Значення творчості Т. Р. Шевченка

Значення творчости Т. Р. Шевченка

Реферат працював Марченко Юра Миколаїв — 2001.

Шевченко — основоположник нової української літератури. Шевченка є основоположником нової української літератури й родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчости повно розвинулися тих початку, котрі стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ — початку ХХ століть. Тенденції народності і реалізму були уже властиві в значній мірі й творчости попередників Шевченка. Шевченка перший в українській літературі виступив як істинно народний співає, твори якого із усією повнотою відбили почуття і думи трудящих мас, їхнього віковічні визвольні прагнення.

Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків із селян, хабарництво чиновників. Шевченка ж виступив як грізний суддя й викривач усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків й царизму. У його творах змальований новий позитивний герой — борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу.

Творчість великого народного поета внесла наша літературу незнане багатство тим й жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури.

Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові укра-їнські письменники наступного години — Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка та ін.

Роль Шевченка в розвитку української літературної мови. Шевченка відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він встановивши ту структуру української літературної мови, котра збереглась у всьому істотному як основа Сучасної мови, тобто розвинув й затвердивши певний склад словника й граматичний лад української мови, котрі стали нормою й зразком для письменників, преси, театру тощо.

Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи із Котляревського. Використовували в своїх творах живу народну українську мову, а також скарби усної народної творчости, але й це використання було б ще обмеженим, відповідно до не досить широких тим й літературного стилю цих письменників. Крім того, смердоті ще не позбулися діалектних, вузькомісцевих елементів.

Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поєзія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний співає черпав з скарбів фольклору й живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне й яскраве й розкрив у своїй творчости багатство, гнучкість, красу й милозвучність українського слова.

Вшанування пам’яті. Царат репресіями прагнув зупинити лавину народної шани і любові до великого сина України, а вийшло навпаки. З 1918 року вшанування пам «яті великого Кобзаря 9 березня стало в нашій стране щорічним й всенародним. Відкрито пам «ятники поетові в Києві, Каневі, Харкові та в інших містах України, могилу великого Тараса оголошено заповідником, ім «я Шевченка присвоєно Київському університетові, театру опери та балету; масовими тиражами видаються його твори, відкрито Державний музей Т. Р. Шевченка, його ім «я присвоєно учбовим закладам й науковим установам, вулицям, одеських бульварах, площам, пароплавам.

Починаючи із 1962 року, щорічно присуджуються Державні премії України імені Т. Р. Шевченка в галузі літератури й мистецтва. За цей годину почесного звання шевченківського лауреата удостоєні П. Тичина, Про. Гончар, П. Загребельний ще, У. Сосюра, М. Бажан, Р. Тютюнник, Ю. Збанацький, П. Майборода, З. Людкевич, Про. Кульчицька, А. Малишко, У. Касіян, І. Драч, Л. Но-виченко, Д. Павличко, М. Вінграновський, У. Стус, Б. Антоненко-Давидович, М. Жулинський, Р. Лубківський та інші митці. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї Т. Р. Шевченка відзначалися в всіх державах світу, в багатьох з них вийшли переклади «Кобзаря».

Світове значення творчости. Кожний, хто глибоко вивчає творчість великого сина України, неминуче переконується, що має вона світове значення. Вісь кілька висловлювань із цого приводу: «Завдяки Шевченкові скарби української душі повною річкою влилися в загальний потік людської культури» (Луначарський); «Антарктика не має собі рівних у світовій літературі» (Курелла, Німеччина); «Його геній розрісся, як дерево, простягнувши крону над віками» (Камілар, Румунія); «Поки б «ються серця людей, звучатиме й голос Шевченка» (Хікмет, Туреччина); «Він був найбільш народним поетом із всіх великих поетів світу. Поезія Шевченка був явищем єдиним й неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі» (Якубець, Польща).

Інколи справедливо зауважують, що революційно-демократичних письменників у XIX ст. було б негаразд замало, проте жоден із них піднявся до таких вершин шани й любові народу, як Шевченка. У своїх творах він випромінював на скривджених всю силу великої любові, цілий океан ніжності, а трагедію сироти чи вдови підносив до рівня світової трагедії.

«Кобзар» знаменував собою демократизацію світової літератури, бо із його сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки, котрі залишалися невідомими для елітарної культури — й це було б одкровенням.

Не чудово, що твори Кобзаря перекладені всіма слів «янськими мовами, а також грузинською, вірменською, казахською, узбецькою, німецькою, англійською французькою, датською, новогрецькою, іспанською, хінді, японською, в «єтнамською, корейською, румунською, італійською, угорською, малайською, бенгальською та багатьма іншими мовами.

Про все більшу світову славу великого Кобзаря свідчать пам «ятники, встановлені в різних країнах світу: у Палермо (Канада), Бухаресті, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі тощо.

Творчість Шевченка постає чи не найвидатнішим всеєвропейським й світовим явищем, бо досі, як слушно зауважив Вадим Скуратівський, «вікове горі мас, по суті, немало своїх літературних вуст, не розверзалося ними прорізалося своїм художнім голосом». Були окремі літературні спроби, але й настільки несміливі і наслідувальні стосовно панівної культури, що ставали панською іграшкою, а чи не грандіозним мистецьким явищем й національно-соціальним викликом, яким був творчість великого Кобзаря. Саме Шевченка вперше в історії порушив тисячолітню німоту соціальних низів. Тому «Кобзар» й має планетарне значення, саме українським словом вперше заговорили невідомі досі для елітарної культури світи, речником які ставши українець, він своєю творчістю демократизував європейську та світову літературу.

Шевченко — явище унікальне. Його немає із кім порівняти у письменстві інших народів. Не бо він кращий за інших. Йдеться про особливий генотип культури нашої країни.

Тарас… Просторо в цьому імені. У ньому вся історія наша, все буття, ява й найпотаємніші сни. Нас просто більше не існує без нього: Україна — це Шевченка, Шевченка — це Україна. Не знайти такого анатомічного скальпеля, який міг бі відділити одне від одного. Синонімічна пара на усі часи, доки і світу.

Уявити собі без Шевченка — все одне, що без неба над головою. Він — вершинна парость родового дерева нашої нації, виразник й хранитель народного духу. Навіть плоть його вознесенська на її вершину. Іншої такої могили на Україні немає, немає такої могили на всій планеті. Вона — немов козацька вежа, де при наближенні небезпеки запалювали сторожовий вогонь. Вогонь на сторожовій вежі Шевченка не згасає ніколи. Тієї вогонь — його іменний Дієслово. Колі ми необачно віддалялися від нього — більмами бралися наші очі, полуда заступала шлях. Отоді малі ті, що малі. Шевченка універсальний. Кажемо: Тарас— й чи є такий українець, який бі не знавши, про кого йдеться. Росіянин не назве Пушкіна Олександром, англієць Шекспіра — Вільямом, німець не нарече імені Гете чи Шіллера, француз — Гюго. Там інший вимір, там — відчуття дистанції.

Шевченко для свідомості українців — непросто література. Він — наш всесвіт. Явище Шевченка — виправдання України перед людством, підтвердження нашої національної повноцінності. Слово, яку не співвідноситься із його Одне слово, — нічого не варте. До Шевченка треба доростати усім життям".

Тарас Шевченка… Це ім'я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу з права стоїть в одному ряду із такими титанами думи й слова, як Гомер й Шекспір, Пушкін й Толстой, Гете й Байрон, Шіллер й Гейне, Бальзак й Гюго, Міцкевич й Бернс, Руставелі й Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства.

Тарас Шевченка — символ чесності, правди й безстрашності, великої любові до людини. Уся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів й гнобителів народу. Його думи, його пісня, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу частку трудового люду були думами, піснями, гнівом й боротьбою мільйонів.

Поезію Шевченка люблять усі народи. Співає, який віддав усі свої сили боротьбі за Визволення рідної України від соціального й національного гніту, виражав прагнення й сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.

Тарас Григорович Шевченка проживши дуже мало — лише 47 років. З них 34 рокта провів у неволі: 24 рокта — под ярмом кріпацтва й понад 10 років — у найжорсткіших умовах заслання. А решту — 13 «вільних «років перебував под невсипущим наглядом жандармів.

Оглядаючи прожите життя, сповнене страшної негоди й злиднів, він із болем мовивши: «Скільки років втрачених., скільки квітів зів'ялих! «.

Засуджуючи царський режим, який занапастив життя великого поета, М. Про. Некрасов у своєму вірші «На смерть Шевченка «писав:

Всё він спізнав: в’язницю петербурзьку,.

Справки, доноси, жандармів люб’язності,.

Всё — і роздольну степ Оренбурзьку,.

И її фортеця… У нужді, в неизвестности Там, оскорбляемый кожним невеждою,.

Жил він солдатом з солдатами жалюгідними,.

Мог померти він, звісно, під палицями,.

Может і жи-те він цієї надеждою.

Царський уряд не вперше розправлявся так із небажаними йому передовими людьми. Полум’яний співець свободи, Тарас Григорович Шевченка поділив сумну частку кращих людей, котрі жили, в рокта царської реакції. Пушкін й Лєрмонтов, убиті із намови царя, замучений Полежаєв, декабристи, загиблі у Сибіру на каторзі, були його попередниками. Не кращою був частка й його сучасників. Чаадаєва оголосили божевільним. Герценові довелося тікати за кордон. Великого російського критика Віссаріона Бєлінського врятувала від каземату лише смерть. У заслання потрапив Салтиков-Щедрін, на каторгу було б відправлено Достоєвського.

Але ані арешти й жорсткі переслідування, ані вогкі й темні каземати ІІІ відділення. Ні заслання й солдатчину — ніякі утиски не змогли зігнути поета-революціонера Тараса Шевченка.

Караюсь, мучуся… але й не каюсь!

писав він у вірші «Про думи мої! » .

Шевченко мовивши, що він ніколи не зійде із раз назавжди обраного шляху, із шляху народного співця:

Нікому я — не продамся,.

В найми не наймуся.

Не зігнувши великого Кобзаря духовно, царизм зламав його фізично. Незважаючи тих, що Шевченка був «наділений міцною будовою тіла », як було б сказано у вироку про заслання, царські сатрапи завдали непоправимої шкоди його здоров’ю, злочинно скоротили життя, і прискорили смерть.

Нижче наведено свідоцтво, виявлене у фондах Центрального державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі. Це перший, що дійшов до нас, лікарський висновок про передсмертну хворобу Шевченка. Досі не було б точних медичних даних про обставини хвороби й кончини поета.

Свидетельство Дано це у цьому, що академік Антарктика, 49 років від народження, які вже одержимий органічним розладом печінці та серця (vitium heparis et cordis) останнім часом розвивалася водяний хвороба (hydrops), від якої він і помер цього 26 лютого. Санкт-Петербург, лютого 26 числа, 1861 года.

Подлинник підписав: Доктор Едуард Бари.

Ординатор при лікарні Св. Марії Магдалины.

Верность копії цей з справжнім свідченням Едуарда Барі засвідчую із фотографією друку поліції Імператорської Академії Мистецтв. Лютого 27 дня 1861 года.

Полицмейстер Академії капітан I рванга Набатов. 1].

Нижче на свідоцтві - помітка олівцем: «47 років від народження «- поправка до віку Т. Р. Шевченка, помилково вказаного лікарем.

Дане медичне свідоцтво про останню хворобу поета, написане лікарем Едуардом Яковичем Барі, який наглядав за Тарасом Григоровичем, дозволяє зрозуміти всю глибину непоправної шкоди, заподіяної міцному від природи здоров’ю Шевченка його коронованими й некоронованими катами. Сучасна медична наука дає можливість уточнити діагноз, встановлений у 1861 році лікарем Є. Я. Барі, й сформулювати його так: передсмертною хворобою Тараса Григоровича був органічний декомпенсований порок серця третього ступеня, цироз печінки й асцит.

Виявлені у державних архівах документи дозволяють нам тепер детально дослідити й науково обгрунтувати усі обставини перебігу хвороби й смерти Т. Р. Шевченка. Вони ще раз доводять, що смерть геіального народного поета був передчасною. Її зумовив й прискорив царизм.

Як відомо, Шевченка був сином селянина-кріпака й сам був кріпаком. Батько й матір великого поета передчасно померли від непосильної роботи, нестатків й хвороб. Така ж частка чекала Тараса Шевченка. Залишившись в одинадцять років круглою сиротою, він рано зазнав непосильного тягару підневільної роботи, відчув горі «бідного неулыбающегося мужика » .

Жив Шевченка у надзвичайно тяжких умовах, дуже бідував, часто голодував й хворів.

Навесні 1837 р. коли 23-річний Тарас як кріпак поміщика Енгельгарда працював у кімнатного живописця У. Ширяєва, він тяжко захворів. Земляк й приятель Шевченка — художник Іван Максимович Сошенка зразу ж поклав Тараса, який пашів запалом, у ліжко й терміново викликав знайомого лікаря Жадовцева. Лікар уважно оглянувши хворого Шевченка й сказавши Сошенкові:

— Хворого необхідно відправити до лікарні, бо із вашими грошима гарячку лікувати вдома не можна.

Але й не дешево коштувало лікування. Скупий Ширяєв позбавити її жадної копійки, хоч у контракті, підписаному ним, передбачалося, що в разі захворювання учня протягом рядок навчання майстер зобов’язаний лікувати його на свій рахунок. Довелося друзям Тараса клопотатися перед Комітетом Товариство заохочення художників. З цого приводу у звіті Товариство від 30 травня 1837 року відмічалося: «Пансіонеру[2] Алексєєву й учню Шевченку на ліки… 50 карбованців «[3]. На ці гроші лікар Жадовцев й художник Сошенка помістили Тараса до Петербургської міської лікарні святої Марії Магдаліни (нині лікарня ім. Віри Слуцької), біля Тучкового мосту.

Друзі Шевченка обрали цю лікарню не випадково. Лікарня св. Марії Магдаліни був найновішим лікувальним закладом того годину. Вона славилася вийнятковим порядком, чистотою й затишком, новими найдосконалішими методами лікування. Тут «робилися того годину найдосконаліші операції, вживалися нові поліпшені методи перев’язки й лікування ран, визнані досвідом останніх років найкориснішими » , — говоритися у «Нарисі існування лікарні св. Марії Магдаліни в З.- Петербурзі за 50 років, 1829 — 1879 » .

Гордістю лікарні були її лікарі й насамперед штабслікар Олександр Дмитрович Бланк, який працював тут у ці рокта, — дід леніна по матері. Всі його характеризували як «людину передову, ідейну, сильну й самостійну, вільну від будь-якого кар'єризму й прислужництва » .

О. Д. Бланк був передовим й прогресивним для свого години лікарем. Уся його повсякденна діяльність був пройнята чуйним й дбайливим ставленням людям, він безкорисливо служив народу своїм лікарським мистецтвом.

…Хвороба Шевченка почалася гострим гарячковим станом. У автобіографічній повісті «Художник «Тарас Григорович описує ці важкі дні своєї хвороби, коли кидався він у гарячковому маренні, горів від нестерпного спеку. Захворювання тривало довго й проходило тяжко. Вісім діб Тарас був в безтямі, між життям й смертю. Друзі щоденно, а, по кілька разів на день приходили до лікарні, щоб довідатися про стан Шевченка.

Відомий російський художник Карл Брюлловим, із яким не задовго до цого Сошенка познайомив Тараса Григоровича, постійно запитував у друзів Шевченка про стан хворого. Хороше лікування, дбайливий догляд й, як писавши сам Шевченка, «молоде здоров’я брав свій… як і той казковий горезвісний богатир оживав і міцнішав за дням, як на дріжджах… У якусь тиждень після двотижневої гарячки став на ноги і ходив, дотримуючись упродовж свого ліжко » .

Коли співає виписувався з лікарні, старший лікар «гигиекнично, — як пише Тарас Григорович Шевченка, — розтлумачив мені, що з остаточного лікування потрібен ще пробути під медичним наглядом по крайнього заходу місяць » .

Восени 1839 року Шевченка знову тяжко захворів. Цього разу на тиф. Друг поета Ф. П. Пономарьов перевіз Тараса Григоровича до своєї кімнати, із антресолями, у будинок Академії мистецтв. «На цих антресолях, — згадував Пономарьов, — мой бідний Тарас перебував под годину тяжкої своєї хвороби, котра забирала наші убогі кошти. У цей самий годину він написавши олійними фарбами свій портрет » .

Восени 1845 р. Шевченка на Переяславі тривалий годину хворів на гарячку, якої один із його біографів Про. Я. Кониський називає «якоюсь тифозною хворобою ». Про ті, що у Переяславі Тарас Григорович переніс «гарячку », розповідає у своїх спогадах про Шевченка письменник й етнограф Про. З. Чужбинський.

Саме у цей період Тарас Григорович написавши свій славнозвісний «Заповіт «(«як помру, то поховайте »).

Незважаючи на тяжкі умови життя, на погіршення стану здоров’я, Тарас Григорович не втрачав любові до життя, до малювання, до поезії. Особливо чутливий він був до сприйняття чудової української природи. Колоритні пейзажі рідної землі - «садок вишневий коло хати », могутній сивий Дніпро, широкі степу із почорнілими ними могилами, вітри, що пахнути чебрецем й м’ятою, переливний блиск ковили, безкрайні обрії - все це знавши й любити Тарас. Усі це глибоко хвилювало вразливого юнака й згодом ожило в його поезії.

Шевченко ввібрав у собі усє багатство народних пісень та переказів, й природно, що у його чарівних піснях бриніли такі ж мотиви, котрі створював сам народ. Ненависть трудового люду до своїх гнобителів живила творчість Кобзаря. Постала у віршах Шевченка нещасна, поневолена Україна. кров’ю серця писавши він про страждання рідного народу, про борошна підневільного життя. Гнівними словами картав співає царство панів й чиновників.

Художник й співає у розумінні Т. Р. Шевченка, носій світла істини, він мусить бути корисним людям. Саме таким поетом й художником, провісником правди й волі був Тарас Шевченко. у Поезія великого Кобзаря — це гімн любові до людства, гімн боротьби за свободу й світлу частку всіх пригноблених народів.

Царський уряд, боючись сили полум’яного Шевченкового слова, заславши поета у солдатчину, в далекі казахські степу. Відбуваючи покарання, Шевченка служив у Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом. Кочовики називали орську фортецю яман-кала, що означає «страшне місто ». Сюди й був засланий співає. У вироку, що вирішив частку Шевченка, не був зазначений рядків покарання — цар заславши поета назавжди. Микола Палкін Власною рукою дописавши у вироку: «Під найсуворіший нагляд з забороною писати і малювати ». Художнику зв’язали руки, поетові закрили рота. З цого приводу Шевченка із глибоким обуренням мовивши: «Якби був нелюд, кровожер, то і для мене удачней не міг придумати, як послати моїй Окремий Оренбургский корпус солдатом. І до того ж мені заборонено малювати. Забрати благороднейшую частина мого бідного існування. Трибунал на чолі з самим сатаною було б винести такого нелюдського вироку » .

У випаленому сонцем Оренбурзькому степу, на похмурих берегах Аральського моря, на пустельному Кос-Аралі Антарктика згадував милу його серцю Україну:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу.

У фортеці, Яка здавалась йому «розкритою могилою, готової схоронити мене живим », співає звертався до своїх дум:

Думи мої, думи мої,.

Ви мої єдині.

Не кидайте хоч ві мене При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі.

Мої голуб’ята.

Із-за Дніпра широкого.

У степ погуляти…

Безмірна туга за волею тяжко краяла серце Шевченкові. Полум’яний патріот України, він безмежно сумував за рідним краєм, таким прекрасним й таким знедоленим.

О частці моя! Моя країно!

Коли я вирвусь із цієї пустині?

Так розкрив співає свій душевний стан, пригніченість й тугу у вірші, написаному в Орську й присвяченому другові - українському лікарю Андрію Йосиповичу Козачковському.

Сучасна медицина науково обгрунтувала, як згубно впливають на здоров’я людини так звані негативні емоції - туга, торб, пригніченість, самітність. Алі ще сильніше відбилися на здоров'ї Т. Р. Шевченка нестерпно важкі, ворожі, по одній створені царатом умови життя у солдатчині.

Восени 1847 р. у вогких казематах Орської фортеці Шевченка захворів на ревматизм. У листі від 11 грудня 1847 року до одного із приятелів — А. І. Лизогуба він писавши: " …восени мучив мене ревматизм… «У листі до М. Лазаревського від 20 грудня ми читаємо » …занедужав я спершу на ревматизм, тяжку недугу… «.

Пізніше ревматизм давав спалахи, загострення, рецидиви, властиві цій хворобі. Шевченка писавши 12 апреля 1855 р. конференц-секретарю Академії мистецтв Василю Івановичу Григоровичу із Новопетровського укріплення: " …ревматизм мене швидко руйнує «. Існує справедливий старовинний лікарський вислів: «ревматизм лиже суглоби, а кусає серце ». Ревматизм ускладнився у Шевченка гострою серцевою недостатністю.

У 1847 р., незабаром после ревматизму, Шевченка внаслідок поганого харчування захворів на типову для ув’язнених та засланих хворобу — цингу, чи скорбут, й був вміщений у лазарет. У листі до М. Лазаревського у Петербург 20 грудня 1847 р. Тарас Григорович писавши: «Спіткала мене цинга люта, й я тепер мов Іов на гноїщі… Так Мені тепер тяжко, найважче… «За дві місяці, 28 лютого 1848 р., Шевченка пише із Орська своєму другові Варварі Миколаївні Рєпніній: «Лякає мене була справжня хвороба скорбут ». Дві тяжкі хвороби — ревматизм й скорбут, на котрі хворів у засланні співає, дуже підточили його серце, тім понад, що смердоті відбувалися у умовах надзвичайної моральної пригніченості й невимовних душевних мук. У листі до М. Лазаревського, про який згадувалося вище, Тарас Григорович писавши: » …опріч всіх лихий, що душу катують, бог покаравши мене ще і тілесним недугою… «.

Згадуючи своє сповнене злигоднів життя, співає писавши до У. Рєпніної, що при цьому його охоплює важке почуття, «від якої стискається серце й холоне груди… Моє минуле жахливо ». Різке світло пекучого сонця пустелі згубно діяло на зір Т. Р. Шевченка. 1 лютого 1848 р. співає писавши із Орської фортеці А. І. Лисогубу: «Хвацько діється зо мною, та не одне, а усі лиха впали на мою голову. Одне ті, що нудьга та безнадія тиснути серце, а одному — нездужаю із того дня, як привезли мене до краю, ревматизм, цингу перетерпів, дякувати Богові, а тепер зуби й очі так болять, що не знаю де дітись » .

Українські й російські друзі поета робили все можливе, щоб полегшити тяжку частку Тараса Шевченка, допомагаючи йому морально й матеріально, але й здоров’я поета із кожним днем все гіршало.

У січні 1850 р. Шевченка пише в розпачі із Оренбурга поетові Василю Андрійовичу Жуковському:

" Я 3 роки кріпився, не насмілювався вас турбувати, але міра мого кріплення лопається, і це у самій крайності прибігаю після того, великодушний благодійник мій… оскільки казармена життя й скорбут зруйнували моє здоров’я… Мені потрібна б зміна клімату; але цього ні сподіватися: рядових, як-от я, не переводять… а мене знову послано в Сыр-Дарью… Для мого здоров’я цей похід найважливіший… «.

Рядовому Тарасу Шевченку найсуворіше було б заборонено писати і малювати. Та великий бунтар не скорився. Всупереч усьому у вигнанні він потай писавши й малював й створив чимало поетичних творів, зробив багато малюнків, портретів, картин, із які складається цілий альбом. На Шевченка було б зроблено донос, в результаті якого його под конвоєм відправляють у Новопетровське укріплення, до берега Каспійського моря. Сім років — із 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., котрі провів тут співає, були найстрашнішими роками у житті Шевченка. Вони цілком зламали його здоров’я.

Суворі природні умови, віддаленість від культурних центрів країни, деспотизм й жорстокість офіцерства робили нестерпним життя засланого поета. 1 июля 1852 р. Шевченка писавши із Новопетровського укріплення відомому українському композиторові З. З. Гулаку-Артемовському:

" …Де мене не мало в продовженні цих бідних п’яти? Киргизьку степ з кін.ХХ ст кінець всю виходив, море Аральське і вздовж і впоперек все исплавал, і тепер сиджу в Новопетровском зміцненні так чекаю, що далі буде; але це зміцнення, так відомо тобі буде, лежить північно-східному березі Каспійського морів, в киргизької пустелі. Справжня пустеля! Пісок так камінь; хоча б трава, хоча б деревце — нічого немає. Навіть гори порядною не побачиш — просто чорт знає, що! І те, дивишся, так така туга тебе візьме — просто хоч давись; і повіситись нічим… мені щастя пасує. Народився, виріс у неволі, та й помру, здається, солдатом. Якийсь собі б скоріш кінець, а в насправді, набридло чорт знає по-каковски жити " .

Якось под годину перебування Т. Шевченка у Новопетровській фортеці стало відомо, що до Астрахані має прибути хтось з царської сім'ї. Негайно було б оголошено наказ про посилену муштру солдатів — до того числі й Шевченка. Щоденні тривалі вправи із гвинтівкою, марширування зовсім знесилювали Тараса Григоровича. «З мене, тепер 50-річного старого, тягнуть жили » , — писавши співає друзям, навіть збільшивши свій вік.

Але й не зрадив гумор. Він намалював собі гладким незграбним солдатом й підписав: «Вісь так, як бачите ». Ця карикатура мала бути надрукована в газеті «Північний кур'єр », але й петербурзький цензурний комітет заборонив його друкувати[4] .

Як про найбільше щастя, мріяв Тарас Григорович " …глянути раз на добрих друзів моїх, на Дніпро, Київ, в Україну " .

10 лютого 1855 р. Шевченка пише своєму товаришу польському політичному засланцю Броніславу Залєському: «Віриш чи, мені іноді здається, що й кістки тут свої покладу, іноді… прямо мені знаходить така пекуча, отруйна серцева біль, що собі ніде місця не знаходжу, і що далі, тим паче ця огидна біль посилюється » .

У 1855 році Шевченка на довершення до всього хворів ще і на виснажливу малярію. У листі до Бр. Залєського Тарас Григорович 25 вересня 1855 р. писавши: " …Повернувшись з Ханга-Бабы, витримав порядна пароксизм лихоманки ". Захворювання на малярію ще понад посилило ураження серця.

Та Незважаючи на хвилини відчаю й тяжкого суму, ніколи у поета не зникає бунтарський дух й ненависть до самодержавства — навпаки, у засланні зростали й міцніли революційні настрої поета:

Бодай катай їхнього постинали, Отих царів, катів людських…

Помирає «коронувань жандарм «Микола І. Майнула надія на Визволення. Та марно! Новий Цар Олександр ІІ викреслює ім'я Шевченка з списку амністованих: добро пам’ятав цар вірші великого Кобзаря. Алі наростання революційної ситуації, що змушувало самодержавство напружено шукати виходу із кризи, й невпинні клопотання передових людей Росії - прогресивних діячів культури та мистецтв вирвали Шевченка з заслання.

Великою був моральна стійкість й сила революційного духу поета. Колі у 1857 році Шевченка, немолоду уже, змучену засланням людину, було б звільнено, він написавши у своєму щоденнику: «Мені здається, що точно хоча б, що було десять років тому. Жодна риса у моїй внутрішньому образі не змінилася. Чи добре це? Добре » .

Людина до 10 років викреслена із життя, знову поверталася до своїх друзів міцною духом. Заслання й солдатчину не зломили ані волі, ані її переконань. Алі здоров’я поета, його фізичні сили були надламані.

За свідченням редактора «Нижньогородських губернських відомостей «Георгія Дем’янова, после Повернення з заслання на обличчі Шевченка «лежала печатку глибокого страждання ». історик Микола Костомаров справедливо зауважив: «Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, із густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапки повернувся він із сивою бородою, зовсім лисою головою, із навіки втраченим здоров’ям ». Лікар А. Й. Козачковський зафіксував, що Тарас Григорович повернувся з заслання із підупалим здоров’ям, із передчасно знесиленим й назавжди скаліченим організмом. Поетові тоді минуло лише 43 роки.

Повертаючись после десятирічного заслання до Петербурга, Шевченка змушений був через хворобу на деякий годину зупинитися в Москві. Військовий генерал-губернатор Нижегородської губернії генерал-майор Муравйов доповідав 18 апреля 1858 р. московському військовому генерал-губернатору: «Художника Тараса Шевченка було б віддано у 1848 році за височайшим наказом у військову службу, із призначенням рядовим в Окремий Оренбурзький корпус.

… У березні місяці (9числа) Шевченка виїхав із Нижнього Новгорода до Санкт-Петербурга, але й із приватних донесень відомо, що, доїхавши до Москви, зупинився в ній через хворобу, котра його спіткала «[5].

" Тараса Григоровича не можна було б впізнати, й, лише придивившись, я впізнав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий… Вбитий фізично й морально " , — розповідав про свою зустріч із Т. Р. Шевченком навесні 1858 року в Москві Микита Савичев — «уральський козачина », як називав його поет.

У своєму «Журналі «на другий день после прибуття до Москви, 13 березня 1858 р., Шевченка писавши, що він прийшов до Ван-Путерена, свого знайомого лікаря. Лікар уважно оглянувши його, виписав ліки, призначив дієту й відповідний режим. У запису, зробленому 14 березня, читаємо:

" Після обіду стало до мене двома докторами, добре ще, що ні раптом. Приятель Ван-Путерена прописав якусь мікстуру у темній банку, а Мін — пильнавскую води і дієту. Я зважився діяти за порадою последнего.

Дмитрий Єгорович Мін — учений перекладач Данте і ще більше учений медик. Поет і медик. Яка прекрасна дисгармонія " .

18 березня Тарас Григорович записавши у «Журналі «: «У 8 годині вечора громоносный локомотив свиснув і зупинився у Петербурзі «. Захоплено зустріли Т. Р. Шевченка представники передової інтелігенції столиці.

Зустрічаючись у цей годину із видатними діячами культури та мистецтв, Тарас Григорович шукав й знайшов близьких йому духом й ідейними поглядами людей. Він зустрівся й зблизився із великими російськими письменниками — революційними демократами М. Р. Чернишевським, М. Про. Добролюбовим, М, Про. Некрасовим, М. Є. Салтиковим-Щедріним та іншими, котрі об'єднувалися навколо журналу «Сучасник ». Всім єством, всіма помислами Шевченка був із цими людьми. Це було б природно, адже за словами Добролюбова, «все коло дум й співчуттів Шевченка перебувало у цілковитій відповідності з змістом й укладом народного життя. Він вийшов із народу, живий із народом не лише думками, але й обставинами життя був із ним міцно й кровно зв’язаний » .

Героїчне життя великого Кобзаря, його велика моральна сила, непохитна воля борця, його волелюбна поєзія були близькі і дорогі російським революційним демократам. разом з Герценом й Чернишевським великий Кобзар із глибокою переконливістю проголошує, що треба будити волю, приспану царатом, кличі Русь до сокири, прямо закликає до збройного повстання.

…Добра не жди, Не чекай сподіваної волі ;

Вона заснула: цар Микола.

Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром Громадою муру сталить;

Та добро вигострить сокиру ;

Та і заходиться уже будить.

Поезія Тараса Шевченка був могутньою й грізною зброєю в бойовому арсеналі народу, вона кликала маси на боротьбу, вселяла смертельний страх у ворогів…

…вставайте Кайдани порвіте.

І вражою злою кров’ю Волю окропіте.

Ці рядки знаменитого Шевченкового «Заповіту «запалювали народ, загартовували його волю до боротьби, зміцнювали віру в краще майбутнє.

У безсмертній поезії великого Кобзаря, котра то полум’яніла гнівом, то іскрилася бадьорістю, завжди й незмінно звучала віра у світле прийдешнє народу. Шевченка твердо вірив, що пригноблені розірвуть кайдани, в котрі смердоті закуті, скинути ярмо кріпацтва й самодержавства, з'єднаються в єдину вільну і дружню сім'ю й в цьому світі.

Врага не якщо, супостата, А якщо сін, й якщо мати,.

І будуть люди на землі.

Чернишевський, Добролюбов та їхнього бойові соратники — «штурмани бурі «, як образно називав їхнього Герцен, високо цінили полум’яну поезію Шевченка. М. Р. Чернишевський, який очолював революційно-демократичний рух, називав Т. Р. Шевченка «новою невідомою зіркою, та такої величини й блиску, таким світилом, що, мабуть, й Сіріусу, й Актуру носа втре » .

Незважаючи на фізичну кволість та недуги, Антарктика до кінця свого життя не припиняв активної творчої роботи, усі свої сили віддавав боротьбі за знищення політичного безправ’я, кріпацтва й національного гніту.

Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав на Україну, в рідне село Кирилівку, де жили його брат й сестра, щоб побачитися із ними после довгої розлуки. Сестра не відразу впізнала в змученій, старій людині, котра важко дихала, свого брата Тараса.

Художник Віктор Васильович Ковальов, згадуючи своє враження від зустрічі із Т. Р. Шевченком у 1859 році, із глибоким болем писавши: «Я був вражений різкою зміною його зовнішньоого вигляду. Це не бум колишній широкоплечий, кремезний, із густим волоссям на голові, в сірому сюртуку, яким я його знавши раніше; преді мною був зовсім схудла, лисиця людина, без кровинки на лиці;руки її просвічувались так, що видно було б наскрізь (!) кістки й жили… Я мало не заплакавши » .

Все це свідчить про ті, що Шевченка повернувся з заслання із цілком підірваним здоров’ям.

30 вересня 1859 року Л. Тарновська писала своєму синові У. У. Тарновському, колекціонеру, засновнику музею у Чернігові: «Бідолаха Шевченка хворий, й є небезпека, чи не водянка у нього в груд; він не лежить, але й руки його важкі й особі набрякле ». Друг поета інженер Ф. Черненко розповідав, що «уже в кінці вересня й на самому початку жовтня, відвідуючи Шевченка, не можна було б не помітити, що співає дуже хворий » .

На автопортреті, написаному в 1860 році, особі Шевченка із явними ознаками набряклості.

У другій половині листопаду здоров’я Шевченка різко погіршало. Наслідки дистрофії й, головним чином, ревматизм, набутий в понад давалися взнаки. Напружена робота, погані житлові умови й загальна невлаштованість побуту багато в чому сприяли розвиткові хвороби.

Марко Вовчок, вірна друг й послідовник великого Кобзаря, якої Тарас Григорович ніжно й ласкаво називав «світе мой! Моя ти зоренько святая! Моя ти сила молода!.. Моя ти доні! », писала йому у цей годину з-за кордону:

" Мій самий любий Тараса Григоровичу! Чую, що ві хворієте й нездужаєте, а сама собі уже уявляю, як ві там не бережете собі… Я все це добро знаю та не побоюся сказати Вам: дуже Вас прохаю — бережіть собі! «.

23 листопаду Тарас Григорович звернувся до лікаря Є. Я. Барі - ординатора Петербурзької лікарні св. Марії Магдаліни з скаргами на страшенний біль у груд. Шевченка мав хворобливий вигляд, особі його було б зовсім набрякле. Лікар Барі уважно оглянувши Тараса Григоровича, вислухав серце, легені й похмурнів. Він призначив лікування, порадив берегти собі, вести спокійний спосіб життя, не вихолити із дому.

Умови життя поета за годину у Петербурзі були незадовільними, а людини із хворим серцем особливо важкими — про це свідчить недавно виявлений в архіві Літературного фонду за 1861 рік лист друга Тараса Григоровича Поета Володимира Жемчужникова до літератора П. М. Ковалевського — племінника голови Літературного фонду Є. П. Ковалевського:

" Павлі Михайловичу! — прискорте швидшераду Літературного фонду на допомогу бідному Шевченку. У нього водянка в груд у сильному ступені, й хоч лікує його хороший лікар із приязні[6], але й медична допомога паралізується невлаштованністю життя Шевченка й відсутністю будь-якого його догляду; живе він в Академії, у кімнаті, поділеній антресолями на два яруси, спіти у верхньому, де вікно знаходиться врівень із підлогою, а працює в нижньому, де холодно. У обох ярусах вогко, дме із вікна, особливо в верхньому, бо воно та починається від підлоги. Це посилює набряклість ніг й примушує до існуючої хвороби застуду «[7] .

Такі умови життя Шевченка призвели до різкого погіршення стану здоров’я. Тарас Григорович із кожним днем слабшав. Зима тягнулася для нього надзвичайно довго. Здоров’я продовжувало різко гіршати й на новий 1861 рік, він вже був прикутий до ліжка. У січні й в лютому у Тараса Григоровича були, щоправда, короткі періоди полегшення, він відчував собі здатним працювати, гравірував, писавши портрети. Одного з січневих днів «він весело й спокійно працював із 12-ої до 4-ої години » , — згадував Про. Лазаревський.

22 января співає писавши своєму родичеві Варфоломію Шевченку:

" Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Інший тиждень не вихожу із хати: чхаю та кашляю, аж обсіло " .

Поет у цей годину переніс ще і грип, який становить серйозну небезпеку для тяжких серцевих хворих.

Сили поета слабли, здоров’я із кожним днем все гіршало. У тому ж листі до Варфоломія Шевченка Тарас Григорович писавши: «Багато б ще треба дечого сказати тобі, та нездужаю ». У листі від 29 января, також адресованому У. Шевченкові, читаємо: «Так Мені зле, що я ледве перо до рук тримаю… Прощавай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив » .

Художник й збирач фольклору Л. М. Жемчужников свідчив на початку 1861 року: «Здоров'я поета-художника, певне, руйнувалося… На обрій його насувалася темна хмара й уже потягло холодом смертельної хвороби на його політь сльозами життя. Він все ще поривався бачиться із друзями, вса мріяв оселитися на батьківшині… Алі почував собі дедалі гірше » .

Відомий письменник Микола Семенович Лєсков, який відвідував Шевченка в кінці января 1861 року, докладно описує стан Тараса Григоровича:

— Вісь, пропадаю, — сказавши він. — Бачите, Яка ледащиця із мене зробилась.

Я почав вдивлятися пильніше й побачив: на самом деле, в усій його істоті було б щось надзвичайно хворобливе… Він скаржився на біль в груд й на жорстоку задишку.

— Пропаду, — закінчив він й кинувши на стіл ложку, із якої щойно проковтнув ліки…

— Від якби до весни дотягнуть! — сказавши він после тривалого роздуму, — та і на Україну… Там, може б, й полагшало, там, може, ще хоч трошки подихав… А їхати треба: помру я тут неодмінно, якщо лишуся " .

Відчуваючи близький кінець, співає писавши 14 лютогого свій останній передсмертний вірш «Чи не покажуть нам, небого «- звернення до Музи із дружніми прощальними словами, сповненими безмірної душевної тугі. Співає висловлював ще якусь надію, що лікарі допоможуть йому подолати смерть, Яка вже заглядала у вічі.

Хворому Шевченку необхідна був серйозна медична допомога, треба було б терміново змінити житлові умови. Завжди скромний й невибагливий, ніяковіючи від піклування про нього, Шевченка зрештою давши згоду лягти в лікарню. Його друг співає У. М. Жемчужников (брат художника Л. М. Жемчужникова) 20 лютого 1861 року писавши П. М. Ковалевському, щоб тієї посприяв у поданні термінової допомоги хворому Шевченкові:

" Я бачив його лікаря, Круневича, й знаю від нього, що при такій невлаштованості життя ненадійне сподівання не так на одужання Шевченка, але й навіть й збереження сил його до весни, щоб він міг принаймні виконати своє бажання: з'їздити на Батьківщину, на придбану них нещодавно земельку на березі Дніпра, де він потурбувався збудувати собі скромну хату, про якої він так любити мріяти. Якщо не можна знайти йому квартиру із мешканцями, котрі б взяли у собі догляд за ним, то можна помістити його, наприклад, у Максиміліанську лікарню, де є окремі зручні місця для хворих, за межі не надто високу. Треба лише виклопотати в цій лікарні місце, а Шевченка перейти туди згоден. Поклопочіться, щоб це було б улагоджено якнайшвидше! Нещасний Шевченка, — починалося для нього спокійне життя, визнання, — й йому такі малі довелося користуватися ним " .

З кожним днем співає фізично слабнув, згасав. 24 лютоого Шевченка писавши своєму знайомому І. М. Мокрицькому: «Я хворий, інший місяць не виходжу на? «.

В ніч із 24 на 25 лютого у Шевченка був тяжкий серцевий напад. «За словами Тараса Григоровича, із ночі в нього почався страшенний, пекучий біль у груд, який не давав йому лягти » , — згадував Про. Лазаревський.

25 лютого — це був день народження поета — першим його відвідав вірна, випробуваний друг Михайло Лазаревський й застав його у страшенних муках. Він сидів на ліжку й напружено дихав. «Напиши братові Вапрфоломею, — сказавши він Лазаревському, — що Мені дуже недобре » .

Незабаром приїхав Едуард Якович Барі. Він вислухав хворого й сказавши друзям поета, що знаходить у Шевченка вушко набряку легень. «Муки страждальця були неймовірні, кожне слово коштувало йому надлюдських зусиль, — свідчить Лазаревський.- Мушка, покладена йому на грудях, трохи полегшила страждання. У цей годину йому прочитали вітальну депешу із Харкова…

— Спасибі! — лише і міг вимовити Тарас Григорович.

Звідусіль: й із України, й із Москви, й із далекого Нижнього надходили привітання улюбленому поетові із побажанням здоров’я й щастя. З хвилюванням слухав Тарас Григорович ці короткі послання далеких й близьких друзів.

Дуже зрадів Шевченка привітанню від шанувальників з Полтави: «Батьку! Полтавці поздоровляють будь-якого Кобзаря із іменинами й просять: утни, батьку, орлу сизий! Полтавська громада » .

— Спасибі, що не забувають, — ледь чутно прошепотів знесилений Тарас Григорович " .

Л. М. Жемчужников, який часто бував у Шевченка в останні дні його життя, подчеркивает виняткову стійкість, із якою співає переносив страждання й борошна: «Добрий до наївності, теплий й люблячий, він був твердий, сильний духом — як ідеал його народу. Передсмертні борошна не вирвали в нього жодного стогону із груд. І тоді, коли він затамував у собі найтяжчі болі, зціплюючи зуби й вириваючи зубами вуса, в ньому вистачило влади із себе, щоб, посміхаючись, вимовити «спасибі «- тім, котрі про нього згадували далеко, на Батьківщини. Дружнє співчуття оживило вмираючого » .

Шевченко попросивши відкрити кватирку, випив склянку води із лимоном й ліг… Близько третьої години дня Тараса Григоровича відвідало ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні п’ять-десять хвилин запитував, коли якщо лікар, й висловлював бажання прийняти опій, щоб забутися сном… Колі залишився один У. М. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як хотілося б йому побувати на Батьківщини, дихнути рідного повітря, яку відновило б його здоров’я: «Від якби додому, там бі я, може, одужав ». Кілька разів повторював: «як не хочеться вмирати » .

Незабаром знову приїхав лікар Є. Я. Барі, а потім й лікар П. А. Круневич. Вони всіляко полегшували страждання поета. Щоб зменшити болі, поставили б на грудях другу мушку.

О 9-ї годині вечора лікарі вислухали Тараса Григоровича й визнали, що стан поета безнадійний. Невдовзі болі відновилися із новою силою. Відчувши, що знову починається напад, Шевченка запитав, чи не можна його спинити. Лікарі поставили гірчичники на руки, дали серцеві ліки.

Пізно ввечері Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидів на ліжку, важко дихаючи — із великим напруженням. Так без сну Шевченка провів всю ніч із 25 на 26 лютого. Нестерпні передсмертні страждання, тяжкі болі не давали йому лягти. У кімнаті було б задушливо, повітря сповнене терпкого запаху ліків й отруйних кислот, що їхні застосовував Шевченка при гравіруванні.

Поет вмирав. У його груд клекотіло, як у кратері згасаючого вулкана. Часом здавалося, що уже кінець, а ще через якусь мить хворий знову підводив важкі повіки, й із груд виривався глухий стогін.

Вночі він аби задрімав. Алі близько 5-ої години ранку раптом заметушився, підвівся із ліжка, запаливши свічку й, чіпляючись за стіни, вийшов із кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні, де сиділи кілька найближчих його друзів. Він спустився гвинтовими чавунними сходами, зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув й важко впавши на підлогу. Люди, що підбігли, підняли його уже мертвим. Так помер великий геній України.

Це сталося про 5-ї годині 30 хвилин ранку 26 лютого за старим стилем, чи 10 березня — за новим.

Смерть настала моментально, внаслідок паралічу серця, зумовленого хронічною серцевосудинною недостатністю.

Лікували Т. Р. Шевченка у відповідності із рівнем медицини того години. Алі ніякі лікувальні заходь було неможливо уже вплинути на перебіг хвороби та її кінець.

Чи можна було б б урятувати Шевченка, застосовуючи методи Сучасної медицини? Медицина наших днів могла б продовжити життя великого Кобзаря. Могутні сучасні лікувальні засоби, безперечно, подовжили б життя поета, але й ненадовго — надто уже великої, непоправної шкоди було б заподіяно здоров’ю Т. Р. Шевченка нестерпно важкими умовами ув’язнення, заслання й солдатчини.

Смерть геніального поета, полум’яного борця за волю й щастя людей викликала глибокий торб народу, пекучим болем відгукнулася у серцях мільйонів трударів.

Для прощання із Т. Р. Шевченком труну із його тілом було б встановлено в Академії мистецтв, поруч із кімнатою небіжчика. Багато квітів й лаврових вінків вкривало труну, заповняло кімнату.

28 лютого 1861 року на панахиді були виголошені промови не лише російською, але й і російською й польською мовами. Відомо, що царський уряд будь-що прагнув опорочити українську мову, заявляючи, що це мова не літературна, а простонародна. І треба було б матір велику мужність, щоб виголосити над труною Т. Р. Шевченка промову російською мовою, тім понад, що в храмі за годину були присутні царські жандарми.

До труни великого Кобзаря прийшла також й вся корпорація польських студентів й викладачів. Один із них, демократ У. Ю. Хорошевський, виголосив над труною проникливу промову польською мовою: «Нехай також й польське слово, короткій нозі, але й сердечне, лунає біля твоєї труни, славний співаєте русинський! Ті любити край свій ридний, своє Дніпро синє, свій народ сірячинний; ти був могутнім співцем цого народу… Хвала ж тобі, гідний Тараса, хвала тобі! «.

Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною йшли його численні друзі й знайомі, серед них були М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, М. Лєсков, Л. Жемчужников, І. Панаєв та багато інших. Над свіжою могилою поета були виголошені промови. Виступив революціонер-демократ Микола Курочкін, один із найкращих перекладачів творів Кобзаря на російську мову. Його виступ, пройнятий сердечною простотою й щирістю, раз в раз переривався риданнями самого промовця й присутніх:

" Ще одна могила розкрилася маємо! Ще одна чиста, чесна, світла особа залишила нас; ще одна людина, Яка належала до високої сім'ї обранців, Яка висловила за народ найсвітліші його поривання, котра вгадала найсвітліші його бажання й передала все це невмирущим словом, — закінчила гірке життя своє, переповнене боротьбою за переконання й будь-якого роду стражданнями… Усі його життя було б низкою іспитів; ледве под кінець йому усміхнулося щастя: він бачив вушко тієї суспільної справ, до якої линув всією душею… Не доживши він до здійснення тихий почав, поширенню які сприяв своїми піснями… не про багатьох можна сказати, як про нього: він зробив у житті свою справу! Щастя у житті було б задля нього, — його чекає інше, посмертне щастя — слава… «.

Вже понад ста років пройшло як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Алі світлий образ великого Кобзаря — безсмертний, як й сам народ, що породивши його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертна могутня сила його таланту, проникливість й глибина його думи, мужність й ніжність його лірики, гострота й пристрастність його слова, мужність й пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї Батьківщини, до свого народу.

Список литературы

1. Л. Боллшаков. Повість про вічне життя. — До., 1990.

2. Про. Бабишкін. Шевченкова слава. — До., 1989.

3. У. Смілявська. Святим огненним словом. — До., 1990.

[1] ЦДІАЛ — центральний державний історичний архів у Ленінграді, фонд 789, опис23, 1861 р., справа 7, арк 107.

[2] Пансіонери — особини, котрі одержували постійну й щомісячну допомогу від Товариство заохочення художників.

[3] ДАЛО — Державний архів Ленінградської області, фонд 448, опис І, справа 44-а, 1826 — 1855, арк.176.

[4] ЦІАЛ, фонд 777, опис5, 1909, справа115.

[5] ДІАМО — Державний історичний архів Московської області, фонд 16, опис 47, справа 130, арк. 14.

[6] Йшлося про лікаря П. А. Круневича, польського політичного діяча, одного із оренбурзьких співзасланців Шевченка, із якими співає дружив й часто зустрічався в Петербурзі после Повернення з заслання.

[7] Відділ рукописів Державної публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна в Петербурзі, архів літфонду, справа 6, 1861 р. арк. 135−136.