Розвиток сільського господарства Аргентини

ВСТУП На сучасному етапі розвитку світового господарства зростає роль нових індустріальних країн, еконміка яких характеризується високими темпами зростання і динамічними змінами в розвитку окремих галузей промисловості, в тоиму числі і сільського господарства. Тому важливе значення має вивчення досвіду становлення й розвитку головних сфер економіки нових індустріальних країн третьої хвилі в умовах посилення глобалізаційних процесів. До таких країн належить і Аргентина як нова індустріальна країна, що має свої особливості розвитку. Останні 50 років економічний розвиток країни характеризувався нерівномірністю і нестабільністю. Вона була змушена протистояти значним економічним спадам, включаючи періоди високої інфляції й безробіття і найбільшу фінансову кризу на початку ХХІ століття. Аргентина подолала цю кризу і нині показує значне зростання економічних показників.

Сьогодні сільське господарство є однією з основних галузей економіки. Немає жодної країни, яку б не турбували проблеми сільського господарства, тому вивченням цієї галузі займаються велика кількість вчених всього світу. Дослідження проблем розвитку сільського господарства в країнах світу дає змогу робити економічні прогнози, які мають важливе значення для всіх сфер життя суспільства. Вивчення досвіду розвитку сільського господарства Аргентини — країни, що досягла значних результатів у цій галузі, є надзвичайно актуальною для нашої країни темою, оскільки в Україні присутні всі сприятливі передумови для інтенсивного розвитку цієї галузі.

Об'єктом дослідження є сільське господарство. Предмет дослідження — розвиток сільського господарства Аргентини. Мета роботи — охарактеризувати розвиток сільського господарства Аргентини на сучасному етапі.

Завдання роботи:

— визначити суть поняття, структуру та методи дослідження сільського господарства;

— визначити сновні фактори розвитку сільського господарства Аргентини;

— охарактеризувати сільське господарство Аргентини в цілому та його розвиток на сучасному етапі;

— визначити роль сільського господарства в економіці Аргентин;

— охарактеризувати проблеми й перспективи розвитку сільського господарства в Аргентині.

Основу джерельної бази дослідження складають теоретичні і методологічні праці вітчизняних і зарубіжних учених, які досліджують проблеми розвитку сільського господарства Аргентини та інших країн Латинської Америки. Різноманітним аспектам розвитку сільського господарства Аргентини присвячено праці Е. Дабагян [5], Е. Долмана [7], В. Каспрука [9], І. Кушнір [12], З. Романової [21], та ін. Теоретичні основи розвитку сільського господарства розробляли у своїх працях А. Голиков [7], Н. Коваленко [14], Ю. Липець [18], М. Пістун [20], С. Дорогунцов [24], Р. Слав’юк [27], А. Топалов та ін. Ґрунтовними є доробки В. Галушко «Економіка сільського господарства» (1996 р.) [2], Р. Пименової «Аргентина» (1987 р.) [17], М. Пістуна «Географія агропромислових комплексів» (1997 р.). Отже, тема є добре розробленою.

Основою методології дослідження є комплексний підхід до аналізу питань розвитку сільського господарства Аргентини. Науковий пошук базувався на принципах об'єктивності, конкретності, істинності.

Методика дослідження поєднує загальнонаукові та спеціальнонаукові методи. В якості методологічної бази дослідження використовуються такі методи пізнання, як: філософські, історичний, формально-логічний, соціологічний, системний, порівняльно-правовий та інші.

Практичне значення. Положення та висновки роботи сприятимуть подальшому вивченню питань розвитку сільського господарства Данії. Робота може використовуватися з навчальною метою. Практична значимість результатів дослідження визначається можливістю використання положень роботи у навчальному процесі.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КРАЇНОЗНАВЧОГО ДОСЛІДЖЕННЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА.

1.1. Суть та еволюція сільського господарства як важливої галузі господарства країни Сільське господарство — галузь матеріального виробництва, що займається вирощуванням сільськогосподарських культур та розведенням сільськогосподарських тварин для забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості - сировиною. Воно включає дві взаємопов'язані великі галузі - рослинництво (його ще називають землеробством) і тваринництво, які поділяються на менші галузі, підгалузі, виробництва.

Сільське господарство є первинною ланкою агропромислового комплексу (АПК), а разом із харчовою і деякими галузями легкої промисловості (текстильною, шкіряною, хутровою) складає його основу.

Сільське господарство належить до найдавніших видів господарської діяльності людини. Сільськогосподарською діяльністю людство займається приблизно 10 тис. років, або протягом лише 1 — 2% своєї історії. Однак саме зародження землеробства дозволило людям зробити рішучий крок в своєму культурному і економічному розвитку. Пануюче до цього привласнююче господарство, яке включало збирання, полювання і рибну ловлю, визначило його величезну залежність від природи і не і не допускало тої територіальної концентрації населення, що в змозі забезпечити становлення і прогрес цивілізації. Більше того, саме це населення, не маючи надійної продовольчої основи, зростало виключно повільними темпами — менше як на 0,01% на рік. Голод був частим явищем, що також позначалося на чисельності.

Тому закономірно, що той перелом в житті людства, який відбувся з переходом до виробничого господарства, опитав у науці назву «неолітичної» або аграрної революції.

Землеробство виникло, згідно достатньо загальновизнаних концепцій, на базі збирання. При заготівлі насіння і плодів диких їстівних рослин певна частина з різних причин не використовувалась і проростала поблизу стоянок. А далі розпочинався природний відбір. На користь цієї наукової конструкції, що підтверджується багатьма пелеоетноботанічними дослідженнями, свідчить і те, що багато сільськогосподарських рослин, особливо у тропічних широтах (наприклад, маслічна і сагова пальма), часто і сьогодні ростуть поблизу з житлом і на оброблюваних ділянках, і у форму напівкультурних насаджень, і у дикому вигляді [14, с. 99].

Доместикація тварин — мистецтво більш високе, ніж окультурювання рослин, оскільки ця перемога людського розуму і волі над менш слухняним вихідним матеріалом. Причому, якщо вівцю або корову, щоб вони слугували людям, достатньо було приручити, то верблюд і кінь потребують не тільки приручення, але і навчання. Рухливість кочівників, пов’язана з появою нових засобів пересування, в багато разів скоротила час на долання відстаней між різними етнічними і суспільними групами, відкрила додаткові можливості для культурних контактів і обміну товарами, в тому числі і з осілим землеробським населенням. Володіння худобою стало символом багатства, показником соціального статусу і формою накопичення. Відбулося поглиблення суспільного поділу праці, яке призвело до того, що через Азію, де цей процес втілився найяскравіше, протягом багатьох століть проходила одна із магістральних ліній розвитку людства [14, с. 110].

Сільське господарство є однією із найважливіших галузей народного господарства. Вони виробляє продукти харчування для населення країни, сировину для переробної промисловості і забезпечує інші потреби суспільства. Від розвитку сільського господарства багато в чому залежить життєвий рівень добробут населення: розмір і структура харчування, середньоособовий дохід, споживання товарів і послуг, соціальні умови життя. Сільське господарство є основним споживачем матеріальних ресурсів країни: тракторів, комбайнів, вантажних автомобілів, пально-мастильних матеріалів, мінеральних добрив. В середньому один працюючий у сільському господарстві забезпечує роботу 5 — 7 працюючим в інших галузях народного господарства (в галузі матеріального виробництва, будівництва, переробки сільськогосподарської продукції тощо). Сільське господарство — не тільки галузь економіки, а й середовище проживання значної частини населення країни. Часто тут формуються моральні основи народу, його національна психологія, історична пам’ять [10, с. 9].

1.2 Структура сільського господарства У структурі сільського господарства вирізняють дві основні галузі - рослинництво і тваринництво. У свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво, польове кормовиробництво. Що стосується способу виробництва окремих культур, то до складу рослинництва входять такі галузі: рільництво, овочівництво, баштанництво, плодівництво, ягідництво та луківництво.

Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з козівництвом, птахівництво та ін.

Сільськогосподарське виробництво розвивається на основі тих самих економічних законів, які визначають розвиток і розміщення всього народного господарства. У той же час тут відзначаються і деякі специфічні умови розвитку цієї галузі, пов’язані з природними особливостями сільськогосподарського виробництва [19, с. 455].

Рослинництво — галузь науки, що займається вивченням особливостей реакції нових сортів, гібридів культурних і дикорослих видів рослин на дію біотичних, абіотичних та антропогенних факторів середовища; розробляє сортові технології вирощування стабільно високих урожаїв якісної продукції на засадах інтенсифікації, енергоощадження й екологічної безпеки Дослідження та розроблення, спрямовані на розв’язання теоретичних і практичних проблем підвищення продуктивності культурних та дикорослих рослин, якості й екологічної чистоти продукції [27, с. 20]. Рослинництво є базовою галуззю сільського господарства, яка дає 60% валової сільськогосподарської продукції світу.

Рослинництво поділяється на рільництво (вирощування культур на орних землях), плодівництво (вирощування багаторічних насаджень) і луківництво (поліпшення природних пасовищ та сіножатей і вирощування сіяних трав).

Рілля, в основному, зайнята посівами сільськогосподарських культур. В останні роки посівні площі скорочуються. Це пов’язано з тим, що частина орних земель не обробляється (т. зв. чисті пари), частина переводиться в інші сільськогосподарські угіддя (пасовища і сінокоси) або ж вилучається із сільськогосподарського вжитку (під житлове будівництво, для потреб промисловості, транспорту та ін.) Якщо зміна структури сільськогосподарських угідь у напрямку зменшення частки ріллі - явище необхідне й прогресивне, то перетворення родючих земель у несільськогосподарські угіддя є серйозною проблемою.

Основною галуззю землеробства є зернове господарство — вирощування продовольчих хлібних (пшениця, жито), круп’яних (гречка, рис, просо), фуражних (ячмінь, овес, кукурудза), зернобобових (горох, квасоля) культур. Найважливішою зерновою культурою є пшениця. Ячмінь, кукурудза й овес використовуються як фуражні культури, однак вони мають і важливе продовольче значення.

Технічні культури є сировиною для промисловості: їх поділяють на волокнисті - льон-довгунець, бавовник, коноплі; олійні - соняшник, льон-кучерявець, ріпак, соя; ефіроолійні - кмин, м’ята, троянда; цукроносні - цукрові буряки. Крім того, важливими олійними культурами є ріпак, соя, рицина [19, с. 421].

Тваринництво сільськогосподарської продукції країни виробляє цінні висококалорійні продукти (молоко, м’ясо, сир, яйця, рибу, мед) і сировину для харчової та легкої промисловості (шкіру, вовну, шовк). При цьому воно використовує кормові культури польового та лучно-пасовищного виробництв, відходи від харчової промисловості та харчування людей, комбікорми.

До найважливіших галузей належить скотарство (розведення великої рогатої худоби). Воно дає найбільший обсяг тваринницької продукції - молока і м’яса. За співвідношенням виробленої продукції розрізняють декілька напрямків спеціалізації скотарства: молочне, м’ясне, м’ясо-молочне, молочно-м'ясне.

Молочне скотарство розвивається переважно там, де є пасовища із соковитими травами, або навколо великих міст, де є значний споживач свіжого молока.

У районах інтенсивного землеробства з високою часткою посівних площ кормових культур, а також сінокосів і пасовищ, переважає молочно-м'ясне скотарство.

М’ясо-молочне скотарство поширене у тих районах, де у кормовій базі переважають висококалорійні комбікорми. Це — степова, посушлива зона, де трави влітку висихають.

М’ясне скотарство розвивається в усіх природних зонах навколо великих центрів харчової промисловості, відходи від якої є кормами для худоби.

Важливою галуззю тваринництва є свинарство. Воно орієнтується на райони високорозвиненого зернового господарства і картоплярства, виробництва цукрових буряків і соняшнику, на приміські зони великих міст і центри харчової промисловості (використання відходів). Свинарство має м’ясо-сальну і сальну спеціалізацію. У степу, де в кормах висока частка концентратів, переважають сальні породи свиней, в інших регіонах — м’ясо-сальні.

Вівчарство поділяють на вовняне (тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство), грубововняне, смушкове і молочне вівчарство. Традиційним у деяких регіонах світу є виробництво бринзи — сиру з овечого молока.

Птахівництво розвивається поблизу великих міст, у головних зернових районах території [19, с. 422].

1.3 Методи дослідження сільського господарства Кожний АПТК — складний об'єкт суспільно-географічного дослідження, який потребує цілісної системи методів наукового пізнання, що відбивають світоглядний міждисциплінарний та спеціальний його рівні.

Світоглядну функцію виконує тут метод матеріалістичної діалектики. Практичне використання його полягає в умінні науково вибрати об'єкт дослідження, проаналізувати його та узагальнити факти і явища об'єктивної сучасної агропромислової дійсності, передбачити перспективи її розвитку, правильно робити висновки і вміти їх застосовувати у своїй практичній діяльності. При цьому треба вміти бачити суперечності (внутрішньо-комплексні диспропорції та між комплексом і середовищем). Отже, цей метод не тільки визначає загальний підхід до вивчення агропромислових явищ, а й є основою для використання ряду специфічних міждисциплінарних та спеціальних методів дослідження, що використовуються для вивчення питань територіальної організації агропромислового процесу, його комплексно-пропорційного розвитку [18, с. 27].

Найефективнішими серед загальнонаукових методів є системний підхід, структурний аналіз і синтез, районування, картографування, статистико-економічний, математико-географічного моделювання, балансовий і нормативний.

Ефективність системного підходу полягає в тому, що він розглядає АПТК як цілісний об'єкт, що є складним динамічним утворенням зі своїми межами; структуризацію його на компоненти (підсистеми), між якими існують функціональні зв’язки; параметризацію компонентів і елементів, що включає кількісну їх характеристику на основі попереднього їх якісного визначення (рівні територіальної концентрації, спеціалізації та інтеграції, комплексності, пропорційності і управління); розробку критерію функціонування комплексу (системи); впровадження результатів дослідження в практику. З цією метою створюється схема функціонування комплексу (системи) [18, с. 28].

Структурний аналіз і синтез АПТК полягає у розкритті процесу функціонування цього об'єкта шляхом виділення та пізнання окремих структур — компонентної, територіальної, соціально-економічної і управлінської, а також їх взаємодії. Основою агропромислового процесу є відповідні міжгалузеві цикли виробництв, які найповніше проявляються в територіальній спеціалізації промислових комплексів та їх комплексоутворенні.

Структурний синтез дає можливість сформулювати принципи та критерії класифікації й типізації агропромислового процесу, підійти до різних видів його моделювання (картографічного, географо-математичного чи математико-статистичного), щоб оптимізувати функціональну структуру.

Методами агропромислового районування і виробничо-територіальної типізації сільськогосподарських і агропромислових підприємств виявляють елементи територіальної структури, встановлюють ієрархію органів управління.

Метод картографічного моделювання застосовують для наукового відображення розміщення і взаємодії окремих ланок агропромислового процесу щодо особливостей природно-географічних умов і ресурсів та суспільно-географічних факторів. Способи картографування для складання відповідної серії тематичних карт агропромислового змісту вибирають залежно від масштабу території дослідження та змісту досліджуваних АПТК.

Географо-математичні й статистико-економічні методи використовують для аналізу тісноти зв’язків між компонентами АПТК, виявлення «сили» впливу окремих факторів, типів сільськогосподарських і агропромислових підприємств, оптимізації сировинних зон елементарних АПТК і виробничої структури сільськогосподарських і агропромислових підприємств. Для цього можна використати методи парної та множинної кореляції, кластерного і факторного аналізу, розпізнавання «образів», відкритої транспортної задачі і симплексного варіанта лінійного програмування [18, с. 28].

Найдоцільнішим з названих є метод аграрно-промислових циклів («географічних конвеєрів»). Він створює технологічну основу аналізу просторових відносин між елементами АПТК, оцінки рівня їх ефективності. Цей метод використовують для виявлення продуктового комплексу, його структури (стадій) та інших особливостей.

Широко застосовують традиційні методи техніко-економічного обґрунтування, порівняльно-географічної ідентифікації історичний, літературний, експедиційний тощо.

Для розробки прогнозів функціонування АПТК найчастіше користуються балансовим і нормативним методами в поєднанні з географо-математичними та іншими. При оцінці ефективності функціонування АПТК найдоцільніше застосовувати три критерії ефективності - соціальний, економічний та екологічний.

На практиці найпоширеніші диспропорції: між ресурсами сільськогосподарської сировини і потужностями переробних підприємств; поголів'ям худоби і птиці та обсягами виробництва кормів; часткою вмісту позитивних компонентів у сировині (фактичною і нормативною) і потребами сільськогосподарських підприємств у тракторах, комбайнах, інших машинах та устаткуванні і наявністю відповідної техніки тощо.

Серед суспільно-географічних диспропорцій є нераціональні відношення між елементами функціональної структури, насамперед територіальної, соціальної, економічної та організаційно-управлінської.

Отже, сільське господарство світу має давню історію. Продукти рослинництва і тваринництва з давніх часів були головним продуктом харчування, і посідають одне із провідних місць у раціоні сучасної людини. У структурі сільського господарства вирізняють дві основні галузі - рослинництво і тваринництво. У свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво, польове кормо виробництво. Що стосується способу виробництва окремих культур, то до складу рослинництва входять такі галузі: рільництво, овочівництво, баштанництво, плодівництво, ягідництво та луківництво. Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з козівництвом, птахівництво та ін.

сільський господарство аргентина економіка.

РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА АРГЕНТИНИ.

2.1 Роль природно-географічних факторів Агропромислове комплексоутворення ґрунтується не тільки на агропромисловій, а й на територіальній інтеграції різних видів діяльності. Для останньої велике значення мають територіальні відмінності в умовах, ресурсах та інших факторах, а також особливості територіального управління, зокрема планування та прогнозування. Територія зумовлює специфіку агро-територіальних комплексів, цикли виробничих процесів та економічну ефективність спеціалізації і комплексності окремих підприємств.

Вплив природно-ресурсного потенціалу на розвиток сільського господарства проявляється зонально і опосередковується суспільним ладом, рівнем розвитку продуктивних сил та науково-технічного прогресу. Тому важливим напрямом раціоналізації природокористування повинно бути формування такої територіальної структури комплексу окремих регіонів, яка дозволяла б максимально використати наявний природно-ресурсний потенціал відповідної території на основі загальнодержавного поділу праці.

Природні умови і ресурси впливають на виробництво сільськогосподарської продукції усією їх сукупністю, однак їх можна розчленувати на окремі елементи природного комплексу і вплив кожного з них виявити окремо. Головними природними агроресурсами для рослинництва є земля, волога і тепло.

Оцінка землі як основного засобу агропромислового виробництва, предмета та знаряддя її праці передбачає насамперед кількісне представлення її природної та економічної родючості. Найповнішу інформацію про землю як засіб виробництва дає земельний кадастр, зокрема кадастрові карти. Територіальною одиницею оцінки землі на невеликій території, переважно з однорідним кліматом є сільськогосподарські типи земель, що безпосередньо перебувають під впливом господарської діяльності людини; при цьому враховують положення їх у рельєфі, по членованість і т. ін. Якщо ж ідеться про великі території в різних грунтово-кліматичних зонах, тоді насамперед звертають увагу на кліматичні умови.

Природна родючість ґрунту в процесі використання переходить в економічну родючість — результат взаємодії природних, техніко-соціальних та соціально-економічних чинників [18, с. 31].

Коли йдеться про зональну оцінку агрокліматичних ресурсів, то клімат є основним природним ресурсом виробництва тих чи інших продуктів сільського господарства. У зв’язку з тим, що в основу землеробства покладено використання ресурсів сонячного світла, тепла і атмосферної вологи, необхідно мати агрокліматичні показники для конкретної оцінки цих ресурсів. В окремих виробничо-територіальних типах господарств враховують навіть мікроклімат окремих ділянок, особливо в умовах дуже почленованого рельєфу. Так, правильно використавши тепліші мікрокліматичні ділянки, можна отримати вищі врожаї. Зональні або внутрішньозональні поєднання природних умов і ресурсів є природною основою виділення зональних АТК, які у цьому разі визначальні щодо формування зональних циклів сільськогосподарського виробництва. Узагальнюючим показником оцінки ефективності використання сумарного природно-ресурсного аграрного потенціалу є вихід обсягу виробництва кінцевої продукції землеробства на одиницю цього потенціалу [18, с. 35].

Природа Аргентини різноманітна унаслідок великої протяжності країни з півночі на південь і відмінностей в рельєфі. За будовою поверхні країну можна розділити приблизно по 63° з. д. на дві половини: рівнинну — північну і східну, піднесену — західну і південну. Уздовж всієї західної межі Аргентини тягнуться могутні Анди, підняті в основному під час альпійського гороутворення. Вони відрізняються складністю і різноманітністю геологічної будови.

На північному заході, між північною межею країни і 28° півд. ш., на висоті 3000−4000 м лежить обширне замкнуте вулканічне плато — Пуна. Гори, що обрамляють Пуну зі сходу, піднімаються до 6500 м і закінчуються величними сніжними вершинами — невадос. На південь від 28? Анди різко звужуються. Найбільшої висоти досягають вони в центральній частині (між 32 і 37° півд. ш.), де переважають альпійські загострені форми рельєфу. Тут піднімаються увінчані могутніми сніжними шапками найвищі вершини Південної Америки: Аконкагуа (6960 м), Тупунгато, Мерседарьо. Поєднання різноманітних форм рельєфу з різною колірною гаммою схилів і сніжним нарядом гір створює величну і неповторну красу гірських ландшафтів Анд.

На південь від 37° півд. ш. Анди знижуються до 2000 м, стають більш розчленованими; межа снігової лінії опускається. Тут всюди збереглися сліди стародавнього заледеніння, а вологий прохолодний клімат сприяє інтенсивному розвитку сучасних льодовикових форм рельєфу на півдні. Льодовики сходять вниз довгими химерними мовами, досягаючи біля підніжжя Анд озер, що підгачують моренами, і створюючи різноманітність живописних форм рельєфу [28, с. 161].

Між 23 і 38° півд. ш. на схід від Анд лежить обширна передандійська область Прекордільер і Пампінських сьерр. Ці гірські ланцюги витягнуті в меридіональному напрямі і є стародавніми спорудами. Їх висота — від 2000 до 6000 м. У рельєфі характерні плоскі вершини і круті асиметричні схили. З горами чергуються глибокі долини — вальес або обширні міжгірські улоговини, зайняті солончаками. У районах Сан-хуана, Сан-Луіс, Ла-ріохи зустрічаються також специфічні форми рельєфу — меданос і ареналес — утворення рухомих пісків.

На півночі, від північної межі до 29° півд. ш., і до р. Парани на сході розстилається рівнина Гран-чако, заповнена уламковим матеріалом і алювіальними наносами.

Межиріччя Парани і Уругваю — це в основному рівнинна область, складена червоними пісковиками і мергелями, перекритими товстим шаром глинистого алювія і лесу. Північна частина області є лавовим плато, що є частиною лавового плато Бразильського плоскогір'я. Центральна частина Межиріччя — пласка заболочена низовина, а південь — рівнина, що покривається горбами, пересічена песчаниковыми грядами — кучильяс.

Між Ріо-саладо на півночі і Рио-Колорадо на півдні тягнеться обширна рівнина — Пампа. По діагоналі - від Сьеррас-де-кордова до затоки Баія-бланка — її можна розділити на дві частини: північно-східну — низьку (вологу) і південно-західну (суху). Низька Пампа — майже ідеально плоска низовина, що знижується з 250 м на заході до 20 м на сході. Висока Пампа лежить на рівні 300−600 м, її поверхня хвиляста, довгі ряди піщаних дюн чергуються з солончаками і солоними озерами. Рівнинність її порушується окремими підняттями останцових гірських масивів — скелястих, майже голих гір оригінальних форм. На південь від Рио-Колорадо лежить Патагонія. Для неї характерні своєрідні форми рельєфу — месас — ступінчасті плато з крутими схилами, розчленовані глибокими каньйонами. Ступені спускаються із заходу на схід до Атлантичного океану з висоти 2000 м до 100−150 м. Стародавня кристалічна підстава платформи Патагонії покрита могутнім чохлом морських і континентальних, зокрема стародавніх водольодовикових, відкладень. На утворення форм рельєфу Вогненної Землі вирішальну дію надало плейстоценове заледеніння; тут переважає моренний ландшафт.

Велика частина аргентинських річок має стік в Атлантичний океан. Річкова мережа краще всього розвинена на північному сході, де дві багатоводні річки — Парана і Уругвай — зливаються в загальному гирлі Ла-плати.

Парана — друга по довжині (4700 км.) і за площею басейну (4250 тис. кв. км.) річка Південної Америки. Середня глибина її - 12 м, максимальна -48 м. На території провінції Місьонес Парана тече в скелястій ущелині і рясніє порогами і водопадами. Після виходу з ущелини вона зливається зі своєю головною притокою — р. Парагвай, а потім розбивається на декілька рукавів, досягаючи у міста Коррієнтес шириною — 1 — 1,5 км., і протікає по затоплюваній низовині. Нижче за місто Діаманті річка розширюється до 50 км., а після впадання р. Уругвай естуарій Ла-плати має ширину до 300 км. при глибині всього 3 — 5 м. Річки Парана, Уругвай і Парагвай мають нерівномірний режим з літньо-осіннім максимумом. Їх живлення переважне дощове. Рівень води сильно коливається, особливо у Парани, тому нерідкі сильні повені, які завдають великого збитку країні [28, с. 162].

Парана відіграє величезну роль в економічному житті Аргентини, головним чином як судноплавна артерія і як джерело водопостачання. Її водогосподарське значення дуже велике у зв’язку з тим, що в низовині річки сконцентровані найважливіші промислові центри, які споживають велику кількість води. Проте потенційні можливості Парани використані ще далеко не повністю, особливо для енергетичних цілей. Останніми роками приділяється велика увага дослідженню гідроенергопотенціалу річки і створенню проектів гідроенергобудівництва. Це має велике значення і для забезпечення електроенергією розташованих тут промислових центрів, а також для вирішення інших важливих проблем: зарегулювання стоку, боротьби із замулюванням, що обмежує роботу портів, створення сприятливіших умов судноплавства, захисту від повеней.

Різноманітність природного середовища Аргентини виявляється і в її грунтовому покриві. На півночі, в тропічному Чако, поширені коричнево-червоні грунти; у більш зволоженій східній частині - місцями лугові і болотні, а на сухому і піднесеному заході - червоно-бурі і солонцеваті. На півночі Межиріччя (у провінції Місьонес) — червоні ферралітні грунти, в центральній частині - глинисті, заболочені, на півдні - лугові грунти субтропічних степів. Великою родючістю відрізняються черноземовидні і лугові грунти Вологої Пампи. У Сухій Пампі переважають сіро-коричневі малогумусні грунти. На півдні провінції Ла-Пампа вони змінялися солонцеватими сіроземами, які характерні і для північної частини Патагонії. На південь від Ріо-Колорадо переважають малородючі бурі пустинні грунти.

Великою строкатістю відрізняється грунтовий покрив в Прекордільерах і Андах, де позначаються різкіші контрасти в рельєфі і кліматі. У найбільш вологих місцях цих районів поширені відносно багаті органічною речовиною грунти, переважно червоно-коричневі. У замкнутих улоговинах переважають пустинні сероземы, як правило засолені. Для високогірних пустель характерні кам’янисті слаборозвинені грунти.

2.2 Роль соціально-економічних факторів Соціально-економічні чинники в широкому розумінні є визначальними в розвитку і розміщенні сільськогосподарського виробництва. Під їх впливом часто формується тип господарства, що дуже відрізняється від переважаючого в певній природній зоні. Серед власне економічних чинників, що впливають на розвиток зернового господарства, є традиційні і нові. Об'єктивними передумовами формування і розвитку сільського господарства є поглиблення суспільного поділу та інтеграції праці, рівень господарського розвитку території та науково-технічного прогресу як у промисловості, так і в сільському господарстві. Від рівня господарського розвитку залежить рівень виробництва сільськогосподарської продукції, можливості для транспортування і переробки продукції, тіснота зв’язків між сферами АПТК, тобто рівень спеціалізації підприємств, їх кооперування та комбінування. Від НТП залежить створення нових засобів виробництва, впровадження нових технологій виробництва і прогресивних методів зберігання і переробки продукції, розмірів і типів агропромислових підприємств, передових форм організації праці, нових видів транспорту і обслуговуючих галузей тощо. Це сприяє поєднанню промислового і сільськогосподарського виробництв.

Похідними від них конкретними передумовами виступають: високий рівень концентрації і спеціалізації виробництва; розвиток відповідних потужностей з переробки сільськогосподарської продукції; технічне переозброєння виробництва, застосування потужних і складних агрегатів сучасного рівня; повне використання сировини і відходів її переробки; запровадження індустріальних методів і багатостадійних технологій, принципу безперервності виробництва [18, с. 45].

Аргентина — країна з відносно високим для Латинської Америки рівнем економічного розвитку. ВВП 391 млрд, ВВП на душу населення 10,2 тис. дол. США (2006) [13, с. 118]. Аргентина входить до країн «великої трійки» (із Бразилією і Мексикою), що контролюють 2/3 промислового виробництва в Латинській Америці. Протягом «втраченого десятиліття» (1981 — 1990 р.р.) економіка Аргентини перебувала в глибокій депресії. Темпи приросту ВВП були від'ємними, рівень інфляції дуже високим. Частка оборотного сектора у виробництві ВВП, яка сягала в першій половині 1970;х рр. 32%, до 1990 р. зменшилася до 27%. Виникла тенденція до деіндустріалізації економіки країни.

З 1990;х років у країні почала діяти нова доктрина ліберальних реформ, основними елементами якої були: стабільність валютного курсу, посилення відкритості економіки, зміна ролі держави, підвищення мобільності робочої сили, приватизація, податкова, банківська реформа. Внаслідок цього макроекономічні показники країни змінилися на краще, тому виникає поняття «аргентинського економічного дива». Однак, останнім часом країна потерпала від проблем інфляції, зовнішнього боргу, бюджетного дефіциту. Зростання економіки із 2000 року мало негативні тенденції, оскільки національні і іноземні інвестори скептично ставилися до здатності уряду виплачувати зовнішній борг. Стабілізація економічного розвитку відбувалася в умовах накопичення зовнішнього боргу. Аргентина і нині є одним із найбільших боржників у світі після Туреччини і Бразилії. Погіршення економічної ситуації сягнуло свого піку у 2001 році [13, с. 119].

Економічне відновлення після кризи 2001 р. визначається декількома чинниками. По-перше, важливе значення мала рішуча девальвація аргентинського песо, яке втратило понад дві третини своєї вартості порівняно із купівельною спроможністю долара. Це значно підвищило експортоспроможність Аргентини з деяких видів сировини, в тому числі і сільськогосподарської. По-друге, Аргентина інтенсивно використовувала основний капітал, накопичений протягом 1990;х рр., коли вона отримала 120 млрд. дол. Прямих іноземних інвестицій, які переважно вкладалися у видобувні і обробні галузі промисловості. Третім чинником економічного відновлення Аргентини в останні роки стало відродження низки галузей, які виробляють товари щоденного попиту, внаслідок поширення процесів заміщення імпорту. Розвиток цих галузей економіки часто фінансувався доларами, які Аргентина тримала поза банківською сферою. Це зумовило певний ріст неофіційної економіки [13, с. 120]. Отже, проводячи в останні десятиліття цілеспрямовану політику індустріалізації, Аргентина значно наростила промисловий потенціал і стала досить розвиненою країною Латинської Америки. Проте економічний розвиток країни не є стабільним. Час від часу вона переживає значні економічні кризи, які повертають країну до показників попередніх років. Але Аргентині вдалося подолати найбільшу економічну кризу 2001 року і значно покращити сучасну економічну ситуацію в країні [13, с. 125].

Чисельність населення країни 40 301 927 осіб. Середня щільність 13,3 чол. Аргентинська нація сформувалася в XIX — XX століттях численними європейськими іммігрантами. Більше 85% аргентинців належать до білої раси. Індіанське населення (часто вже змішане з білими) складає 4,5% населення. У Аргентині проживає значне число нащадків вихідців з дореволюційної Росії, в основному українців, білорусів, росіян, євреїв. Країна ввібрала в себе традиції багатьох країн і народів, що наклало відбиток на культуру, побут і вдачу аргентинців. Значна кількість іммігрантів прибуває до країни з сусідніх Болівії, Парагваю, Перу, найчастіше на сезонні роботи. З початку 90-х років Аргентина почала приймати іммігрантів з країн Східної Європи. Сьогодні в Аргентині динаміка чисельності населення визначається природним приростом: його темпи 0,91% в середині 90 років найнижчі в Латинській Америці і мають тенденцію до зниження.

Це відбивається і на динаміці вікової структури населення, яка міняється у бік зменшення частки молоді (до 15 років) і збільшення старших (більше 65 років) [31, с. 387].

За соціально-економічними показниками життя Аргентина випереджає багато країн Латинської Америки. Середня тривалість життя в країні складає 76 років. У містах країни проживає сьогодні більше 87% всього населення, а більше 2/5 міського населення припадає на частку Буенос-Айреса. Економічно активне населення Аргентини складає 10 млн. чол., тобто 38% усього населення. Особливості сільського розселення в Аргентині обумовлені значною мірою структурою землеробства і землекористування, а також типом сільськогосподарського використання земель. Найбільш характерним є хутірний тип поселень — садиби — естансії і хутори орендарів — ранчо, розташовані зазвичай далеко одне від одного. Сільське населення завжди було не чисельним (80% населення проживає у містах), через що Аргентину називали аграрною країною без селян. Це обумовлювалось визначальною роллю скотарства у структурі сільського господарства, яке не потребувало великої кількості робочої сили.

Період сільськогосподарської колонізації країни супроводжувався появою центрів сільськогосподарського освоєння тієї або іншої території і портів по вивозу сільськогосподарської продукції. Перші, як правило, розвивались вздовж залізниць, просуваючись по мірі залізничного будівництва вглиб країни; пізніше вони стали центрами із переробки сільськогосподарської сировини. Міста-порти з’явились спочатку на атлантичному узбережжі Пампи, у нижній течії р. Парани, а потім на узбережжі Патагонії. Центри із переробки сільськогосподарської продукції розташовані сьогодні по всій країні [28, с. 175].

Отже. на розвиток сільського господарства Аргентини впливає ряд чинників: природно-географічних, до яких відносять: родючість ґрунтів, запаси тепла, вологість клімату, якісний склад сонячного світла тощо. Соціально-економічними чинниками є такі: потреба держави в певних видах, асортименті та обсязі сільськогосподарської продукції на певній території; кількість і якість землі та рівень її сільськогосподарської освоєності; розміщення населення, особливості розселення і рівень використання трудових ресурсів; рівень інтенсивності сільського господарства; рівень розвитку транспорту і транспортно-географічне положення; рівень розвитку, структура і характер розміщення промисловості тощо.

РОЗДІЛ ІІІ. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА АРГЕНТИНИ.

3.1 Загальна характеристика галузі.

Аргентина належить нових індустріальних країн, в яких промисловість за валовим продуктом значно випереджає сільське господарство. Однак останнє було і залишається основною експортною галуззю країни, відіграє найсуттєвішу роль у становленні та розвитку її економіки.

Для розвитку сільського господарства в Аргентині є надзвичайно сприятливі природні передумови — величезні рівнинні території Платська низовина, плато Патагонії, височини передгір'їв Анд, різноманітні агрокліматичні та ґрунтово-рослинні ресурси.

Країна знаходить трьох кліматичних поясах: північна частина — в тропічному (сухий клімат), середня — в субтропічному (з вологим і континентальним типом клімату), південна — в помірному (помірно-континентальний тип). Значні території в тропіках і субтропіках потребують зрошення. Найкращими агрокліматичними умовами володіє Пампа — субтропічний степ Ла-Платської низовини, що має рівномірне зволоження протягом усього року, а також родючі ґрунти (лугові та чорноземовидні) і природну лучну рослинність. У Пампі великі площі зайняті ріллею, сіножатями і пасовищами. На решті території (в саванах півночі, напівпустелях передгір'їв Патагонії, в гірських районах) переважають пасовища. Орні землі і багаторічні насадження становлять лише 1/10 території країни, тоді як сіножаті і пасовища — ½.

Попит на сільськогосподарську продукцію на світовому, насамперед європейському ринку, вигідне географічне положення родючої Пампи щодо морських транспортних шляхів були основними чинниками бурного розвитку Аргентини з другої половини XIX ст. До кінця його країна стала одним з найбільших світових виробників та експортерів м’яса, зерна, вовни і ввійшла в число найбільш економічно розвинутих країн Латинської Америки. Нестача робочих рук компенсувалася сільськогосподарською імміграцією (з європейських країн, в т. ч. з України), яка тривала й впродовж XX ст. Основою господарювання є великі капіталістичні землеволодіння високим рівнем використання найманої праці [6, с. 122].

Сільське господарство Аргентини багатогалузеве з переважанням тваринництва над рослинництвом. Воно повністю забезпечує населення майже всіма видами основних продовольчих продуктів (вирощується і широкий набір культур тропічних і помірних широт). Переважаючий тип спеціалізації сільського господарства — товарне виробництво зерна та м’яса.

В рослинництві Аргентини головне місце посідають старі, традиційні культури експортного значення — зернові і маслини. Зернові дають біль як 2/5 вартості продукції рослинництва і займають Ѕ посівних площ. Основна зернова культура — пшениця. В країні розповсюджено в основному два її сорти — тверда, яка використовується для виготовлення макаронних виробів, і напівтверда, використовувана для виготовлення хліба високої якості. Пшеницю культивують переважно в Пампі і доволі нечасто за її межами, що обумовлюється із вибагливістю цієї культури до тепла і вологи. Плодовиті чорноземні ґрунти аргентинської Пампи дозволяють отримувати значні врожаї пшениці.

Друга за значенням зернова культура — кукурудза. На відміну від пшениці, котра була завезена сюди іспанцями, кукурудза — місцева культура; вона вирощується майже повсюдно, але основна область її розповсюдження — Пампа. Кукурудза використовується як продовольча і як кормова культура. Аналогічне значення мають і інші зернові: жито, овес, ячмінь. Посіви жита завдяки меншої вибагливості цієї культури до ґрунтів і її відносної холодостійкості розповсюджені у південній і західній околицях Пампи. Посіви ячменю завдяки його малій чуттєвості до заморозків та посухи розповсюджуються і у більш прохолодні райони, наприклад на північ Патагонії. Вирощується і кормовий і солодовий ячмінь. Жито, овес і ячмінь використовуються зазвичай для зимового вигодовування худоби.

Із зернових продовольчих культур вирощують рис, у вологому Межиріччі на зрошуваних землях Північного Заходу. Для відгодовування худоби окрім зернофуражних культур велику роль відіграють посіви кормових трав; найбільш розповсюджена люцерна, що займає значні площі в посівооборотах, тому поєднується зазвичай із льоном і пшеницею [17, с. 103].

Серед технічних культур найбільше значення мають різноманітні олійні - соняшник (перше місце в світі за обсягом збору), соя (третє), льон, арахіс, маслини. У північних провінціях вирощують теплолюбові культури — бавовник, цукрову тростину, чай.

Добре розвинені в країні садівництво, овочівництво виноградарство. Найбільші площі садів і виноградників поширені в сухих субтропіках передгір'їв Анд. Аргентина належить до світових лідерів за виробництва винограду, цитрусових (лимонів) [6, с. 123]. В передгір'ях Північного Заходу і Межиріччі культивують тютюн. Серед плодових перше місце по збору і вартості продукції належить яблукам, друге — апельсинам.

Овочівництво представлене двома типами господарств — приміськими, сконцентрованими біля великих міст, передусім Буенос-Айреса, і спеціалізованими ареалами по вирощуванню окремих видів овочів в районах з найбільш сприятливими для них умовами. До таких належать, наприклад, райони по вирощуванню томатів в провінціях Мендоса і Ріо-Негро. Овочівництво розвивається переважно на зрошуваних землях і відрізняється високою інтенсивністю [17, с. 104].

Тваринництво в Аргентині в основному пасовищне, а в Пампі поєднується із рільництвом (вирощування кормових трав, зернофуражних культур). Степи Пампи в Аргентині та сусідньому Уругваї є, по-суті, єдиним серед країн, що розвиваються, районом високотоварного тваринництва. Основна галузь тут — скотарство (переважно м’ясне), яке є провідним в структурі всього тваринництва країни. За поголів'ям великої рогатої худоби (50 млн.) Аргентина посідає друге місце, а Латинській Америці і п’яте у світі. У Патагонії і гірських районах поширене вівчарство (Аргентина — лідер у Латинській Америці за поголів'ям овець і настригом вовни); в останніх також розводять кіз і коней [6, с. 123].

Низькопородний, але витривалий і добре пристосований до будь-яких умов креольська худоба, завезена в Аргентину із Іспанії у ХІХ ст., складала більшу частину поголів'я. Поступово вона була витіснена більш продуктивними породами, завезеними із Англії. Сьогодні переважають породи — шортгорни і абердино-ангуська. Аргентинські шортгорни були виведені в результаті схрещування добре пристосованої до місцевих умов креольської породи з високопродуктивними шортгорнами із Англії. Оскільки вони потребують високоякісних пасовиськ, а також певного рівня вологи і температури, то їх розведення обмежується переважно районом Пампи. Розповсюдження абердино-ангуської породи пов’язане із збільшенням попиту на світовому ринку не нежирні сорти м’яса. Основним районом розведення крупної рогатої худоби в Аргентині є пампа, де зосереджено 2/3 усього поголів'я країни. Це обумовлюється передусім кращим станом кормової бази. Природні пасовиська Пампи завдяки відмінному зволоженню і м’якому клімату відрізняються високим вмістом поживних речовин у порівнянні із кормовими угіддями інших районів. В Пампі розташовано і основні посіви кормових трав, переважно люцерни; крім того, на корм худобі використовують і зернофуражні культури. В Пампі доволі різко розмежовано зони нагулу, вирощування молодняку і вигодовування худоби. Нагул худоби і вирощування молодняку відбувається, як правило, у господарствах, що замають кращі пасовиська. Ці господарства мають великі розміри (їх середня площа — 2 — 2,5 тис. га) і невеликою чисельністю працюючих. Базуються вони в основному тільки на природних пасовиськах і є, як правило, суто скотарськими. Звідси молодняк продається у спеціалізовані господарства по вигодовуванню худоби, розташовані на кращих пасовиськах і добре забезпечені водою. Вигодовування худоби часто проводиться у змішаних господарствах, де значні площі відведено під посіви кормових трав і зернофуражних культур. Господарства по вигодовуванню худоби розташовано у північно-західній і центральній частині провінції Буенос-Айрес, на півдні провінції Ентре-Ріос і Кордова [17, с. 99].

Молочне скотарство не відіграє в Аргентині великої ролі, але його значущість останнім часом збільшується в зв’язку із зростанням міського населення і підвищенням попиту на молочні продукти. Основна молочна порода — голандсько-аргентинська. Спеціалізовані зони молочного скотарства склалися навколо Буенос-Айреса і в південній частині провінції Санта-Фе — в областях достатнього зволоження із соковитими кормами.

Вівчарство — друга крупна галузь аргентинського скотарства. Воно почало розвиватися значно раніше, ніж розведення великої рогатої худоби. Вівці менш вибагливі і можуть харчуватися достатньо грубими природними кормами. Крім того вони більш стійкі до низьких температур і не потребують великої кількості води. Тому головним районом спеціалізованого вівчарства стала Патагонія, де вівці годуються жорсткими травами і низькою кущовою рослинністю. Але в тій чи іншій мірі вівчарство розповсюджене в країні маже повсюдно. В Пампі, де зосереджене майже половина поголів'я вівців, воно зазвичай розвивається в якості додаткової галузі. В Пампі переважає м’ясо-рунне вівчарство, найбільш розповсюджені породи — лінкольни, які вирізняються високим виходом м’яса і вовни, але вовна досить низької якості. Вівчарство нерідко поєднується із зерновим господарством, частково використовуються штучні корма. Основний його ареал — південь провінції Айрес.

Свинарство розвинене доволі слабо. Воно орієнтоване переважно на внутрішній ринок. Основний район свинарства — південь провінції Буенос-Айрес і південна частина Санта-Фе, де гарна кормова база — основним кормом є кукурудза. Свиноферми, як правило, невеликі.

Із інших галузей скотарства в Аргентині розвинене птахівництво, особливо навколо великих міст — Буенос-Айреса, Кордови; в гірських районах — розведення кіз і тяглової худоби — коней і мулів [17, с. 101].

3.2 Сучасне становище сільського господарства Аргентини Акцент в економічній політиці нового президента Аргентини Крістіни Кіршнер був зроблений на відродження, підтримку і стимулювання національного виробництва, розвиток експортоорієнтованих галузей та інфраструктури, реалізацію програм розвитку промисловості та сільського господарства, створення нових робочих місць, а також вирішення соціальних проблем. Ще у 2004 р. уряд активно приступив до реалізації програми промислового розвитку країни, яка була оголошена у 2003 р. І сьогодні аргентинський уряд зі спеціальних фондів прямо й опосередковано здійснює фінансове сприяння національним компаніям, що діють в основних галузях промисловості, в т. ч. і в сільському господарстві. Значна увага приділяється боротьбі з повенями та засухами, відновленню залізничного сполучення, що значно сприяє інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. Частка сільського господарства збільшилася із 7,6% у 1985 р. до 10,4% у 2004 р. Останнім часом Аргентина ввійшла до числа найбільших світових виробників та експортерів фруктів та продукції з їх переробки. Країна займає перше місце в світі за виробництвом і експортом свіжих лимонів і лимонного соку, а також за експортом свіжих груш, третє - за виробництвом яблук та яблучного соку і п’яте — за виробництвом вина [13, с. 121].

Аргентинське сільське господарство в цілому сьогодні можна визначити як високотоварне виробництво. Але висока товарність його із самого початку була обумовлена орієнтацією на експорт. Якщо в більш ранній період розвитку капіталізму в товарні відносини були втягнуті переважно господарства району Пампи, то на сучасному етапі сільське господарство носить товарний характер на більшій частині території Аргентини. Натуральні господарства збереглися лише в деяких найвіддаленіших і відсталих районах країни. У рівні розвитку сільського господарства, в структурі землеволодіння існують великі відмінності між Пампою і рештою території країни. Велика частина оброблюваних земель зосереджена в Пампі. Тут переважають великі латифундистські господарства, в основному екстенсивного характеру з низьким рівнем капіталовкладень. Основний напрям їх спеціалізації — тваринництво і зернове господарство. Значна частина продукції виробляється на експорт. У внутрішніх районах країни поширені середні за розмірами господарства, достатньо інтенсивні, з досить високим рівнем капіталовкладень (у 5−6 разів вище, ніж у Пампі).

Маючи родючі ґрунти та сприятливий клімат, Аргентина впродовж тривалого часу має переваги у виробництві зернових і у тваринництві на пасовиськах. Протягом останніх п’ятдесяти років минулого сторіччя зростання продуктивності сільського господарства і земельних площ стримувалися періодичними періодами гіперінфляції, політикою обмеження імпорту, експортними митами та іншими діями, які створювали непевність і відбивали заохочення до надання інвестицій та стимулів до виробництва, утримували на високому рівні транспортні та маркетингові витрати.

Аграрний сектор країни суттєво виграв від проведених реформ (на початку 1990;х). До недавнього економічного спаду ці реформи створили економічну стабільність, зменшили торговельні обмеження, стимулювали інвестиції в аграрний сектор і більш повно розкрили їх порівняльну перевагу в рослинництві. Результати були вражаючими, а для країн-конкурентів — тривожним сигналом. Традиційно великий виробник та експортер сої та соєвих продуктів, Аргентина майже втричі збільшила виробництво сої з 30 млн. т. протягом 1989;91 рр. до 86 млн. т. у 2002 році. Нині на Аргентину і Бразилію припадає більше половини світової торгівлі соєю. Це зростання також супроводжувалося поліпшенням якості багатьох інших культур та продуктів тваринництва. Виробництво пшениці та кукурудзи в Аргентині зросло на 50 та 85 відсотків, відповідно, протягом 2001;2005 рр. Виробництво продукції птахівництва в країні зросло більше ніж удвічі.