Оформлення результатів наукової діяльності

[Введите текст]

ВСТУП

Щоденно ми стикаємось з проблемою оформлювання результатів наукової діяльності. Для студентів це є виконання рефератів, курсових та дипломних робіт, для працівників у сфері науки і техніки та науковців — різноманітні звіти, дисертації, наукові роботи. В цьому рефераті зібрано та систематизовано всі найзагальніші та найголовніші правила, рекомендації та норми, які стосуються даного питання.

Предметом дослідження є науковий стиль української мови, а об'єктом — наукові тексти.

Мета роботи: дати відповіді на такі питання, як засоби збору та організації наукової інформації, основні правила та вимоги до написання курсових, дипломних та наукових робіт.

1. ПЛАН, ТЕЗИ, КОНСПЕКТ, ЯК ВАЖЛИВИЙ ЗАСІБ ОРГАНІЗАЦІЇ НАУКОВОЇ ПРАЦІ

Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.

План — це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; «порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція» .

За допомогою плану узагальнюють і «згортають» інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту.

Формулювання пунктів плану має лаконічну і чітку структуру, перший і останній пункти логічно розпочинають і завершують виклад основних питань тексту. Необхідно вміти виокремлювати в тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі членувати текст, добирати заголовки до розділів.

Цінність плану полягає у тому, що він допомагає усвідомити прочитане і стисло відтворити в пам’яті зміст наукового джерела, зосереджуючи увагу на найсуттєвішій інформації.

За структурою план може були простим і складним.

Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту.

Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти.

Питальний план складають за допомогою питальних речень, які розкривають проблематику тексту у логічній послідовності; кожному інформативному центру відповідає одне запитання, а кожне наступне пов’язане з попереднім.

У номінативному (називному) плані послуговуються називними реченнями, у яких головний член (підмет) виражений іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.

Тезовий план — сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.

Теза — «положення, висловлене в книжці, доповіді, статті тощо, правдивість якого треба довести. // Положення, що коротко і чітко формулює основну ідею чого-небудь або провідне завдання, що стоїть перед кимсь. // перев. мн. Коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо». Теза у широкому розумінні - будь-яке твердження, яке стисло викладає ідею, у вузькому розумінні - деякий текст, що формулює сутність, обґрунтовує доказ.

Вимоги до складання тез формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми;

викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово;

якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.

Тези мають чітко регламентовану змістово-композиційну структуру, в якій виокремлюють такі складові:

Преамбула (1 -2 тези);

2. Основний тезовий виклад (3−6 тез);

3. Висновкова теза/тези (1−2).

Конспект (від лат. conspectus — огляд) — стислий писаний виклад змісту чого-небудь, складається з плану й тез, доповнених фактичним матеріалом, що у сукупності є коротким письмовим викладом змісту книжки, статті, лекції тощо.

Конспект — особливий вид тексту, який створений у результаті аналітико-синтетичного оброблення інформації першоджерела, тобто скорочений запис певної інформації, що дозволяє його авторові одразу чи через деякий час із необхідною повнотою відновити інформацію. Обов’язково докладно фіксують найбільш суттєві думки автора із зазначенням сторінок у тексті-оригіналі. Конспект слугує для збереження основного змісту роботи. У ньому репрезентовано лише думки автора роботи, яку конспектують, мета його — глибоко осмислити інформацію і подати її адекватно, стисло та в зручній для подальшого використання письмовій формі. Складання конспекту мобілізує увагу, допомагає виділити головне в тексті. Коли людина має намір щось записати, вона читає більш уважно, тим паче, що чергування читання із записуванням підвищує працездатність і зменшує втому. Конспектування — це певною мірою контроль сприйняття матеріалу: не розуміючи прочитаного, почутого, важко виділити і записати основну думку. Записи полегшують запам’ятовування, оскільки записаний навчальний матеріал краще фіксується в пам’яті.

Під час прочитання та прослуховування тексту (промови, доповіді, виступу) для конспектування звертається увага на опорні (ключові) слова, ті інформаційні центри, що несуть найбільше смислове навантаження (так звані «вузлики на пам’ять»). Вибір ключових моментів залежить від мети та завдань конспектування, власних знань у цій галузі, особистих зацікавлень, можливостей пам’яті тощо. Зміст першоджерела передають:

своїми словами;

цитатами з першоджерела;

своїми словами і цитатами.

До конспекту ставлять такі вимоги:

залишають певну частину сторінки (це може бути половина аркуша або широкий берег) для запису власних думок, оцінки законспектованого;

цитуючи, вказують відповідну сторінку першоджерела. Текст конспекту оформлюють довільно, на відміну від тез, крім основних положень, конспект містить і фактичний матеріал.

2. АНОТУВАННЯ, РЕФЕРУВАННЯ І РЕЦЕНЗУВАННЯ НАУКОВИХ ДЖЕРЕЛ

Анотування — це процес створення анотації (лат. аnnotatio — зауваження, помітка, від annoto — позначаю), під якою розуміють коротку, стислу характеристику змісту книги, статті тощо.

Анотація обов’язково складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Сутність і призначення анотації полягають у тому, що вона є стислою характеристикою джерела інформації та відповідає на питання, про що йдеться в цьому джерелі. Анотація не розкриває змісту наукового джерела, а лише інформує про наявність наукового джерела певного змісту і характеру. Таким чином, анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об'єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в пошуку, відборі та систематизації необхідної інформації.

Текст довідкової анотації може складатися з відомостей про:

науковий жанр джерела (підручник, монографія, дисертація, стаття, доповідь тощо);

призначення джерела;

завдання, які розв’язує автор джерела;

метод, яким користувався автор (експеримент, порівняльний аналіз тощо);

структуру анотованого джерела;

предмет і тему джерела, основні положення й висновки;

допоміжний та ілюстративний матеріал, додатки тощо;

про автора (у разі необхідності).

Процес анотування наукового джерела має відповідати певним вимогам. Так, зокрема, композиція анотації має бути внутрішньо логічною і може відрізнятися від композиції анотованого джерела; відбір відомостей для анотації, їх формулювання та розташування залежать від змісту й характеру анотованого джерела, від призначення анотації та її адресата; мова анотації має бути науковою, нормативною, лаконічною, ясною, простою, без довгих і занадто складних речень; загальний обсяг анотації не повинен перевищувати 500 друкованих знаків і лише у виняткових випадках може сягати 800−1000 друкованих знаків. Довідкові анотації можуть бути максимально лаконічними (1−3 речення) або розгорнутими, але не перевищувати вказаних обсягів.

Реферування являє собою такий складний процес аналітико-синтетичної переробки інформації наукового джерела (або джерел), результатом якої і стає реферат (нім. referat, від лат. refero — доповідаю) — короткий виклад (перед аудиторією або в письмовій формі) наукової праці, вчення, змісту джерела (або джерел) із зазначенням характеру, методики, результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей.

Сутність реферату — це короткий виклад (за умови достатності інформативної повноти) основного змісту джерела (джерел), повідомлення нової проблемної інформації, що міститься в ньому, або доповідь за певною темою, підготовлена в результаті самостійного опрацювання кількох джерел.

Реферати класифікуються за різними параметрами. З урахуванням ступеня повноти викладу змісту першоджерела реферати поділяються на кілька видів:

інформативні (реферати-конспекти), які містять в узагальненому вигляді всі основні положення наукового джерела, ілюстративний матеріал, важливу арґументацію, відомості про методику дослідження, використані технології, сфери застосування;

індикативні (реферати-резюме), які містять лише ті основні положення, що якнайтісніше пов’язані з темою реферованого джерела.

За кількістю реферованих джерел реферати поділяються на монографічні, що складені за одним науковим джерелом, та оглядові (реферати-огляди), підготовлені за кількома науковими джерелами однієї тематики.

За читацьким призначенням реферати поділяються на загальні, що містять виклад змісту джерела в цілому та у зв’язку з цим розраховані на широке коло читачів, і спеціалізовані, в яких виклад змісту орієнтований на фахівців відповідної галузі знань.

За укладачами реферати поділяються на:

автореферати, які готуються самим автором;

реферати, складені спеціалістами тієї галузі знань, до якої відноситься рефероване наукове джерело;

реферати, що підготовлені професійними референтами, у тому числі перекладачами-референтами.

У рефератах будь-якого виду не допускаються як суб'єктивні погляди референта на висвітлюване питання, так і оцінка реферованого наукового джерела. У разі професійної потреби (за наявності очевидних помилок або протиріч у твердженнях автора джерела), таку оцінку доречно подавати як примітку. Композиційно текст реферату переважно складається з трьох логічно пов’язаних частин: вступної, основної (описової), заключної. Процес рецензування завершується підготовкою рецензії (від лат. recensio — розгляд) — відгуку, висновку з оцінкою певного наукового джерела (або джерел) та викладом зауважень, рекомендацій і пропозицій. Ця робота є доволі складною, відповідальною і вимагає від рецензента, окрім достатнього вільного часу, не тільки високого професіоналізму, але й сформованості та досконалості багатьох практичних умінь і навичок для забезпечення об'єктивності, якості, ґрунтовності й переконливості оцінювання.

3. ОСНОВНІ ПРАВИЛА БІБЛІОГРАФІЧНОГО ОПИСУ ДЖЕРЕЛ, ОФОРМЛЕННЯ ПОКЛИКАНЬ

Покликання — уривок, витяг з якого-небудь тексту, який цитують у викладі матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Бібліографічні покликання — це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю.

Під час написання наукової роботи дослідник зобов’язаний оформлювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку приклад того чи іншого автора, у якого їх запозичено, ті ідеї чи висновки, на підставі яких розробляють проблеми чи розв’язують завдання, поставлені у статті, монографії тощо. Це дає змогу відшукати потрібний документ і перевірити точність зазначених відомостей, з’ясувати інформацію, обставини, контекст.

Відсутність покликань — підстава говорити про плагіат, а їх наявність визначає етику дослідника. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, викладений автором.

Загальні вимоги до цитування такі:

текст цитати беруть у лапки, наводять у граматичній формі, в якій його подано у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання;

цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту, без спотворення думки автора. Пропуск слів, речень, абзаців за цитування позначають трьома крапками (…) або крапками в кутових дужках <…>, якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то його опускають;

кожну цитату обов’язково супроводжують покликанням на джерело;

за непрямого цитування слід максимально точно викладати думку автора, робити відповідні поклилання на джерела.

Покликання в тексті на літературне джерело зазвичай оформлюють у квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літературного джерела у списку використаних джерел, а другою — сторінку, з якої запозичено цитату, наприклад, [15, 257], у монографіях, статтях можливе й таке оформлювання покликань: прізвище автора, рік видання, сторінка: [Караванський 2004, 245].

Покликання на ілюстрації, таблиці або формули, використані в дослідженні, вказують відповідно до їх порядкового номера. Наприклад: «рис. 1.1», «див. табл. 1.1.», «у формулі 1.1» тощо.

Список використаних джерел — важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела, архівні матеріали, дотичні до теми.

Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:

абетковий;

за типами документів;

хронологічний;

у порядку цитування.

Бібліографування — це вид аналітико-синтетичного опрацювання, який полягає в укладанні опису документа. Такі описи можуть бути різними — бібліографічними, архівними, інтернетними тощо. Бібліографічні описи описують опубліковані паперові видання, архівні - описи архівних документів, інтернетні - описи веб-сторінок інтернету.

4. ВИМОГИ ДО ВИКОНАННЯ ТА ОФОРМЛЮВАННЯ КУРСОВОЇ, ДИПЛОМНОЇ РОБОТИ

науковий праця анотування рецензування Курсова робота — самостійна робота дослідницького характеру спрямована на вивчення конкретної проблеми. Метою курсової роботи є:

— поглиблення знань студентів з актуальних проблем;

— подальший розвиток умінь самостійного критичного опрацювання наукових джерел;

— формування у них дослідницьких умінь та навичок;

— стимулювання їх до самостійного наукового пошуку;

— розвиток умінь аналізувати сучасний досвід;

— формування вмінь самостійної обробки навчально-методичних матеріалів та їх практичної реалізації.

Матеріали курсової роботи можуть бути використані для подальшої дослідницької роботи — написання дипломної або магістерської роботи.

Основні вимоги до написання курсової роботи:

обсяг — 20−25 сторінок тексту для студента II курсу, 30−35 сторінок для студента ІІІ курсу;

робота повинна мати чітку структуру, список використаної сучасної літератури (20−25 джерел, переважно останніх років);

оформлення має відповідати естетичним і мовним нормам;

обов’язкові компоненти: визначення актуальності дослідницького завдання та розроблення навчально-методичних матеріалів;

її зброшуровують, акуратно і грамотно оформлюють. Студенти мають право обирати тему з тем, визначених кафедрою.

Структура курсової роботи

1. титульна сторінка;

2. план;

3. вступ;

4. основна частина;

5. висновки;

6. додатки;

7. список використаної літератури.

Дипломна робота — самостійне оригінальне наукове дослідження студента з актуальних проблем фаху.

Теми дипломних робіт обираються студентами на основі розробленого і затвердженого кафедрою переліку орієнтованих тем дипломних робіт, а також з урахуванням власних наукових інтересів. Студент може сам запропонувати тему дипломної роботи, достатньо аргументовано обґрунтувавши доцільність її розроблення.

Вимоги до написання дипломної роботи

1. Тема дипломної роботи затверджується на засіданні кафедри і схвалюється вченою радою факультету інституту/університету.

2. У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність; визначаються об'єкт, предмет, мета і конкретні завдання, гіпотеза дослідження, методи дослідження; Його наукова новизна та теоретична і практична значущість одержаних результатів; описується структура дипломної роботи.

3. Автор дипломної роботи повинен продемонструвати вміння методологічно і грамотно проводити дослідження, інтерпретувати, систематизувати і класифікувати одержані результати.

4. У роботі необхідно розкрити зміст дослідницької проблеми з урахуванням нових наукових підходів.

5. Дипломна робота має містити чітко сформульовані висновки, у яких подаються основні результати дослідницької діяльності студента, рекомендації щодо їх практичного використання.

6. Обсяг дипломної роботи — 50−60 сторінок друкованого тексту.

7. Дипломна робота має бути чітко структурованою із виділенням окремих її частин, абзаців, нумерацією сторінок, правильним оформленням покликань, виносок, цитат, висновків і списку використаної літератури (не менше 50 джерел), обов’язковим є використання літератури іноземними мовами.

8. Дипломну роботу оцінює рецензент. Керівник пише відгук, у якому висловлює думку щодо рекомендації дипломної роботи до захисту. Остаточну оцінку виставляють члени державної екзаменаційної на підставі рецензії та публічного захисту дипломної роботи.

Дипломну (курсову) оформлюють на папері формату А4. Текст друкують через півтора міжрядкових інтервала, кегль шрифту — 14.

Нумерація сторінок роботи починається з четвертої сторінки: титульну сторінку, зміст, першу сторінку вступу враховують, але не нумерують. Номери проставляють посередині верхнього берега аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм.

ВИСНОВОК

В рефераті було виділено чотири основних питання, які були достатньо широко розкриті. Кожен пункт містить чіткі вимоги, правила та рекомендації щодо оформлювання результатів наукової діяльності. Це дає змогу читачу без проблем справитись із таким завданням, як написання реферату, анотації, конспектування лекцій та іншого матеріалу. Крім того тут міститься вся необхідна інформація для правильного оформлювання курсових та дипломних робіт згідно із ДСТУ 3008−95.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Шевчук С. В. Українська мова за професійним спрямуванням / С. В. Шевчук, І.В. Клименко — К.: Алерта, 2010. — 712 с.

2. Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови / Галина Сергіївна Онуфрієнко. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 391 с.