Походження та особливості албанської мови

План

• Вступ
• 1. Загальна характеристика албанської мови
• 2. Лінгвістичні особливості албанської мови
• Висновки
• Список використанних джерел

Вступ

Албанська мова — державна мова Албанії. 2,9 млн. носіїв у Албанії, 1,8 млн. у Сербії та Чорногорії (провінція Косово), 120 тис. в Італії, 60 тис. у Греції (1989 р.). Албанська мова належить до індоєвропейської родини, де займає окрему албанську гілку.

Республіка Албанія, держава у Південній Європі, розташована на заході Ватіканського півострова. Межує з Македонією, Сербією та Грецією. Омивається Адріатичним морем.

Історія Албанії пов’язана з історією Іллірії, що контролювала внутрішні райони на заході Бал ганського півострова від Істрії до північної Греції до VI ст. не. Іллірія, до складу якої входила Албанія, була підкорена римлянами в 167 р. до н. е. Однак романізація мало торкнулася іллірійців: у них збереглася племінна квазіавтономія. Коли у 395 р. н. е. Римська імперія розділилася на Східну і Західну, Албанія опинилася в складі Східної (Візантійської) імперії. Ймовірно, в цей же час албанська мова почала виділятися з іллірійської.

Албанська мова є продовженням зниклих давніх індоєвропейських мов (палеобалканських мов). Генетично вона є найближчою до іллірійської та мессапської мови, також помітні суттєві зв’язки з фракійською мовою.

У процесі довгої історичної взаємодії з мовами інших груп (болгарською, грецькою, румунською) албанська мова виробила ряд загальнобалканських структурно-типологічних рис (так званих балканізмів), утворюючи разом з цими мовами балканську мовну спілку.

Перші писемні пам’ятки відносяться до XV століття («Формула хрещення» єпископа Паля Енгели, 1462) та XVI століття («Служебник» Ґіона Бузуку, 1555).

албанська мова лінгвістичний граматичний

1. Загальна характеристика албанської мови

Історія

Албанська мова є продовженням зниклих давніх індоєвропейських мов (палеобалканських мов). Генетично вона є найближчою до іллірійської та мессапської мови, також помітні суттєві зв’язки з фракійською мовою.

У процесі довгої історичної взаємодії з мовами інших груп (болгарською, грецькою, румунською) албанська мова виробила ряд загальнобалканських структурно-типологічних рис (так званих балканізмів), утворюючи разом з цими мовами балканську мовну спілку.

Перші писемні пам’ятки відносяться до XV століття («Формула хрещення» єпископа Паля Енґели, 1462) та XVI століття («Служебник» Ґіона Бузуку, 1555).

Сучасна албанська мова

Сучасний албанський мовний ареал поділяється на дві діалектні області - тоскську (південну) та ґеґську (північну), які, у свою чергу, складаються з багаточисленних говірок. На основі цих двох діалектів у ХІХ столітті склалась літературна мова у двох варіантах. В Албанії переважно вживається тоскський діалект.

Албанська мова — державна мова Албанії.2,9 млн. носіїв у Албанії, 1,8 млн. у Сербії та Чорногорії (провінція Косово), 120 тис. в Італії, 60 тис. у Греції (1989 р.). Албанська мова належить до індоєвропейської родини, де займає окрему албанську гілку.

Республіка Албанія, держава у Південній Європі, розташована на заході Ватіканського півострова. Межує з Македонією, Сербією та Грецією. Омивається Адріатичним морем.

Історія Албанії пов’язана з історією Іллірії, що контролювала внутрішні райони на заході Бал ганського півострова від Істрії до північної Греції до VI ст. не. Іллірія, до складу якої входила Албанія, була підкорена римлянами в 167 р. до н. е. Однак романізація мало торкнулася іллірійців: у них збереглася племінна квазіавтономія. Коли у 395 р. н. е. Римська імперія розділилася на Східну і Західну, Албанія опинилася в складі Східної (Візантійської) імперії. Ймовірно, в цей же час албанська мова почала виділятися з іллірійської.

Албанська мова є продовженням зниклих давніх індоєвропейських мов (палеобалканських мов). Генетично вона є найближчою до іллірійської та мессапської мови, також помітні суттєві зв’язки з фракійською мовою.

У процесі довгої історичної взаємодії з мовами інших груп (болгарською, грецькою, румунською) албанська мова виробила ряд загальнобалканських структурно-типологічних рис (так званих балканізмів), утворюючи разом з цими мовами балканську мовну спілку.

Перші писемні пам’ятки відносяться до XV століття («Формула хрещення» єпископа Паля Енгели, 1462) та XVI століття («Служебник» Ґіона Бузуку, 1555).

2. Лінгвістичні особливості албанської мови

Фонетика

В албанській мові 7 голосних фонем та 29 приголосних. Особливостями вокалізму є відсутність у тоскському діалекті носових голосних та наявність їх у ґеґському, а також наявність особливого лабіалізованого звука «у», співвідносного до німецького [ь], та голосного «л», змішаного ряду, редукованого. Характерною особливістю албанського консонантизму є наявність середньоязикових «dh» та «th», наявність слабких «l», «r» та сильних «ll», «rr»; наявність середньоязикових «q», «gj» та серії африкатів «c», «з», «x», «xh». Албанська мова характеризується фіксованим наголосом (переважно на останньому складі), втратою або редукцією старих індоєвропейських початкових та кінцевих ненаголошених голосних, втратою індоєвропейських довгих і коротких дифтонгів з наступною їхньою монофтонгізацією та заміною вторинними короткими дифтонгами.

Граматика

За граматичною структурою албанська мова належить до мов з синтетичним флективним ладом, у якому елементи давньої флексії у процесі розвитку сильно змінились. В іменниковій системі наявні три роди — чоловічий, жіночий та середній, 4 відміни та 6 відмінків (форми родового та давального відмінків співпадають), означені та неозначені форми іменника, препозитивний і постпозитивний артиклі. Албанське дієслово має дві дієвідміни з розгалуженою системою способів (6 типів) та часових форм (3 прості й 5 складних).

Синтаксис

У синтаксисі албанської мови переважає відносно вільний порядок слів.

Лексика

Албанська мова, окрім власне індоєвропейської лексики, включає багато запозичень різних часів з грецької, латинської, слов’янських, турецької, італійської, французької мов.

Албанська мова — одна з індоєвропейських мов, що посідає ізольоване положення та складає особливу групу. Вона є продовженням зниклих індоєвропейських мов Балканського півострову та генетично споріднена з ілірійською та месапською мовами. Існують певні зв’язки албанської мови з фракійською мовою.

Албанська мова поширена в Албанії, у Косово, в Македонії, у Чорногорії в Італії, Греції. Незначна кількість носіїв живе також у Болгарії, Румунії та в Україні (Одеська область).

Албаномовна спільнота поділяється на дві основні діалектні області: південну (тоскську) та північну (ґеґську). На базі обох цих діалектів у кінці XIX сторіччя виникла сучасна літературна мова у двох варіантах. Діалекти розрізняються такими рисами:

ротацизмом (переходом [s], [z] у [r]): наявний у тоскському, відсутній у ґеґському,

нейтральним голосним [л]: наявний у тоскському, відсутній у ґеґському,

дифтонгом [ua] у тоскському та його відповідником [ue] у ґеґському,

носовими голосними: наявні у ґеґському, відсутні у тоскському,

інфінітивом: наявний у ґеґському, відсутній у тоскському (де він заміняється кон’юнктивом),

відмінностями утворення дієприкметників, дієприслівників та деяких часових форм дієслова,

певними особливостями у лексиці.

В Албанії у вжитку переважає тоскський діалект.

Албанська мова має 7 голосних та 29 приголосних звуків. У ґеґському діалекті присутні носові [г] та [х], особливий губний [ь] та редукований голосний [л]. Характерною особливістю албанської фонетики є також наявність звуків dh [р] та th [и]; слабких l [l] та r [r], які протиставлені сильним ll [L] та rr [R], середньоязикових, що позначаються літерами q та gj; а також серії африкат, що позначаються на письмі як c, з, x, xh.

Наголос в албанській мові - фіксований: він падає на передостанній склад.

Граматична структура зберігає індоєвропейську трьохродову систему (роди чоловічий, жіночій та середній). Іменники, прикметники, займенники та артиклі мають чотири типи відміни та відміняються за шістьма відмінками (при чому форми родового та давального відмінків збігаються). Артиклі (означений та неозначений) можуть стояти перед означуваним словом (препозитивний артикль) або приєднуватися до означуваного слова як суфікс (постпозитивний артикль). Дієслово має розвинену систему дієвідміни з шістьма способами та часовими формами (3 простих часа та 5 складних часів).

У реченні переважає відносно вільний порядок слів. У лексиці окрім питомого індоєвропейського шару присутні запозичення різного часу з грецької, латинської, сербської, болгарської, турецької, італійської, французької мов.

Висновки

У процесі тривалої історичної взаємодії з іншими балканськими мовами (болгарською, румунською, грецькою) албанська мова виробила цілу серію спільнобалканських рис у структурі та типології, за рахунок чого албанську мову зараховують до так званого балканського мовного союзу.

Перші писемні пам’ятки албанської відносяться до XV-XVI століть («Формула хрещення» єпископа Паля Енґели, 1462 року, та «Служебник» Ґьона Бузуку, 1555 року). Писемність на основі латинського алфавіту.

[ред. ] Приклад

" Заповіт" Т. Г. Шевченка албанською мовою (переклав Йорґо Блаці).

ZAPOVIT

Kur tл vdes, tл mл mbuloni

Te ndonjл kodrinл,

Qл ta shoh gjithnjл, vлllezлr,

Mлmлn Ukrainл;

Tл vлshtroj me gaz nл zemлr,

Fushлn pa kufi.

Tл vлshtroj si derdhet Dnjepri,

Si buзet ai,

Si vrapon mes Ukrainлs,

Drejt e pлr nл det,

Do t’i lл mл nj’anл aherл,

Fushat dhe rrлketл;

Do tл ngjitem lart nл qiell

Perлndine tл shoh,

T’i flas hapure t’i lutem,

Se tani s’e njoh.

Kur tл mл mbuloni mua,

Prangat flakini,

Derdheni nл shesh tл luftлs

Gjakun pлr liri!

Dhe nл familjen e madhe,

Tл re dhe tл lirл,

Ma kujtoni fjalлn time

T’urtл dhe tл mirл!

Список використанних джерел

1. Селищев А. М. Слов’янське населення в Албанії. Софія, 1931

2. Короткий албано-російський словник. М., 1951 (2-і изд)

3. Жугра А. В., Албанська мова / Радянське мовознавство за 50 років. М., 1967

4. Десницька А. В. Албанська мова і його діалекти. Л., 1968

5. Габинский М. А. Поява й втрата первинного албанського інфінітива. Л., 1968

6. Граматичний лад балканських мов. Л., 1976

7. Нерознак В. П. Албанська мова / Лінгвістичний енциклопедичний словник. М., 1990