Взаємовплив індивідуального стилю учбової діяльності та тривожності у студентів

ДИПЛОМНА РОБОТА Взаємовплив індивідуального стилю учбової діяльності та тривожності у студентів

ВСТУП Координати розгортання сьогочасної соціальної ситуації подекуди затискають індивіда у шори руху освоєння різних множин її прояву. Одночасно скрізь і повсякчас необхідно бути компетентним, комунікативно успішним та розкутим, володіти термінологічним апаратом кількох не суміжних між собою галузей, проявляти адаптаційні навички тощо. Таким чином, формується об'єктивно жорсткий набір критеріїв та вимог до «портрету фахівця нового часу», а, отже, — й до діяльності в осередкові вищого навчального закладу, як до однієї з базових ланок у підготовці спеціалістів.

Серед числа основних завдань, які постають перед вищим навчальним закладом, як перед інститутом формування майбутнього спеціаліста, слід передусім особливо відзначити завдання виховання якісно нової особистості, котра здатна раціонально організувати власну діяльність, виявляти самостійність, ініціативу, наполегливість в процесі реалізації поставленої мети, ефективно використовувати власні індивідуальні можливості, досягати високих результатів діяльності.

Найбільш актуальним в цьому відношенні є питання про формування у студента, як майбутнього фахівця, оптимального стилю учбової діяльності та подолання проявів основних негативних компонентів особистості, котрі можуть стати деструктивним чинником названому процесі, серед яких особливе місце посідає тривожність.

Індивідуальний стиль учбової діяльності визначається як прийнятна індивідом стійка сукупність прийомів і способів навчальної роботи, обумовлена його індивідуальними особливостями. У сучасній психолого-педагогічній науці дослідження, присвячені вивченню індивідуального стилю діяльності, представлені працями як зарубіжних, так і вітчизняний науковців. Зокрема, В. Мерлін та М. Щукін досліджували проблему взаємозв'язку та взаємовпливу індивідуального стилю діяльності та рівнів інтегральної індивідуальності; О. Зимовіна та Т. Сєрьогіна вивчали когнітивний стиль студентів та його роль в організації навчання і його успішності; структура індивідуального стилю учбової діяльності відображена в дослідженні Є. Клімова. Індивідуальний стиль навчальної діяльності школярів різного віку проаналізовано в дисертації О. Самбікіної. Питання самоорганізації власної навчальної діяльності та формування оптимально-автономного стилю учбової діяльності висвітлено в дослідження О. Конопкіна та Г. Пригіна. Класифікаційний поділ та систематизація стилів учбової діяльності подано в працях А. Колба [58], С. Річмана [58], А. Бейметова [16], Ю. Кулюткина і Г. Сухобської. та інших Розглядаючи питання впливу тривожності на особистість, варто зазначити, що тривожність — це передусім індивідуальна особливість, котра полягає в підвищеній схильності відчувати неспокій в різних життєвих ситуаціях, у тому числі і тих, об'єктивні характеристики яких до цього не призводять. У загальному своєму вигляді питання тривожності розглядали як ряд зарубіжних вчених З. Фрейд [55], Ч. Спілбергер [6], К. Броннер, Д. Боулбі, К. Ясперс, К. Хорні [59], та ін., так і вітчизніних науковців Л. Гозман, А. Прихожан [40],[41], та ін.

Дослідження впливу тривожності на успішність виконання діяльності визначено в працях Б. Вейнера та К. Шнайдера.

Особливе місце займають роботи, присвячені аналізу навчальної тривожності, джерелом продукування якої є традиційна система освіти. Найбільш систематизовані дослідження напрямку вивчення навчальної тривожності представлені роботами А. Прихожан. В своїх дослідження А. Прихожан доходить висновку про те, що тривога як тимчасовий стан, за умови виконання відносно простих видів діяльності, сприяє успішному її виконанню, активізує внутрішній потенціал особистості, сприяє вчасній реалізації поставлених завдань. Проте, за умови розв’язання складних, особливо інтелектуальних завдань, переживання стану тривоги, занепокоєння, неспроможності дезадаптують особистість, блокують тим самим процес пошуку альтернативних та конструктивних рішень.

Актуальність теми дослідження пояснюється тим фактом, що, незважаючи на цілком достатній та об'ємно накопичений в сучасному науковому знанні матеріал з проблем впливу тривожності на особистість та її діяльність, а також з питань індивідуально-стильових особливостей діяльності індивіда, проблема взаємовпливу тривожності та індивідуального стилю учбової діяльності у студентів є недостатньо вивченою.

Процес освоєння професійними знаннями, уміннями та навичками в умовах виконання основних та одночасно своєрідних вимог навчального плану вимагають від студента як майбутнього фахівця вияву високого рівня самоконтролю, вмотивованості, рішучості, ініціативи, сформованої здатності швидко і самостійно приймати раціонально-продуктивний за кінцевим показником набір рішень. Накоплений тиск навчальних вимог за умови відсутності попередньо сформованого продуктивного стилю учбової діяльності продукує збільшення рівня тривожних переживань та формування тривожності, як константного утворення в структурі особистості студента.

Тривожність як емоційно-афективна характеристика особистості за умови свого частого прояву є блокуючим станом, що мірою інтенсифікації свого деструктивного чину сприяє загальному зниженню рівня якості та продуктивності учбової діяльності; за обставини карбування досвіду отримання критичної оцінки, негативно відбивається на міжособистісній взаємодії у системі «студент-викладач», «студент-студент», «студент-батьки».

Оптимальний стиль учбової діяльності є сукупним синтезом вище зазначених характеристик та основним профілактичним засобом у попереджені стану особистісної та ситуативної тривожності, що формується внаслідок дії накопичених негативних переживань та очікувань критичної оцінки результатів діяльності.

Отже, актуальність і недостатній рівень розробки проблеми означеного дослідження обумовили вибір теми дипломної роботи: «Взаємовплив індивідуального стилю учбової діяльності та тривожності у студентів «.

Об'єкт дослідження: стильові особливості учбової діяльності та тривожності у студентів.

Предмет дослідження: індивідуальний стиль учбової діяльності та рівень прояву особистісної і ситуативної тривожності у студентів-психологів.

Мета дослідження: виявлення та вивчення індивідуально-стильових особливостей учбової діяльності серед студентів-психологів у взаємовпливі з такими емоційно-афективними проявом особистості як тривожність.

Гіпотеза: високий рівень особистісної та ситуативної тривожності є характерним станом для особистості з малоефективним стилем учбової діяльності.

Виконання мети та перевірка гіпотези нашого дослідження передбачає виділення таких диференційованих завдань:

1. Відтворити об'єктивну картину наукових дискусій навколо питань стилю учбової діяльності та тривожності;

2. Дати визначення тривожності як деструктивного елемента в системі учбової діяльності;

3. Назвати коло супутніх щодо тривожності станів та явищ, що обумовлюють та характеризують розвиток порівняно неефективного стилю учбової діяльності;

4. Провести експериментальне дослідження на предмет виявлення взаємовпливу між рівнем тривожності та індивідуальним стилем учбової діяльності у студентів;

5. На основі проведеного теоретичного та практичного дослідження розробити та запропонувати программу корекції тривожності серед студентів.

Теоретико-методологічною основою дослідження виступили: концептуальні положення автономності-залежності стилю учбової діяльності (О. Конопкін, Г. Пригін); дослідження впливу тривожності на особистість в рамках виконання індивідуально значимих видів діяльності (А. Прихожан);

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань було використано такі методи:

1. Теоретичний аналіз проблематики на базі вивчення психолого-педагогічної літератури;

2. Емпіричні методи: метод психодіагностичного дослідження, метод графічного представлення даних;

3. Статистичний метод лінійної кореляції Пірсона.

Для реалізації та проведення емпіричного дослідження було використано такі методики:

1. Шкала тривоги Дж. Тейлора;

2. Шкала оцінки рівня реактивної та особистісної тривожності Ч. Спілберга — Ю. Ханіна;

3. Методика мотивації досягнення успіху Т. Елерса;

4. Методика мотивації уникнення невдач Т. Елерса;

5. Методика визначення стилю учбової діяльності Г. Пригіна.

Характеристика добірки: для проведення дослідження нами були обрані студенти 1-го та 2-го курсу психолого-педагогічного факультету. Загальний об'єм вибірки становив 64особи, віком від 16 до 19 років.

Структура роботи: робота складається зі вступу, трьох частин (двох теоретичних та одної емпіричної), коротких висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1 СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА СУТНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ТРИВОЖНОСТІ ТА ЇЇ ВПЛИВУ НА ОСОБИСТІСТЬ

1.1 Дослідження проблеми тривожності у працях зарубіжних та вітчизняних вчених Пояснення та вивчення природи тривожності особистості на сьогодні є одним з найбільш експериментально досліджуваних та теоретичних означених питань соціально-педагогічної, психологічної та медичної науки.

Тривога — це смутний, неприємний емоційний стан, що характеризується очікуванням несприятливого розвитку подій, наявністю негативних передчуттів, страху, напруги і хвилювання. Тривога відрізняється від страху тим, що стан тривоги зазвичай безпредметний, тоді як страх припускає наявність об'єкту, що його викликав, людини, події або ситуації.

У психологічному словнику А. Петровского і М. Ярошевского тривожність розглядається як схильність індивіда до переживання й тривоги, що характеризується низьким порогом виникнення реакції тривоги.

На думку Р. Немова, тривожність визначається, як властивість людини переходити у стан підвищеного занепокоєння, відчувати страх і тривогу у специфічних соціальних ситуаціях [39, с. 460].

Тривожність буквально — готовність до страху — стан доцільного підготовчого підвищення сенсорної уваги й моторної напруги в ситуації можливої безпеки. Традиційно до складу тривожності зараховують такі поняття, як тривога, страх, занепокоєння.

Задля розмежування відзначимо, що страх — це афективне (емоційно загострене) відбиття у свідомості людини конкретної погрози для його життя й благополуччя.

Тривога — емоційно загострене відчуття майбутньої погрози. Тривога, на відміну від страху, не завжди є суто негативно сприйнятним, рецептивно освоюване почуття, тому що вона можлива й у вигляді радісного хвилювання, очікування.

У площині природної доцільності, тривога відіграє позитивну роль не тільки як індикатор порушення, але і як мобілізатор резервів психіки. Кожна людина відчуває тривогу, хвилювання або напругу в певних ситуаціях, особливо, коли повинна зробити щось, що знаходиться за межею узвичаєних практик, або підготуватися до цього. Наприклад, виступ перед аудиторією із промовою або складання іспиту. Людина може відчувати хвилювання, йдучи неосвітленою частиною вулиці уночі або коли вона заблукала в чужому місті. Цей вид тривоги вважається нормальним і навіть корисним, оскільки спонукає підготувати виступ, вивчити матеріал перед іспитом, задуматися про те, чи дійсно потрібно виходити на вулицю вночі одному.

У інших випадках тривога є неприродною, патологічною, неадекватною, шкідливою. Вона стає хронічною, постійною і починає з’являтися не тільки в стресових ситуаціях, але і без видимих причин. Тоді тривога не тільки не допомагає людині, але, навпаки, починає заважати їй в її повсякденній діяльності.

В. Давидов трактує тривожність як індивідуальну психологічну якість та особливість, що складається в підвищеній схильності відчувати занепокоєння в будь-яких життєвих ситуаціях, у тому числі й таких суспільних характеристиках та обставинах, які до цього не призводять.

Отже, основні конструкти щодо розробки визначення та опису тривожності є такі:

— психологічне явище;

— індивідуальна психологічна особливість особистості;

— схильність людини до переживання тривоги;

— стан підвищеного занепокоєння.

Перші спроби дослідити причини виникнення та розвитку тривожних станів особистості знайшли своє відображення у працях видатних клініцистів та психіатрів. Базові дослідження невротичних розладів, а також патологічних переживань, дали змогу виділити поряд із тяжкими емоційними порушеннями більш легкі форми їх прояву. Так неусвідомлений страх, емоційна напруга, безпорадність, тривога у комплексному своєму виражені стали симптомами одного невротичного утворення, що в подальшій історії свого вивчення й отримало назву тривожності.

Згідно поглядів класиків клінічної психології, тривожність є індивідуальною психологічною особливістю, що виявляється у схильності до частих та інтенсивних переживань стану тривоги, а також низьким порогом його виникнення, що, своєю чергою, зазвичай є ознакою властивостей темпераменту і обумовлена слабкістю нервових процесів. Так при трактуванні тривожності як властивості темпераменту («психодинамічна» тривожність, за термінологією В. Мерліна) Н. Данилова, В. Мерлін, Я. Рейковский, Я. Стреляу в якості основних факторів розвитку цієї властивості визнаються вихідні природні передумови — властивості нервової та ендокринної систем, зокрема слабкість нервових процесів.

Подальше сумісне теоретичне розроблення проблеми тривожності практиків клінічної психології та психіатрії у спільності з представниками психоаналітичного напрямку психології дали змогу вивести тривожність із суто медико-неврологічної категорії у психологічну. Такий перехід дав змогу створити новий погляд на природу тривожності, виокремити нові суб'єктивно особистісні чинники виникнення тривожного стану.

У історично складеній традиції засновником перших саме психологічних розробок проблеми тривожності особистості прийнято вважати З.Фрейда.

Процес розуміння природи явища тривожності, З. Фрейд визначав як один з найважливіших аспектів у пояснені психічного життя індивідуума. З. Фрейд визнавав необхідність розмежування страху й тривоги, вважаючи, що страх — реакція на конкретну небезпеку, тоді як тривожність — реакція на небезпеку, не відому й не зумовлену чимось. На думку вченого, тривожність є одиним із доступних каналів вичитуванння психічного життя людини і тим фактором, метаситуацію, що цілком здатна призвести до згортання перспективної програми самореалізації. Більш конкретно Фрейд визначав тривожність як неприємне переживання, що сигналізує про небезпечне становище тривожного суб'єкта, а змістом цього явища є почуття невизначеності й безпорадності.

Тривожність характеризується трьома основними ознаками — специфічним почуттям неприємного; відповідними соматичними реакціями (насамперед посиленням серцебиття); усвідомленням цього переживання. Спочатку Фрейд припускав доцільність вичленення несвідомої тривожності, але згодом дійшов висновку про свідоме переживання цього стану, і, як наслідок, обов’язковим розвитком уміння долати небезпеку (за допомогою боротьби або втечі). Містилищем тривожності за З. Фрейдом є структура Его.

З. Фрейд виділяв три основних види тривожності:

1) об'єктивною, викликаною реальною зовнішньою небезпекою;

2) невротичною, викликаною небезпекою не відомої й не певної;

3) моральну, умовно потрактовану ним як «тривожність совісті».

Аналіз невротичної тривожності дозволив З. Фрейду виділити дві її основних відмінності від об'єктивної, тобто від реального страху. Невротична тривожність відрізняється від об'єктивної «у тому, що небезпека є внутрішньою, а не зовнішньою, і в тому, що вона свідомо не зізнається». Основне джерело невротичної тривожності - побоювання потенційної шкоди, що, своєю чергою, може розблокувати клапани цензури і балансу саморегуляції. Невротична тривожність, своєю чергою, поділяється на три основні форми. По-перше, це «вільно плинна», «така, що вільно витає» тривожність, або «готовність у вигляді тривоги», що, як образно зауважує Фрейд, тривожна людина носить усюди із собою і яка завжди готова прикріпитися до кожного більш-менш адекватного об'єкта (як зовнішньому, так і внутрішньому). Наприклад, вона може втілитися у страхові очікування. По-друге, це фобієстичні реакції, які характеризуються невідповідністю інтенсивності переживання та масштабами потенційної загрози ситуації, що їх спричинила, — побоювання висоти, змій, юрби, грому й т.п. По-третє, це страх, що виникає під час істерії й важких неврозів, що характеризуються повною відсутністю зв’язку з якою-небудь зовнішньою небезпекою.

Згідно концепції Фрейда, тривожність видозмінює візійний, скомпільований світ наших фантазій шляхом повтору (спорадичного або періодично-тривалого) ситуацій, пов’язаних з випробуваними у минулому досвіді, переживаннями безпорадності. Прообразом таких ситуацій є травма народження.

К. Хорні, головним джерелом тривоги та занепокоєння вбачав не у конфлікті між біологічними потягами та соціальними заборонами, а в дії неправильних людських взаємостосунків. Одним з прикладів проявів такої невірної взаємодії є блокада шляхів задоволення несвідомої потреби у міжособистісній безпеці. Автор ставить головний акцент на ірраціональності суті почуттів тривоги та незахищеності у стані тривожності [.

Дотичними до поглядів К. Хорні стали концепти С. Саллівана. Відомий як засновник «міжособистісної теорії», автор стверджує, що особистість не може бути ізольована від інших людей, міжособистісних контактів. Дитина із першого дня народження вступає у певні взаємовідносини між людьми, насамперед із матір'ю; надалі сітка контактів і векторів кореспондування комунікативних інтенцій щодо інших шириться, галузиться, перетинається чужими магістралями, десь усікається, таким чином, глобально узалежнюючи нас від навичок правильного моделювання комунікативних стратегій. Адже контакти допомагають задовольнити базові і похідні потреби людського життя у строкатому соціумі. І, навпаки, — дифузія контактної мережі, наявність функціональних лакун — спроможні викликати занепокоєння та тривожність [29,с. 109−114].

С. Саллівен так само, як і К. Хорні, розглядає тривожність не тільки як одне з основних властивостей особистості, але і як фактор, що визначає її розвиток. Рятування від почуття занепокоєння для індивіда стає «центральною потребою» і визначальною силою його поводження. Людина виробляє різні «механізми» порятунку від страху й тривоги.

Е. Фромм підкреслює, що основним джерелом тривожності, внутрішнього занепокоєння є переживання відчуженості, пов’язане із уявленням людини про себе як про окрему особистість, що почуває у зв’язку із цим свою безпорадність перед силами природи й суспільства [ 57, с. 358].

Послідовник та учень З. Фрейда А. Адлер в рамках власної теорії індивідуальної психології пропонує новий погляд на причини походження неврозів. На думку А. Адлера, в основі невротичних переживань лежать такі конкретні механізми, як: страх, острах життя, острах труднощів, а також прагнення до певної позиції в групі людей, що індивід у силу яких-небудь індивідуальних особливостей або соціальних умов не міг домогтися, тобто чітко прослідковується, що в основі неврозу лежать ситуації, у яких людина в силу тих або інших обставин, тією чи іншою мірою випробовує почуття тривоги [2, с. 132].

Отже, базові концептуальні дослідження тривожних станів особистості в рамках психоаналітичного та неопсихоаналітичного підходу дали змогу виділити основні детермінанти явища тривожності, і механізми його впливу на окрему особистість зокрема, та в той же час в єдності її дії з соціальним оточенням; розкрити роль об'єктивних та суб'єктивних чинників на прояв емоційно-афективних станів; виокремити та узагальнити набір симптомологічних критеріїв діагностики тривожності в межах норми та патології. Такий попередній фундаментальний теоретико-практичний базис дав змогу розширити та удосконалити подальший ряд наукових пошуків в колі даної проблеми та відкрити шлях новому етапі в досліджені явища тривожності.

Абсолютно новим і в той же час логічно послідовним етапом розвитку дослідження явища тривожності стало введення в загальнонауковий та конкретно психологічний теоретичний та практичний пошук тестового діагностичного інструментарію.

Розробка та апробація найбільш відомих та валідних тестових методик діагностики рівня тривожності особистості пов’язана з ім'ям таких дослідників як Ч. Спілберга, Дж. Тейлора, Р. Теммпла, В. Амена, М. Доркі, Ю. Ханіна, В. Мерліна, Т. Нежнова [5],.

Досліджуючи індивідуально-типологічні відмінності у мірі прояву якості, сили та стійкості тривожних переживань, американський учений Дж. Тейлор один із з перших розробив спеціалізовану методику діагностики рівня тривожності. Даний тест з одного боку містив ряд тверджень типу «Мені часто сняться жахи» або «Мене легко збентежити», що дали змогу діагностувати тривожність як в певній мірі стійку рису особистості, а з іншого, питання типу «Я ніколи не спізнювався на побачення чи роботу», що виокремлюють тривожність як реакцію індивідуума на загрозливу ситуацію не лише в аспекті фізичного здоров’я, але й перспективи втрати соціального-статусного благополуччя. Подібна градація дала змогу в подальшому не тільки виявляти тривожність як загрозливо високе чи навдивовижу низьке за ступенем сили свого прояву особистісне утворення, але і виокремити стан тривожності у дві конкретно нові статистично обґрунтовані, єдині та водночас паралельні категорії - особистісну та ситуативну.

Виявляючи природній зв’язок між двома вище зазначеними категоріями, Х. Хекхаузен зазначає, що під впливом обставин, котрі турбують і загрожують людині (біль, стрес, погроза соціальному статусу й ін.) розходження між високо — і слабо тривожними людьми проявляються більш помітно. Особливо значний вплив на поведінку схильних до підвищеної тривожності людей робить страх попередньо пережитих минулих невдач та можливих майбутніх перепитій. Саме тому такі індивідууми особливо чутливі до повідомлень про низьку успішність чи навіть непотрібність їхньої діяльності, що погіршують в подальшому показники якості та продуктивності їхньої діяльності. Навпаки, зворотний зв’язок з інформацією про успіх (навіть вигаданий) стимулює таких людей, підвищуючи їхню діяльність.

Дотримуючись аналогічної позиції, Ч. Спілберг встановив, що поведінка завищено тривожних людей у діяльності спрямованої на досягнення успіхів, має наступні особливості:

1. Високо тривожні індивіди емоційно гостріше, ніж низько тривожні, реагують на повідомлення про невдачу.

2. Високо тривожні люди гірше, ніж низько тривожні, працюють у стресових ситуаціях або в умовах дефіциту часу, відведеного на рішення завдання.

3. Страх невдачі - характерна риса високо тривожних людей. Цей страх у них домінує над прагненням до досягнення успіху.

4. Мотивація досягнення успіхів переважає в низько тривожних людей. Звичайно вона переважує побоювання можливої невдачі.

5. Для високо тривожних людей більшою стимулюючою силою володіє повідомлення про успіх, чим про невдачу.

6. Низько тривожних людей більше стимулює повідомлення про невдачу.

7. Особистісна тривожність привертає індивіда до сприйняття й оцінки багатьох, об'єктивно безпечних ситуацій як таких, які несуть у собі погрозу.

Задля кращого розмежування особистісної й ситуативної тривожності Ч. Спілберг позначив першу як «Т — властивість», а другу — як «Т — стан». Особистісна тривожність є більше постійною категорією й визначається типом вищої нервової системи, темпераментом, характером, вихованням і набутими стратегіями реагування на зовнішні фактори. Ситуативна тривожність є більш залежною від поточних проблем і переживань — так, перед відповідальною подією в більшості людей вона значно вище, ніж під час звичайного життя. Як правило, показники особистої й ситуативної тривожності зв’язані між собою: у людей з високими показниками особистої тривожності ситуативна тривожність у схожих ситуаціях проявляється більшою мірою. Особливо виражена такий взаємозв'язок у ситуаціях, що загрожують самооцінці особистості. З іншого боку, у ситуаціях, які викликають біль або містять іншу фізичну погрозу, індивідууми, що володіють високими показниками особистісної тривожності, не проявляють якусь особливо виражену ситуативну тривожність.

Узагальнюючи погляди вчених можна припустити, що тривога — це невизначене передчуття, вона неконкретна, «невловима», «безпредметна», може бути наслідком не правильних навичок спілкування; особливі властивості тривоги — почуття непевності й безпорадності перед особою небезпеки. У самому загальному виді тривожність розуміється як негативне емоційне переживання, пов’язане з передчуттям небезпеки. Те, що тривога поряд зі страхом — особлива, що передбачає емоція, пояснює її особливе положення серед інших емоційних явищ.

Дослідження проблеми тривожності у концептах вітчизняних науковців є достатньо різноплановими, але у більшості випадків взаємопов'язані з такими змінними як пізнавальна активність особистості, міжособистісна взаємодія та інші.

С. Рубінштейн визначає тривожність як схильність людини переживати тривогу, тобто емоційний стан, що виникає в ситуаціях об'єктивно невизначеної небезпеки та на ряду з цим виявляється в очікуванні небажаного сюжету розвитку подій.

На думку А. Прихожан, на психологічному рівні симптомологічними проявами стану тривожності в першу чергу є відчуття підвищеної, а часто беззмістовної напруги, заклопотаності, занепокоєння, невротичності. За умови свого тривалого деструктивного впливу, такого роду переживання переходять у вищий щабель власного розвитку стаючи більш стаціонарним особистісним утворенням та виражені на даному етапі не лише переживаннями, а конкретними почуттями — невизначеності, безпорадності, безсилля, незахищеності, самітності, хронічному острахові тотальних невдач, неможливості прийняти рішення.

Важливою ознакою прояву тривожності, окрім вище зазначених, є наявність «тривожного мислення», головною характеристикою котрого є його селективність: суб'єкт схильний обирати певний змістовно окреслений набір тем з навколишнього життя і при цьому ігнорувати інші. Така стратегія дозволяє суб'єкту вибудувати своєрідну захисну вежу від власної неспоможності що раціонально і прозоро оцінити реалій, через сприйняття ситуації як надскладної, або навпроти, несвідома протидія об'єктивності через визнання власної тривоги даремної та беззмістовної. Відтак тривожність може спричинити викривлення і розлади сприйняття не тільки часу й простори, але й людей, і значень подій [40],.

Дослідники Б. Кочубей, Є. Новікова, в рамках діяльнісного підходу, розглядають тривожність як один з головним факторів пливу на процес якості та продуктивності виконання суб'єктом особистісно значимих видів діяльності. Відповідно до цього розрізняють три основні рівні тривоги, пов’язаної з діяльністю: деструктивний, недостатній і конструктивний.

І. Імедадзе виділяє два рівні тривожності: низький і високий. Низький необхідний для нормального пристосування до середовища, а високий викликає дискомфорт людини в навколишньому його соціумі.

1.2. Особливості впливу тривожності на діяльність особистості

Тривожність особистості, як і будь-яке інше складне психологічне утворення становить собою єдність трьох основних функціональних компонентів — когнітивного, емоційного та операційного. Дезорганізовуючи особистість на цих трьох рівнях, тривожність в прямій залежності впливає на емоційний настрій особистості, характер її пізнавальної активності, світо і само сприйняття, якість та успішність виконання певної задачі.

Як показали дослідження Б. Вейнера й К. Шнайдера, успішність діяльності в «тривожних» й «не тривожних» індивідуумів є змінною залежно від різних умов. Для тривожних особистостей ефективність діяльності збільшувалася більшою мірою, після повідомлень про успішність результатів їхньої діяльності, у той час як «не тривожним» досліджуваним якісно протилежним стимулом слугувала інформація про неякісне виконання ними попередніх завдань.

Дослідження А. Прихожан свідчать про те, що тривога як тимчасовий стан, за умови виконання відносно простих видів діяльності, сприяє успішному її виконанню, активізує внутрішній потенціал особистості, сприяє вчасній реалізації поставлених завдань. Проте, за умови розв’язання складних, особливо інтелектуальних завдань переживання стану тривоги, занепокоєння, неспроможності дезадаптують особистість, блокують тим самим процес пошуку альтернативних та конструктивних рішень.

А. Прихожан виділяє дві основні категорії тривожності:

1) відкрита — свідомо пережита та проявляється в поведінці й діяльності у вигляді стану тривоги;

2) прихована — у різному ступені не усвідомлювана, що проявляється або надмірним спокоєм, нечутливістю до реального неблагополуччя й навіть запереченням його, або непрямим шляхом через специфічні способи поводження.

Форма тривожності, на думку А. Прихожан — це особливе сполучення характеру переживання, усвідомлення, вербального й невербального вираження в характеристиках поводження, спілкування та діяльності. Форма тривожності проявляється в стихійно складних способах її подолання й компенсації, а також у відношенні людини до цього переживання.

Три форми відкритої тривожності.

1. Гостра, нерегульована або слабко регульована тривожність — сильна, усвідомлювана, що проявляє зовні через симптоми тривоги, самостійно впоратися з нею індивід не може.

2. Регульована й компенсаторна тривожність, при якій людина самостійно виробляє досить ефективні способи, що дозволяють справлятися із наявною в них тривожністю.

3. Культивована тривожність — у цьому випадку на відміну від викладених вище форм тривожність усвідомлюється та сприймається як коштовна для особистості якість, що дозволяє домагатися бажаного.

Схована тривожність зустрічається істотно рідше, ніж відкрита.

1. «неадекватний спокій». У цих випадках індивід, приховуючи тривогу, як від навколишніх, так і від самого себе, виробляє сильні й негнучкі способи захисту від її, що перешкоджають усвідомленню як певних погроз у навколишньому світі, так і власних переживань.

2. «Відхід від ситуації».

Поводження високо тривожних людей у діяльності спрямованої на досягнення успіхів, має наступні особливості:

Високотривожні індивіди емоційно гостріше, низькотривожні, реагують на повідомлення про невдачу.

Високотривожні люди гірше, ніж, низькотривожні приймають рішення в стресових ситуаціях або в умовах дефіциту часу, відведеного на досягнення поставленого завдання.

Острах невдачі - характерна риса високотривожних людей. Цей острах у них домінує над прагненням до досягнення успіху.

Мотивація досягнення успіхів переважає в низькотривожних людей. Звичайно вона переважує побоювання можливої невдачі.

Для високотривожних людей більшою стимулюючою силою володіє повідомлення про успіх, чим про невдачу.

Низькотривожних людей більше стимулює повідомлення про невдачу.

Особистісна тривожність привертає індивіда до сприйняття й оцінки багатьох, об'єктивно безпечних ситуацій як таких, які несуть у собі погрозу.

Як показали Р. Кеттелл й І. Шейєр, високий рівень тривожності знижує успішність професійної діяльності. Підвищена особистісна тривожність негативно впливає на музикантів, спортсменів й інші види діяльності. Крім того, для таких людей характерною є низька стійкість до монотонної роботи, в порівнянні особами з низькою тривожністю.

Тривожність в значній своїй мірі впливає також на стиль діяльності індивіда. За даними Н. Буксєєвой, що висока тривожність частіше спостерігається в людей з м’яким (ліберальним) стилем діяльності, та мало притаманна для твердих (автократичних) особистостей. Помічено також тенденцію, відповідно до якої, люди з високою особистісною тривожністю мають більше низьку самооцінку й авторитарний стиль діяльності (зокрема серед представників педагогічної сфери діяльності), уникають соціальних контактів. На противагу їм люди з низьким нейротизмом упевнені в собі й прагнуть до активного спілкування з іншими [15,с. 378].

1.3 Особливості впливу тривожності на процес учбової діяльності студентів Особливим напрямком дослідження впливу тривожності на індивіда є вивчення взаємозв'язку між виявами тривожних станів особистості та реалізації особисто значимих видів діяльності індивіда.

Огляд тривожності як складного багатокомпонентного психологічного утворення в структурі виконання особистістю значимих видів діяльності дозволяє визначити структуру студентської тривожності як класичний тричлен: суб'єкт, об'єкт, зміст тривожних переживань та станів.

Суб'єктом тривожності виступає особистість, що є носієм нестабільної, умовно-залежної або потенційно втраченої ідентичності; своєю чергою, ідентичність студента формується в когнітивному резервуарі таких понять, як «щасливі студентські роки», «майбутній спеціаліст», «нехитрий побут гуртожитку», «сесійні забобони», «студентський капусник» тощо. Зазвичай суб'єкт тривожних станів переймається близькістю події випадання із «стільників» навчальної установи, аніж втратою специфічних відносин у студентському колективі. Отже, емоційно насичені неформальні контакти є вторинним конструктом у структурі тотожної ідентичності учня вищої школи.

Суб'єкт тривожності пластично корелює із об'єктом — узвичаєним, як для його приватної історії адаптації у середовищі вища, набором ситуацій та персоналій, що провокують тривожні переживання, кидають у вир самонавіювання або культивованого страху. Серед числа таких типових стресогенних ситуацій вважаємо за потрібне виділити:

1) Ситуацію оцінки. Оцінювання навчальних, науково-пошукових або творчих досягнень студента на етапах поточного, тематичного або заліково-екзаменаційного контролю, а також випадки довільного висловлювання оціночних міркувань збоку викладачів і студентів курсу;

2) Ситуацію нереалізованого соціального очікування. Випливає із розпадання образу ідеального «Я» суб'єкта, органічно вмонтованого у картину колективного зичення на етапі первинного знайомства з навчальним закладом або задовго до нього. Молода людина побоюється воднораз розбити на шкалки мрії своїх батьків, «знеславити» родину поміж вуличного, містечкового тощо оточення, вичерпати кредит довіри викладача;

3) Ситуацію нереалізованої адаптації. Пов’язується із запланованими «перехідними» моментами навчання, помноженням векторів діяльнісного розвитку і, зокрема, проблемою напрацювання збалансованого ритму поєднання навчання та власне «дорослого життя»: підготовкою до написання курсових та дипломних робіт, проходженням виробничої практики, переходом на заочну (індивідуальну) форму навчання у зв’язку зі створенням власної сім'ї або влаштуванням на роботу, стажуванням тощо. Буквально це означає актуалізацію потреби в розвинених комунікативних навичках та виробленні практичних умінь, опануванням професійно-ділового стилю самопрезентації.

Персоналізовану частину об'єкта формують образи людей, що так чи інакше впливають на тотожність ідентичності студента щодо конкретної особистості:

1) Представники конкурентного середовища. Студенти, що напрацювали порівняно більш ефективні механізми психологічної саморегуляції, відзначаються кращими показниками у навчанні, не зрідка користуються особливою увагою викладачів. Палітра висловлення оціночних міркувань вочевидь шириться до включення елементів «вуличної мови», складних композитів академічного стилю та просторічної лексики із пейоративною (зневажливо згрубілою) конотацією, «розкутими» порівняннями, сарказмом, гумором тощо. Отже, межа дотримання етичного коду визначається учасниками комунікації ніби довільно, залежить від пластики розгортання конкретної ситуації.

2) Статусно значущі особистості. Своєю чергою, ця категорія усукупнює коло близького спілкування (знайомі та друзі), коло формального спілкування (викладачі, а також посадові особи, що контролюють за організацією навчально-виховного процесу на формальному рівні - наприклад, декан), сім'ю та родинну громаду. Як правило, учасники комунікації послідовно відтворюють зміст свого рольового амплуа через узвичаєні формули структуризації течії розмови та набір мовних кліше.

Поняття змісту у структурі студентської тривожності оформлюють перспективні візії сюжетів про виключення із навчального закладу чи родинного колективу. Інтенсивність «оживлення» такої картинки ззовні забезпечується нанизуванням специфічних рецептивних маркерів, за якими можна зробити висновок про дифузію ідентичного «Я» студента у світі:

1) Діалоги із включенням мовних формул, загальнокультурних кліше-ярликів. Вони несуть інформацію про зміну поведінкової стратегії оточуючих стосовно особистості конкретного студента вища, вираження відношень осуду, глузування, критики або небажаного співчуття;

2) Предметно-символічні носії оцінки. Зміна свого місця у списках рейтингів навчальних досягнень, переукладання списку розподілу студентів за місцем проходження виробничої практики (замість можливості стажування на престижному підприємстві - робота у «відсталій» організації), записи у заліковій книжці, урізання обсягу грошової допомоги збоку батьків (зокрема кишенькових грошей) тощо;

3) Кінестетичні, голосові та мімічно-жестові модуляції у поведінці осіб, що передаюсь оціночні міркування та судження;

4) Реструктуризація поведінкових патернів у ситуаціях ритуальної міжособистісної взаємодії. Означають пропуски, монтажні випадання узвичаєних форм привітання або появи нових елементів (обумовлених потребою корекції збоку) у структурі акту соціального ритуалу, радикальну зміну стилю спілкування і т.д. Розробка об'ємної моделі структури студентської тривожності також дозволила нам переглянути погляди на її можливу типологію. Отже, серед характерних типів студентської тривожності ми виокремлюємо навчально-оціночний, особистісний та адаптивний типи. Поняття навчально-оціночної тривожності не тотожний типові реактивної тривожності за концепціє Ч. Спілберга. Під нею розуміється не лише стресові переживання, спричинені близькістю навчальної поразки на етапі виконання контрольних завдань (сесійний період), а й прогнози будь-яких негативних оцінок протягом курсу навчання в цілому на основі емоційної пам’яті про невдалі епізоди студентського життя. Предметно це проявляється у порушеннях ритму, інтонаційного ладу, структури та програми висловлювання; питомим збільшенням частки жестів-маніпуляторів, звукових пауз, частковими проявами невротичного тремору тощо; неадекватності тлумачення реакцій оточення;

Особистісна тривожність пов’язана із звертанням стереотипної програми (щасливого майбутнього після закінчення вища) соціального очікування, резонансом ситуації виключення серед близьких та знайомих людей і, відповідно, втратою суб'єктивно значимого комплексу зовнішнього захисту вираженого у вигляді позитивних погладжувань таких як вияв уваги, турботи, піклування, розуміння, моральної та матеріальної стимуляції.

Адаптивна тривожність виражена у перспективі занурення в кризу збільшення питомої частоти отримання негативної оцінки власне вже професійних знань, умінь та навичок особистості частково сформованих на попередніх етапах проходження навчання, а також у переживаннях з привожу нездатності до ефективного пристосування та використання набору власних комунікативно-ділових якостей.

ВИСНОВОК

1. Проблема тривожності на сьогодні є одним з найбільш експериментально досліджуваних та теоретичних означених питань соціально-педагогічної, психологічної та медичної науки.

2. В історичному проміжку свого теоретичного та практичного вивчення, тривожність неодноразово розглядалась як суто медична, природно обумовлена властивість темпераменту, або ж навпаки, виключно психологічна індивідуальна схильність особистості до частого переживання стану тривоги, занепокоєння, об'єктивно не виправданого страху в різних життєвих ситуаціях.

3. У площині природної доцільності, тривожність відіграє позитивну роль не тільки як індикатор порушення, але і як мобілізатор резервів психіки. У інших випадках тривога є неприродною, патологічною, неадекватною, шкідливою. Вона стає хронічною, постійною і починає з’являтися не тільки в стресових ситуаціях, але і без видимих причин.

4. В межах виконання суб'єктом особисто значимих видів діяльності, тривожність за рахунок швидкого збільшення стану емоційного напруження, занепокоєння, очікування негативного результату та критичної оцінки, а також культивування тривожних, фіксованих на поперднньо негативно пережитому досвіді думок, часто чинить стихійний, дезаадаптивний, блокуючий діяльність вплив, сприяє зниженню рівня окресленої та спрямованої на успіх мотивації.

5. В учбової діяльності, висока тривога позначається на студентові, як суб'єктові тривожних переживань через об'єктивну необхідність частого занурення в стресові ситуації тестових випробувань власних навчальних досягнень, і в той же час особистісних якостей, відбивається на міжособистісній взаємодії у системі «студент-викладач», «студент-студент», «студент-батьки».

РОЗДІЛ 2 ЗМІСТ ТА СТРУКТУРА ІНДИВІДУАЛЬНО СТИЛЮ УЧБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СТУДЕНТІВ

2.1 Поняття та зміст індивідуального стилю діяльності в розробках вітчизняних та зарубіжних вчених Аналіз наукових джерел щодо проблематики індивідуального стилю діяльності особистості засвідчив, що це питання по-різному досліджувалось як у вітчизняних, так і в зарубіжних роботах. Водночас необхідно зазначити, що дослідження з індивідуального стилю діяльності інтенсивніше проводились у психологічній сфері на відміну від інших галузей науки.

У психології поняття «стиль» першим використав А. Адлер, засновник індивідуальної психології як напряму у психоаналізі. Класичними з проблеми стилю стали роботи також Г. Олпорта, Д. Ройса та Е. Поула [31],.

Стиль, в розумінні А. Адлера — результат взаємодії індивідуальних особливостей людини та соціального середовища, що обумовлюють стратегію та тактику поведінки і характеризують індивідуальний стиль життя, спрямований на компенсацію почуття власної неповноцінності [45, c. 58]. Уявлення про те, що людина є єдиним та гармонійним цілим, складає основну передумову адлеровської психології. А. Адлер дав своїй теорії назву «індивідуальна психологія», так як з латині «individuum» означає «неподільний» — тобто сутність, яку неможливо розділити. Автор виходив з того, що жоден прояв життєвої активності неможливо розглядати в ізоляції, а лише у співвідношенні з особистістю в цілому. На його думку, індивідуум представляє собою єдине ціле, в його мисленні, почуттях, діях, в кожному прояві особистості. Структуру єдиної особистості А. Адлер визначає як стиль життя, який формується творчою силою кожної людини. Ця творча сила впливає на кожну грань людського досвіду: сприйняття, пам’ять, фантазію, мрії, мислення. Вона робить людину архітектором власного життя [45, с. 62].

Починаючи з Г. Олпорта, поняття «стиль» застосовується для розвязання зовсім іншої проблеми, для пояснення єдиного особистісного джерела багатозначності функціональних психічних проявів.

Під стилем розуміється характеристика особистості «інструментального порядку» В. Штерна. М. Олпорт до характеристики особистості відносить «шляхи й прийоми, за допомогою яких забезпечуються мотиви, і ті функціонально-динамічні особливості, за допомогою яких формуються операції».

Аналізуючи особливості дослідження індивідуального стилю діяльності зарубіжними фахівцями, необхідно зазначити, що вони характеризувалися особистісним підходом до означеної проблеми, який дозволив розкрити та описати інструментальну й компенсаторну функції стилю, взаємовплив стилю на особистісні структури і поведінку. Натомість у дослідженнях не розглядалася залежність індивідуального стилю від вимог довкілля, своєрідності діяльності, тобто не усвідомлювався зворотний вплив діяльності, життєвих умов на формування особистості.

Аналіз різноманітних вітчизняних досліджень щодо трактування поняття індивідуального стилю, дозволив систематизувати їх за загальними концепціями. Означені підходи умовно поділено на три групи.

У першій групі підходів стиль розглядається як індивідуально-своєрідна система особистості, обумовлена особливостями її нервової системи та особистісними характеристиками, а класифікації, що входять до означеної групи, побудовані на внутрішніх умовах індивідуального стилю діяльності.

У вітчизняній психології проблема індивідуального стилю діяльності розглядається насамперед у контексті загальної теорії діяльності. Одним з перших дав визначення стилю Б. Теплов, який аналізував його як спосіб успішного виконання діяльності, що залежить від здібностей людини [55, с. 133]. Автор зазначав, що здатність людини до того чи іншого виду діяльності зумовлена її певними індивідуально-психологічними здібностями та їх різноманітним синтезом. Означені положення було відбито в експериментальних дослідженнях Е. Голубєвої [8], C. Гільманова [9, с. 96], В. Небиліцина [38, с. 18] які засвідчили, що індивідуальний стиль діяльності може мати пристосувальне значення у процесі оволодіння професійними навичками.

Друга група підходів розглядає стиль у межах опису людської діяльності з погляду характеристики способу її здійснення як сукупності компонентів діяльності. Класичним для вітчизняної концепції індивідуального стилю виявився підхід, обумовлений В. Мерліним [34],[35] і Є. Клімовим [19], який визначає стиль не як окремі властивості або особливості активності індивідуальності, а як систему типологічно зумовлених засобів і прийомів діяльності. Водночас успішність діяльності виступає ознакою сформованості стилю, а неуспішність — ознакою стихійно сформованого та типологічно неадекватного стилю [19, с. 49].

У структурному підході до стилю діяльності В. Мерліна, індивідуальний стиль позначено як узагальнену характеристику психологічний особливостей особистості, що формуються та виявляються в процесі виконання нею певного роду діяльності. Розглядаючи стиль як особистісний конструкт, В. Мерлін виділяє три основні аспекти його формування. Перший із цих аспектів пов’язаний з поняттям зони невизначеності, як умови формування стилю. На думку вченого, виконання будь-якої діяльності людиною залишає їй можливість виявити власну індивідуальність у висуненні проміжних цілей, виборі засобів для їхнього досягнення й реалізації самої діяльності. Тому «стиль виникає там, де є воля самовираження».

Коли ж діяльність жорстко регламентована й алгоритимізована, то в такій ситуації індивідуальному стилю важко виявитися. Людина, що бачить перед собою розмаїтість способів виконання діяльності, начебто обмежується якимсь одним, котрий і складе стиль її діяльності. Зона невизначеності суб'єктивно обумовлена: там де одна людина бачить велику кількість рішень, інша — тільки одне, тому, зовнішня й внутрішня воля є умовою виникнення стилю діяльності. Другий аспект, що був відкритий під час досліджень індивідуального стилю діяльності, полягає в тому, що для його формування необхідна особистісна включенність у діяльність. Стиль формується лише за умови позитивного відношення до діяльності й прагненні зробити її якнайкраще. Про це свідчать дослідження, які були проведеш на різних професійних і вікових групах.

Третій аспект, що був пов’язаний з розробкою індивідуального стилю діяльності акцентує увагу на системо утворюючий функції. Мерлін розглядав індивідуальність як складну ієрархічну систему, що включає в себе різні рівні організації — від біохімічного до соціально-психологічного, перехідною, ланкою між якими є індивідуальний стиль діяльності. Таке положення стилю обумовлене тим, що він є конструктом, що формується пізніше й опирається при цьому на вже сформовані індивідуальні та особистісні якості, зв’язуючи їх між собою. Більше того, у дослідженнях було виявлено, що стиль часто виконує компенсаційну функцію, допомагаючи людині при виконанні діяльності.

Підходи третьої групи акцентують увагу на переосмисленні класичних теорій щодо поняття індивідуального стилю з метою визначення структурного інструментарію стилів різних видів діяльності. В означеній групі підходів стиль розглядається як сукупність різних індивідуальних якостей і системи способів діяльності (К. Абульханова-Славська, А. Маркова, Н. Ніконова, М. Щукін) [1],[31],[32],[60]. Так, А. Маркова і Н. Ніконова заклали в основу свого підходу щодо розгляду індивідуального стилю діяльності поєднання змістових і формально-динамічних характеристик. Змістова характеристика включає орієнтацію особистості переважно на процес або результат своєї праці. До динамічних характеристик автори віднесли гнучкість, стійкість, переключення, а до результативності - рівень досягнень, загальна задоволеність власною діяльність, прагнення до отримання вищих результатів.

2.2 Індивідуально-стильові особливості учбової діяльності

Значення учбової діяльності як особливого виду діяльності, спрямованого на освоєння індивідом соціального досвіду, постійно зростає. Учбова діяльність у сучасних умовах повинна виконуватися людиною протягом всього її життя. Д. Ельконін називає учбову діяльність другою професією кожної людини, справедливо відзначаючи, що від уміння здійснювати її багато в чому залежить її просування в основній обраній справі [].

За визначенням Д. Ельконіна — В. В. Давидова учбова діяльність — це один з видів діяльності школярів і студентів, спрямований на засвоєння ними за допомогою діалогів (полілогів) і дискусій теоретичних знань з різних сфер суспільної свідомості [,].

Успішність учбової діяльності залежить від багатьох факторів, серед яких провідне місце займають: мотиви, тобто, причини котрі спонукають до навчання, установка (психологічна налаштованість або готовність до діяльності), пізнавальні потреби та інтереси, емотивні особливості, (тривожність, невротичність), цілеспрямованість та інші вольові якості[, 7].

У рамках заданої проблематики актуальним постає питання про механізми формування та виховання в суб'єкта учбової діяльності загалом, та студента зокрема оптимального набору поведінкових стратегій взаємодії з іншими учасниками навчального процесу (викладачами, батьками, студентами та ін), побудови та реалізації індивідуально-своєрідної системи оптимізації та раціоналізації власної учбової діяльності на канонах самостійності, ініціативності, послідовності, мотивованості. Від так особливої уваги заслуговує питання формування у студента оптимального-продуктивного стилю учбової діяльності як сукупного утворення з вище перерахованих характеристик.

Стиль учіння — це індивідуально-своєрідні способи засвоєння інформації в процесі учбової діяльності (у більше широкому розумінні - притаманні даному учневі чи студенту стійкі способи взаємодії зі своїм освітнім оточенням).