Літературний образ Запорозької Січі

Зміст

Вступ

1. Польські хроніки та описи Січі, зроблені іноземними мандрівниками

2. Поетичні твори та українські літописи

3. Розквіт козацької тематики в XIX столітті

4. Фольклорні твори Висновок Список використаної літератури

Вступ

Мета цієї роботи розкрити літературний образ Запорозької Січі за допомогою повістей, оповідань та літературних нарисів, тобто через наймобільніші жанри літератури, а також подати дотичні до цього твори, рекомендовані для вивчення в школі. Інтерес до Запорозької Січі в українських письменників завжди був високий, і не дивно, бо це одна з найпривабливіших реалій української історії і в бутті цього суспільного осередку сконцентрувалися найпитоміші риси нашого народу як соціуму. Саме на нашій землі найтриваліше збереглися общинні форми державного життя, що його давні греки називали демократією, і таких форм українці вперто трималися аж до XVIII століття, тобто до того часу, коли їхній самостійності та їхнім вольностям було покладено край деспотією сусідньої держави. Згадаймо хоч би свідчення візантійського Історика з міста Кесарії Прокопія, який так описав про наших безпосередніх предків — антів і склавинів: «Цими народами, склавинами й антами, не править один муж, а з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи — щасливі й нещасливі (лихі) до громади йдуть». Отже, виходить досить цікава річ: і в VI, і в XVII столітті в Україні вищою політичною владою володіло віче; в XVII столітті воно називалося козацькою радою; влада ж політичних верховників, особливо на Запорозькій Січі, таки конечно підлягала народному зібранню.

1. Польські хроніки та описи Січі, зроблені іноземними мандрівниками

В устрої Запорозької Січі не було нічого нового й дивного: запорожці жили на основі своїх віковічних традицій, що черговий раз доводить: український народ на своїй землі осів із незапам’ятних часів. До речі, це любили підкреслювати й українські історіографи дорадянського часу, ба й поети, коли говорили, часом зовсім фантастично, про походження українського козацтва. Так, український поет Іван, автор «Героїчних віршів» (1784), твердячи, що кожна країна хвалить своїх хоробрих героїв, «карбує імення мужів незабутніх і славного роду шукає коріння», запитує: «Яке ж запорожців зростило пагіння ?» — і відповідає, що той рід «іде від онука Ноя, сина Афета Гомера» і що «словенські народи походять від нього», — прецікава фантазія, яка виникла, очевидно, через те, що наш народ бачився, як вельми древній, який походить Із біблійної давнини. Далі автор припускає, що козаки прозвалися од кіз, бо «швидкістю завжди в боях одзначалися», але вірогідніше, каже поет, «Козак ними правив, наймення своє тут народу зоставив». Той Козак увійшов у спілку з готом, а з гуном Тотилом смиряв навіть давній Рим. з персом долав державний Царгород, володів не тільки Римом, а й Африкою. Козаки здавна осіли довкола Києва. Од тих-то козаків, заявляє поет, «виводять козацьку громаду, що в плавнях Дніпрових дає собі раду».

Не будемо займатись історичною критикою, — забагато це зайняло б місця, бо порушено питання вельми складне. Нас цікавить в описі не система фантастичних чи напівфантастичних фактів, а те, що українські історіографи давнього часу, особливо XVII— XVIII століть, послідовно трималися думки про глибоку стародавність свого народу і впевнено пов’язували себе з народами, що жили на нашій території, цілком резонно вважаючи їх своїми предками, а себе — спадкоємцями.

Ще кілька прикладів на підтвердження цієї думки. В 1763 р., тобто за двадцять років до Івана, Максим Плиска закінчив переписувати літопис Григорія Граб’янки й додав до нього свої історіографічні вірші «Сказання про Малу Росію і про біди, які в ній були». Він також говорить «про витоки Росії Малої — Вкраїни» і про те, що історики тут різне свідчать. Одні кажуть, що рід козацький «од скіфа зачатий», «за давністю нелегко таке доказати»; інші — що назву їхню взято від ріки Козари; ще інші —- що вони з болгар, аллан. Тобто знову маємо вивід козацтва, а з ними українців, з предковічних часів.

Не зайве тут згадати і відому «Промову на погребі гетьмана військ Запорозьких Богдана Хмельницького, виголошену його старим секретарем Замоїлом Зоркою в Суботові в серпні 1657року», яку ввів до свого літопису Самійло Величко близько 172()року. Тут також говориться, що козаки прямо наслідують у своїх діяннях старовічних предків-слов'ян, «які давали допомогу й великому Александру Македонському» (нагадаємо, що той жив у IVстолітті до нашої ери), а серед предків українців літописець називає «сцитгів, цимврів і козирів», тобто скіфів (скитів), кимврів і хозар.

Можемо зрозуміти своїх предків: їхнє вперте намагання довести старовічність українського народу виникло із спонук самоохорончих. Але в чомусь вони мали й безперечну рацію: вже саме існування такої суспільної організації, як Запорозька Січ, що жила таким же суспільним ладом, як давні анти і склавши, незважаючи на прірву часу, що їх розділяла, й існування такої організованої держави, як Київська Русь, є чи не найвірогіднішим документом старовічності українського народу, адже в світі аналогій подібного суспільного ладу ми не маємо, та й ідея демократичної республіки після античних часів відродилась в Європі хіба наприкінці XVIII століття.

Старовинних описів Запорозької Січі не вельми й багато. Цікавились нею й описували польські хроністи Бєльські й Б. Папроцький, — в останнього є навіть прецікавий вірш на честь козаків.

У 1594 році, за дорученням австрійського імператора Рудольфа II, приїхав до запорожців Еріх Лясота (1550— 1616), — був він у ранзі посла, бо привіз запорожцям прапор і 8 тисяч червінців. Це була відповідь на посольство запорожців, що його очолював Станіслав Хлопицький. 7 травня 1594 року Лясота відвідав Київ, звідти Дніпром приплив на Низ, а 9 червня прибув до Базавлука, де була тоді Січ.

У своєму щоденнику Е. Лясота подав опис козаків і оповів про свої з ними справи. Записки Е. Лясоти німецькою мовою вперше видані 1854 року, а в перекладі Ф. Бруна російською — в 1873 році в Одесі. Вдруге їх переклала К. Мельник і видала в т. І «Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси» (К., 1890. — С. 37—190), Ці факти нам потрібні, щоб переконатись: на літературний образ Запорозької Січі, принаймні на його формування, вони впливу не мали.

Другий іноземець, що описав Запорожжя, був француз Левассер де Боплан (кінець XVI—1682), який перебував з 1631 року впродовж 17 років на службі у польського короля як інженер і гармаш (капітан артилерії). У 1635 році побудував замки в Кременчуці й Кодаку, брав участь у битві під Кумейками (звісно, на боці поляків), згодом проїхав пороги, а в 1651 році, повернувшись до Франції, створив «Опис України», склавши карту нашої землі. Книжка видана в 1651 році, але в нас про неї довідались лише в XIX столітті.

2. Поетичні твори та українські літописи

Загалом можна сказати, що літературний образ Запорозької Січі почали творити поети. Перші описи з’являються в XVI столітті, а вже в 1600 році Симон Пекалід у поемі «Острозька війна» досить докладно описав Запорозьке Військо і їхнього гетьмана К. Косинського. Цікавився запорожцями й Мартин Пашковський, котрий жив у другій половині XV! — на початку XVII століть. Менше пізнавального матеріалу є в його «Розмові козака запорозького з перським гінцем» (1617), а більше — в книжці «Дії турецькі і змагання козацькі з татарами» (1615). її герой Кимиковський тікає до «козацтва, до славних запорожців — вояків-юнацтва», воює із запорожцями проти татар, автор згадує гетьмана Богдана Микошинського, описує походи запорожців, зокрема морський похід, Дніпро й річку Кінську, запорозькі зимівники, їхні господарчі заняття та їжу, докладно оповідає про турецьких полонян-християн. Згодом описують козаків Б. Зиморович, К. Сакович, — останній натхненно оспівав П. Конашевича-Сагайдачного, а у вірші на герб Запорозького Війська славить і самих запорожців, бо запорожець, як треба, «землю він пройде, водою, до всього має вправність і прудкий до бою». А невідомий автор рукописної віршованої хроніки другої половини XVII століття складає поемку про найславнішого кошового запорожців Івана Сірка, описуючи його військові подвиги, а заодно і звичаї запорожців, зокрема тут докладно описано Сірковий похід у Крим, який згодом описав і Самійло Величко, а вже за ним спопуляризували белетристи. Івана Сірка автор прославляє: «Сірко сірий, страшний завше сірим тим вовкам-поганам, тож Сірка, щоб сірих бити, Бог дав християнам». Згадує запорожців і поет Кїиментій Зіновіїв, — для нього в Запорожжі «війська славні і побожні» («Про довбишів»). Збереглась анонімна пісня, в якій ідеться про Івана Сулиму та Павла Павлюка. Оспівано Запорожжя і в народних думах: про Байду, Самійла Кішку, про козака-нетягу, про бурю на Чорному морі та інші. Про козаків, зокрема запорожців, писали й поети XVIII століття: автор драми «Милість Божа» (здогадно І. Нерунович, 1728), С. Дівович — «Розмова Великороси з Малоросією» (1762), згадані нами М. Плиска 1763, Іван тощо.

Описують Запорожжя та Запорозьку Січ й українські літописи та польські історики, але, безсумнівно, перед веде Самійло Величко, найвидатніший з наших літописців. С. Величко був гарячим поборником козацтва, вважав його рівним шляхетському станові, був ворогом самолюбців гетьманів, які прагнули узурпувати владу й більше дбали про власні інтереси, ніж про інтереси рідної землі. Тому літописець дивиться на Запорожжя як на взірець ідеальної суспільності, модель, яку варто наслідувати, будуючи українську державу, бо ідея козацького стану й вільного суспільства репрезентувалася саме на Запорожжі, як вважав літописець. Він не ставиться до Січі беззастережно, але підносить цю інституцію, знаходить і виразника своїх поглядів — Івана Сірка. Більше того, художньо створює листування між Запорожжям та гетьманами, завжди віддаючи свої симпатії Запорожжю. Це листування й описи Запорожжя, його діянь та змагань напівісторичні, напівбелетристичні і є першою серйозною спробою створити образ Запорозької Січі в прозі.

А перше справді художнє оповідання про Січ виходить з-під пера українського мандрівця Луки Яценка (1729−1807) — автора опису подорожі на Схід у 13-ти книгах, який і досі ще лишається в рукописі. Щодо опису Січі в Л. Яценка має рацію Сергій Білокінь, зазначаючи: «Яценко не збирався писати історичну реляцію. У нього зовсім інша мета, а відтак інший жанр і навіть рід. Це взагалі не історичний твір. Це розкішна барочна проза. І якщо поглянути на Яценкові писання саме з цього боку, все стає на свої місця. Ми вже ладні милуватися цим рясним хитросплетінням словес, насолоджуємося ними» («Вітчизна». — 1988. — № 2. — С. 184).

3. Розквіт козацької тематики в XIX столітті

Отже, можемо з повним правом сказати, що до XIX століття, коли літературний образ Запорозької Січі усталився і розроблявся багатьма авторами систематично, українською літературою, поезією та прозою він уже був освоєний; більше того, саме на цій традиції й будували свої уявлення про Запорозьку Січ белетристи XIX і XX століть, додаючи до того образу нові деталі й нове освітлення вже відповідно до своїх естетичних та суспільних поглядів.

Романтики не могли не цікавитися Запорозькою Січчю і взагалі козацтвом. Зрештою, інтерес до історії — одна з визначальних рис цього естетичного періоду. Запорожжя з його вольницею, героями, лицарством, віддаленістю від світських спокус, ба навіть аскетизмом, екзотикою побуту, незвичайністю суспільного укладу давало чималий харч для історичних фантазій та ідеалізацій. Тому поети й прозаїки і кинулися розробляти запорозьку тематику. Побіч ішло серйозне, наукове вивчення запорозького життя історика-ми-романтиками, такими, як М. Маркевич, П. Куліш, М. Костомаров чи А. Скальковський, які теж не цуралися художнього пера. Витворилася навіть своєрідна мода на цю тематику. А оскільки на початку XIX століття українці практично не мали засобів друку і змушені були друкуватися в Росії чи в Польщі, відповідно користуючись російською чи польською мовами, то публікаціями про Запорожжя не тільки збуджували інтерес до рідної історії в русифікованих та полонізованих українців, виховуючи в них національне почуття, а й спонукали до розроблення козацької тематики в польській та російській літературах. Побіч з тим в обох літературах, польській та російській, витворювалися своєрідні явища польсько-української та російсько-української підлітератур. Сюди треба віднести діячів так званої української школи в польській літературі (Б. Залеський, С. Гощинський, А. Мальчевський, Ю. Словацький, А. Марцинковський, П. Свенцицький, М. Чайковський, А. Роме та інші), чималу російськомовну літературу першої половини XIX століття, яку творили українці (В. Наріжний, М. Сомов, М. Гоголь, П. Голота, О. Чагровський, О. Кузьмич, В. Кореневський, А. Скальковський та інші), а також росіян К. Рилєєва, Ф. Булгарина, М. Сементовського та німця Д. фон Лізандра, автора поеми «Запорожці». Писали про Запорожжя російською мовою й фундатори україномовної української літератури, такі, як М. Максимович, П. Куліш, Є. Гребінка та інші.

Дозволимо собі зробити короткий огляд цієї літератури, бо саме вона значною мірою спричинилася до укорінення літературного образу Запорозької Січі, що його ми знаємо. Одним з перших почав цю традицію Василь Наріжний, вмістивши в книзі «Новые повести» (СПб., 1824) повість «Запорожець». Не подаємо її у нашому виданні з тієї причини, що вона не несе про Запорожжя й найменшого знання. Героєм повісті виступає французький маркіз, який став кошовим Запорозької Січі (геть фантазія). Зрештою, вся повість оповідає про романтичні пригоди героя за межами України, а Запорожжя тільки блідими фарбами змальоване на початку і в кінці повісті як романтичні рямці до основної історії, що із Січчю ніякого зв’язку не має. Майже водночас К. Рилєєв надрукував у «Соревнователе Провещения» (1825) поемку «Гайдамаки», в якій подає поетичний образ Запорожжя. Через рік, тобто в 1826 році, І. Кульжинський надрукував «Козацкую песнь», в якій описано нічний похід запорожців, а в 1827 році Ф. Глинка в «Литературном Музеуме» надрукував поему «Набег запорожских козаков из Сечи на Волинь». В історичному романі Ф. Булгарина «Дмитрий Самозванец» (СПб., 1830) знаходимо історичну картину з описом побуту Запорозької Січі під час миру та війни. Думається, це перший у XIX столітті більш-менш правдивий опис Запорозької Січі, заснований, до речі, на докладному студіюванні цього питання. В. Сиповський, автор книги «Україна в російському письменстві» (К., 1929), пише про це так: «Його безбарвний опис січового життя повніший і змістовніший, аніж яскрава характеристика Січі, що її зробив згодом М. Гоголь». Описав Запорозьку Січ і Петро Голота у романах «Іван Мазепа» (М., 1832) та «Хмельницкий, или Присоединение Малороссии» (1834). У першому подано опис запорозьких степів, самої Січі з її метушнею, Сірка, побут Мазепи на Січі (цілком фантастичний), похід запорожців до берегів Кавказу, зупинено увагу на змаганні між Мазепою та Сірком (також фантастичному). В другому описано пороги та Січ. Січ та пороги описано також у російськомовній поемі М. Максимовича «Богдан Хмельницький» (1833). Микола Гоголь у знаменитому «Тарасі Бульбі» (вперше уміщено в збірці «Миргород» у 1835 році) змалював сцену обрання кошового, дав картини степу, походу на Чорне море, але загалом про Січ тут говориться лише епізодично. Олександр Чагровський випустив у 1836 році у Москві роман «Запорожские наезды», героями якого стали Войнаровський, Палій, Мазепа. Розділ з цього твору «Похід запорозької вольниці» з описом Січі й походу запорожців вміщено в 1836 році у збірці того ж О. Чагровського «Библиотека, или Приятное чтение в часи досуга». Н. Всеволожський у двотомному виданні «Путешествие через Южную Россию…» (М., 1839) також: змальовує Запорозьку Січ. Цікавився Запорожжям і Олександр Кузьмич. У «Молодику» на 1844 рік він надрукував «Набіг у степу», назвавши його розділом з роману, але це цілком самостійне оповідання, яке описує події 1628 року. А в романі «Зиновий Богдан Хмельницкий», який вийшов у п м’яти томах у 1846 році (описано тут тільки Богданову молодість), розповів про Остряницю, Січ, морський похід запорожців, Тараса Трясила, Тарасову ніч. Василь Кореницький у1846 році надрукував роман «Гетман Остряница, или Эпоха смут и бедствий Малороссии», в якому змальовує життя Остряниці до його повстання, подає стислу історію Сіні, опис морського походу. В 1849 році Микола Сементовський випустив повість «Потемкин как козак Войска Запорожского» — про події 1768 року в колонії Запорожжя — Новосербп. Окремо треба сказати про роман Аполлона Скальковського «Порубежники. Канва для романов» у чотирьох випусках, який складається з трьох повістей: «Кагальничанка», «Хрустальная балка», «Братья-искупители» та роману «Мамай», написаних у дусі Фенімора Купера. Є тут докладні картини Січі й прилеглих до неї місцевостей, особливо детально відтворено життя так званих узграничників. А. Скальковський перший підійшов до історії Запорозької Січі як учений, видавши «Историю Новой Сечи» спочатку в одному, а потім у трьох томах, — праця на свій час капітальна.

Коли російські письменники дивилися на козацтво, виходячи з Інтересів Російської імперії, то польські — з інтересів Речі Посполитої. Такі «Козацькі повісті» Михайла Чайковського, які вийшли в 1837 році, чи його ж «Вернигора» (1838), де оповідається про гайдамаччину. Польська тенденція відчутна і в Богдана Залеського, автора численних віршів на козацьку тематику («Ріїта». Львів, 1877. — Т. 1−4), хоч він і намагається ідеалізувати польсько-українські стосунки й уникає писати про їхні суперечності, — важливо при цьому зазначити, що Залеський ставився до козацтва з повагою та симпатією. Павлин Свенцицький, що писав під псевдонімом Павло Свій, відчував себе більше українцем, аніж поляком, — його романтичні оповідання сповнені симпатії до українського народу і звучать як цілком українські. Те саме й у Тимка Падури, який більшість своїх віршів написав українською мовою, хоч польська тенденція проступає і в нього, тоді як у П. Свенцицького її зовсім не помічаємо. Зате є вона в плодовитого Антонія-Йосипа Ролле, що походив із спольщених французів: його жанр — повість-есе, здебільшого про Поділля, але торкається він і козацтва, зокрема й Запорожжя. Загалом письменник намагається дотримуватися об'єктивного тону, але це йому не завжди вдається через ту ж таки польську тенденцію.

Для письменників же, котрі творили українську літературу, тема Запорожжя та Запорозької Січі була особливо приваблива. Всім відомо, як хвилювала вона Тараса Шевченка. Уже в ранній творчості («Тарасова ніч», «Перебендя», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Гамалія», «Невольник», «Холодний Яр», «Іржавець» та інші) поет дивиться на Запорозьку Січ як на оплот волі і по-своєму, в романтичних тонах, її ідеалізує. Загалом же його погляд на Запорозьку Січ близький до Величкового. Глибокий інтерес до Запорожжя виявляв і П. Куліш, що особливо проявилося в його знаменитій «Чорній раді»: п ять розділів цього роману надруковано на сторінках «Современника» (1846), а уривок «Один день из жизни запорожца Кирила Тура» — в «Московитянині» (також 1846 рік), тобто ще до арешту в кирило-мефодіївській справі. Повністю твір вийшов двома мовами, українською та російською, в 1857 році. Тему Запорозької Січі порушив письменник і в оповіданні «Степові гості», незавершеному романі «Брати». Не минали увагою запорожців і Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко: перший — у повісті «Чайковський», а другий — в нарисі про Антона Головатого. Зрештою, не можна забувати, що дух Запорожжя могутньо прочувався ще в «Енеїді» Івана Котляревського, бо мандри Енея дуже нагадували морські походи запорожців, а їхній побут повністю перенесено в поему. Вельми цікавилися Запорожжям Олександр Афанасьєв-Чужбинський та Олекса Стороженко. Обидва здійснили мандрівки в місця Запорозької Січі: перший написав двотомне «Путешествие в Южную Россию» (1863), а другий створив знамениті «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа».

Цей огляд ми зробили навмисне просторим, бо саме в першій половині XIX століття остаточно було витворено романтичний образ Запорозької Січі, який традиційно запанував в українській літературі пізнішого часу. Запорозька Січ тут постає як втілення волі, честі, лицарства, героїчних змагань з напасниками — турками й татарами, а запорожець — це безкорисливий лицар, сповнений моральних цнот. Честь для нього — найдорожче багатство. Для витворення такого образу вживалася відповідна поетика. Зробимо кілька виписок романтичного зображення запорожців: «Засіли довкола багаття, а полум’я озарює їх обгорілі вусаті обличчя, відслонені, волосом покриті груди і гераклові форми тіла». Або: «Заграва блиснула на хороброму обличчі гостя, а іскри з багаття були нічим при іскрах, що сипалися з його очей». (Обидві цитати з оповідання Павла Свого «На степу»). А ось як описує турецького султана Махмуда IV Адріан Кащенко: «Грізно супить він чоло, несамовито воде навколо очима і з серця трясе бородою», —- це вже романтичний опис ворога. Або візьмімо опис гайдамаки з оповідання П. Куліша «Січові гості»: «Сидить за столом в червоному жупані, руки по локоть засукані, по кармазинових рукавах чорна кров .жидівська стікає, кружляє відром горілку і нічого не боїться». Ватажка Чуприну П. Куліш описує так: «Отак же й той Чуприна, великий та страшний, лежав у пишних кармазинах рядом із старим дубом, що звалено гарматою». Він такий був дужий, що як «упав, сердечний, і землю глибоко вдавив, лежить як гора, і на мертвого страшно дивитись».

Отой спалах великого інтересу до козацтва, а зокрема до Запорозької Січі, має своє пояснення. Певна річ, що романтиків значною мірою приваблювала екзотика Запорожжя, тому ним цікавилися та писали про нього письменники сусідніх народів. Для українців же цей інтерес мав значення глибше: саме в цей час існування української нації було під загрозою. Селянин став майже рабом — кріпаком; усе було причавлене пресом деспотичної держави. Отже, ідея волі ставала вельми насущною, коли заперечувалося найелементарніше право існування українців, бо їх уже й за народ не вважали, — виникла гостра потреба в історичному пригадуванні саме тих часів, коли свобода була реальною, коли. життя аж ніяк не було схоже до життя в державі-казармі, що нею була тодішня Російська імперія. Гадаємо, що це був також, акт самозбереження й самооборони.

В цей час так само стає насущним і науковий інтерес до історії — з являються наукові розвідки; історики досліджують джерела, що збереглися, аналізують їх, перевіряють, зв’язують історичні факти, пишуть загальні курси історій (Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, А. Скальковський, П. Куліш, М. Костомаров та інші), видають літописи й документи. А письменник — історичний белетрист — ці здобутки перепускає через себе, відновлює історичне минуле або ж домислює історичні картини, неодмінно дбаючи про історичну достовірність, і передовсім для того, щоб читач йому повірив. Тому історик-белетрист також: докладно вивчає епоху, яка його цікавить, і часто уподібнюється тому археологові, що за одним уламком відновлює цілу посудину. Героїв своїх автор може романтизувати, може додавати їм чи відбирати чесноти, але загалом дотримується законів вірогідності, інакше б його твори не мали права називатися історичними. Навіть створюючи фантазійні картини, автор мав дбати про аромат епохи, достовірні історичні деталі, вірогідну обстановку, — в цьому українські Історичні белетристи, треба визнати, завжди були особливо ретельні й уважні. Щоб виразно побачити, як творилося класичне історичне оповідання чи повість, розглянемо «Вогданка» Андрія Чайковського, одного з найдосконаліших українських історичних белетристів. Про Богдана Ружинського історична наука загалом знає небагато. Це сповіщення польського історика й поета Бартоша Папроцького в праці «Герби рицарства польського» (1584), у якій подано цінні відомості про побут, звичаї запорожців, устрій самої Запорозької Січі у вісімдесятих роках XVI століття. Знаємо також сповіщення хроніки Бєльських, які в своїй «Всесвітній хроніці», доведеній до 1598 року, подали також цінні відомості з історії українського козацтва. Є, зрештою, скупі, а часом і суперечні звіщення козацьких літописів про ту епоху. Є також дума про Богдана Ружинського, правда, в автентичності її вчені сумніваються. Отже, пишучи про Богдана Ружинського, автор мав під рукою небагато матеріалу, хоч пам’ять про героя в народі лишилася, про що свідчить знаменита «Історія Русів». Таким чином, письменник зображує життя пана XVI століття й подає його як життя Богдана Ружинського, ніби накладає його на героя. Вигадує історію татарського нападу, а такі напади в тому часі бували часто, і в правдивості цього факту, як такого, годі сумніватися; описує історію спроби викупити улюблену дружину, бо така практика в ті часи побутувала; описує Запорозьку Січ і знову-таки з'єднує цей опис із життям Богдана Ружинського. В цьому теж немає нічого неймовірного, бо в топ час на Січ ішла не тільки біднота, селяни й міщани, а й шляхта і навіть родовиті пани, князі, які разом із запорожцями шукали собі слави в походах проти бусурманів; недаремно з історією Запорозької Січі зв’язують таких магнатів, як Вишневецькі, Дашкевичі, Ланскоронські. Зрештою, й акт помсти в тому часі також не був виключений, бо татарські напади — то була біда для всіх.

Достовірний факт у цій історії — загибель Богданка під час здобуття фортеці, все інше — зв’язок Із родиною Чарторийських, ставлення до кметів тощо — домислене, але цілком вірогідне.

Зовсім іншого характеру оповідання Антонія І. (А. Ролле) «Іван Підкова». Воно документальне, зрештою, його можна назвати й художнім нарисом (такого ж типу оповідання-нарис Ореста Левицького «Запорожець з одкушеним вухом», Адріана Кащенка «Кость Гордієнко-Головко», Василя Січовика «Як стрічали запорожці Новий рік», Михайла Уманця «Антін Головатий»). Вимоги до такого оповідання вже Інші. Воно не має романтичної вигадки, будується за сюжетними законами розповіді, дуже часто автор посилається на документи й наукову літературу, цитує їх, — отже, його твір — це документальне відтворення колишніх подій. Але риси художності в ньому наявні: окрім сюжету, часто подаються діалоги, художні описи, документально не зафіксовані розмови, емоційний стиль. Загалом цей жанр близький до так званої просвітницької прози. Інколи просвітницька проза має цілком белетристичний характер, а інколи будується у формі популярної статті-нарису. Класичний зразок просвітницького белетризму — повість «Від Дніпра до Дунаю» Адріана Кащенка. Через дитячі очі й мандри автор пропускає серію історичних картин, описів, роз’яснень, викладів, зображень побуту, — тим самим створюється вірогідна історична картина. Загалом уся проза Адріана Кащенка просвітницька: і його белетристичні повісті, і серія нарисів «Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове», й оповідання, писані зумисне простим стилем з елементами пригодницької літератури й розраховані на найширшого читача. Просвітницька проза також дбає про достовірність викладу, бо їй по-особливому необхідна довіра читача, якому вона адресується. Не дивно відтак, що на популярних, нехитрих повістях А. Кащенка виховувалось національне почуття цілого покоління українців, а в реакційні часи твори цього письменника категорично заборонялися. Цілком просвітницький характер мають повість Андрія Чайковського «Віддячився» та оповідання Гната Хоткевича «Сідло». Третя група повістей та оповідань про Запорозьку Січ суто романтична, про що вже йшлося. Романтики, окрім опису пригод та Січі, часто вводять мотиви любовних переживань (оповідання Павла Свого «На степу» й «Побратими»; маленька повість А. Добровольського «Ярема»; оповідання Олекси Стороженка «Прокіп Іванович») або ж будують оповідь на самих пригодах (оповідання Данила Мордовця; «Січові гості» чи «Брати» Пантелеймона Куліша; «Набіг у степу» Олександра Кузьмича тощо).

4. Фольклорні твори

Нарешті, остання група творів — фольклорна. Це оповідання й повісті, написані за мотивами народних пісень чи переказів («Як Самійло Кішка втік з турецької неволі» Олександри Єфименко, «Супрун» Аноніма, «На степу» Павла Свого, в основі якого пісенний мотив змагання двох козаків за дівчину). Використовуючи пісенну поетику, Дніпрова Чайка творить свої поезії в прозі, що звучать, ніби самі пісні. Зате цілком по-іншому використовує фольклор Олекса Стороженко в чудовій повісті «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа». Це класичний подорожній нарис із записом народних оповідань Микити Коржа та інших людей, що авторові зустрічаються. Манерою оповіді цей нарис наближається до розглянутого вище документального оповідання. Але Олекса Стороженко не задовольняється сухим переказом спільної з М. Коржем подорожі і записами його оповідок. Він подає це густим художнім письмом, створює настрій подорожі, відтворює художньо враження від того, що побачив, майстерно будує й сюжет оповіді. Отже, тут виразно поєднується кілька жанрів: художня повість із етнографічним нарисом, подорожня проза з документальним оповіданням. Нарешті, маємо на завершення книжки оповідання-казку Івана Нечуя-Левицького «Запорожці». Цей твір близький до так званого фольклорно-фантастичного оповідання. Історичні реалії тут розмиті. Наприклад, образ гетьмана Запорозької Січі аж ніяк не історичний — це загальний образ-символ; так само образом-символом є Маруся, що з нею мандрує герой. Водночас, користуючись суто казковим матеріалом, автор створює виразну й таки історичну картину.

Висновок

Наше дослідження побудоване хронологічно. Починається розповідь із XVI століття, коли на Запорозьку Січ приходила й значна шляхта, а саме Запорожжя втручалося і в династичні справи сусідів, зокрема Молдавії («Іван Підкова» Антонія І.) чи Росії («Брати» П. Куліша), воювало з турками й татарами, плавало чайками по Чорному морю, воюючи турецькі й татарські землі, а не лише обороняючи свої (до Речі, як при цьому не згадати аналогічні походи Олега, Ігоря й Святослава, князів київських, які ходили в морські походи з подібним урядженням?). Дізналися ми і про військові й побутові звичаї запорожців, серед яких є вельми архаїчні (наприклад, побратимство, що повертає нас аж до скіфських часів чи до часу творення билинного епосу). Читаємо про запорозьких кошових та гетьманів С. Кішку, І. Підкову, І. Сірка, К. Гордієнка та інших, про напад турків на Січ, про участь запорожців у національно-визвольному русі, зокрема гайдамацькому. Нарешті, перед нами останні часи Запорожжя, подвійне розорення його, остання старшина — Петро Калнишевський, Іван Глоба, Антін Головатий та інші. Довідалися про долю запорожців після остаточного розорення Січі. Тобто зрозуміли як в різні епохи письменники намагалися створити літературний образ Запорозької Січі як суспільно-політичного феномену: від літописних документів до романтичних художніх романів. Можна було б безкінечно доповнювати роботу цитатами та уривками з романів, уже згаданих у цій статті чи пізніших, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, А. Чайковського, О. Маковея, С. Божка, 3. Тулуб чи й наших сучасників, але свідомо обмежуємося тільки окремими, найбільш яскравими з них, і то письменників-класиків, присвяченими Запорозькій Січі, тобто повістями й оповіданнями, намагаючись уникати повторів, бо про одні й ті ж події є по кілька творів (так, опис нападу татар і турків на Січ в 1675 році і подальшого походу на Крим І. Сірка, який є в Літописі С. Величка, подали, крім А. Кащенка, /. Сопілка та М. Середа). Обминули й занадто поетичні описи запорожців та Січі, хоч там також є, як і в романах, чимало цікавого й повчального, — з поезій, присвячених Запорозькій Січі, також можна створити окрему книжку — виняток робимо лише для твору М. Пашковського, як особливого інтересу поеми-документу і для зразка подібного віршованого оповідання. Вважаємо, що і в такому обсязі нам удалося збагнути і розкрити літературний образ Січі, а це й було нашим завданням. Гадаємо, що всі вище наведені твори завжди актуальні і будуть читатися людьми різного віку, а передусім молоддю, і сприятимуть розвиткові історичного мислення читача, того, котрому не байдуже минуле нашої землі і котрий ставить перед собою вічні запитання: хто ми і яких батьків, дідів та прадідів діти й онуки.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Л., Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен. — К., 1995. — 173 с.

2. Грабович Г. Шевченко як міфотворець; Шевченко, якого не знаємо // Сучасність. — 1992. — № 11. — С. 100−112.

3. Єфремов. С. Історія українського письменства. Київ: Femina, 1995.

4. Найден О. С. Образ воїна в українському фольклорі: семантичні та образні аспекти. К.: Стилос, 2005. — 260 с.

5. Петров Віктор. «Чорна рада» як роман соціальний // Література, Збірник перший. — К., 1928. — С. 29−37.

6. Франко І. Юзеф Богдан Залеський (1886) // Зібр. творів: У 50 т. — K., 1980. — T. 27. — С. 23−32.

7. Франко І. Хмельниччина 1648−1649 років у сучасних віршах // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 31.

8. Grabowicz George G. The History of Polish-Ukrainian Literary Relations: A Literary and Cultural Perspective // Poland and Ukraine: Past and Present. — Edmonton; Toronto, 1980.