Інтерпретація фольклорного образу русалки в українській романтичній традиції

Інтерпретація фольклорного образу русалки в українській романтичній традиції.

Особливий інтерес для з’ясування співвідношення міфологічної семантики образу русалки та його мистецької інтерпретації становить українська література ХІХ ст., оскільки творилася вон ще в період активного побутування міфологем. Об'єктом для такого роду спостережень має слугувати найперше творчість Л. Боровиковського, І.Вагилевича, М. Костомарова, М. Маркевича, Т.Шевченка.

Ключові слова: міфологія, міфологема, фольклор, література, романтизм, русалка, образ, інтерпретація, трансформація, символ.

Danilyuk-Tereschuk Т. The Interpretation of the Folkloristic Image of a Mermaid in the Ukrainian Romantiс Tradition. As the Ukrainian literature of the 19th century was created in the period of an active dissemination of mythologemas, it is of supreme interest for the elucidation of the correlation of the image of a mermaid and its creative interpretation. First of all, the works by L. Borovykovskiy, I. Vagilevich, M. Kostomarov, M. Markevich and T. Shevchenko must be the objects for such observations.

Key words: mythology, mythologema, folklore, literature, romanticism, mermaid, image, interpretation, transformation, symbol.

Одночасне зібрання, опрацювання й творче використання фольклорного матеріалу стало характерною ознакою епохи романтизму. Цей струмінь у мистецтві ХІХ ст. не лише змінив уявлення про зв’язок людини та природи, відкрив «нічну бік життя» [15, 357], а і віддав першість незбагненності, фатальності, пристрасті. Мета, що полягала у поєднанні людини та природи, світу реального із фантастичним, реалізувалась поетами-романтиками через використання міфологічних персонажів.

Народнопоетичні сюжети про русалок як дівчат небаченої вроди, котрі ваблять своїм співом (сміхом, танцями) перехожих (особливо юнаків), а потім заводять їхні до безодні (ріки, виру, прірви, моря), чи ж просто залоскочують до смерти, стали благодатною основою для літературних сюжетів про нещасливе кохання, людські переживання й т.д.

У «Заманці» Л. Боровиковського [1, 68] русалки — дівчата, яким байдуже до людських турбот: «Ми не бажаєм ані срібла, ані злота»; людський світло жорстокий: «На білім світі серце заб'ється — язик ворожий із серця сміється». Оберненість міфічного світу людському в інтерпретації автора полягає над бо русалки живуть «на дні дніпровським», досягнути якого людина може, лише втративши життя, а й у світосприйманні. Міфосвіт втілює одвічне прагнення до досконалості, ідеалу: «А ми, русалки, зради не знаєм, Вас молоденьких щиро кохаєм…» Творче потрактування цого міфологічного образу уже від початку формує в українській літературі своєрідний символ: русалка тут уособлює ідеальний світло (міфосвіт).

У «Жулині й Калині» І.Вагилевича [2, 373] оспівана одвічна історія закоханих, які розлучила смерть дівчини, що «знилась у вір безвісті». Автор жодного разу я не називає свою героїню русалкою. Він лише легкими штрихами в народнопісенній традиції створює картини, котрі одна за одною підводять читача до цого висновку:

Гарна діва, круглолиця,.

Єй почет рясниться…

Красне личко блідненькоє.

І очі чорненькі,.

Розсипаються густенько Косоньки жовтеньки.

Юнак Жулин, котрий «жалем прозябає» за своєю коханою, шукає порятунку (чи смерти) на дні ріки, куди його манити дівчина:

Розсміявся глухо, дико, Схитав головою…

Вергся в синій вір глибокий, В ріку бистренькую.

І вір под ним розступився, До дна, іграючи…

Було б досить прозаїчно стверджувати, що Калина — це русалка. Тут міфологічний персонаж втрачає номінацію, набувши зовсім іншого змісту. Відчутною стає його асоціація із водяною стихією та відображенням безодні внутрішнього світу героя. Отже, спостерігаємо явище творення поетом універсального символу трагічного кохання, який закріпився за чином русалки в художній літературі ХІХ ст.

Можливо, «Русалка» М. Маркевича та «Мана» М. Костомарова із Першого погляду «самодостатні та малопоетичні перекази народних вірувань про русалок» [16; 15]. Та нам видається не досить об'єктивною така оцінка, хоча б з огляду тих, що від автора неабиякої художньої майстерності вимагає навіть поєднання двох-трьох фольклорних мотивів. Коли ж до поезії «Русалка» М. Маркевича [8, 167], з дохідними статтями можна простежити понад десять фольклорних мотивів про русалок, у М. Костомарова [5, 287] - понад сім.

Зваживши тих, що тогочасні письменники були водночас одними із перших збирачів й дослідників фольклору, можемо припустити, що метою їхньої творчости стало не олітературнення образу чи його художня трансформація, а якнайповніше збереження народноміфологічної основи. Це був своєрідна мода, норма, котра опанувала Європу із легкої руки братів Грімм й якось майже одночасово знайшла послідовників у Польщі, Швеції, Росії, Україні тощо.

Подальшого розвитку в українській поезії образ русалки зазнає у творчому потрактуванні Т. Шевченка, де він «функціонально значно розширений, порівняно із народним його втіленням» [9, 248]. Найяскравіше вимальовується цей персонаж у поезіях «Причинна», «Потоплена» та «Русалка».

У «Причинній» [12, 7] автор аби збирає в єдине відомі йому народні розповіді: русалки тут — «малії діти»; «голі скрізь; із осоки коси, бо дівчата»; виринають місячної ночі із Дніпра; співають, танцюють та мають старшу між собою; ходять по землі до третіх півнів; мають холодний («солом'яний дух»); залоскочуть свою жертву; зустріч із ними небезпечна для людини. Проте, Т. Шевченка не переобтяжує читача зайвою фантастичністю. Тут надреальне пов’язане із дійсністю, а міфологічний світло, як й картина природи, створена автором, віддзеркалює внутрішній стан героїні. Дівчина, змучена самотністю («ані батька, ані неньки: одна, як та пташинка в далекім краю»), шукає забуття. Зрештою, вона гине, але й її «фізична смерть від русалок є засадничо-тотожною тій духовній самовтраті, божевіллю, яку вже спіткало її» [6, 110].

У Шевченка образ русалки швидше має позатекстове навантаження. Двічі у «Причинній» повторюється пісня русалок:

Ух, ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене матір породила, Нехрещену положила.

Мабуть, у цих словах лише зовнішня оболонка образу, а прихований зміст-код у бо «нехрещена», тобто новонароджена людина, виявилася зайвою (із різних причин) на цьому світі. Можливо, саме ця «зайвість» є основою трагізму образу русалки й так інтуїтивно вловлена Шевченком у фольклорній семантиці образу. Зайвою, нікому не потрібною є і дівчина-сирота в «Причинній».

Своєрідного продовження набуває ця тема у подальшій творчости Т.Шевченка. У поезії «Русалка» [14, 262] знову постає образ дітей-русалок:

Породила мене мати В високих палатах.

Та і зазнала серед ночі.

У Дніпрі скупати…

Пливи, пливи, моя доню, Дніпром за водою.

Та випливи русалкою Завтра серед ночі.

Дослідники цілком слушно вказують на реальні соціальні мотиви. Та ідейно-естетична глибина має прихований зміст й досягається шляхом міфологізації тексту. Свідченням цого є двоплощинний розвиток подій: матір живе у «високих палатах», дочка із «дніпровими дівчатами». Задіяний у Т. Шевченка і міфологічний годину, бо русалонька сама пояснює свій швидкий ріст: «Вже із тиждень, як зростанню я». На «тому» світі, як відомо «потойбічний день прирівнювався до року на цьому світі» [3, 89]. Отже, Т. Шевченка керується міфологічною світобудовою, характерною для легенди, де відбувається поєднання двох «істотно відмінних просторово-часових зрізів — профанного («цого світу») та сакрального («того світу») [3, 249]. Вірогідно, що і ціності тут різні. Можливо, саме тому русалки залоскотали не кривдника «пана Яна», а матір-дітовбивцю? І першість не соціального, а психологічного конфлікту? Маті, Яка страждає, варта співчуття. Маті, що «згадала, як купала й як примовляла. Та байдуже. Пішла собі у палати спати», варта зневаги, а може, і смерти. Принаймні, народна мораль тут цілком категорична: злочин вимагає покарання. Людина, що порушила моральні норми, а означати, зрушила рівновагу міфосвіту (космосу та хаосу), винна заплатити найвищу плату — життям. У зв’язку із цим, на форумі нашу думку, русалка в однойменній поезії Т. Шевченка не є втіленням злих почав. Мабуть, не випадково твір закінчується словами: «Одна тільки русалонька не зареготалась». Швидше, образ цей є медіальним між добром та злом, а до всього втілює ще і авторське уявлення про злочин й покару. Байдужість — теж злочин, байдужа людина гідна смерти. Ця морально-естетична позиція Т. Шевченка є домінуючою у всій його творчості.

Сюжет «Утопленої» [13, 120] віддзеркалює в літературі народні уявлення про потойбічне життя. Алі Шевченка дещо змінює традиційний погляд. Усі герої балади (дівчина, закоханий у неї рибалка, матір) стають русалками. Дослідники схиляються до думи, що таке перетворення зумовлене соціальним підходом, бо пізніше персонажі діють як «антитетичні сили» [9, 248]. За фольклором, таке перетворення жіночих персонажів досить вмотивоване. Цілком природним у слов’янській міфології є і образ русалки чоловічої статі. Чимало записів з Західного Полісся підтверджують цей факт [10, 33]. Образ русальця зустрічається і у болгар.

С.Мишанич слушно зауважує, що створений Шевченком образ рибалки, який ставши русалкою, не відомий центральноукраїнській традиції, та і сумнівно, що співає запозичив його із балад карпатського циклу [9, 248]. Скоріше на, це — авторський художній хід.

На нашу думку, рибалка в баладі «Потоплена» — це уособлення самотності:

Нема в мене роду, Нема долі на сім світі, ;

Ходім жити в воду.

Отже, традиція, започаткована в «Причинній», знайшла своє продовження в «Утопленій»: рибалка — сирота, нікому не так на «цьому» світі, шукає порятунку у міфопросторі.

Для «Причинної», «Утопленої» та «Русалки» Т. Шевченка спільними є не лише соціальні мотиви і наявність демонологічного образу русалки. ці твори мають спільний образ-код. Тому русалка тут сприймається й як символ трагічної долі сироти, й як покарання за здійснений злочин, й як жертва людських відносин. У Т. Шевченка фольклорна фантастика поступово втрачає свою функцію. Помітним стає синтез народних уявлень із творчим генієм автора. Таким чином, міфологічний образ наповнюється якісно новим змістом.

В.Пропп наголошував, що «поняття „творчости“ зовсім не означає створення абсолютно нового. Нове закономірно виростає зі старого» [11, 30]. Тому цілком природною для української літератури першої половини ХІХ ст. є тенденція до наслідування, обробки і перенесення на літературний ґрунт народнопоетичних сюжетів та образів [4, 116].

Отже, літературний образ русалки має такі фольклорні ознаки:

це душі померлих (дівчат-утоплениць; дітей, згублених матір'ю);

вони мають гарну зовнішність (молоді, у довгих білих сорочках, із розпущеними косами та вінком на голові; чи ж голі);

з’являються на русальному тижні;

улюблене місце появи — вода (ріка, море) чи ліс;

з’являються переважно вночі;

легкі, прозорі, не залишають сліду;

бігають, співають, танцюють, розчісують довге волосся, сидячи біля ріки;

загадують загадки;

живуть на дні ріки (моря) в кришталевих палатах;

керує русалками старша чи найкраща;

добре ставляться до людей;

живуть у людей;

русалку може побачити лише счастливое людина;

оберегом від русалок служать часник, полин, магічне коло.

Проте не усі фольклорні сюжети стали предметом авторської уваги. Можливо, це пов’язано зі специфікою літературного твору. Письменники не беруть «низьких» мотивів, що не заінтриговують читача. Не знайшли відображення в художній літературі заборони, пов’язані із господарською діяльністю людини на русальному тижні, хоча у фольклорі смердоті представлені досить широко. Так, на русальному тижні заборонялося:

працювати в полі на Градову середу («бо град все зіб'є» — з. Старі Червища Камінь-Каширського р-ну);

прати, золити білизну («бо то зазолюєш очі тім мертвим» — з. Щитинь Ратнівського р-ну);

вибілювати, стелити полотно («бо русалки робили дірки» — з. Годомичі Маневицького р-ну);

полоти капусту («бо русалки голівки посічуть» — з. Самари Ратнівського р-ну);

спати в полі на межі («бо русалки очі позашивають» — з. Троянівка Маневицького р-ну).

Серед традиційних русальних вірувань розрізняються і уявлення про різні статево-вікові категорії русалок: діти, дівчата, жінки, старі баби, хлопчики, парубки, чоловіки [10, 31]. Таку фольклорну традицію дослідники пояснюють, із одного боці, десемантизацією образу, а із іншого — універсалізацією уявлень культу предків [3, 102].

У романтичній літературі вік русалки чітко окреслений. У одних випадках — це малі діти, в інших — молоді, вродливі дівчата. Вочевидь, це явище зумовлене естетичними уподобаннями та принципами мистецтва. Тут русалка безпосередньо пов’язана із водним середовищем. Щодо фольклору, то зв’язок цей не настільки помітний, бо тут русалки можуть виходити не із води, а із могилок біля церкви [10, 31]; можуть з’являтися у житньому полі.

Фольклор, як й література, забезпечує «загальну пам’ять колективу» [7, 347] про ті чи інше явище культури. Алі у фольклорі менше проявляється зіставлення реального із фантастичним. Традиційні народні сюжети досить байдужі до зовнішнього вигляду своїх героїв; тут відсутня портретна характеристика; немає пейзажів та змалювання внутрішнього світу персонажів. Фольклорні сюжети є цілком самодостатніми. Тут немає «зайвих» образів, а взаємодія будь-яких міфологічних героїв — явище досить рідкісне.

Літературні сюжети — багатопланові. Їм притаманна значна кількість дійових персонажів та їхнього взаємодія. Фантастичність авторських сюжетів побудована на протиставленні світів: профанного та сакрального.

Український романтизм набагато розширив творчі можливості художнього використання фольклору. Спираючись на власну інтуїцію, письменники-романтики використовують загальні принципи фольклорно-міфологічного мислення, з’ясовують характер й значення персонажів, визначають їхнього символічний зміст чи ж трансформують тієї чи інший сюжет. Алі трансформація вимагає мотивації. Тому з’являються різноманітні пояснення абсолютно однакових вчинків, творчі заміни, котрі пояснюються нічим іншим, як фантазією автора.

Відображення в поезії народних уявлень було б не лише екзотикою, а і свідомою популяризацією народної культури («Мана» М. Костомарова; «Русалка» М. Маркевича). Цей міфологічний персонаж ставши основою для розгортання сюжету про трагічність та вічність людських стосунків; про частку, фатум, незбагненність, пристрасть («Заманка» Л. Боровиковського; «Жулин та Калина» І.Вагилевича). Переосмислення й творче потрактування цого міфологічного персонажа поетами-романтиками спричинили появу нових символів, розширили естетичні та виражальні можливості образу. У результаті автор і читача формуються два стійкі, відчутно полярні асоціативні виряджай: 1) русалка — краса, молодість, кохання, зваба, самітність; 2) русалка — вода, ніч, холодний дух, безодня, смерть. Згодом традиції фольклорного романтизму початку ХІХ ст. своєрідно використає неоромантизм кінця ХІХ — поч. ХХ ст.

Список литературы

Боровиковський Л. Заманка // Українські поети-романтики. — До., 1987. — 432 с.

Вагилевич І. Жулин й Калина // Українські поети-романтики. — До., 1987. — 432 с.

Давидюк У. Первісна міфологія українського фольклору. — Луцьк, 1997. — 296 с.

Кирчів Р. Український фольклор у польській літературі. — До., 1971. — З. 116.

Костомаров М. Мана // Українські поети-романтики. — До., 1987. — 432 с.

Кісь Про. Дівчина-русалка: зваба безодні / Народознавчі зошити. — 1997. — № 2. — З 110.

Лотман Ю. Текст з тексту // Антологія світової літературно-критичної думи ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. — Львів, 1996.- 632 с.

Маркевич М. Русалка // Українські поети-романтики. — До., 1987. — 432 с.

Мишанич З. Міфологія у творчости Тараса Шевченка. — До., 1996. — З 248.

Поліська вдома (фольклорно-діалектологічний збірник) // Наголос. В. Давидюка, Г. Аркушина. — Вип. 1. — Луцьк, 1991. — 147 с.

Пропп У. Фольклор і дійсність. — М., 1976. — 324 с.

Шевченко Т. Причинна // Кобзар. — До., 1967.- 573 с.

Шевченко Т. Потоплена // Кобзар. — До., 1967.- 573 с.

Шевченко Т. Русалка // Кобзар. — До., 1967.- 573 с.

Чижевський Д. Історія української літератури. — Тернополі, 1994.- 478 с.

Яценко М. Українська романтична поєзія 20−60-х років ХІХ ст. // Українські поети-романтики. — До., 1987.- 432 с.

Т.Я.Данилюк-Терещук, молодший науковий співробітник Полісько-Волинського народознавчого центру. Інтерпретація фольклорного образу русалки в українській романтичній традиції.

© Данилюк-Терещук Т., 2000.