Характерні риси та особливості публіцистичного стилю української літературної мови

Зміст

1. Публіцистичний стиль: його розвиток, історія та основні джерела

2. Характеристика публіцистичного стилю

2.1 Сфера використання

2.2 Основне призначення

2.3 Основні ознаки

2.4 Основні мовні засоби публіцистичного стилю

2.5 Мовні форми вираження

3. Підстилі публіцистичного стилю

4. Суспільно-політична лексика

5. Специфічні жанри публіцистичного стилю Висновок Список використаної літератури Вступ Метою даного навчально-дослідного завдання є аналіз та характеристика публіцистичного стилю, його особливостей. Але для цього необхідно, розуміти саме поняття стилю. Тому у цій роботі я вважаю обов’язковим викласти його визначення. У сучасному мовленні слово «стиль» не має загальноприйнятого та єдиного усталеного визначення. Цей факт зумовлений тим, що поняття стилю багатопланове і може визначатися за кількома критеріями різного порядку. Крім того, визначення стилю як лінгвістичного поняття стосується вужчої і конкретнішої сфери, ніж визначення стилю як загальносеміотичного поняття, а саме: мови як системи; мовної діяльності; мови як суб'єктів і об'єктів мовної діяльності та текстів і висловлень як продукту мовної діяльності. Тут, на мій погляд, доречно згадати визначення М. Брандер. Вона розмежовує два лінгвістичні поняття стилю: стиль як «тип обробки мови, тип надання мові форми» і стиль як «механізм функціонування мови». Перше визначення можна співвіднести з описовим стилем, друге — з функціональним. Слід відзначити, що функціональний стиль — це суспільно усвідомлений внутрішньо цілісний спосіб використання мови, принцип вибору і комбінування мовних засобів, який забезпечує реалізацію функцій суб'єктивно-духовного впливу. З іншого боку, стиль — це явище людської культури, це історично сформований, суспільно усвідомлений різновид загальнонаціональної літературної мови, який різниться принципами відбору та організації мовних засобів і частково самими мовними засобами відповідно до сфер спілкування. Публіцистика обслуговує сферу суспільних стосунків (політику, ідеологію, економіку, культуру); через цей стиль здійснюється вплив на свідомість людини, на її переконання, формується певна суспільна думка, і вміння правильно застосовувати знання з цієї теми — один із найголовніших аспектів становлення освіченої, всебічно розвиненої особистості.

Характерні риси та особливості публіцистичного стилю української літературної мови публіцистичний мова жанр лексика Публіцистичний стиль української мови започаткувався одночасно з художнім, офіційно-діловим, науковим. Проте тривалий час публіцистичний стиль не мав повноцінного розвитку через втрату українським народом державності, через постійні заборони української мови. Публіцистичний стиль — це стиль суспільної комунікації, громадського життя, звідки українська мова витіснялася то польською, то російською владою.

Публіцистика є ніби проміжною сферою художнього, ділового і наукового спілкування, вона синтезує в собі частину функцій, мовних ознак та засобів художнього, ділового, наукового стилів.

Публіцистичний стиль розвивався при художньому, його історія та основні джерела пов’язані з історією художньої літератури, науки, української преси. Його корені сягають давньої полемічної української літератури, славу якій склали такі неперевершені майстри іронічно-сатиричного та запального пера, проповідники і письменники, діячі української церкви, як ректор Острозької академії Герасим Смотрицький («Ключ царства небесного», 1587 р.), Христофор Філарет (Мартин Броневський, «Апокрисис», 1597 р.), Мелетій Смотрицький («Тренос», 1610 р.), Юрій Рогатинець («Пересторога», 1605 — 1606 р.), Іов Борецький («Аполлея апології»), Петро Могила, Інокентій Гізель, Лазар Баранович («Меч духовний», 1666 р.), Іоаникій Галятовський («Месія правдивий»), Стефан Яворський («Камінь віри»), надзвичайно яскрава постать, аскет, талановитий публіцист і фанатик правди напряму Іван Вишенський та багато інших.

До початків публіцистичного стилю нової української літературної мови відносять окремі українські тексти з російськомовної харківської періодики першої половини 19 ст.: Г. Квітки-Основ'яненка «Супліка до пана іздателя», Є.Гребінки «Так собі до земляків», «До зобачення»; передмову Тараса Шевченка до другого видання «Кобзаря» та журнали «Русалка Дністрова» (1837 р.) і «Вінок русинам на обжинки» (1846 — 1847 р.р.). Далі були такі видання західноукраїнської періодики, як 2Зоря Галицька", «Новини», «Лада» (1848 — 1860 р.р.) та «Слово», «Вечорниці», «Галичанин», «Русь», «Правда» (1861 — 1876 р.р.). В Російській імперії з української періодики публіцистичні матеріали українською мовою друкували тільки російськомовні журнали «Основа» (Петербург, 1861 — 1862 р.р.) та «Черниговский листок», заснований Леонідом Глібовим (1861 — 1863 р.р.). У кінці 19 ст. українська преса була представлена західноукраїнськими виданнями «Друг», «Громадський друг», «Дзвін», «Слово», «Молот», «Світ», «Житє і слово», «Старина», «Літературно-науковий вісник». Публіцистичний стиль другої половини 19 ст. — початку 20 ст. збагатився працями таких видатних діячів української культури, як П. Куліш, О. Кониський, М. Костомаров, М. Драгоманов, І.Франко, П. Грабовський, Олена Пчілка, Леся Українка, М. Павлик, І.Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, В. Винниченко, М. Грушевський, А. Кримський, М. Хвильовий та ін.

Вони обстоювали, хоч і різною мірою, окремішність українського народу, політичні й національно-культурні права українців, вимагали освіти для українського народу рідною мовою, заохочували українську громадськість до пізнання самої себе, своєї історії, будили національну свідомість, закликали служити рідному народові.

Після 1905 року, коли було знято заборону на українську мову, розгортається широка мережа української періодики на східних землях України, що значно активізувало національно-визвольні змагання українців. Все це сприяло розвиткові і збагаченню публіцистичного стилю, який уже настільки зміцнів, що витримав наступні більшовицько-комуністичні негласні обмеження й утиски української мови, хоча він і зазнає найбільшої шкоди від заборони мови, тому що обслуговує серцевину суспільного життя — ідеологію, громадську думку.

Сфера використання публіцистичного стилю — громадсько-політична, суспільно-культурна, виробнича діяльність, навчання.

Основне призначення — служити розв’язанню суспільно політичних питань, активно впливати на читачів, переконувати у справедливості певної ідеї, спонукати їх до творчої діяльності, пропагувати прогресивні ідеї, учення, знання, здоровий спосіб життя.

Сфера використання і призначення публіцистичного стилю вплинули на формування його відповідних ознак6 логізація та емоційна виразність, оцінка — соціально-політична, ідеологічна, естетична, моральна, пристрасне ставлення до предмета мовлення, змісту, інформації, поєднання точності висловленої інформації, наукових положень з емоційно-експресивною чи імперативною образністю конкретно-чуттєвого бачення питання чи проблеми.

До основних ознак публіцистичного стилю належать: спрямованість на новизну; динамічність; актуалізація сучасності; інформаційність; політична, суспільна, морально-етична оцінка того, про що пишеться або мовиться; синтез логізації та образності мовного вираження, що нагадує про близькість публіцистичного стилю до наукового і художнього; документально-фактологічна-точність; декларативність; закличність; поєднаність стандарту й експресії; авторська пристрасть; емоційність, простота і доступність; переконливість. Усі ці й інші ознаки створюють враження «багатостильовості» публіцистичного стилю, який настільки розростається й розгалужується поза власне публіцистичним, що підстилі дають підстави називати їх окремими стилями (газетним, журнальним, телевізійним тощо).

Основні мовні засоби публіцистичного стилю — це сплав елементів наукового, офіційно-ділового, художнього стилів. З одного боку, у ньому широко використовується суспільно-політична лексика, політичні заклики, гасла, точні найменування (подій, дат, учасників, місця), а з іншого — багатозначна образна лексика, що здатна привернути увагу читача і вплинути на нього, художні засоби — тропи і фігури. Всі лексеми, як правило, чітко поділяються на позитивно-оцінні й негативно-оцінні. Навіть при художньому домислі в публіцистичному стилі авторське «я» збігається з фактичним мовцем.

Сфера застосування, призначення публіцистичного стилю і ознаки, яким він має відповідати, виробили в ньому певні мовні форми вираження. Насамперед до таких можна зарахувати суспільно-політичну лексику: як власне суспільно-політичну: актив, актуальність, громадський, громадянин, держава, державність, єдність, ідея, ідейність, так і загальновживану, що часто вживається у суспільній сфері і набула такого контекстного значення: боротьба (сил), вогнище (війни), проблема (роззброєння) тощо.

Я би також зазначила, що публіцистичний стиль завжди виражає протистояння певних сил. Це його обов’язкове призначення і головна ознака.

В публіцистичному стилі виділяється кілька підстилів, кожний з яких має свої жанрові й мовні особливості: власне публіцистичний стиль, або стиль засобів масової інформації (газети, часописи, радіо, телебачення, реклама), художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси, есе), науково-публіцичтичний (критичні статті, аналітичні огляди, соціаль портрети тощо).

Майстерне виголошення досконалого публіцистичного тексту називають ораторським. Тому можна вважати, що вислів «ораторський стиль» означпє усну форму публіцистичного стилю, ці поняття близькі.

Кожний підстиль виробив свої мовні ознаки: систему композиційних прийомів та усталених зворотів, сукупність експресивно-мовних засобів.

З відродженням українського національно-культурного життя і здобуттям незалежності України в публіцистичному стилі відбуваються великі зміни. З одного боку, починається пасивізація радянських ідеологем, тобто вони виходять з активного вжитку в пасивний словник; з другого боку, повертаються до життя й активізуються українські слова і вирази — носії української національної ідеї, фактів і явищ, лексеми, що були заборонені, несправедливо вилучені і забуті: соборність, соборник, державність, державний, суверенітет, суверенність, незалежна, самостійна Україна, Українська Народна Республіка, Акт злуки УНР із західною Українською Народною Республіка, Українська повстанська армія; назви української національної символіки: тризуб, жовто-блакитний прапор, синьо-жовтий прапор, гривня; назви козацьких військових атрибутів: гетьман, булава, сотник, отаман, козак, козацтво. В українську мову, і найбільше в її публіцистичний стиль, повернулися українські антропоніми — імена заборонених і забутих визначних політичних, культурних, релігійних діячів України, провідників і сподвижників національних визвольних змагань, творчої й наукової інтелігенції: Сиона Петлюри, Михайла Донцова, Миколи Міхновського, Василя Липинського, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Ярослава Стецька, Андрія Мельника, Романа Шухевича, митрополита Іларіона (І.Огієнко), митрополита Мстислва і багатьох інших.

У власне публіцистичному стилі сформувалася традиційно і постійно продукується нова суспільно-політична лексика і фразеологія: президентське вето, народ, демократія, суспільство, Українська держава, конституція, парламент, парламентаризм, депутат, права людини, правозахисник, консолідація національно-демократичних сил, соціально-економічна політика, соціальна допомога, криза економіки, урядовці, можновладці, конгрес української інтелігенції.

Суспільно-політична лексика характеризується наявністю сем, співвідносних з поняттям «суспільство», «політика», «держава» або дотичних до них та об'єднаних навколо гіперсем.

За спільними семантичними компонентами серед суспільно-політичної лексики умовно можна вичленувати такі групи:

1. Лексеми, що відображають політичне життя суспільства. Це передусім ідеологеми, тобто такі мовні одиниці, які називають систему концептуально оформлених ідей, політичних поглядів, світоглядів, ідеалів, доктрин, течій, сформованих партіями, рухами, громадськими організаціями, визначними політиками: демократія, соціалізм, капіталізм, лібералізм, консерватизм, радикалізм, націоналізм, центризм, більшовизм, шовінізм, європеїзація, глобалізація, клерикалізм, мілітаризм. До цієї групи можна віднести власні назви політичних партій, організацій, об'єднань, рухів, угруповань та їхніх членів: партія «Реформи і порядок», партія «Трудова Україна», блок «За єдину Україну», Блок «Наша Україна», Всеукраїнське об'єднання «Справедливість» та інші.

2. Лексика, що відображає функціонування державного устрою і законодавчого апарату та властивих їм ознак і функцій: Адміністрація Президента, Верховна Рада України, парламент та ін.; назви носіїв державної влади: урядовці, чиновники; назви політичної діяльності, стосунків, конкретних акцій: декларація, мораторій, пресинг, консенсус та ін.

3. Лексика на позначення суспільних ідейно-моральних понять: патріотизм, свобода, незалежність тощо.

Такі ознаки публіцистичного стилю, як сьогочасність і орієнтація на новизну, зумовлюють швидкі і рішучі зміни у змісті і вираженні публіцистичних текстів. Жодний стиль не здатний на такі швидкі зміни, як публіцистичний стиль. До таких змін слід віднести пасивізацію «вчорашніх» ідеологем й активізацію та актуалізацію сучасних, семантичні видозміни і перетворення лексем, неологізацію і термінотворення і синонімії.

Потреби соціуму в нових засобах публіцистичної номінації приводять до утворення нових назв і виразів та до розвитку нових значень у загальновідомих словах: ланцюг єднання, державотворення, національна самосвідомість, шокова терапія.

Збурення політичного життя, яке настає в передвиборний період, позначається на мові засобів масової інформації. З одного боку, творяться ситуативні лексеми-оказіоналізми на зразок: кравчукізм, кучмізм, пофігізм, костенківці.

Серед лексичних новацій значна частина — це назви фірм, підприємств, установ і організацій, що виникли недавно в результаті співробітництва українських виробників і підприємців із зарубіжними. Як правило, це утворення абревіатурного характеру: СП «Авто ЗАЗ ДЕУ» святкує свою річницю.

На відкритість сучасного українського суспільства, розвиток економічних і культурних зв’язків України із західним світом українські засоби інформації відреагували масовим запозиченням чужих слів: артсалон, байкери, брифінг, ваучер, креативний, іміджмейкер, хет-трик, хіт тощо.

Важливою лексикологічною проблемою є поповнення термінології сучасної української літературної мови, зокрема профільних терміносистем, тому що при цьому треба розумно поєднувати національні та інтернаціональні елементи.

Завдяки засобам масової інформації частина запозиченої лексики швидко засвоюється, збагачується похідними утвореннями, граматикалізується: національний хіт-парад, хітова пісня, хітова програма, плейофна гра.

Поповнення української мови реабілітованими лексемами, новотворами, запозиченнями, елементами розмовного, професійного, діалектного мовлення певною мірою порушує вже усталену кодифікацію української літературної мови, актуалізує питання про функціонування літературної норми та її варіантів. Виникають лексичні паралелі як перехідні ланки до нової норми або семантико-конотативної синонімії: баскетбол — кошиківка, бачення — візія, винятковий — ексклюзивний, гімнастика — рухавка, журнал — часопис, сучасний — модерний, фотографія — знімок — світлина тощо.

Усталилися специфічні для власне публіцистичного стилю синтаксичні структури, що характеризуються повторюваністю окремих частин чи нанизуванням компонентів. Ця ознака особливо характерна для газетно-публіцистичного стилю.

Ще однією особливістю публіцистичного стилю є експресивний синтаксис з риторично-питальними реченнями, вставними конструкціями, звертаннями, модифікованими фразеологізмами, багатозначною й експресивно-емоційною та імперативною лексикою, неологізмами та алюзіями.

Варто відзначити, що публіцистичний стиль (і особливо його власне публіцистичний підстиль) відрізняється від наукового і художнього більшою сьогочасністю, оперативністю, інформаційною місткістю. Він має свої специфічні жанри, в яких реалізуються ці ознаки.

Передова (передовиця) — перша стаття (колонка), в якій викладено офіційний погляд редакції (влади, партії або громадської організації) на актуальну проблему, тему, питання.

Репортаж (фр. reprtage) — розповідь з місця подій, оперативний жанр преси, радіо, телебачення, в якому динамічно, з документальною точністю показується дійсність через сприйняття її автором. Є репортажі подієві, неподієві, проблемні, сюжетні, репортажі-роздуми тощо.

Замітка — найпростіший й найоперативніший інформаційний жанр, у якому повідомляється про конкретні факти, події, явища життя з метою пізнавального чи суспільно-політичного впливу на читача.

Основна вимога до заміток — висока інформаційна місткість тексту. Вона досягається точністю фактажу, чіткістю й стислістю викладу думок. Замітки бувають хронікальні, повідомлю вальні, полемічні та ін.

Інтерв'ю (англ. interview, букв. — зустріч, бесіда) — жанр у розмовній формі бесіди автора з компетентними людьми на суспільно важливу тему. Інтерв'ю бувають протокольні, офіційні, інформаційні (повідомлю вальні), проблемні, аналітичні та ін. Це, власне, і є публіцистичний діалог.

Нарис — жанр, у якому на документальній основі, але з використанням художньо-публіцистичних прийомів зображується об'єктивна картина дійсності або порушується важлива суспільна чи виробнича тема.

Фейлетон (фр. feuilleton, від feulle — аркуш) — жанр гумористичного або сатиричного спрямування. Фейлетони пишуться переважно на злободенні, болісні теми.

Памфлет (англ. pamphlet, від назви комедії 12 ст. «Памфіліус») — жанр, в якому гостро викривають політичне, суспільне явище чи особу.

Памфлет узагальнює численні негативні вияви і дає їм нищівну сатиричну характеристику. Основна ознака памфлету — типізація індивідуального, яке набуває поширення і стає фактором регресу. Типізація негативного індивідуального дає сатиричний образ, в основі якого завжди гіпербола або гротеск, асоціативність, паралелізм різноманітних логічних ходів. У памфлеті на завжди на першому плані навіть не самі особи, явища чи факти, а їх моральні, соціальні, індивідуально-авторські оцінки. Тому в мовній тканині тексту памфлетів помітне чітке розмежування стилістичних засобів з позитивними і негативними оцінками, наявність символів і символічних словосполучень, які формують цілі парадигми символів. Наприклад, у памфлетах М. Хвильового «Камо грядеш», «Апологети писаризму», «Думки проти течії», «Україна чи Малоросія» стрижнем полемічних конфліктів є біном «старе — нове», «європейськість — хуторянство», «прогресивність — відсталість» .

До публіцистичних жанрів відносять і статті, в яких за допомогою логічних образних суджень аргументовано, переконливо досліджуються важливі явища та проблеми суспільства.

Більшість текстів публіцистичних жанрів розрахована на сьогодення, скороминуще життя (замітки, репортажі, інтерв'ю, заяви, послання) в періодиці та ефірі. Проте в українській публіцистиці є тексти, зокрема публіцистично-художні твори, на такі широкі суспільно важливі, націоі державотворчі теми, що досі не втратили своєї актуальності і ще довго служитимуть українській духовній культурі. Це значна частина публіцистичної спадщини П. Куліша, І.Франка, Лесі Українки, М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Донцова, С. Петлюри, В. Липинського, С. Бандери, І.Огієнка та ін.

Висновок Проаналізувавши все викладене вище, можна зробити висновок, що загалом публіцистичний стиль використовується для агітації та пропаганди. Це стиль суспільно-політичної літератури, газет, журналів, виступів на зборах тощо.

Публіцистичний стиль характеризується використанням суспільно-політичної лексики і фразеології, різних термінів (наукових, політичних, спортивних тощо). Рисою цього стилю є вживання виражально-зображальних засобів (епітетів, порівнянь, метафор тощо). Синтаксис публіцистичного стилю вирізняється використанням спонукальних і окличних речень, риторичних запитань, звертань, зворотного порядку слів і т.д.

Список використаної літератури

1. Волкотруб Г. Практична стилістика української мови: Навчальний посібник. — Тернопіль, 2004

2. Гладкий М. Мова нашої преси // Проблема культури українського слова. — 1926 — № 6.

3. Коваль А. Н. Практична стилістика сучасної української мови. — К.: 1970.

4. Мацько Л.І. Стиль як основне поняття стилістики // Українське мовознавство. — К.: 1990.

5. Мацько Л.І., Сидоренко О. М., Мацько О. М. Стилістика української мови. — К.: Вища школа., 2005.