Модернізм та символізм: основні ознаки та видатні представники

НА ТЕМУ:

" Модернізм та символізм: основні ознаки та видатні представники" .

Кінець XIX — початок XX ст. позначається загальною кризою, що охопила різні сфери життя — економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень, хоча і сповнювали тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбулися передусім у людській свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей.

Мистецтво першої половини XX ст. передусім визначають такі явища, як декаданс, ранній і зрілий модернізм.

Ранній модернізм — умовна назва ранніх модерністських течій, що виникли в останній третині XIX ст. і передували остаточному формуванню модернізму як нового культурного напряму. Ранній модернізм уперше відмовляється від зображення «життя у формах життя». Головною у творчості письменників стає естетична проблематика. Художній твір усвідомлюється не як «засіб суспільного прозріння і виховання», а як вияв творчої свободи митця. Незалежна і духовно багата особистість, її думки, враження, свідомість визначають розвиток сюжету, що дедалі більше позбавляється фабульності й переходить у площину самозосередження і самоспоглядання.

Ранній модернізм пориває з традиціями реалізму і натуралізму XIX ст. Однак зовсім іншим було його відношення до романтизму, систему якого він не відкидав, а, навпаки, використовував як вихідну. Зачинателями раннього модернізму були, як правило, пізні романтики (Ш.Бодлер, Леся Українка та ін.). Не випадково в Німеччині та Австрії явища літератури кінця XIX ст. об'єднували під спільною назвою неоромантизму. Від романтизму ранні модерністи перейняли несприйняття недосконалої дійсності, протиставлення бездуховній реальності сили духу і мистецтва, поетику контрасту й антитези.

Зрілий модернізм — складається в 10-х роках XX ст. У ньому простежується відхід від позиції зневажливого заперечення дійсності до її освоєння, пошуку нових форм одухотворення реальності, що найвиразніше виявилося у поезії пізнього Р.-М. Рільке, Г. Аполлінера,.

Т.-С. Еліота, Б. Пастернака та ін. До зрілого модернізму належать такі течії, як сюрреалізм, імажизм, акмеїзм, футуризм, експресіонізм та ін. У першій половині XX ст. остаточно сформувалися загальні риси модернізму: увага до внутрішніх проблем особистості, проголошення самоцінності людини та мистецтва, прагнення до роз'єднання часу й простору, осмислення загальних тенденцій духовного буття, що найвиразніше виявилися в творчості Ф. Кафки, Дж. Джойса, М. Пруста, У. Фолкнера та ін. На зміну модернізму в останній третині XX ст. приходить епоха постмодернізму.

Щодо декадансу, то це скоріше специфічний умонастрій кінця століття, ніж художня система.

Декаданс (франц. dnce — занепад)­ - узагальнена назва світосприйняття, яке виявляється у літературі, мистецтві, культурі.

Як конкретноісторичне явище постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було вжито цей термін на позначення нових художніх тенденцій. У Європейській літературі поширився на межі XIX-ХХ ст.

У центрі декаденської літератури стоїть людина, що відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів, віру у майбутнє. Основними мотивами творів письменників-декадентів є сум, відчай, песимізм, розчарування. Підкреслена хворобливість і занепад життя стають улюбленими темами, які перетворюються на джерело витончених переживань.

Мистецтво декадансу знайшло адекватні форми для відображення духовного напруження епохи і дало яскраві зразки дійсно художніх творів. Декаданс у літературі грунтується на поєднанні різних напрямів, течій, стилів. Наприклад, від романтизму він бере неприйнятття оточуючого суспільства, розчарування у дійстності, прагненння втікти від недосконалого життя у світ краси і прекрасної ілюзії. Одним із провідних мотивів декаденських творів є утвердження ролі мистецтва, його переваги над реальністю. Звідси прихильність до естетизму О. Уайльда, І.Анненського та інших письменників.

Декаденти тяжіють до фантастики, ірраціональності, містики, що допомагають відобразити тяжкі зрушення у свідомості людини (М.Шваб, К. Мендес). Нерідко герой декадентських творів має вразливу психіку, що сприяє глибоким прозрінням, а оточуючий його свті змальовується у підкреслено брутальних тонах. Так відбувається поєднання натуралізму з романтизмом у межах декадансу (К.Гюїсманс, О. Сологуб). Декаданс притаманний і деяким реалістичним творам, надаючи їм особливої трагічності та безнадії (А.Стріндберг, В. Винниченко, М. Арцибашев).

Використання різних напрямів і стилів в епоху декадансу засвідчує незавершенність і різноспрямованість модернізму як художньої системи. Нове в модернізмі, за визначенням Т. Адорно, є скоріше постійно. потребою нового, ніж новим в усталеній художній формі. Звідси — велика кількість течій, шкіл, індивідуальних явищ у модерністській літературі. Творчість багатьох письменників не укладається в рамки певних естетичних структур і течій. Діалектику нового в модернізмі визначають передусім кращі твори Дж. Джойса, М. Пруста, Т. Манна, Ф. Кафки та ін.

На відміну від реалістів, які завжди прагнули дати логічне поясненні подій з точки зору соціально-духовної еволюції, модерністи нічого не пояснюють — вони лише фіксують зрушення в суб'єктивному й об'єктивному світі за допомогою знаків, символів, натяків. Модерністи починають творити нову реальність, що існує лише в душі та ідеях, але має свої закони, які треба усвідомити. Фактично модернізм засвідчив духовне пробудження особистості, що зацікавилася сама собою і почала блукання в лабіринтах своїх внутрішніх проблем і протиріч.

У літературі модернізм спочатку виникає у французькій поезії наприкінці ХІХ ст. (Ш.Бодлер, А. Рембо, П. Верлен та ін.), згодом поширюється і в прозі (Ф.Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст), драматургії (Г.Ібсен, М. Метерлінг). Виявляється також у живописі (П.Пікассо, С. Далі, К. Малевич), в музиці (К.Дебуссі, Я. Сибеліус, М. Равель) та інших видах мистецтва. Великий вплив на формування модернізму мали філософські теорії Ф. Ніцше, А. Берксона, З.Фрейда.

Філософія Ф. Ніцше. Німецький філософ Фрідріх Ніцше (!844−1900) — представник ірраціоналістичних і волюнтаристських течій, засновник «філософії життя». Центральним її поняттям є категорія «життя», що як єдина реальність звільнена від матеріальності, є формою вияву «космічної закономірності». Ф. Ніцше заперечує логіку розуму в пізнанні дійсності. Тільки людина, з її волею і сильною душею здатна проникнути в таємниці всесвіту.

Філософія Ф. Ніцше відзначається усвідомленням загальної кризи: «Уся наша європейська культура … прямує до катастрофи». Занепад життя філософ бачить у послабленні віри, песимізмі, забутті моральних цінностей. Але Ф. Ніцше намагається подолати декадентську безнадію і створити нове, оптимістичне вчення, у центрі якого — людина, «що більша за Бога, бо може сама перетворювати світ навколо себе». Ф. Ніцше оспівував культ «надлюдини», якій повинні підкоритися земля, природа, суспільство.

Сильну волю особистості філософ протиставляє загальному хаосу буття, почуттям і бажанням. «Усе дозволено!» — таке гасло висунув Ф. Ніцше, маючи на увазі, що весь світ повинен служити людині та її життю, а людина, в свою чергу, може робити все, до чого прагне її душа. Життя, у розумінні Ф. Ніцше, — це і біологічне явище, і суспільне існування, і суб'єктивне переживання. Отже, значення філософії Ф. Ніцше полягає в тому, що він утверджував багатогранність і цінність життя людини, проголошував центром і метою всесвіту особистість, від якої залежить загальне існування.

Ідеї Ф. Ніцше вплинули на формування світогляду і творчої манери Ф. Кафки, Дж. Джойса, Т. Манна та інших письменників.

Інтуїтивізм (від лат. intuitivo — уява, споглядання) — в літературознавсті - напрям, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу завдяки творчій фантазії, яка сприяє його естетичному сприйняттю й оцінці.

Основоположником його є французький філософ Анрі Бергсон (1859−1941). Першоосновою свтіу він вважав «чисту тривалість», а матерію, час, рух — лише формами її прояву. На його думку, пізнати цю «тривалість» можна лише за допомогою інтуіції, яку він розумів як безпосереднє «прозріння», де «акт пізнання збігається з актом, що породжує нову дійсність у свідомості людини». Найвищим знанням А. Бергсон проголосив індивідуальне переживання, інтуїцію, а мистецтво — формою такого пізнання світу, оскільки джерело художньої уяви — душа людини, неповторна і унікальна.

Особливий вплив ідеї А. Бергсона справили на модерністську поезію (О.Блок, В. Незвал, Г. Аполлінер, Р.-М.Рільке). Він обгрунтував думку про «гіпнотичну силу» поезії, в якій «б'ється серце автора і душа світу». А. Бергсон вважав. що не лише зміст, а й сам ритм поезії відбиває внутрішнє буття особистості й спонукає її до нових відкриттів у собі та дійсності за допомогою власної інтуїції. Він наголошував на необхідності пошуку нових естетичних форм, здатних відображувати передусім враження і почуття людини.

Психоаналіз З.Фрейда. автсрійський лікар Зігмунд Фрейд (1856 — 1939) був автором теорії і методу психоаналізу. Досліджуючи причини психічних процесів, він дійшов висновку, що не можна пояснити матеріальними чинниками акт свідомості і підсвідомості. він розгдядає психіку як самостійну категорію, яка існує незалежно від матеріальних умов і керується особливими, вічними психічними силами, що знаходяться за межами свідомості людини. На думку З. Фрейда, над душею особистості тяжіють як певна фатальність незмінні конфлікти, зумовлені потягом до насолод та підсвідомих бажань. Вічними конфліктами людської психіки філософ пояснює зміст і розвиток моралі, мистецтва, релігії, держави, права тощо. Митець занурюється в світ своїх фантазій, «щоб знайти там насолоду». Усвіломлення письменником власних емоційних конфліктів — шлях до «одужання душі й світу». У цьому плані З. Фрейд розглядає мистецтво як засіб психічного лікування кожної окремої особистості та суспільства взагалі.

Фрейдизм визначив естетичні пошуки в творчості Т.Манна. А. Ленормана, В. Набокова, О. Хакслі, В. Підмогильного та інших письменників. Фрейдівське розуміння несвідомості вплинуло на деякі модерністські течії, зокрема сюрреалізм.

Спираючись на філософію Ф. Ніцше, А. Бергсона, З. Фрейда, модернізм висував на перше місце інтуїцію, що мала проникати в таємничу сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а художня творчість, здатна одухотворювати світ, відкривати нікому невідомі глибини індивідуального життя.

Модернізм має багато течій. Наприкінці ХІХ — в першій половині ХХ ст. сформувалися імпресіонізм, символізм, акмеїзм, футуризм, сюрреалізм.

Символізм (від. грецьк. symbolon — знак, символ, ознака) — одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого «життя душі» і пошуком «вічної істини» .

Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об'єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Як зазначив Стефан Малларме, все єство поетів заполонила думка про Книгу, де було б «орфічне потрактування Землі, справжнє призначення поета і найвища мета літературного дійства — бути знаряддям Духу». Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму — символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу.

З глибокої давнини людині притаманне символічне розуміння світу. Одна концепція символу склалася лише в епоху романтизму — у творах І.Канта, Ф. Крейцера, Й.-В.Гете, Ф. Шиллінга. Німецькі романтики зробили вагомий внесок у розвиток теорії, показавши багатозначність символу, його здатність втілювати «загальну Ідею» .

Відлуння німецької романтичної філософії символу досягло і Франції.

Французька романтична лірика середини ХІХ ст. підготувала перехід до якісно нового етапу літератури — символізму, який став результатом поступового розвитку мистецтва.

Як літературна течія символізм сформувався у французькій поезії 70−80 років ХІХ ст. і розвивався до початку ХХ ст. Історію французького символізму поділяють на три етапи. Перший — 70-тідруга половина 80-х років ХІХ ст. — період становлення напряму. У цей час С. Малларме організував літературний салон для молодих поетів, які шукали у віршах засоби розкриття «цілісних емоцій» та навіювання настроїв. У 1886 році була опублікована стаття Ж. Мореаса «Літературний маніфест. Символізм», яка містила програму нової течії в ліриці. Поетичні відкриття збагачували твори П. Верлена, С. Малларме, А. Рембо та інших ліриків Франції.

Символізм активно розвивався протягом другого етапу у 80−90-ті роки. Період підйому засвідчили твори Ф. Вьєле-Гріффене, А. де Реньє, Е. Рейно, Е. Верхарна, Ш. Моріса, С. Малларме, Г. Кана, М. Метерлінка.

У третій період відбувається спад символізму, символістський рух у Франції поступово згасає. Хоча у цей час багато письменників ще активно працювали, але етстетика символістів уже не задовольняла письменників, які шукали нових форм. Французький символізм був значною яскравою і цікавою епохою в поезії з неповторними художніми відкриттями і лутературними знахідками.

Французькі символісти проголосили існування кількох світів: реального (об'єктивного), духовного (суб'єктивного) та ідеального (світу вічних ідей). На їхню думку, матеріальна природа — лише оболонка для духовної субстанції, яку має звільнити поет, щоб спрямувати її на пошук вічної Ідеї, Краси та Гармонії.

Одним з найважливіших принципів символістської поезії є сугестія (лат. suggestio — натяк, навіювання). Французькі символісти започаткували створення таких образів і символів, які навіювали певні настрої, асоціації та аналогії читачам. Поети не виказували своєї думки безпосередньо, нічого не з’ясовували до кінця, не робили висновків і тим більше не повчали. Вони давали змогу читачам самим «домислити і завершити написане» .

Домінуючою ознакою символізму Ж. Мореас вважав вияв «прихованої близькості первісним ідеям». Однак водночас підкреслював, що мистецтво прагне втілити в чуттєву форму, перетворити первинні емоції на лінії, кольорові плями, звуки, яким надати символічного значення. На думку Ж. Мореаса, художник-символіст повинен малювати не предмет, а ефект, який той створює, а поет — описувати не об'єкт, а свої враження й почуття від нього.

Сутність течії символізму полягає в цілеспрімованій спробі символізувати зовнішні і матеріальні прояви світу з метою у такий спосіб пізнати його трансцедентний зміст. Може, найвичерпніше розкрив специфіку світосприймання символістів добре знаний на початку нашого століття історик і теоретик української літератури А. Товкачевський: «Звичайно ми блукаємо по світі, але душа наша лишається холодною, ми не помічаємо ні краси, ні таємничості в тих речах, які бачимо під собою і над собою. Речі видаються нам немов би замороженими і цілий світ — нерухомим, неживим. Але бувають моменти, коли в нас мов би розвидняється в душі. Ми з зачудуванням дивимося навколо себе — і не впізнаємо того світу, який так довго споглядали. Ми немов набуваємо нові органи зору і слуху. Нерухомі, раніше мертві речі починають виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь таємничі голоси, бачимо незримий таємний зв’язок всіх речей між собою, бачимо в речах присутність чогось невидимого, невідомого і вічного. Світ набуває в наших очах незначного перед тим значення: кожна річ, зокрема, стає символом, емблемою, видимим знаком невидимого і вічного.» .

Символізм розвинувся на перетині класичної романтики й натуралізму. Предтечею символізму став Едгар По. Він намагався поєднати європейський романтизм, кордоцентризм, інтуїтивізм з американським практицизмом, застосувати науковий підхід до мистецької творчості. На його думку, поетична мова — не самовільний вияв чуттів, а твердий раціональний розрахунок автора вразити читача за допомогою логічно підібріних алітерацій, ритмічних ходів, строфіки тощо. Покликання поезії - засобами краси передати читачеві точно зміряну дозу потрібних романтично-містичних почувань, пробудити в ньому позасвідоме, скерувати в країну романтичних мрій і видінь. При цьому Едгар По твердив, що література не має нічого спільного з етичною щирістю та сповідальністю, ні з науковою правдоподібністю (реалізм). Навпаки, літературні теми мають бути штучні, тобто вишукані, виняткові, часто засновані на екзотиці. Однак, і краса, за Едгаром По, не просто красивість (як то було в класицизмі чи сименталізмі). Бажаючий емоційний шок на читача легше справити так званою «красою медузи», тобто намаганням знайти і показати красу в гротесковому, жахливому, бридкому. Наприклад, смерть прекрасної дівчини за концепцією По, — найпоетичніша у світі тема, вона не несе ні етичного (жаль дівчини), ні історичного (чому загинула) значення, а тільки є засобом створення поетичного (естетичного) ефекту. Для Едгара По будь-який зміст — лише один із засобів форми.

Погляди По успадкував і розвинув Шарль Бодлер.

Символізм будувався на сформульованому Шарльом Бодлером законі «відповідностей», розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається «активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє», їх синтез, спостерігається їх відмінність. Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк осяяння. Ж. Мореас писав, що символічна поезія — ворог «об'єктивного опису», для неї конкретні явища — лише видимість. В основі естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу — краси. Художній символ призводить до думки про існування ідеального начала, недоступного для звичайного пізнання світу, — «сфери таємного» (С.Малларме), «невидимих і фатальних сил» (М.Метерлінк). Слово у символізмі - натяк, образ — загадка. Великий вплив на розвиток естетичної концепції символізму мав німецький романтизм, а також ідеї А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В.Соловйова.

Символісти вважали поета божеством, оскільки він інтуїтивно відчуває шлях до істини. А інтуїція ототожнювалася з містичним прозрінням, бо за її допомогою поет пізнає правду, «таємничішу і глибшу, ніж правда матеріальна» (М.Метерлінк).

Поринаючи у світ духовних переживань особистості й шукаючи «вічну істину», символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо. Все це зумовлювало високий ступінь умовності символістських творів.

У Франції найвідомішими предствниками символізму були П. Верлен, А. Рембо, С. Маллармеу Бельгії - М. Метерлінк, Е. ВерхарнУ Німеччині - С. Георгев Австрії - Р.-М.Рільке, Г. Гофмастальу Росії - В. Брюсо, А. Бєлий, О.Блок. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам угруповань «Молода муза», «Митуса», «Українська хата». М. Вороний, Олександр Олесь, О. Слісаренко, Д. Загул, П. Тичина, С. Черкасенко надали символістичним формам актуального національного змісту. Відстоюючи право митця на свободу, українські символісти не відмовлялися від громадських обов’язків літератури. В їхній творчості органічно поєднуються принципи Краси і Правди, відчувається туга за казковим і прекрасним світом, у якому особа і нація злились би в одне ціле, подолавши відчуженість. Спираючись на «філософію серця», вітчизняні письменники збагатили скарбницю світового символізму новими формами вираження душевних почуттів (особливою милозвучністю, використанням жанрів українського фольклору — пісні, думи, казки тощо, поєданням абстрактних символів з реальними враженнями).

Представники символізму у Франції:

Артюр Рембо (1854 — 1891).

Як гордо голову здійняла знов Людина!

І бога променем своїм краса первинна На плотськім олтарі.

в тремкий повергла стан, Щаслива від добра, поблідла від страждань, Людина хоче все пройти й пізнати…

А.Рембо Серед визначних поетів французького символізму чи не найтрагічнішою є постать А.Рембо. На мить увірвався він у літературу (почав писати ще в школі, та назавжди полишив поезію вже в двадцятирічному віці), але його творчість, гарячкова і відчайдушна, трагічна і енергійна, схвилювала сучасників і нащадків. «Ангелом і демоном» назвав письменника П. Верлен, захоплюючись «стрімким польотом його поетичної фантазії, яка ширяла в різних, подекуди суперечливих сферах людського духу». Сам Рембо вважав себе бунтівником, бо спромігся піднятися над своєю епохою і зазирнути «в небачені глибини особистого світу, з яким ніколи не може бути згоди, як і з людством» .

Перший свій вірш «Сенсація» опублікував у п’ятнадцять років. Віршами «Офелія», «Бал повішених», «Зло», «Сплячий у долині» поет заявив себе як символіст. Віктор Гюго, високо оцінивши його талант, назвав Рембо «дитям Шекспіра». Та після свого 20-ти річчя, він більше не написав жодного поетичного рядка.

Стефан Малларме (1842 — 1898).

Своєю незрозумілістю він схожий на гностика чи каболіста, бо для них, як і для нього, все.

в природі лише знак і відповідність.

Саме тут, в теорії аналогій, ховається найбільша таємниця, ключ до мистецтва Малларме.

А.Франс Творчість французького поета символіста Стефана Малларме сучасники сприймали по-різному: одні - як диво, найвищий ступінь майстерності, інші - як складну і незрозумілу таємницю. А. Франс пояснив цей феномен так: «Він — платонік. Ось у чому весь секрет… Він вірить у незчисленні, неодмінні й неповторні зв’язки поміж видимим і невидимим… Він вірить у своєрідну й правічну світову гармонію, згідно з якою певні абстрактні ідеї повинні викликати в досконалій формі свідомості відповідні цим ідеям символи» .

Спадщина Малларме відрізняється новаторством у царині вічних ідей і символів, які у нього відтворюють сильні й болючі почуття доби.

У світову літературу С. Малларме увійшов як лірик, у творчості якого відображено свідомість французької інтелігенції напередодні нового століття. Її прагнення поновити втрачену єдність художника зі світом.

Для його драматичних фрагментів «Іродіада» (1867−1869), збірки «Вірші» (1887) характерні ускладнений синтаксис, інверсії, намагання передати «надчутливість» в поезії.

Поль Верлен (1844 — 1896).

Вперше у Франції поет не рахував кількість складів, не називав вірші: поетична фраза створює єдність, вона переливається.

із вірша у вірш, із одного розміру в інший, передаючи хитку і.

плинку лінію внутрішньої мелодії.

Гі Мішо.

" Проклятими поетами" назвав Поль Верлен себе, Рембо та інших представників свого покоління у книзі. яку так і назвав «Прокляті поети» .

Життя Поля Верлена було сповнене злетів і падінь. У ньому було добропорядне існування та ув’язнення, захоплення Паризькою комуною і пошуками Бога, радощі богеми і безпритульне злидарювання. Пристрасний і неврівноважений, чутливий і надзвичайно емоційний, він постійно шукав себе у суперечностях долі, виливаючи щастя й біль, тугу і самотність у своїх поезіях.

Поля Верлена вважають визначним майстром імпресіонізму, однак він став і зачинателем символізму у французькій поезії, хоча постійно заперечував свій зв’язок із символістами. своєю творчістю він визначив подальший розвиток лірики не тільки Франції, а й усієї Європи. У постаті письменника А. Франс вбачав «найбільш оригінального, грішного, містичного, найбільш натхненного і справжнього серед сучасних поетів» .

Попри всі прикрощі долі, поет завжди ніс музику в своїй душі, чув звуки, яких ніхто до нього не чув, бачив дивовижні образи, що створювала його уява, втілював у слові найтонші почуття. Верленівський світ надзвичайно суперечливий і мінливий у своїх настроях і враженнях, але він завжди гармонійний і вишуканий.

Він увів в ліричну поезію складний світ почуттів і переживань, надав віршу тонку музикальність (збірки «Галантні святкування» 1869 р., «Романси без слів» 1874 р., «Мудрість» 1881 р.).

Найперше — музика у слові.

Поль Верлен У своєму програмному вірші «Поетичне мистецтво» Верлен виступав проти сповненої логіки раціоналістичної поезії, утверджеючи інший стиль у поетичному мистецтві - мелодійно-емоційний, лекгий:

Найперше — музика у слові.

Бери ж із рзмірів такий,.

Що плине, млистий і легкий,.

А не тяжить, немов закови.

Використана література:

1. 1.Нарис української поетики, Василь Пахаренко, 1997р.

2. 2.Зарубіжна література ХІХ ст., посібник 10 кл., «Академія», Київ 1999р.

3. 3." Тема. На допомогу вчителю зарубіжної літератури", Громадський науково-методичний журнал, 1999р.

4. 4.Советский Энциклопедический Словарь, «Советская энциклопедия», Москва 1980 р.

5. 5.Зарубіжна література, посібний підручник для 11 класу загальноосвітньої школи/ за ред. проф. О. С. Чиркова, «Вежа», Київ 1997.