Твори шкільні за 5 клас (підбірка)

Твори для 5 класу (29 штук) Розкриття внутрiшнього свiту маленької людини в оповiданнi «Маленький грiшник» Михайла Коцюбинського Серед творiв Коцюбинського своєрiдне мiсце посiдає оповiдання «Маленький грiшник» (1893). У ньому змальовано життя знедолених дiтей мiста. В оповiданнi яскраво виявилась одна з особливостей стилю письменника: вмiння знаходити життєво правдивi, промовистi деталi для психологiчної характеристики героя.

Головний герой твору Дмитрик — життєрадiсний, допитливий,.

з добрим серцем, чистою душею хлопчик. Живе вiн разом зi своєю матiр’ю в душнiй низькiй хатi, що по самi вiкна влiзла в землю. Ярина терпить зi своїм сином злиднi. Вона — «слаба, не слаба — увесь день мусить носити воду, заробляти на хлiб». Про нужденне життя цiєї трудiвницi свiдчить i одяг її сина: «На Дмитриковi була стара материна юпка з клаптиками вати, що висiли крiзь дiрки з пошарпаної одежини, довгi рукава телiпались нижче рук, заважали йому. Русяву головку прикривав старенький картузик з одiрваним козирком» .

Мати ходила на поденщину, а Дмитрика залишала в непривiтнiй хатинцi та наказувала не виходити на двiр. Але вiн не мiг всидiти, його вабило на сонячну вулицю, до дiтвори. Серце його постiйно бентежать суперечливi почуття. Хлопчик не хотiв iти всупереч волi матерi. «Це тепло, ця немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечiнь, на волю…» Дмитрик часто залишав похмурi стiни кiмнати, зникав на вулицi. А там вiн почав робити все, чого його навчив безпритульний Гаврилко: жебрачив, крав, палив цигарки. Маленький Дмитрик вiдчував, що погано чинить, але хибнi обставини життя були сильнiшими за волю дитини.

Для розкриття характеру, настрою свого героя письменник вдало використовує пейзаж. На початку оповiдання картина чудового зимового ранку є контрастом до тих тяжких умов, у яких живе хлопчик з матiр’ю. Дмитриковi було сумно, жаль хворої матерi, але як тiльки вiн опинявся гарної весняної днини надворi, настрiй його, попереднi думки змiнювались. Хлопчик ставав веселим, життєрадiсним, бо: «Сонячко грiло… небо синiло в високостi чисте, безхмарне, струмочки жебонiли щось межи собою, по снiгу плигали жовтобрюшки та снiгурi» .

Дмитрик — натура тонка, вразлива. Смерть матерi глибоко схвилюва ла його. I хоч жахливi умови життя травмували душу хлопчика, проте ми вiримо, що вiн не пiде далi шляхом Гаврилка, бо починає усвiдомлювати всю згубнiсть цього шляхуз нього виросте чесна, працьовита людина.

Думки матерi про долю своєї дитини у «Колисковiй» Лесi Українки Усi матерi завжди бажають своїм дiтям щастя, але по-рiзному. Хтось намагається приховати правду про життя, зробити вигляд, що навколо все гаразд, а хтось, навпаки, готує дiтей до зустрiчi з труднощами.

у дорослому життi.

У «Колисковiй» Лесi Українки йдеться саме про другий випадок. Матiр радить своїй дитинi спокiйно спати, поки є така можливiсть, бо «жить — сльози лить» :

.

Любо ти спатимеш,.

Поки не знатимеш,.

Що то печаль…

Але це не свiдчить про те, що доля дитини обов’язково буде сумною. Вона залежить вiд самої людини. Матiр не обiцяє безпiдставно лише радощiв, а настроює на боротьбу за щастя, коли прийде час, каже, що «сором хилитися, долi коритися». З цього можна зробити висновок, що лише той, хто здатен постояти за себе, може чогось досягти в життi. Щоб знайти щастя, треба вмiти «з долею битися» .

Добре, якщо цей принцип дитина зможе запам’ятати ще змалку, тодi менше припускатиметься помилок i розчарувань.

Тому любов матерi до своєї дитини з «Колискової» Лесi Українки не лише велика, а ще й помiркована. Саме ця думка менi дуже подобаєть ся в цьому вiршi.

Висмiювання пихатостi у казцi Iвана Франка «Фарбований лис» .

Хорошi казки — це казки, з яких можна зробити корисний висновок для себе. Саме такою є казка Iвана Франка «Фарбований Лис», яка вчить нас не бути пихатими i занадто самовпевненими без потреби.

Лис Микита, про якого розповiдається у цiй казцi, був спритним i хитрим, вiн мiг би щасливо жити, але сам собi все зiпсував: «незвичайне щастя та його хитрiсть зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нiчого неможливого для нього». Щоб похизува тися, Лис iде красти вдень, i його ледь не розривають собаки. Тiкаючи вiд них, вiн устрибує в фарбу. Тут би йому замислитися, чи варто бути таким пихатим i надалi, але, побачивши, як його лякаються звiрi, вiн робить навпаки i повторює ту саму помилку. Лис починає стверджувати, що нiби вiн — небачений звiр Остромисл, i стає царем звiрiв.

Треба бути без мiри самовпевненим, щоб вiрити, що брехню нiколи не викриють. Микита «тiльки одного боявся, щоб фарба не злiзла з його шерстi», але виказав себе сам, заспiвавши по-лисячому навеснi. Тодi «Всiм мiнiстрам i слугам царським вiдразу мов полуда з очей спала», i його звiрi просто розiрвали. Неможливо довго замилювати очi, удавати з себе когось iншого: тiльки пихатiсть не дала змоги хитрому Лисовi зрозумiти таку просту рiч.

Казка застерiгає нас, що не варто бути схожим на такого Лиса, треба розумно оцiнювати власнi можливостi та не брехати анi собi, анi iншим.

Свiт природи в оповiданнях Ернеста Сетона-Томпсона Ернест Сетон-Томпсон вiдомий усьому свiтовi як чудовий письменникнатуралiст i художник. Його книги прищеплювали любов до природи багатьом мiльйонам людей в усьому свiтi. Вони допомагали i допомага ють формуванню того, що сьогоднi називають «екологiчним мисленням «, яке конче необхiдне усiм людям для вирiшення однiєї з найважливiших проблем сучасностiохорони довкiлля.

Сетон був одним iз засновникiв натуралiстичної екологiї, яку вiн почав розробляти наприкiнцi XIX столiття, коли про неї майже не говорили. Врештi, вiн перший, разом з Ж. А. Фабром, звернув увагу на детальний опис i вивчення поведiнки тварин. Ним було закладено основи тiєї галузi науки про тварин, яка широко розвинулась у наш час i дiстала назву етологiї.

У автобiографiчному творi «Моє життя» письменник правильно говорить про свою першу збiрку: «Немає сумнiву, що ця книга дала початок новому, реалiстичному напряму в лiтературi про тварин. У нiй вперше правдиво змальована поведiнка тварин. До цього часу були вiдомi тiльки байки, казки про тварин i такi оповiдання, де тварини розмовляють i поводять себе, нiби люди, переодягненi в шкiри звiрiв» .

Сетон-Томпсон не боявся малювати життя лiсiв, гiр, прерiй таким, яким воно є, з усiма проявами жорстокостi. Часто його герої - тварини гинуть у кiнцi твору. Але такою є правда життя, не можна приховувати її вiд дiтей, якщо не хочеш перетворити їх на слабкодухих плаксiїв.

Усi герої цього життєлюбного письменника настiльки повнокровнi, що якою б трагiчною не була їхня смерть, вона потопає у шаленому вирi могутнього земного життя i нiколи не лишає по собi вiдчуття порожнечi та безнадiї.

Сумуючи через загибель улюбленого героя, все одно читач згадує його таким, яким вiн був у розквiтi своїх сил i здiбностей.

В оповiданнi «Лобо» герой-вовк гине. Авторовi часто дорiкали за те, що вiн не просто, «вбив» свого героя, але й докладно описав його загибель. На цi докори письменник вiдповiв: «Який настрiй викликало в читачiв оповiдання про Лобо? На чиєму боцi їхнi симпатiї - на боцi людини, яка вбила Лобо, чи на боцi цiєї благородної тварини, яка скiнчила свої днi так, як i прожила їх: з повною гiднiстю, мужньо, без страху?» Зрозумiло, якщо спiвчуття читачiв на боцi Лобо, то письменник не сприймає докорiв: його завдання виконане.

Сетон-Томпсон надзвичайно правдиво i точно описує дiї та вчинки, поведiнку тварин. Немає вiдступiв вiд життєвої правди в тому, що птахи й звiрi якось по-своєму люблять i ненавидять, iнодi з надзвичайною силою. Вiдданiсть iнодi доходить до самопожертви. Письменник зображує вчинки — а чи свiдомо здiйснюють їх птахи i звiрi, чи несвiдомо, про це Сетон-Томпсон нiколи не говорить.

Тодi як перед тисячами видiв тварин з’явилась загроза зникнення, книги Сетона-Томпсона стають все бiльш потрiбними. Письменник закликає читачiв прислухатись до голосу дикої природи, що гине вiд навали «цивiлiзацiї «.

Мiй улюблений твiр мистецтва Серед усiх музичних творiв менi найбiльше подобається «Мiсячна соната» Бетховена. Бетховен був тонким лiриком, генiальним композитором, умiв майстерно передавати звуками те, що вiдчувала його переповнена образами, iдеями, зранена нещастями i переживаннями душа.

…Спокiйно хлюпочеться море, воно тихе, тiльки хвильки, наче рибки граються з берегом. Нiжно звучить музика, але де-не-де вже вiдчуваються насторожливi звуки. Вони наперед говорять про негоду, що наближається. Спочатку тихо, а далi все сильнiше рокочуть вони. I ось вже буря. Затьмарилось небо, закривши свинцевими хмарами срiбний мiсяць. Великi лавини злiтають вгору, вдаряються об камiння i розлiтаються тисячами краплинок. Море розгнiвалось, воно не може протистояти стихiї. Громовий гуркiт чується у музицi. Вона зривається з клавiш i летить вдалину, наповнюючи кiмнату стогоном. Та враз громовиця зникає, i знову звучить чарiвна мелодiя. Знову ллється мiсячне сяйво в душу людини та звучать затихаючi тривожнi звуки.

У своїй сонатi Бетховен передав боротьбу прекрасних, чистих почуттiв людини з темними силами людської душi, iз сiрою буденнiстю.

Хлiб на столi.

В усi часи у родинi без хлiба не можна було жити. Найголовнiше на столi — хлiб. Хлiб та сiль на вишитому рушниковi були високою ознакою гостинностi українського народу. Раз на тиждень господиня випiкала хлiб у жiночий день, п’ятницю.

Хлiбна дiжка — це родинний оберiг. Її не годилось використовувати з iншою метою, окрiм свого прямого призначення.

Руками легко виплескували круглу хлiбину, клали її на рушник, потiм на ясеневу лопату клався капустяний листок, притрушувався борошном i лише тодi на нього переносили хлiбину. Спритно шугали лопату в гаряче черево печi, потiм пiч затуляли заслiнкою.

Про все це менi розповiдала моя бабуся, яка мешкає в селi на Полтавщинi.

Зараз жiнки не випiкають хлiб, бо можна його купити у будь-якому магазинi. Але уявити собi хоч один день без хлiба неможливо. Вiн потрiбний i на снiданок, i на обiд, i на вечерю, i на святковому столi.

Твiр з народознавства. Тополя У кожного народу є свої улюбленi рослини. В українцiв здавна дуже поважають ялину, вербу, дуб. Неможливо уявити собi українське село без калини бiля криницi, без чорнобривцiв i м’яти пiд вiкном. Образ України — це також тополя над шляхом.

Це таємниче поетичне дерево, що часто згадується в народних пiснях, легендах як «сокорина». Тополями, особливо бiлими, та їхнiм рiзнови.

.

дом — згаданим уже осокором — обсаджували шляхи i садиби. Iнодi тополi ще називали яворами. Зараз, їдучи степовою дорогою, неодмiнно побачиш тополi, що бовванять вдалечинi.

Тополя — один з улюблених образiв української народної творчостi. Вiн є символом краси i кохання.

Звичай вшановувати дерева, в тому числi й тополю, зберiгся до нашого часу в обрядi Зелених свят, коли дiвчата водили «Тополю» або «Вiльху» .

Прикрашаючи хати й подвiр’я, дiвчата з пiснями водили по селу прибрану зеленню дiвчинку — «тополю». Усi спiвали:

Стiй, тополенько,.

Стiй, не розвивайсь,.

Буйному вiтроньку.

Не пiддавайсь.

Образ дiвчини-тополi можна зустрiти, наприклад, у баладi Т. Г. Шевченка «Тополя». Дiвчина, довго чекаючи свого милого, перетворилася на тужливу тополю, випивши зiлля бабусi-ворожки:

Зiлля дива наробило ;

Тополею стала.

Не вернулася додому,.

Не дiждала пари;

Тонка-тонка та висока ;

До самої хмари.

А Леся Українка у вiршi «Красо України, Подiлля!» чудово змальовує український пейзаж:

Он де балочка весела,.

В нiй хорошi, краснi села,.

Там хатки садками вкритi,.

Срiбним маревом повитi,.

Коло сел. Стоять тополi,.

Розмовляють з вiтром в полi.

Тополя використовується i в господарствi як будiвельний матерiал. М’яка деревина тополi йшла на виготовлення човнiв. Iз цього дерева отримували жовту фарбу, а кора тополi використовувалася при вичинцi шкiр.

Твiр-оповiдання. Їжачок Одного разу влiтку я зi своїм другом Миколою зiбрався за суницями. Пiшли в лiс. Стояв погожий сонячний ранок. Могутнi дерева вкрилися сивим серпанком туману. Веселi променi сонця позолотили верхiв’я молодих дубiв, ясенiв, i вже грайливо гойдається на їхньому, яскраво-зеле ному сплетiннi листя. Йдемо наче м’яким килимом, а не по травi, i залишаємо слiд. Це збивається сива роса, до якої сонце ще не добралося. Мiж росянистою травичкою видно червонi шапочки суниць. Вони немовби ще дрiмали, схиливши голiвки одна на одну. Потривожили їх, почали збирати. Щоб не загубитися, ми перегукувалися.

Назбиравши повен кошик суниць, я покликав товариша, i ми пiшли додому. Недалеко вiд дороги пiд кущиком побачили маленького їжачка. Вiн враз згорнувся в клубочок. Я сказав Миколi:

— Давай вiзьмемо його додому, вiн житиме з нами.

— Давай, — вiдповiв той.

Ми поспiшили додому. А вдома у нас жила кiшка Мурка. Побачивши звiрка, вона сама наїжачилась, якось по-гусячи засичала. Отак неприязно вона поставилась до гостя. Налили їжаковi в блюдце молока. Але вiн до нього навiть не пiдходив. Тодi ми вийшли з кiмнати. Дивимося у вiкно. Їжачок несмiливо наблизився до молока. Тiльки насмiлився його скуштувати, а Мурка його лапою… I боляче вкололася. Бiльше вона його не чiпала.

З того часу вони подружилися. Пили молоко з одного блюдця. Тепер Мурка обережно торкалася лапою до його колючок, коли хотiла погратися зi своїм смирним другом.

Через деякий час ми вирiшили вiдпустити їжачка на волю. Випустили в тому мiсцi, де знайшли. Вiн тихенько полiз у лiсовi хащi. А ми засумували, та вже ж i радi були за нього: в лiсi йому буде краще. Щасти тобi, наш маленький друже!

Твiр-опис. Осiнь Згасло веселе барвисте лiто, i осiнь стала повноправною господаркою у лiсах, полях, на рiчках i ставках. Уранцi вже незвично холодно,.

а вдень ще, наче на згадку про лiто, сонечко весело пригрiває. Вiдпочива ють пiсля тривалої та виснажливої працi поля. Вiддали господарям свiй багатий урожай садки. У всьому вiдчувається прохолодний подих осенi.

Сiре небо все частiше вкривають низькi та важкi хмари — сiється дрiбний надокучливий дощик.

Наче замислившись, стоїть сумний i мовчазний лiс. Деревам ось-ось доведеться скинути своє пишне вбрання, пiдставивши гiлля холодним дощам, хуртовинам. Ось повiльно кружляє у повiтрi кленовий листок. Старий дуб журливо рипить на галявинi, наче замислився перед тривалим зимовим сном. Як нiжно виглядає золота берiзка на тлi синюватих ялинок та зелених сосен! Вона опустила свої вiти й журиться, що скоро прийдуть холоди. А бiля вкритого мохом трухлявого пенька вишикувались у рядок рiвненькi та стрункi опеньки. Їх дуже багато, i всi так i просяться у кошик.

Розкiшними червоними кетягами обвисає горобина. А липовий листок з почорнiлими гострими зубчиками наче вкритий нiжним оксамитом.

Пожовкла трава припала до самої землi, i тiльки крихiтнi блiдо-червонi зiрочки вереску милують око.

Високо в небi роблять прощальне коло запiзнiлi ключi журавлiв. Вони летять у вирiй i сумно курличуть, наче ще раз нагадують, що прийшла осiнь. Десь угорi над нами перегукуються i дикi гуси. Холодно вже в рiдних краях, ось вони й вiдлiтають туди, де тепло. Тiльки горобцi лiтають навкруги та цвiрiнькають, бо їм нiкуди поспiшати.

Усе це i є ознаками найпрекраснiшої пори року, оспiваної поетами та художниками, — золотої осенi.

Твiр-роздум. Моя країна Ми живемо в прекрасному краї - Українi. Вiн славиться родючими землями з багатими врожаями, чудовою природою. Ми вивчаємо унiкальнi природнi та клiматичнi умови нашої країни на уроках приро.

.

дознавства. Високi шпилi Карпат, їх буковi лiси, родючi землi центральної України, яскраве сонце кримських курортiв, уславлена Слобожанщина — це все моя країна.

Але перш за все наш край вiдомий добрими працьовитими людьми. Що б не вiдбувалося — завжди українцi вiдстоювали свободу i честь свого краю. У боротьбi з турками, польською шляхтою, нiмецько-фа шистськими загарбниками вирiшальну роль вiдiгравав народ. Люди вважали за честь померти, захищаючи своїх рiдних вiд ворога. Так само народ самовiддано вiдбудовував свої мiста й села.

У всi часи українцям були притаманнi такi риси, як доброта, працелюбнiсть, повага до iнших людей, тяжiння до краси i духовностi. Це є нацiональними рисами нашого народу. Пересвiдчитися в цьому я можу на прикладi своєї бабусi, яка живе в селi. Приїжджаючи до неї у гостi, розумiю, що для мене це найщасливiшi днi. Бабуся — добра, лагiдна людина, з любов’ю ставиться до мене. Вона часто розповiдає менi iсторiї про минуле, вчить поважати природу. Разом iз нею ми працюємо на городi чи ходимо в лiс збирати бiлi гриби.

Я знаю, що головне для кожного з нас — бути вiрним своїй Батькiв-щинi, бути її свiдомим громадянином. I я намагаюся стати ним, бо прагну бути схожим на своїх батькiв i мою улюблену бабусю.

Мiнiтвiр. Палає вогнищем горобина Кружляє рiзнокольорова хуртовина. Обриває осiнь розкiшне вбрання дерев, кидає його на дороги, несе в рiки i калюжi, нiби намагається змити яскравi, веселi фарби.

Ранки вже прохолоднi. Нi-нi, та й вкриється трава срiблястим пилом. Правда, видаються погожi й теплi днi, i тодi здається, нiби знову повернулось лiто. Та ненадовго. I ось знову дрiбний холодний дощ, низьке похмуре небо, прощальнi крики перелiтних птахiв.

З кожним днем все прозорiшим стає лiс. Втрачає вiн свою таємничiсть, скидає на землю своє розкiшне вбрання. I тодi запалають на лiсових галявинах вогнища горобини. Довго палатимуть вони, освiтлюючи лiс своїм холодним полум’ям, доки не налетять на них гомiнкi жвавi ватаги дроздiв на веселий бенкет.

Горобина пишна та гарна з весни до осенi. Весною свiтло-жовтi, майже бiлi пухнастi шапки квiтiв прикрашають це дерево мереживною кроною. Чому мереживною? — спитаєте ви. Придивiться уважнiше. Мереживною робить її листя. Чи не правда, здається, що хтось накинув на горобину сплетене мереживо? Поспiль на горобинi почнуть вистачати ягоди, якi з кожним днем будуть ставати жовтогарячими, потiм все бiльш червонiтимуть, поки нарештi не запалають яскравим вогнищем.

Не тiльки на лiсових галявинах можна зустрiти це дерево. Висаджують його бiля домiвок, уздовж дорiг. Горобина — одна з улюблених дерев українського народу.

Недарма її ласкаво називають горобинонькою.

Твiр-опис. Каштанова алея Неподалiк вiд мого будинку є великий парк, який починається каштановою алеєю. Особливо неповторна вона навеснi та ранньої осенi.

Навеснi на каштанах швидко з’являється велике листя, яке дивними вiзерунками тягнеться до сонця. Дерева такi розлогi, густi, що пiд ними легко сховатися вiд дощу. Коли каштани заквiтають, здається, що їхнi гiлки уставленi бiлими рiзьбленими свiчками. Увечерi вони нiби свiтяться. Але це їхнє суцвiття: невеличкi пiрамiди утворюють бiлi з рожевою серцевинкою квiти, з яких i з’являються потiм плоди-каштани.

Вони достигають восени, звисаючи гронами наїжачених кульок. Раз у раз чуєш, як один або кiлька їхнiх кожушкiв розпукуються, i круглястi лакованi каштанчики падають на алею. Або раптом вiдривається цiле гроно, з шумом падаючи в зелено-коричневе листя. Я дуже люблю, гуляючи у парку, знаходити нерозкритi кожушки й виймати звiдти каштани. Звабливо ж бо побачити новий плiд, який до тебе ще нiхто не бачив! Вiн темно-коричневий зi свiтлiшими рисочками, лакований з шершавою плямочкою на боцi. Саме з неї пробиватиметься паросток нового прекрасного деревця — каштана.

Твiр з народознавства. Масляна Колись ми з мамою гостювали у бабусi, яка живе в селi Пiскувато му. Одного лютневого дня, поливаючи кiмнатнi квiти, я побачила дiвчат i хлопцiв, якi бiгали, гралися i жартували на вулицi. На моє запитання бабуся вiдповiла: «Сьогоднi ж Масляна почалася! «Я попросила її розказати про це, бо бабусинi оповiдi завжди цiкаво слухати. I вона розказала про Масляну ось що.

Широко вiдома зараз Масляна, на яку печуть млинцi — насправдi це проводи росiйської зими. Але ми, українцi, Масляну святкуємо iнакше. Основною стравою Масляної (Масленицi) є вареники з сиром, якi вживають з маслом або сметаною.

" Взагалi, — продовжувала бабуся, — Масляна вважається жiночим святом, хоч участь у ньому можуть брати i чоловiки" .

У понедiлок збиралися жiнки в гурти i вiдзначали початок Масляної, у вiвторок вони знову сходилися, влаштовували всiлякi забави.

i сценки-вистави. У середу та четвер iз жартами i смiхом вони обходили хати, де пригощались варениками з сиром i ще — горiлкою.

" Але найцiкавiше, — пiдморгнула менi бабуся, — вiдзначали останнiй день Масляної - Сиропусну недiлю. Люди розважалися, наїдалися i пили досхочу, бо потiм починався суворий Великий Пiст. Того ж дня знайомi та родичi просили вибачення за образи, i йшли «заїдати i запивати» нанесенi одне одному прикрощi. Звичайно, їли вареники з сиром, тому й казали: «Вареники доведуть, що й хлiба не дадуть». А вже ввечерi готувалися до приходу Великого Посту. Так завершувався останнiй день Масляної" .

Людям було жаль прощатися з радiсними днями, тому вигадали примовку: «Масляна, Масляна, яка ж ти мала, — якби ж тебе сiм недiль, а посту — одна» .

" Але нiчого вже не поробиш — «Не завжди котовi Масляна «, — закiнчила розповiдь бабуся.

Твiр-опис природи. На ставку Одразу за селом, в оточеннi густого сосняку, розкинувся ставок. Вiн невеличкий, але надзвичайно чистий i прохолодний. Коли свiтить сонце, у ньому вiдбиваються тисячi сонячних блискiток, аж слiпнуть очi. Одинокi верби, що стоять поблизу, купають свої довгi жовто-зеленуватi коси в кришталевiй водi. Ставок багатий рибою. Нашi односельцi рано, коли легкий туманець ще висить над водою, починають «полювати» на рибу. Так i чуєш, як то тут, то там ляскає по водi хвiст окуня чи срiблястої плотви.

По берегах ставка де-не-де ростуть заростi очерету. Вони утворюють також подоби острiвцiв посерединi пруду. Саме там ховаються вдень вiд дитячого галасу дикi каченята. Лише iнодi випливають вони погуляти на чисту воду в супроводi мами-качки. Кумедно дивитись, як вони, швидкi й пухнастi, стрiмко гребуть лапками, наче ганяючись одне за одним.

Увечерi, коли сонце сiдає за виднокрай, останнi променi освiтлюють все довкола. I пруд, i сосни, й очерет нiби заливає червоногаряче свiтло. Усе набуває нереальних форм i забарвлення. Це — захоплююче, фантастичне видовище.

Сонце востаннє, огледiвши землю, прощається з нею до наступного ранку. Усе, затамувавши подих, поринає в бузково-синiй морок. Настає нiч.

Моя вiрна подруга Бачите он ту дiвчину з книжкою у руках? То Оленка, моя подруга. У неї прямий нiс, гарнi блакитнi очi з вiдблисками i русяве волосся. Зараз вона у темному (синюватому) костюмi. Одяг вона любить класичний.

Читання книг — то найулюбленiша справа подруги. Вона читає скрiзь: вдома, у транспортi, на перервi у школi. Ще Оленка ходить до музичної школи. Дома у неї дуже багато рiзних касет, платiвок i нот, рiзноманiтної музичної лiтератури. Оленка обожнює передачi про музику: вона забуває про все i поринає у музичну подорож.

Вдача у моєї подруги спокiйна. Вона толерантна, умiє вислухати i дати добру пораду. Я не знаю, що менi найбiльше подобається в Оленцi, але я iз задоволенням з нею проводжу час.

Дiдусеве село Я люблю вiдпочивати влiтку у дiдуся i бабусi на Днiпрi. Їхнє село — казка. Шелюги, вербовi кущi, осокори i верби — все це навколо великого соснового лiсу. А далi, за лiсом, здiймався крутий берег Днiпра, а ще далi, на самому узгiр'ї, розкинулося село.

Бiлi хати майорять, немов шаланди в морi. Цi хати стоять давно. Однi вiдслужили своє, струхлявiли, розсипалися — на їхньому мiсцi виросли iншi, але кращi, просторнiшi, з цинковими бiлястими дахами.

Споконвiку село називалося Максимiвка. На крутих берегах Днiпра залягає голуба глина, виступаючи на поверхню… Сюди з усiх кiнцiв України, з'їжджаються люди на лiкування до санаторiю, на вiдпочинок, до дитячих таборiв. Приїжджають люди, щоб набрати голубої глини, яка має лiкувальнi властивостi.

Я люблю ходити пiд цю гору. Купаюся, обмазуюсь глиною i лежу на сонечку, мрiю.

Немає кращого мiсця у свiтi, нiж це село.

Твiр-мiнiатюра. Моє мiсто Багато в Українi є красивих мiст i сiл, але найбiльше менi подобаєть ся рiдне мiсто. У ньому я народився i живу, тут я познайомився зi своїми друзями, пiшов у школу. Мiй дiдусь живе разом з нами. Вiн часто розповiдає цiкавi iсторiї про наше мiсто i його мешканцiв. I в школi на уроках народознавства та iсторiї вчителi повiдомляють нам про славетне минуле нашого рiдного краю.

Колись, у сиву давнину, в степу виникла невеличка фортеця. Її збудували козаки, якi мужньо захищали свiй народ вiд татар. Закiнчилась вiйна, фортеця перетворилася спочатку на мiстечко, а потiм на велике мiсто, справжнiй промисловий i культурний центр. У ньому є багато проспектiв з красивими будинками, театри i кiнотеатри, зоопарк, парки вiдпочинку.

З мамою у вихiднi днi ми прогулюємося його чепурними вулицями. Менi приємно бродити в тiнi дерев вулицями i дивитися на все, що вiдбувається навколо, бо я своє мiсто дуже люблю.

Твiр-мiнiатюра. У бiблiотецi.

У нашiй школi бiблiотека — одне з найцiкавiших мiсць. Вчителi.

й учнi часто заходять туди упродовж дня. I не тiльки взяти потрiбну книжку, а й просто поспiлкуватися. Поруч зi стелажами з книгами.

i газетами стоять столики, за якими ми на перервах i пiсля урокiв вiдпочиваємо, дiлимося новинами. Дехто тут просто готується до завтрашнього уроку.

Щодо мене, то я часто вiдвiдую бiбiлiотеку, бо люблю читати. Цим я завдячую нашiй бiблiотекарцi — Оксанi Iванiвнi. Це чуйна, дбайлива жiнка. Саме вона створила цей затишний куточок. Вона любить нас, постiйно розказує цiкавi та повчальнi iсторiї, розповiдає про рiзноманiтнi книжки. Оксана Iванiвна вчить нас правильно читати i розумiти книжку.

Часто додому я беру почитати якийсь пригодницький роман або iсторичну повiсть. Нерiдко читаю українську i зарубiжну класику. Читаю i намагаюся зрозумiти глибинну iдею твору, як вчить мене Оксана Iванiвна. Нiколи не жалкую за втраченим над бiблiотечною книжкою часом.

Як добре, що в нас є бiблiотека, i що завiдувачкою у нiй працює така добра i щира жiнка!

Твiр-опис. Горобина Хто не знає тендiтного, трохи сумовитого дерева — горобини? Зустрiти його можна в парку й у лiсi, на городi й на шкiльному подвiр'ї.

Це — невелике дерево, листя якого складається з менших листочкiв. Навеснi в листi ви побачите горстки бiлих мохнатих квiточок. Це з них потiм виростуть ягiдки горобини.

Горобина мирно уживається з усiма деревами. Ростуть поруч iз нею береза й осика, дуб i клен. У саду горобина може сусiдити з вишнею, яблунею й абрикосою. Це дерево може прикрасити будь-який пейзаж.

Восени горобину особливо помiтно. Її не сплутаєш з iншим деревом. З крихiтних бiлих горсток квiток виростають зеленi плоди, якi пiзнiше перетворюються на соковитi яскраво-червонi грона ягiд. Жовто-черво не дерево усiяне багряними плямами — неперевершене видовище осiннього пейзажу.

Народна медицина вмiє застосовувати горобину для лiкування людини. Але, насамперед, горобина є корисною не для людей, а для… птахiв. У чому ж справа? А рiч у тому, що горобцям, синичкам, що не вiдлiтають у теплi краї, взимку нiчим годуватися. Навколо ж снiг лежить. Ось вони i летять на червоний колiр, який видно здалеку.

I сама назва — «горобина» — пiдказує, для кого ростуть красивi плоди. Виходить — для горобцiв та iнших представникiв пташиного царства.

Горобина — дерево-трудiвник. Навiть узимку, коли земля i дерева вкритi глибоким снiгом, горобина годує птахiв смачними ягiдками, допомагає пережити їм сувору i непривiтну зиму.

Твiр-опис природи. Зимовий ранок Зима. Царство снiгу i морозу. Одна з його найчарiвнiших картин — це зимовий ранок. Як гарно прокинутися вранцi й вiдчути початок нового зимового дня! Прокинешся, скочиш зi свого лiжка, пiдбiжиш до вiконця — i твої очi вiдразу ж заслiплює океан кришталево-чистого снiгу. Вiн, наче дорога матерiя, блищить i переливається пiд скупими променями зимового сонця.

Дерева надворi теж у важкому дорогому вбраннi. Пишно й водночас якось таємничо стоять вони, сповитi бiлою пухкою тканиною. На гiлках деяких дерев розвiшано годiвнички. Снiгурi, горобцi та iншi птахи прилiтають туди пiдгодуватися. Приємно i весело спостерiгати за галасли вою метушнею птахiв!

Вранцi може пiти снiг. Iнодi вiн густий, пухнастий, а ще вiн може ледь яскриться на сонцi. Тодi здається, що з неба сиплеться легке i майже непомiтне срiбло — й увесь ранок через це набуває урочистостi.

Дуже приємно бути надворi зимового ранку, дихати його чистим морозним повiтрям!

Твiр-розповiдь. Голосiївський парк Недавно ми з класом побували в мiстi Київ. Найбiльше враження — Голосiївський парк.

Нiколи не в’януть живi квiти бiля пiднiжжя величного монумента захисникам Києва, зведеного в Голосiївському парку. Сюди приходять кияни i гостi України, щоб вiддати шану героям. Звiдси вирушає молодь на екскурсiї та у походи мiсцями запеклих боїв з ворогом у липнi-вереснi 1941 року.

Як вiдомо з iсторiї, у планах гiтлерiвцiв столиця України посiдала особливе мiсце. Вони навiть призначали на 8 серпня парад на Хрещатику. Та пiдступним планам фашистiв здiйснитися не судилося.

Є у Голосiївському лiсi пам’ятний камiнь, на якому викарбуванi такi слова: «Тут у серпнi 1941 року на пiдступах до Києва радянськi.

.

вiйська i загони народного ополчення зупинили нiмецько-фашистсь ких загарбникiв «. Кожен клаптик цiєї землi политий кров’ю радянських людей.

У студентському мiстечку палає Вiчний вогонь меморiалу героїчним захисникам Києва. У центрi його — постать юнака з колоссям i гвинтiв кою за плечем. Праобразом для скульптури став студент агрохiмiчного факультету Микола Скиба, який загинув у бою з фашистами.

Чарiвний у мереживi молодої зеленi Голосiївський лiс. Як же вирiс, як розправив свої могутнi крила пiд мирним небом стародавнiй, але вiчно юний Київ — мiсто-герой, мiсто-трудiвник.

Зима Зима — це забуття у природи. Це — м’який сон, котрий надає сили i робить людей молодшими та добрiшими. Коли Зима об'їжджає небосхил на своїй срiблястiй колiсницi, спостерiгаючи i милуючись своїм творiнням, з-пiд копит її зоряних бiлих коней злiтають маленькi кришталевi iскринки. Вони довго кружляють над сонною землею, придивля ючись до неї i не наважуючись доторкнутись до її замерзлої поверхнi… Iде снiг, i поступово земля змiнюється. Уранцi здивованi дерева оглядають свiй новий зимовий одяг.

Лiд на рiчцi блищить та переливається, усипаний мiльйонами ус-мiхнених сонячних променiв. А замерзла земля безтурботно спочиває, дбайливо вкрита нiжною пухкою ковдрою.

Зима — це досконалiсть. Щоб там не говорили про зиму люди. Адже навiть найколючiшi снiжинки мають прекрасний вiзерунок. Дмухнiть на них — i вони розтануть вiд тепла вашого подиху. Отже, значить — ваше серце не застигло. Воно спроможне розтопити лiд i творити добро. Згадайте, як приємно дарувати людям радiсть.

Це проста iстина, але в нiй — увесь сенс життя!

Твiр з народознавства. Без верби та калини нема України Лiс та його скарби нерозривно пов’язанi з життям людини. Лiс дає притулок, їжу, деревину, яку використовують у виробництвi та будiвництвi, у народних промислах i мистецтвi та ще багато де.

Але iснують ще й рослини, що зараз сприймаються як певнi символи. Скажiмо, улюблена рослина-символ у росiян — береза, у канадцiв — клен, а в українцiв символами є верба i калина. Недарма кажуть: без верби та калини нема України.

З давнiх-давен українцi шанували вербу. Часто в українському краєвидi можна побачити її схиленою над самою рiчкою. Казали: «Де верба — там i вода». Саме вербовi гiлочки використовували для розшукування пiд землею води. А там, де росте верба, — обов’язково буде вода. Тому так часто в тих мiсцях копали криницi. Верба сприятливо дiє на воду, вербовий дух люблять бджоли. Високо цiнуються вулики з вербових дощок.

Вербу завжди шанували. I зараз гiлочки верби, посвяченi в останню недiлю перед Великоднем — Вербну, вважаються магiчними. Був звичай, коли матерi по черзi «били» свяченими галузками своїх дiтей, примовляючи:

Не я б’ю — верба б'є:

Будь великий, як верба,.

А здоровий, як вода,.

А багатий, як земля!

З верби здавна виготовляли нацiональнi музичнi iнструменти: кобзи, бандури. Також робили з неї меблi, ложки, човни.

Без калини також не можна уявити життя традицiйної української родини. Кажуть, що в калинi — материна любов i мудрiсть.

Калина цвiте пiд кiнець весни, пiсля останнiх заморозкiв. А щоб дiти не ламали калини, дорослi казали: не ламайте калину, бо накличете мороз. Наруга над цiєю рослиною вкривала людину ганьбою.

Люди дуже цiнували калину. Дiвчата прикрашали її цвiтом коси,.

а коли достигали ягоди, то вiшали їх грона попiд стрiхою.

У народнiй медицинi не було кращих лiкiв вiд застуди, нiж калиновий чай, а для загоєння ран застосовувався вiдвар з верби.

А скiльки було цiкавих обрядiв, пов’язаних з калиною!

Калиновим цвiтом чи ягодами оздоблювали вiльце молодої. Вiрили: якщо зробити з калини сопiлку, обов’язково народиться син — продовжувач роду.

Ось скiльки цiкавого можна дiзнатися про цi на перший погляд звичайнi рослини. Вшануймо ж цi давнi символи, наш духовний свiт, нашу спадщину!

Твiр-опис. Прийшла до нас пiзня осiнь Спорожнiли поля i луки. Устеливши землю килимом з листя принишкли гаї, парки, сад. Де-не-де ще шелестять листочками дуби. Вони їх обтрусять аж навеснi.

Часто проходять холоднi дощi, бувають мряки i тумани. На нiч беруться мiцнi приморозки, деколи вони сковують землю на цiлий день. А вчора вранцi випав мокрий снiг, та не довго вiн затримався — надвечiр розтанув.

У лiсi тихо-тихо, не чутно спiву пташок: вони вiдлетiли у вирiй. Iнколи довколишню тишу порушує стукiт дятла.

Днi похмурi. Усе потопає у холодному бiлому туманi. Природа приготувалася до зимового спочинку.

Твiр-мiнiатюра. Весна Весна — це чудова пора року. О цiй порi все прокидається вiд довгого зимового сну.

Все починає зеленiти i розквiтати. Останнi снiги тануть на сонцi. Пташки повертаються з теплих країв, збираються великими зграями на бесiду.

Ось уже остання калюжа висохла на сонцi. Навiть повiтря наповнюється радiстю. Усiм так набридла зима, що хочеться поскорiше тепла, сонячних усмiшок та веселих розваг.

Ранньої весни до нас прилiтає вiвсянка. Обере собi грудочку, стане на тоненьких нiжках, заплющить очi i нiжно виспiвує, наче кличе хлiбороба виходити у поле.

Весну приносять лелеки. Ще де-не-де сiрiють у низовинах острiвцi темного снiгу, ще, iнколи, приморозок сковує дрiбненькi калюжi дзвiнким льодком, а цибатi бусли вже походжають болотами.

Пташки повертаються до нас здалеку: однi з них перелiтають моря, потрапляють у бурi, потерпають вiд голоду i часто гинуть, заради того, щоб дiстатися на батькiвщину.

Весна! Гарно та радiсно!..

Зарубiжна лiтература Чим сподобалась менi росiйська народна казка «Морозко» .

Жили-були… Цi звичайнi слова звучать для мене як загадкова чарiвна музика, обiцяючи найдивовижнiшi захоплюючi пригоди! Ось вони зазвучали, цi «жили-були «…I проста болотна жаба перетворюється на прекрасну царiвну, а Iван-царевич мчить на сiрому вовковi. Ще мить i вкривається галявина квiтами або запашними полуницями. Усе це свiт казок. I в цьому свiтi живе моя найулюбленiша — «Морозко» .

Сумна i водночас щаслива iсторiя про дiдову та бабину дочок, мудрого чарiвника Морозка. Дiдова донька розумна та роботяща: i пiч топить, i хату мете, i воду носить. Та нiколи не догодити їй злiй мачусi. Поїдом їсть вона падчерку. I наказує вона дiдовi вiдвезти свою дочку до лiсу. Нiчого не лишається тому робити — вiдвозить вiн її до лiсу. Зустрiла дiвчинка у лiсi Морозка. Одразу впiзнав вiн її, бо частенько бачив узимку то у лiсi з в’язанкою дров, то з вiдрами бiля криницi. Вiдiгрiв бiдну снiговим пуховим покривалом, надарував золота-срiбла. Повернулась вона додому в дорогiй шубi, весела, вродлива.

Менi так подобається, що така роботяща, добра i скромна дiвчина, яку постiйно несправедливо ображали, стала нарештi щасливою та багатою. I тепер їй нiяка зла мачуха не страшна.

Та мачуха була не тiльки злою, а й заздрiсною жiнкою. Як це так: дiдовiй дочцi та таке щастя! Її ж донька не гiрша! Хоч ми ж знаємо, що лiнивiшої та злiшої за її доньку не знайти у цiлому свiтi. Ось i зустрiвшись з Морозком, вона на вiдмiну вiд дiдової доньки веде себе грубо, зверхньо: «Сгинь, пропади, проклятий Морозко!» .

То як вдарив своїми морозами Морозко, так i задубiла бабина донька. Кинулась зустрiчати баба свою дочку, а вона лежить мертва у санях. Заголосила-заплакала, та вже пiзно було.

Бо й справдi, даремно жалкувати, що немає у тебе достатку, щастя, якщо ти лiнива, заздрiсна та зла людина. Не вмiєш цiнувати добро, рiдних, любиш тiльки себе. Все це зрозумiла я, читаючи цю казку. Казки як мудрi добрi порадники навчають хорошого, а iнколи вони — просто веселi, з ними цiкавiше жити.

" Сильнiшою, нiж вона є, я не можу її зробити!" (за казкою Ганса Крiстiана Андерсена «Снiгова королева» .

Менi поталанило, що на початку мого життя, у дитинствi, менi трапилися казки мудрого, милого фантазера — казкаря Андерсена. Бо навчили вони мене у наш не дуже веселий час вiрити в добро, у перемогу доброго людського серця над злом. Найсвiтлiшим казковим образом для мене назавжди залишиться героїня його казки «Снiгова королева» нiжна Герда.

Серед холодної бiлої зими в одному невеличкому датському мiстечку в маленькому затишному будинковi вкрився бiлими нiжними квiтами кущ троянди. Бо доторкнулися до нього добрi руки людини, дiвчинки Герди. Жила вона разом зi своєю бабусею та братом Каєм. I квiтнути б цим трояндам, i жити б спокiйно бабусi та внукам, якби скалка вiд дзеркала злого троля не влучила в око Каєвi, а поцiлунок Снiгової королеви не заморозив вщент його серце. I тепер на весь свiт дивився хлопчик холодними очима: снiговi вiзерунки на вiкнi для нього кращi, нiж живi квiти, а обiцянка королеви подарувати ковзани дорожча за бабусю та сестру.

А що ж трапилось з маленькою Гердою пiсля того, як промiняв Кай їхнiй затишний будиночок на льодянi палаци Снiгової королеви? У яку далеку i важку дорогу вирушила ця дiвчинка з «милим приязним личком, круглим i рум’яним, наче троянда», щоб врятувати його. Не змогла її зупинити навiть жiнка, яка вмiла чаклувати. Усе зробила чаклунка, щоб забула Герда Кая, та побачивши троянди, згадала дiвчинка про брата i втекла iз чарiвного саду. Нi добрi принц та принцеса, нi мудрi ворон з вороною не можуть допомогти їй. «Як втомилися її бiлi нiжки! Як холодно i страшно було їй!» А тут ще й потрапила вона до розбiйникiв. Жорстока маленька розбiйниця так була розчулена добротою i силою любовi Герди, що вирiшила їй допомогти. Допомагають їй i стара лапландка, i пiвнiчний олень. I все ж головнi випробування довелось переборювати їй самiй. Бiдна дiвчинка залишилась сама на трiскучому морозi, а обличчя її боляче сiкли холоднi снiжинки ¾ посланцi вiйська Снiгової королеви.

Та вона смiливо йшла вперед, все вперед. I ось нарештi вiн, Кай! Холодний, чужий, ворожий. I гарячi сльозi вiдчаю та любовi розтопили холодне серце Кая. I це було прекрасно! Бо дорогою додому навколо них розквiтали троянди.

I я все думаю, чому ж маленька дiвчина Герда була сильнiшою за всiх чарiвниць, i нiякi випробування не зломили її. I зрозумiла, що немає сил бiльших за любов, добро, за велику вiру у свою мрiю.

Вiдображення поглядiв на мистецтво у казцi Ганса Крiстiана Андерсена «Соловей» (I варiант) Ганс Крiстiан Андерсен написав дуже багато чудових казок. Серед них менi дуже подобається його казка «Соловей». Вона трохи сумна, але дуже красива.

Насправдi у цiй казцi соловей не один — їх двоє: один живий i справжнiй, а другий — штучний. Погляди письменника на мистецтво вiдображуються через порiвняння цих двох солов'їв.

Живий соловейко — непоказна сiра пташка, але вiн, як чарiвник, робить дива своїм чудовим спiвом. Мандрiвники, що приїжджали до Китаю, розказували, що в країнi немає нiчого кращого за цього спiвака. Iмператор дiзнався про те, що є таке диво, i наказав солов’я розшукати. Наближенi до нього особи знайшли соловейка i здивувалися через його скромний вигляд, бо уявляли славетного спiвака зовсiм iншим. Вони зовсiм не розумiлися на мистецтвi, бо перед тим сприйняли за спiв солов’я мукання корови та кумкання жабок. Проте iмператор заплакав, почувши солов'їну пiсню, i талант соловейка було визнано.

Потiм iмператоровi подарували штучного солов’я, який був увесь поцяцькований дорогоцiнним камiнням. Вiн придворним дуже сподобався, бо був дуже красивий, хоча вмiв спiвати лише одну пiсню. Справжнiй соловей образився i полетiв з палацу, коли йому запропону вали поспiвати разом iз цiєю заводною iграшкою. За це його проголоси ли вигнанцем.

Тiльки коли iмператор важко захворiв, виявилося який соловейко насправдi чогось саме вартий: штучного нiкому було завести, а справжнiй, забувши про колишню невдячнiсть, прийшов на допомогу i заспiвав так гарно, що навiть Смерть заслухалася i лишила iмператора живим. Але соловей вiдмовився вiд нагороди, тому що вважав кращою подякою сльози, викликанi його спiвом.

Це дуже мудра казка, бо вона нагадує, що не можна плутати зовнiшню досконалiсть iз живим мистецтвом. Тому що навiть найкрасивiша iграшка лишається тiльки забавкою, а справжнє мистецтво зачiпає за живе i змушує вiдгукуватися усiм серцем, i лише воно може виявитися сильнiшим за смерть.

Вiдображення поглядiв на мистецтво у казцi Ганса Крiстiана Андерсена «Соловей» (II варiант) Мистецтво — дивна сила. Вона може робити чудеса з людиною, яка доторкнулася до прекрасного, простого i водночас таємничого свiту мистецтва.

Так i в казцi вiдомого датського казкаря Г. К. Андерсена вiдбито погляди рiзних людей на те, що є прекрасним у життi. Китайське царство потопало в розкошах: там був дивний палац з дорогоцiнної порцеляни, поруч розташовувався сад з тендiтними квiтами, далi тягнувся густий лiс з глибокими озерами. Але це не радувало правителя i пiдданих, не розбурхувало їхнiх почуттiв. I раптом iмператор почув, що в його володiннях є соловей, чарiвним спiвом якого всi захоплюються. Вiн як можновладець наказав негайно зловити дивного птаха, щоб соловей також належав йому. Спорядили цiлу експедицiю, а вказувала дорогу бiдна дiвчинка.

Солов’я знайшли, i вiн погодився спiвати, дiзнавшись, що сам iмператор бажає слухати спiв. I коли соловей проспiвав, то побачив в iмператора на очах сльози. Це була найвища нагорода птаху, бо вiн розумiв, що головне для людини.

Незабаром з’явився штучний птах — механiчна iграшка. Всi так захопилися пустою iграшкою, що i не помiтили, як втратили справжнього солов’я. Люди не помiтили, як промiняли справжнє мистецтво на штучне. I ще зi злостi, не розумiючи вчинку птаха, оголосили його ворогом китайської держави.

Пройшов час, усi — iмператор i придворнi — знали кожну нотку спiву iграшки. Що б далi було — треба гадати, але одного вечора штучний птах зламався. Спiву не стало.

Пройшло ще п’ять рокiв, iмператор, як казали, помирав. Вiн, одинокий, лежачи у величезнiй залi, ледь вiдкрив очi i побачив Смерть, яка сидiла в нього на грудях. Iмператор благав музики, вмовляв iграшку-птаха спiвати. Але чи може штучне створiння по-справжньому вiдродити душу?! I раптом за вiкном правитель почув спiв живого солов’я. Вiд цього спiву сама Смерть заслухалась солов’я, затужила i вилетiла.

у вiкно. Iмператор почав одужувати. Вiн зрозумiв нарештi, яка роль справжнього, живого мистецтва в життi людей. I коли придворнi вiдкрили дверi подивитися на мертвого iмператора, той вийшов їм назустрiч, здоровий фiзично i духовно, i промовив:

— Здрастуйте!

Придворнi, мабуть, дивувалися такiй змiнi в життi iмператора: людина помирала — i раптом ожила! Але це була таємниця двох iстотiмператора i сiрої пташки. Придворним залишалась тiльки чорна заздрiсть i пересуди, бо ж вони так i не вiдродились духовно i душевно, як їхнiй iмператор.