією. Перша війна почалася 1768 року і принесла російському зброї ряд перемог як у суші - Ларга, Кагул, Козлуджа, і на море — Чесма.

Один із російських армій посіла Крим, іншу просунулася за Дунай. Російська ескадра, потопивши турецький флот, активно діяла в Егейському морі. Османська імперія змушена була у липні 1774 року укласти Росією мирний договір в Кючук-Кайнарджи. Згідно з умовами договору Росія приєднала території між Дніпром і Південним Бугом. Молдова і Валахія фактично перейшли під російське заступництво. Туреччина втратила владу Кримським ханством, що перейшло під агресивний вплив Росії, а 1783 року було ліквідовано вовсе.

Прагнучи реваншувати за поразка і стурбована укладанням русско-австрийского союзу, метою якого треба було здійснення грецького проекту (розчленовування Туреччини й створення їхньому територіях з православним населенням «Грецької імперії» на чолі з монархом з дому Романових), Туреччина 1787 року почала нову війну проти Росії. Перемоги Суворова суші - Кінбурн, Форшаны, Рымник, Ізмаїл і Ушакова на море — Фидониси, Тендра, Калиакрия, дозволили Росії укласти Туреччиною 1791 року мирний договір в Яссах, на вигідних для Росії умов: до неї відійшли великі землі північного Причорномор’я, і навіть Крым.

Росія виграла другу війну із Туреччиною, попри труднощі, виниклі на Балтиці, тим часом там відбувалися воєнних дій. У 1788 року Швеція зробила ще однієї спроби реваншувати за поразка у війні. Російсько-шведська війна закінчилася Верельским мирний договір — 1790 рік, укладеної селі Вереле. Росія, у зв’язку з цим договором, відстояла свої завоювання в Прибалтике.

Треба сказати, що Росія вступив у Семирічну війну через побоювання зростання мощі Пруссії і з своїх союзницьких зобов’язань. Ця війна не обіцяла Росії особливих вигод, а воцаріння Петра III зробило взагалі безрезультатною. У той самий час, слід зазначити, що вона зіграла значної ролі у розвиток російської армии.

У 1980;х роках XVIII століття зміцнилися позиції Росії та Закавказзі. У 1783 року між Росією і грузинським царем Іраклієм II відбулося підписання Георгієвського трактату, яким Росія брала під своє заступництво Грузію та гарантувала її безопасность.

Успіхи Росії у війні проти Туреччини насторожили європейські держави. Глибокий криза Речі Посполитій і занепад її державною системи привели цій країні остаточне крахові. Прагнучи зруйнувати австро-турецкий союз, російське уряд погодилося на розділ Польщі, який давно пропонували Катерині II Австрія та Пруссія. Імператриця, на відміну Фрідріха-II була, була прибічницею розділу, воліючи зберігати єдину Польщу під російським впливом. Проте міжнародна ситуація змусила Росію вдатися до угоду. У 1772 року, з допомогою неприкритої агресії відбулося перше розділ Речі Посполитої, а 1793 і 1795 роках другий і третій розділи відповідно, причому Росія отримала левову пайку наявних «польського спадщини». До її складу ввійшли: вся Білорусь, Правобережна Україна) й Волинь, Литва і Курляндія.

Революція в Франції, початок 1789 року, вкрай стривожила Катерину II і його двір. Вимоги, висунуті під час революції, змусили імператрицю поставитися до неї спочатку насторожено, та був і вороже. Внаслідок цього, російський уряд справила допомогу противникам революции.

У 1792 року Росія розірвала дипломатичних відносин і Франції і припинила ввезення французьких товарів, у зв’язку з поваленням монархії і стратою Людовіка XVI. З 1793 року — Росія взяла він зобов’язання брати участь, поруч із Англією, Австрією і Прусією, в інтервенції проти революційної Франції. Проте ці події 1794 року у Польщі (повстання, що його очолив учасник війни за незалежність США Тадеуш Костюшка) не дозволили Катерині II направити до Франції російські війська.

Росія прийняла активну участь у військових дій за антифранцузькою коаліції вже за часів імператорі Павлі I, воцаріння якого відбулося у 1796 року.

При Павлі I боротьби з Францією стала найважливішим завданням російської зовнішньої політики України. Росія увійшла до складу другий антифранцузькою коаліції й послала свій флот в Адріатичне море, а війська — в Италию.

Росіяни моряки під керівництвом адмірала Ф. Ф. Ушакова влітку 1798 року здобули ряд перемог над французами, вигнали його з Іонічних островів і звільнили Неаполь у закутку південної Італії. Також у 1798 року було зібрано третя антифранцузька коаліція, у якої були Австрія, Англія, Росія, Османська імперія і Неаполь.

Росіяни війська під керівництвом фельдмаршала А. В. Суворова навесні і позаминулого літа 1799 року очистили від французів всю північну Італію з містами Міланом і Турином. У боях при Адде, Требби, Нові було розбито кращі полководці республіканської Франції - Моро, Макдональд, Жубер. З Італії Суворов на вимогу австрійців вирушив у Швейцарію, де була оточений переважаючими силами французів. Попри великих втрат і відсутність допомоги з боку союзників, Суворов зміг вивести свої війська з окружения.

Швейцарський похід і захоплення англійцями Мальти, якої допомагав російський імператор, загострили протиріччя всередині коаліції. Переконавшись в віроломство Англії та Франції, Павло I про відмовився у співпраці з ними різко змінив курс зовнішньої політики України Росії. Імператор став тепер схилятися спілки і Франції проти Англії. Почався навіть спільний русско-французский похід до Індії, що був підірвати англійське колоніальне могущество.

Убивство Павла I змовниками 11−12 березня 1801 року, одній з причин якого було саме різка зміна зовнішньополітичного курсу, перервало її приготування до війни Англією. Олек-сандр І, зійшовши на престол, припинив похід до Індії, розпочатий Павлом, і навіть уклав із Францією мирний договір і відновив відносини з Англией.

Результатами переважно загарбницької політики Росії кінця XVIII століття стали: завоювання Криму, вихід на берега у Чорному морі, оволодіння значною частиною земель Промови Посполитой.

Російське військове і військово-морський мистецтво у другій половині XVIII сторіччя досягло виняткової висоти. Перемоги П. О. Румянцева і А. В. Суворова суші, Г. А. Спиридонова і Ф. Ф. Ушакова — на море сприяли зміцненню військово-політичного могутності Російської імперії, зростанню її престижу поставляють на світовий арене.