Мистецтво Італії 17-18 ст

РЕФЕРАТ на тему:

" Мистецтво Італії 17−18 ст." .

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбуло­ся подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення лю­дей до щасливого життя, а також нова система національ­них літератур, нова філософія і науканебувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками куль­тури Ренесансу були такі:

1) Світський, нецерковний, характер культури Відро­дження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом.

2) Відродження інтересу до античної культурної спад­щини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3) Створення людської естетично-художньої спрямова­ності культури на противагу релігійній домінанті у куль­турі середніх віків.

4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов’язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження.

5) Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Тенденції культурного розвитку, започатковані епо­хою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя За­хідної Європи.

Значною мірою вони зумовлювалися попереднім істо­ричним розвитком, і все ж це були новітні тенденції сус­пільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.

Центром розвитку мистецтва барокко на рубежі ХVІІ - ХVІІІ сторіч був Рим. Майстра барокко розривають з багатьма художніми традиціями Відродження, з його гармонічними, врівноваженими обсягами.

Архітектори барокко включають у цілісний архітектурний ансамбль не тільки окремі спорудження і площі, але і цілі вулиці. Доменіко Фонтана застосовує вперше в історії містобудування трипроменеву систему вулиць. Обеліски і фонтани, поставлені в крапках сходу променевих проспектів і в їхньому закінченні, створюють майже театральний ефект перспективи, що вдалину іде.

На зміну статуї як організуючому центру площі приходить спрямований угору чи обеліск фонтан, прикрашений скульптурою. Блискучим майстром рішення міського простору в стилі барокко була Джанлоренцо Бернини (1598−1680 р.) (пьяцца Навона з трьома фонтанами, головний з який присвячений чотирьом рікамколонада на площі перед собором Св. Петра).

Як придворного архітектора римських пап він очолював всі основні архітектурні, скульптурні і декоративні роботи, що велися в Римі. У культовому зодчестві зрілого барокко підсилюються пластична виразність і динамічність.

Прямі площини змінюються вигнутими, чергування вигнутих поверхонь підсилює пластичний ефект. Різні матеріали (кольоровий мармур, різьблення по камені і дереву, ліпнина, позолоть), живопис, насичений візуальними ефектами, примхливість архітектурних обсягів — усе це було спрямовано на посилення художньої виразності.

У живописі Італії на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст. виникають два головних художніх напрямки. Одне з них, що одержало назву «болонский академізм», зв’язано з творчістю братів Карраччи, інше — з мистецтвом самого великого художника Італії XVII в. Караваджо.

Брати Карраччі - Аннибале (1560−1609 р.), основоположник сучасної карикатури, Лудовіко (1555−1619 р.) і Агостино (1557−1602 р.) — організували в Болоньї «Академію спрямовану на щирий шлях». Головним принципом їхньої творчості було перетворення натури відповідно до класичних норм, так щоб вона стала гідним предметом зображення.

Поклоніння пастухів. Аннібал Карраччі (1560−1609).

Гравюра різцем, офорт.

Микеланджело Мерізі да Караваджо (1573−1610 р.) — художник, що дав найменування могутньому реалістичному плину в мистецтві, що знайшло послідовників по всій Європі. Він є основоположником нового мальовничого стилю, заснованого на контрастах світла і тіні, монументальності і ретельному проробленню деталей. Подібні прийоми створюють атмосферу внутрішньої напруженості і драматизму.

У XVII ст. Італія ще зберігала провідне положення в мистецтві Європи, але з XVIII в. почався занепад, причини якого лежать в історичній долі Італії, дуже складної в XVIII ст.

Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Ре­формації. Реформація (в перекладі з лат. геґогтаїіо — пере­творення, виправлення) — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церк­ви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.

З ідеологічного погляду, Реформація досить послідов­но відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-пат­ріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.

В Італії досягнення мистецтва тісно пов’язані з вене­ціанськими впливами. Попит на декоративне розмальову­вання палаців венеціанської знаті і картини, вівтарні об­рази для церков викликав надзвичайний розвиток мону­ментально-декоративного живопису, який продовжив традиції бароко (темпераментне мистецтво Себастьяна Річчі, жанрові мотиви Джованні Баттісти П’яцетті).

Найвидатнішим майстром XVIII ст., типовим для Ве­неції, виразником її духу, був представник пізнього баро­ко в європейському мистецтві Джованні Баттіста Тьєполо (1696−1770). Кожний сюжет його — чи то бенкет Клеопат-ри, чи суд Соломона — він перетворював на святкове ви­довище. Тьєполо — автор велетенських як церковних, так і світських розписів. У нього величезний декоративний хист і висока колористична культура. Він умів розрізняти в юрбі з десяток постатей, а всі інші вимічав однією мальовни­чою масою. Динамічність композицій, сміливість перспек­тивних вирішень, невичерпна фантазія художника якнай­краще відповідали не тільки бароковій архітектурі церков, а й тій пишній церковній виставі, яку являло собою вене­ціанське богослужіння XVIII ст.

" Голова старого" Джованні Баттіста Тьєполо Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути — міського архітектурного пейзажу (Антоніо Каналетго, Франческо Гварді «Венеціанський дворик»), наприк­лад, жанрового живопису, який відтворював концерти, уроки танців, маскаради (П'єтро Лонгі).

Батьківщину класичного мистецтва Італію представляють такі різні за стилем живописці, як Гвідо Каньячі, Алессандро Маньяско, Франческо Лондоніо. Уяву про дивовижний талант віртуозного генуезь кого живописця Маньяско, більша частина життя котрого пройшла в окупованому іспанцями Мілані, дають дві його картини, протилежні за настроєм зображеної в них природи: тривожної, таємниче містичної («Біля джерела»), умиротвореної і лагідної («Гірський пейзаж»). Сільську ідилію створює на полотні «Скотний двір» (1762 р.) Лондоніо, який теж жив і працював у Мілані. У колірній гамі твору переважають золотаво-коричневі тони. Насичені великою життєвою енергією, вони стають носієм емоційного настрою картини.

Фламандський живопис репрезентовано полотнами Франса Снейдерса, блиску чого майстра натюрмортів і анімалістичних картин («Натюрморт», «Пташиний концерт»).

.

Франческо Лондоніо (1723−1783). Італія.

Скотний двір. 1762 р. Полотно, олія.

Використана література:

1. 1.Енциклопедія мистецтва. — М., 1998.

2. 2.Історія мистецтва. — М., 2000.

3. 3.Українська та зарубіжна культура. Посібник. — К., 1998.