Етнопсихолінгвістика як наукова дисципліна

ЕТНОПСИХОЛІНГВІСТИКА

У сучасному світі, коли народи намагаються визначити власне обличчя, глибше пізнати національний дух, менталітет, культуру, мову, широкі перспективи отримує порівняно нова галузь науки про мову етнопсихолінгвістика — маргінальна лінгвістична дисципліна на межі психолінгвістики, етнолінгвістики та етнології.

Найвагоміший внесок у становлення етнопсихолінгвістики зробили такі дисципліни: етнолінгвістика, психолінгвістика.

Етнолінгвістика як напрямок мовознавства вивчає мову в її відроджені до культури, досліджує взаємодію етнокультури, етнопсихології факторів у еволюції та реалізації мовної діяльності. Витоки етнолінгвістики сягають ще античних часів. Вперше на рівні науково обґрунтованої концепції це питання розглянув Й. Гердер. Його послідовниками були В. Гумбольдт, Ф. Шеллінг, Ф. Шлегель та ін. Ці вчені трактують мову як зовнішній вияв певної метафізичної субстанції, специфіку національного народного духу. Мова є основою формування понять, а через них детермінує процес мислення народу, тобто кожному народові притаманне специфічне бачення навколишнього світу через систему рідної мови. Ці погляди також вивчали і розвивали вітчизняні дослідники О. Потебня та Г. Шпет. Своїми працями в галузях лінгвістики, фольклористики та психології вони значно вдосконалили науковий інструментарій етнолінгвістики.

Психолінгвістику цікавлять проблеми вербальної поведінки людини, питання мовного спілкування, зародження та функціонування мови. Предметом психолінгвістики, є також будова та функціонування механізмів у їхньому відношенні. Цим напрямком науки здійснюють порівняльне вивчення впливу національної мови на етнічні особливості психіки.

Проблеми етнопсихолінгвістики були порушені ще Гумбольдтом та розвинені в теорії мовної відносності Сепір — Уорфа, згідно з якою мислення людини здійснюється через закони рідної мови, точніше — регулюється цимизаконами. Американський фахівець з етнолінгвістики Едуард Сепір (1884 -1939) на підставі досліджень мов індіанців дійшов висновку, що культура народу залежить від його мови, ставлення до світу зумовлюється певними граматичними формами. Згідно з концепцією Сепіра, мови є соціальними моделями, на яких ґрунтується акт пізнання. Американський інженер, мовознавець та антрополог Бенджамін Лі Уорф (1897- 1941) розглядав зв’язок мови, з одного боку, та психічної, розумової, практичної діяльності людей, з іншого, доводячи залежність мислення, світогляду, поведінки людей від особливостей природи та характеру мови, якою висловлюють думки та почуття.

Відповідно, за гіпотезою Сепір-Уорфа мова детермінує мислення, світогляд, поведінку людей. Зіставляючи мови хопі та англійську, Уорф дійшов висновку, що в англійській мові переважна більшість слів поділяється на іменники та дієслова (суб'єкти та предикати), а світ, відповідно, представлений предметами та діями. У мові хопі немає чіткого поділу на іменники та дієслова, а лінгвістичні одиниці класифікуються, виходячи з тривалості повідомлення. Відсутність розмежування слів на іменники та дієслова притаманна й іншим мовам (наприклад, мові нутка), що дає підставу Уорфу пояснювати монічний погляд на природу. На думку дослідника, ми виділяємо у світі явищ певні категорії не тому, що вони дійсно існують, а, навпаки, світ постає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, який організований нашою свідомістю — через мовну систему. Ми організуємо світ у поняття та розподіляємо значення певним чином тому, що ми є учасниками згоди, можливої для представників певного мовного коллективу та закріплені у системі моделей нашої мови.

Теорія Сепір-Уорфа знайшла подальший розвиток у критичному аналізі різних напрямків. Спростовуючи захоплення авторами теорії мовної відносності ідеєю залежності мислення від мови, І.С.Горєлов та К.Ф.Сєдов пропонують глибше вчитатися у деякі позиції теорії Гумбольдта, на творчість якого спиралися Е. Сепір та Б.Уорф. Дослідники зазначали, що дійсно існує вплив мови на пізнання. Але критики переважно заперечують принциповий вплив мови на процеси сприйняття, хоча процеси запам’ятовування та відновлення в пам’яті раніше отриманої інформації певним чином коригуються мовою. Найбільш цікавою, на нашу думку, виявилася полеміка А. Вежбицької та Стівена Пінкера, який зазначав, що немає доказів про вплив мови на мислення її носіїв. Американський вчений апелює до науки про мозок, яка не підтверджує зв’язок того, як ми говоримо і як ми мислимо. Проте А. Вежбицька заперечує, що Пінкер грунтується лише на фактах англійської мови та стверджує про відсутність доказів про вплив рідної мови на мислення лише у його книзі, що не означає її відсутність взагалі. А. Вежбицька, польська дослідниця, яка жила та працювала в Америці, у Росії, а тепер живе в Австралії, ґрунтовно досліджувала культури різних етнолінгвістичних реалій, зокрема англо-американську та японську, що дало їй унікальний матеріал для аналізу.

Порівнюючи японську та англо-американську культури, польська дослідниця дійшла висновку, що в японській культурній традиції не заохочується пряме вираження вимог та відмов, у той час як англо-американська (та зауважимо — і Слов’янська) культура віддає перевагу безпосередності та прямоті. У японців не прийнято говорити «я це хочу» або «я цього не хочу», що природньо для представника іншої культури, який з дитинства звик висловлюватися у «прямий» спосіб. У японській культурі вважається важливим не образити почуття співрозмовника, не скривдити його, Японець вивіряє свої вчинки та, відповідно, мовленнєву поведінку за правилом: «Я не хочу, щоб те, що я роблю, говорю, було б кому-небудь неприємно».

Цілком протилежним є і принцип ведення діалогів у контексті різних культур. Обов’язковою умовою ведення діалогу в японському етикеті є залишання фраз незакінченими, щоб їх міг завершити співрозмовник. Діалог же американців чи англійців — це протистояння двох характерів чи інтересів; англо-американська культура культивує принцип особистої незалежності, щоб ніщо не обмежувало свободи самовираження.

Порівнюючи англо-американську культуру з ізраїльською, А. Вежбицька зазначає, що ізраїльська культура характеризується значно більшою прямотою у висловленні думок.

Досить специфічними є лінгвоетнічні особливості відмови. У ізраїльській культурі відмову прийнято висловлювати категорично — простим «ні». У англо-американській культурі відмова занурюється у контекст вибачення я кажу «ні», але не хочу, щоб Ви із-за цього журилися". В японському мовленнєвому етикеті слово «ні» неможливе за будь-яких обставин.

У кожній культурі існують такі слова, що визначають різний спосіб мислення. Такі лінгвоспецифічні поняття, значення передають не лише особливості способу життя, притаманного певному суспільству, але й певний спосіб мислення. Так, в Японії є дієслово miami, що означає процеси «говорити» і «думати», а ще й суспільний ритуал — спосіб розмірковувати про важливі життєві події. Слово «друг» має відповідник з подібними конотаціями в англійській мові, а в японській існують різні слова, що називають різні типи відношень між людьми, подібні дружбі: «shinum» та «tomodachi», що в першому випадку означає приблизно «близький друг», а в другому — «просто друг». Причому у відношеннях між дітьми переважає слово «просто друг», бо вважається, що вони не здатні ще до справжньої дружби. Вежбицька розглядає також особливе російське слово «пошлый» та його похідні, які передають усвідомлення носіїв мови того, що існують несправжні цінності, які підлягають осміюванню та спростуванню.

Цікаві факти були представлені в експериментальних асоціативних дослідженнях. Так у роботах Д.І. Терехової були проаналізовані особливості сприйняття українцями та росіянами соматичної лексики. В результаті опису синтагматичних, парадигматичних, тематичних, граматичних, фонетичних та інших асоціацій, автор дійшла висновку, що специфічні риси асоціювання більш властиві периферійним зонам.

На відміну від етнолінгвістики, яка вивчає зв’язок мови з культурою народу, побутом, звичаями, міфологією, об'єктом етнопсихолінгвістики стає етнічна свідомість та її відображення у мові та мовленнєвій діяльності. Останнім часом етнопсихолінгвістичні дослідження обрали своїм об'єктом також переклад з однієї мови на іншу, поєднавши значну теоретичну спадщину нині актуальних галузей мовознавства: практики перекладу, теорії комунікації з психолінгвістичним аналізом. Тенденція до антропоцентризму сучасного мовознавства, перспективність комунікативно-прагматичних досліджень визначають необхідність етнопсихолінгвістичного аналізу перекладу як форми усної та писемної комунікації.

До предметів етнопсихолінгвістики відноситься практичний матеріал дослідження: мовні лакуни (безеквівалентна лексика) та міфологізовані мовні одиниці (насамперед міфологеми), а також архетипи, обряди та повір'я, ритуали та звичаї, закріплені у мові.

Етнопсихолінгвістика спрямовує свою увагу на численні зіставлення моделей поведінки багатьох народів, аби поглибити уявлення про особливості культури спілкування в її мовленнєвих і немовленнєвих проявах різних етнічних спільнот.

Застосування вільного асоціативного експерименту до аналізу індивідуальних значень фітонімів відповідає одному з головних завдань етнопсихолінгвістики. Також важливим завданням етнопсихолінгвістики є пошук залежностей між семантикою слова та мовною картиною світу.

Подібні дослідження використовують поняття і методики семіотики, особливо при спробах створення словників і загальних каталогів жестів і міміки певної мови.

Головними етнопсихолінгвістичними методами є: виявлення засобів збереження та трансляції ментальності носіїв мови; реконструювання лінгвістичного та етнографічного стану попередніх епох на основі мовних даних (включаючи лексико-етимологічний аналіз), метод етнопсихолінгвістичного і асоціативного експерименту, метод встановлення лакун в дослідженні етнопсихолінгвістичної специфіки культур. Крім того, у дослідженнях застосовують метод інтроспекції (спостереження перекладачем результатів власного перекладу).

Така мовознавча галузь, як етнопсихолінгвістика сьогодні набула значної актуальності. Активізація та поширення досліджень будь-якої науки, не лише етнопсихолінгвістики, на різні сфери фізичного і соціального життя, що зумовлює необхідність розширення її предмета, передбачає три можливі варіанти для дослідника. Перший шлях — це пояснення нових явищ через існуючий концептуальний апарат науки, другий — це вироблення нових конструктів для позначення встановлених явищ та законів їх функціонування, третій — це розширення змісту існуючих понять та підведення під них нових фактів.

Для сучасного стану розвитку етнопсихолінгвістики, найбільш доцільним вважаїться перший шлях, адже введення у науковий обіг нового термінологічного апарату часто заплутує і без того складні поняттєві конструкти, що часто приводить до непорозуміння через різне тлумачення терміну.