Батьківсько-вчительська взаємодія як педагогічний феномен морально-духовного виховання молодших підлітків

Анотація

У статті представлено теоретичне узагальнення і вирішення проблеми морально-духовного виховання молодших підлітків у батьківсько-вчительській взаємодії. Розроблено педагогічні умови підвищення ефективності морально-духовного становлення молодших підлітків у процесі взаємодії батьків і вчителів; завдання взаємодії, педагогічні умови практичної реалізації в начально-виховному процесі загальноосвітнього навчального закладу. Подано визначення сутності морально-духовного становлення підлітків та батьківсько-вчительської взаємодії; обґрунтовано доцільність базування цієї взаємодії на провідних ідеях особистісно орієнтованого підходу і гуманістичної педагогіки.

Ключові слова: батьківсько-вчительська взаємодія, молодші підлітки, морально-духовне становлення, педагогічні умови.

В статье представлено теоретическое обобщение и решение проблемы морально-духовного воспитания младших подростков в условиях родительско-учительского взаимодействия. Определены цель, компоненты взаимодействия, функции взаимодействия, задачи взаимодействия, педагогические условия, практическая реализация в учебно-воспитательном процессе общеобразовательного учебного заведения. Дано определение родительско-учительского взаимодействия в морально-духовном воспитании младших подростков; обосновано соблюдение основных идей личностно ориентированного подхода и гуманной педагогики.

Ключевые слова: родительско-учительское взаимодействие, морально-духовное воспитание, младшие подростки, педагогические условия,.

In the article theoretical generalization and decision of problem of the morally-spiritual becoming of junior teenagers in paternal-teaching co-operation is presented, the pedagogical terms of increase the efficiency of the morally-spiritual becoming of junior teenagers in the process of co-operation of parents and teachers are developed; the structurally-logical model of the morally-spiritual becoming of teenagers is developed and approved (purpose, components of co-operation, function of co-operation, task co-operation, pedagogical terms, practical realization, result). Determination of essence of the morallyspiritual becoming of teenagers and paternal-teaching co-operation is given; the expedience of basing of this co-operation on the leading ideas of the personality oriented approach and humanism pedagogics is proved.

Key words: paternal-teaching co-operation, junior teenagers, morally-spiritual becoming, pedagogical terms.

Проблема батьківсько-вчительської взаємодії, вплив цього процесу на формування і розвиток зростаючої особистості привертає увагу науковців, які звертаються до розкриття її сутності, визначення змісту та основних напрямів реалізації як на теоретичному, так і практичному рівні.

Головним структурним елементом узагальнюючого поняття «батьківсько-вчительська взаємодія» є поняття «взаємодія», яке з філософського погляду тлумачиться як категорія, що «відображає процеси впливу різних об'єктів один на одного, їх взаємну зумовленість, зміни стану, взаємоперехід, а також породження одного об'єкта іншим». Означена категорія є водночас суттєвим методологічним принципом пізнання суспільних явищ: будь-який об'єкт можна зрозуміти і визначити лише у системі відносин і взаємодії з іншими явищами, їх частинами, сторонами і властивостями. Пізнання речей — це, з одного боку, пізнання їх взаємодії, а з іншого, — результат взаємодії між суб'єктом та об'єктом.

Проблема батьківсько-вчительської взаємодії має тривалу історію. Вагомий внесок у її розробку свого часу зробили такі видатні педагоги, як А. Макаренко та В. Сухомлинський.

Розглядаючи питання виховання дітей, А. Макаренко висунув ідею об'єднання сім'ї і школи, батьків і вчителів у спільну педагогічну організацію, яка, на його думку, мала забезпечити повну реалізацію як специфічних виховних функцій сім'ї, так і функцій школи у процесі їх взаємодії.

У створеній В. Сухомлинським системі виховання особистості важливе місце посідала спільна діяльність батьків і вчителів, для позначення якої він запровадив спеціальний термін — «шкільно-сімейне виховання». Сім'я розглядалася педагогом як перша школа інтелектуального, морального, естетичного і фізичного виховання, в якій батько, мати, старші брати і сестри, дідусь і бабуся є першими вихователями дітей дошкільного віку і залишаються ними доти, поки дитина не йтиме до школи. Тому духовне і моральне багатство сімейного життя, на його переконання, є найважливішою умовою «сімейного виховання дитини і в домашніх умовах, і в дитячому садку, і в школі».

Саме в сім'ї, вважав В. Сухомлинський, діти отримують найперші уявлення про гуманність, тут формуються навички спільної праці, доброзичливі стосунки, постійно закріплюються і збагачуються моральні поняття. Суттєве значення у цьому він надавав прикладу батьків і того кола людей, в якому живуть діти. «Дитина — дзеркало сім'ї; як у краплі води відбивається сонце — так у дітях відбивається моральна чистота матері і батька», — писав В. Сухомлинський у праці «Серце віддаю дітям».

Єдність учителів і батьків не тільки дає змогу досягти значних позитивних результатів у вихованні дитини, а й постає важливою умовою вдосконалення морального обличчя сім'ї, батька і матері. «Без виховання дітей, без активної участі батька і матері у житті школи, без постійного духовного спілкування і взаємного духовного збагачення дорослих і дітей неможлива сама сім'я як первинний осередок суспільства, неможлива школа як найважливіший навчально-виховний заклад, неможливий моральний прогрес суспільства». Тому «гармонійний, усебічний розвиток можливий лише там, де два вихователі - школа і сім'я — не тільки діють одностайно, ставлячи перед дітьми ті самі вимоги, а є однодумцями, поділяють ті самі переконання, завжди виходять з тих самих принципів, не допускають ніколи розходжень ані в меті, ані в процесі, ані в засобах виховання».

У складних умовах розбудови української державності, національного відродження України, позначеного трансформацією світоглядних орієнтацій, серед значної кількості проблем, пов’язаних із вихованням молодого покоління, особливої значущості набуває проблема морально-духовного становлення зростаючої особистості.

Під поняттям «мораль» розуміється сукупність історично зумовлених правил, норм, звичаїв, принципів співжиття і поведінки людей, їх відносини в процесі виробництва матеріальних і духовних вартостей, що визначають їх обов’язки один до одного, до соціальних груп, верств, класів, до суспільства, і виконання яких базується на громадській думці; етичні уявлення про добро, справедливість, честь, відповідальність (І. Білоконь, Б. Братусь, Н. Ганнусенко, В. Киричок та ін.).

Моральність — це буттєвий корелят моралі, що виник з життєвої практики людей і є однією з важливих сфер людських відносин. Останнім часом у теорії етики затвердився понятійний поділ моралі та моральності, де перше поняття виражає специфіку моральної свідомості, або морально належне, а друге — реально існуючі моральні відносини людей або звичаї, в яких відступи від норм і принципів моралі виступають як данина, суперечність самого буття. Звідси моральність тлумачиться як характеристика особливого виду практичної діяльності людей, що мотивується моральними ідеалами, переконаннями, нормами і принципами.

Моральний індивід, з одного боку, є суверенною особистістю, яка володіє волею і діє як причина і мета своїх вчинків, а з іншого, — сфера моралі вищою мірою нормована, закладені в ній вимоги мають абсолютну владу. За такого підходу моральність є внутрішньою ціннісною основою духовності, культури суб'єкта, яка спрямовує людську активність на ствердження самоцінності особистості, усвідомлення нею обов’язків перед іншими людьми, Батьківщиною, суспільством, природою.

Розуміння духовності як суто людської риси особистості пройшло шлях від анімістичного культурного коду до теологічного, християнського, який міцно ввійшов у культурну матрицю людини, заповнивши її і надовго зберігаючи панівне становище (О. Сухомлинська). Але з плином часу, з розвитком наук (як гуманітарних, так і природничих), розуміння духовності людини поступово втрачає чіткі обриси релігійно-церковного культурного коду і наповнюється філософськими й антропоцентричними смислами, залишаючись утім у парадигмі релігійно-церковної культури. Мірою розвитку точних і соціогуманітарних наук поняття духовності набуває більш широкого змісту, де вагому роль починають відігравати філософія і психологія.

У філософсько-етичному розумінні духовність постає як здатність особистості розбудовувати себе у напрямі вищих ціннісних інстанцій і тісно пов’язана з мораллю (М. Бердяев, М. Лосський, С. Франк, Ж. Юзвак). У психологічному ракурсі духовність тлумачиться як якість особистості, що визначає спрямованість усіх її характеристик: розумових, емоційно-чуттєвих, вольових і надає їй можливість вести осмислене життя. Це — фундаментальне надбання людини, в якому акумулюються культурні надбання людства. Залучаючись до світу культури, особа набуває духовності як вищого прояву людяності (І. Бех, В. Москалець, Е. Помиткін). У педагогіці духовність розглядається як специфічна наукова і практична діяльність людей, спрямована на їх духовний розвиток, моральне самовдосконалення, виховання і самовиховання, засвоєння соціального досвіду, забезпечення соціальних передумов власного розвитку і розвитку молодого покоління (А. Богуш, Б. Ліхачов, І. Соловцова).

Директор Сахнівської середньої школи О. Захаренко надавав великої значущості організації спільної діяльності школи з батьками учнів, виходячи з переконаності в тому, що «родина одна не може забезпечити повноцінне виховання дітей, те ж саме стосується і школи». Ґрунтуючись на таких ідеях, педагог прагнув, щоб події школи ставали подіями села, а у всьому, чим живе село, брала участь школа. Адже за умов, коли «…кожен мешканець — і дорослий, і школяр — знають один одного в обличчя, було б нерозумно будувати виховну роботу з дітьми розірвано із життям дорослих, не включаючи дітей у життя села, і навпаки, дорослих — у життя школи».

Послідовним прихильником батьківсько-вчительської взаємодії був М. Стельмахович, який стверджував, що сім'я закладає фундамент вихованості кожної людини, який базується на любові між батьками та дітьми, а школа — вводить дитину у світ грамоти, наукових знань, у царство книг, освіти, культури. Отже, родина і школа — природні союзники, дві могутні сили виховання. «Добра школа та, яка… нагадує сім'ю. У свою чергу, порядна сім'я — це та, що у своє життя активно привносить елементи школи», — писав педагог. Водночас він усвідомлював, що успішна реалізація такої взаємодії не відбудеться сама собою. Для цього потрібна спеціальна підготовка батьків, яка передбачала б проведення роботи з їх педагогічної освіти, підвищення педагогічної культури.

Батьки і вчителі по-різному залучаються до процесу виховання дитини, в кожного з них є свої переваги у її баченні, свої способи виховного впливу на неї. Перевага сім'ї полягає в наявності емоційного зв’язку батьків з дитиною. Перевага школи — у можливості спостерігати вихованця у природних умовах спілкування з однолітками, у процесі навчання, тобто у ситуаціях, які у більшості випадків недоступні для батьків. Окрім того, вчитель має професійні знання і педагогічний досвід; уся його діяльність набуває виховного змісту: і спілкування з учнями, й організація спілкування учнів між собою, і власне навчально-виховний процес. Однак учитель не має можливості спостерігати за життям учнів поза школою, в сім'ї. Отже, як у першому, так і в другому випадку і в батьків, і в учителів відсутнє цілісне уявлення про індивідуальні особливості кожної конкретної дитини, які мають усебічно враховуватися при залученні її до виховної діяльності, визначенні найбільш прийнятних виховних впливів.

Розглядаючи батьківсько-вчительську взаємодію як головний шлях підвищення ефективності виховання молодого покоління, Т. Дем’янюк наголошувала на необхідності оновлення змісту педагогічної освіти батьків, винайдення способів зацікавлення обох сторін у досягненні такої мети за рахунок виявлення і підтримки кращих якостей і властивостей дитини.

Характер взаємодії вчителя і батьків є диференційованим. Класний керівник не може нав’язувати всім батькам однакові форми взаємодії, орієнтуючись на їхні потреби, запити, особливості сімейного виховання, терпляче залучаючи батьків до справ школи, класу.

Зі свого боку, батьки надають інформацію вчителям про склад і виховні традиції сім'ї, форми і методи виховання підлітка в родині, про стан і хід його духовно-морального розвитку, роль і місце старших членів сім'ї у здійснення процесу виховання.

Важливою передумовою реалізації конструктивної батьківсько-вчительської взаємодії бачать у проведенні відповідної діагностики. Остання, на їхнє переконання, виконує інформаційну, прогнозуючу, оцінну і розвивальну функції.

Інформаційна функція дає змогу виявити рівні виховного потенціалу сім'ї і стан педагогічної взаємодії з нею. Прогнозуюча функція визначає потенціал розвитку учня і взаємодію з ним та його батьками. Оцінна функція дає уявлення про результативність педагогічної взаємодії батьків і вчителів, про ефективність використання виховних і навчальних засобів. Розвивальна функція — це застосування діагностичних методи, що стимулюють батьківсько-вчительську взаємодію, а також самореалізацію батьків.

Дослідники визначають критерії і показники, за якими має вимірюватися ефективність взаємодії батьків і вчителів. Такими критеріями названо:

• — задоволеність учнів;
• — конкурентоздатність школи;
• — задоволеність батьків нормами взаємодії зі школою.

Щодо показників, то за першим критерієм такими визначено: комфортність, захищеність особистості і ставлення учня до школи; задоволеність батьків змістом, організацією, умовами та результатами навчання і виховання своєї дитини, її становищем у шкільному колективі.

Показниками другого критерію виступають: засвоєння учнями освітньої програми; вступ випускників школи до ВНЗ; участь школярів у конкурсах, оглядах, змаганнях; репутація школи.

Показниками третього критерію є ставлення батьків до школи, рівень їх захищеності й активності; уявлення про навчання й очікування від школи.

Якість батьківсько-вчительської взаємодії значною мірою зумовлюється тим, в якій ролі в очах педагога постають батьки. Іноді ці настановлення мають підсвідомий характер, іноді постають у вигляді чітко спланованої стратегії. Але будь-яка позиція справляє «суттєвий вплив на формування у батьків тієї чи іншої лінії взаємодії зі школою, що відображається у величині дистанції між ними, сфер співробітництва, активності в докладанні зусиль тощо».

О. Докукіна, звертаючись до вивчення взаємодії сім'ї і школи, виокремлює три основні функції цього процесу: конструктивну, допоміжну та інформаційну. Кожна з них має свій зміст та особливості прояву залежно від того, яким зі структурних компонентів (учителем, батьками, дитиною) взаємодії вона реалізується.

Переосмислюючи запропоновані дослідницею характеристики кожної з функцій відповідно до проблеми нашої роботи, можна стверджувати, що конструктивна функція дає змогу активно впливати на процес морально-духовного становлення молодших підлітків через прямі дії його суб'єктів: педагоги здійснюють цілеспрямоване керівництво вихованням школярів (навчають нормам моральної поведінки, виховують морально-духовні почуття, якості підлітків, активізують батьків); батьки навчають дітей моральним нормам, навичкам поведінки; діти своїм ставленням впливають на батьків, на спосіб їхнього життя, взаємини, потреби.

Допоміжна функція створює умови для ефективного перебігу досліджуваної взаємодії: педагоги надають батькам психолого-педагогічну допомогу в усвідомленні важливості забезпечення моральнодуховного становлення дітей молодшого підліткового віку, створюють у школі сприятливу емоційну атмосферу; батьки забезпечують утвердження в сімейному мікроколективі взаємини, що ґрунтуються на моральних і духовних цінностях, відповідним чином скеровують зміст спілкування як з дітьми, так і між собою; діти впливають на батьків, класний і шкільний колектив, учителя в морально-духовному аспекті.

У межах інформаційної функції педагоги забезпечують батьків інформацією про сутність морально-духовного становлення дітей підліткового віку, особливості його здійснення в умовах сім'ї; батьки використовують поради вчителя у власній життєдіяльності, надають йому зворотну інформацію щодо морально-духовного становлення своїх дітей; діти розповідають батькам про перебіг навчально-виховного процесу, інформують учителя про родинні моральні й духовні традиції.

О. Щуркова до провідних принципів, на яких має ґрунтуватися батьківсько-вчительська взаємодія, відносить: принцип погодження, принцип узгодженості, принцип співпереживання, принцип співпричетності та принцип співдіяльності.

Досліджуючи поняття сутності батьківсько-вчительської взаємодії у морально-духовному становленні особистості молодших підлітків, можна зробити висновки про те, що цей процес вимагає оптимального поєднання зусиль сім'ї та школи на засадах конструктивності й цілісності, взаємодоповнюваності та узгодженості виховних впливів цих соціальних інститутів.

Важливим напрямом батьківсько-вчительської взаємодії визнано підвищення педагогічної освіти батьків. У практиці роботи шкіл широко використовуються колективні та індивідуальні форми такої роботи, зокрема:

• — педагогічний лекторій — передбачає надання батькам систематизованих знань з теорії виховання, з приверненням їхньої уваги до актуальних проблем виховання сучасних підлітків за допомогою бесід, лекцій, відеофільмів тощо;
• — педагогічний всеобуч — спрямований на ознайомлення батьків із проблемами виховання дітей різних вікових груп, де заняття проводить керівник навчального закладу;
• — педагогічні семінари-практикуми — розв’язання педагогічних завдань і обговорення ситуацій;
• — зустрічі за, круглим столом «;
• — клуби для батьків: „Я сама“ (розгляд проблем неповних сімей);, Ноловіча розмова» (проблеми батьківського авторитету, роль чоловіка, батька у сім'ї); «Духовна спадщина» (відродження народних принципів виховання, досвіду народної педагогіки); «Родинні проблеми» (аналіз труднощів сімейного спілкування, побудова безконфліктних стосунків у сім'ї тощо).

Аналізуючи рівень науково-теоретичної підготовки вчителів до забезпечення морально-духовного становлення особистості молодшого підлітка шляхом батьківсько-вчительської взаємодії, активними формами такої діяльності є: постійно діючі психолого-педагогічні семінари; засідання педагогічного дискусійного клубу «Школа — територія доброзичливості»; практичні заняття «Педагогічне спілкування як творчий процес», «Колективні творчі справи: методика підготовки і проведення», «Психолого-етичні норми спілкування. Комунікабельність. Рефлексія. Компроміс»; огляди наукової та навчально-методичної літератури; прес-релізи з проблеми морально-духовного становлення молодшого підлітка; методичні консультації для вчителів з означеної проблематики на базі творчої лабораторії класних керівників.

Кожна форма роботи зорієнтована на забезпечення кінцевого результату. Серед найпоширеніших форм слід виокремити індивідуальні консультації для вчителів, що здійснюються у формі методичного сервісу, навчання прийомам самоконтролю. Крім того, рекомендуються такі форми роботи, як творчі зустрічі, «круглі столи» з певних проблем, методичні дні на базі навчальних закладів, дискусії, рольові ігри, моделювання уроків і виховних заходів, психолого-педагогічні консиліуми, нестандартні педагогічні наради, презентації методичних об'єднань, діагностико-корекційна робота практичного психолога. Кожна форма методичної роботи доповнюється творчим звітом, а також здійснюється аналіз її результативності.

Із метою підвищення педагогічної культури батьків застосовується психолого-педагогічна освіта, яка передбачає опанування батьками знань про сутність виховного процесу, його особливості й закономірності; залучення батьків до виховної роботи загальноосвітньої школи через надання ними практичної та організаційної допомоги вчителеві у підвищенні рівнів морально-духовного становлення молодших підлітків.

Зміст роботи з підвищення педагогічної культури батьків визначається загальною метою, завданнями і принципами виховання дітей і молоді у сучасній національній школі, особливостями впливу сім'ї на виховання дітей, підвищенням її виховної ролі. Спільні збори, установчі конференції, розширені засідання педагогічної ради створюються передумови для участі батьківської громадськості у педагогічних консиліумах, конференціях, засіданнях науково-методичної ради, педагогічних радах, презентаціях кафедр. Залучаючись до таких заходів, батьки одержують інформацію про навчально-виховний процес школи, мають можливість висловлювати свої думки, побажання, зауваження щодо його організації та реалізації.

Організовуючи педагогічну діяльність, спрямовану на підтримку морально-духовного становлення молодших підлітків у батьківсько-вчительській взаємодії, важлива роль відводиться роботі батьківського комітету, проведенню батьківських зборів. Із метою посилення інтересу батьків до участі в батьківських зборах звертається увага на оформлення приміщення, в якому вони проходять. Таким оформленням можуть слугувати: виставки дитячих творчих робіт, тематичні стіннівки, презентації психолого-педагогічної літератури для батьків, фрагменти учнівських творів, дитячих віршів тощо. Крім того, у процесі підготовки до зборів члени батьківського комітету під керівництвом учителя збирають певний інформаційний матеріал, проводять серед батьків анкетування й усне опитування. Запровадження такого вивчення на рівні «батьки — батьки» забезпечує вільніше почування себе батьками, сприяє щирому висловлюванню думок, допомагає створенню атмосфери взаємодовіри, взаємоповаги і співпраці.

Одночасно із батьківськими зборами у взаємодії з батьками можуть використовуватися такі форми роботи, як: батьківська світлиця, шкільний лекторій, загальношкільні та класні конференції, присвячені окремим проблемам морально-духовного становлення молодших підлітків («Духовний розвиток сучасного учня», «Традиції української родини», «Шляхи попередження правопорушень серед підлітків» та ін.), індивідуальні консультації, відвідування учнів удома, дискусії, психологічні розминки, усні журнали, психолого-педагогічні практикуми, батьківські читання, брейн-ринги тощо.

Працюючи над вирішенням завдання морально-духовного становлення особистості молодшого підлітка у батьківсько-вчительській взаємодії, вчителів, класних керівників варто орієнтували на цілеспрямоване впровадження активних форм і методів, які забезпечують успішне досягнення мети і завдання підвищення педагогічної культури батьків. До таких насамперед відносять тренінгові заняття, спрямовані на зміну психічних особливостей особистості, засновані на практичному й багаторазовому виконанні певних вправ у визначеній ситуації (ситуаціях). На відміну від традиційного навчання, що впливає на пізнавальну сферу (сферу свідомості), тренінг дає змогу модифікувати особистісні риси й настановлення, що мають більш глибокий зв’язок із поведінкою.

Тренінгові заняття передбачають роботу з батьками, які належать до сімей егоїстичного, атрибутивно-споживацького та замкнутого типів і характеризуються низьким рівнем теоретичних знань щодо морально-духовного становлення особистості підлітка. ЦІ батьки байдуже або негативно ставляться до виховання в молодшого підлітка духовних інтересів, моральних настанов і переконань, їхні погляди почасти є діаметрально протилежними тим, які мають їхні діти, що, з одного боку, спричиняє внутрішньо-сімейні конфлікти, а з іншого, — продукує формування у дитини подвійної моралі.

На практичну реалізацією даного напряму варто спрямувати систему спільних творчих справ, яка включає такі форми роботи: систематичне проведення батьками занять у гуртках (шахи, футбольні секції, вишивання, «Молода господиня» та ін); виготовлення учнями спільно з батьками наочних посібників, оформлення виставок, випуск стіннівок, виконання творчих робіт, участь у змаганнях і конкурсах «Тато, мама, я — спортивна сім'я», «Інтелектуальна родина», «Хто в родині наймудріший» тощо; виступи перед батьками та учнями класу (бесіди, сократівський діалог, година спілкування тощо); спільна підготовка та участь у проведенні колективних творчих справ (екскурсії, свята, спортивні змагання тощо). Досить поширеними є такі дієві форми педагогічної просвіти батьків, як День відкритих дверей (проводиться у формі свята сім'ї, сімейного мікрофона), відкриті уроки для батьків тощо.

Спираючись на дослідження Ю. Азарова, І. Беха, І. Зязюна, В. Кан-Калика, Є. Коваленко та ін., досвід зарубіжних педагогічних систем, зокрема вальфдорської педагогіки, педагогіки М. Монтессорі, народних шкіл Данії, Френе-школи і здобутки вчителів, учених близького зарубіжжя (гуманістична школа Ш. Амонашвілі, педагогіка любові й свободи Ю. Азарова), визначені педагогічні умови підвищення ефективності морально-духовного становлення молодших підлітків. До них відносимо:

• — підвищення підготовленості вчителя загальноосвітнього навчального закладу до взаємодії з батьками;
• — організації роботи з підвищення педагогічної культури батьків щодо оптимізації морально-духовного становлення молодших підлітків;
• — застосування різноманітних форм і методів батьківсько-вчительської взаємодії.
• — запровадження основних ідей особистісно орієнтованого підходу і принципів гуманістичної педагогіки.

Таким чином, батьківсько-вчительська взаємодія за умов її правильної організації і реалізації володіє вагомими можливостями щодо забезпечення морально-духовного становлення дитини молодшого підліткового віку. Це потребує визначення не лише змісту цього процесу, а й основних напрямів, принципів реалізації, винайдення адекватних запланованій меті і визначеним завданням форм і методів.

Список використаної літератури

батьківський вчительський взаємодія виховання.

• 1. Державна національна програма «Освіта» (України XXI століття). — К., 1994.
• 2. Бех І. Д. Духовні цінності в розвитку особистості /1. Д. Бех // Педагогіка і психологія. — 1997. — № 1.
• 3. Бех І. Д. Виховання особистості: сходження до духовності: наукове видання / І. Д. Бех. — К.: Либідь, 2006.
• 4. Горохович А. Плекайте в дитині і розум, і душу. Українська виховна система / А. Горохович. — Дрогобич: Бескид, 1992.
• 5. Дем’янюк Т. Д. Духовно-моральне виховання особистості: інноваційний підхід / Т. Д. Дем’янюк. — Рівне, 2008.
• 6. Коршунов О. Національні та вселюдські цінності та інтереси / О. Коршунов, С. Римаренко // Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення. — К., 1993.
• 7. Моральне виховання. — Харків: Освіта, 2000.
• 8. Огірко О. Християнська етика / О. Огірко. — Л" 2004.
• 9. Сухомлинська О. В. Духовно-моральне виховання дітей і молоді: загальні тенденції й індивідуальний пошук / О. В. Сухомлинська. — К., 2006. — 43 с.