Характер жінки за часів короля Георга III у романі Джейн Остін «Аргументи розуму»

Характер жінки за часів короля Георга III у романі Джейн Остін «Аргументи розуму».

Вступ.

Актуальність теми дослідження. Джейн Остін (Jane Austen, 1775−1817) — одна з найвідоміших постатей в англійській романістиці першої половини ХІХ століття. Вальтер Скотт вважав її засновницею жанру сучасного роману. Перу Джейн Остін належать шість значних завершених текстів: «Розум та чутливість» (1811), «Гордість та упередження» (1813), «Менсфілд-парк» (1814), «Емма» (1816), «Докази розуму» (1817), «Нортенгерське абатство» (1818). У наш час твори письменниці користуються величезною популярністю: їх неодноразово перевидавали, перекладали іншими мовами інсценували, екранізували, за мотивами романів створювали «сіквели» — продовження і «фанфіки» — аматорські наслідування. Внесок Джейн Остін в англійську літературу влучно охарактеризував В. Скотт: «Творець сучасного роману, події якого зосереджені довкола повсякденного укладу людського життя і стану сучасного суспільства». Одначе В. Скотт був одним із тих небагатьох, хто позицінував романи Остін за її життя.

Визнання прийшло до неї значно пізніше, і пов’язане це було з тим, що Остін багато в чому випередила свій час. Її романи, в яких відобразилися притаманні Остін розуміння людських стосунків і «глибокий такт, з яким вона малює характери» (В. Скотт), відрізнялися від романтичних творів її часу. Їм не була властива атмосфера незвичайного, екзотичного, таємничого. Вони були пов’язані з традиціями пізнього англійського Просвітництва (О. Голдсміт, Л. Стерн). Їхній витончений психологізм, як свідчить наступний літературний розвиток, був призвістям прози майбутніх десятиліть. І тому невипадково, що справжнє відкриття Остін сталося значно пізніше від того часу, коли були написані та видані її книги.

Джейн Остін та її герої - подані Георга III, короля гановерської династії, що правив Англією з 1760 по 1820 рік. Що георгіанська Англія пропонувала жінці? У жінки нижчих станів був деякий вибір. Вона могла вийти заміж за сусідського сина, могла в очікуванні нареченого піти працювати на ферму або піти в місто, вчитися на швачку, вишивальницю, модистку або продавщицю. Це не були найбільш легкі шляхи заробити шматок хліба, до того ж самотня молода жінка легко могла стати здобиччю будь-якого чоловіка, який нею зацікавився, але для дівчат часто такий тип життя здавався привабливим — далеко від батьків, в компанії подруг. Зароблені гроші, нехай навіть самі мізерні, давали деяку самостійність.

Дочка священика або небагатого чиновника могла здобути освіту і піти працювати гувернанткою або вчителькою. Звичайно, небагато гувернанток отримували головний приз: руку та серце господаря маєтку, частіше на їх долю діставалися лише докори і знущання, як з боку господарів та господарських дітей, так і з боку прислуги, що бачила в освідченій гувернантці «вискочку» та «кривляку». Але вчителька в пансіоні могла дозволити собі деяку самостійність, і якщо вона наважувалася запропонувати свої послуги на континенті, мала можливість також побачити світ.

Дівчині з дворянської сім'ї як правило не погрожували голод та злидні, її статус захищав її від образ і зазіхань з боку чоловіків, проте у неї були свої проблеми. Вона була вічною утриманкою. Років до 20 — 25 її утримували батьки, але успадкувати гроші батьків вона не мала права — вони діставалися братам. Єдиним способом отримати матеріальне забезпечення було заміжжя. Для заміжжя потрібен був посаг, а дрібномаєтні нетитуловані дворяни далеко не завжди могли дати своїм дочкам посаг, якого було б достатньо, щоб спокусити самотнього чоловіка зі статком і, до речі, виховання достатнього для того, щоб юна дівчина, донезмоги заклопотана своїм майбутнім не виставила себе посміховиськом. Манери провінціалки могли відлякати розбірливих. Залишалася надія на Велику Любов, яка вище усіляких забобонів і меркантильних міркувань.

Протягом ХІХ століття ми бачимо періодичні спалахи інтересу читачів та критиків до творчості Джейн Остін. Сприйняття її романістики було неоднозначним. Авторку вважали немодною, недосконалою [20 — c. 9]. У той же час інтелігентною публікою схвалювалися її простота, природність і правдоподібність картин життя. В обговоренні творчості Остін критики використовували аргументи, сформовані в літературних дискусіях ХІХ століття. Особлива увага приділялася своєрідності її сатири та іронії, які вважаються характерною рисою творчості Джейн Остін [21 — c. 660]. За своє життя Джейн Остін так і не була визнана. Справжня слава прийшла до неї лише в XX сторіччі. ЇЇ шанувальниками були такі поважні та відомі люди як Г. К. Честертон, Р. Олдінгтон, С. Моем, В. Вульф, Е. Боуен, Б. Прістлі, Е. М. Форстер. Творчість талановитої письменниці постійно привертає увагу вчених літературознавців сучасності, передусім, представників феноменологічного напряму, зокрема, школи рецепції художнього твору, прихильників феміністичних вчень та пересічних читачів. Саме тому вибрана нами тема є актуальною. Виходячи з теми роботи, ми визначили:

Об'єкт нашого дослідження — творчість Джейн Остін — однієї із видатних постатей в англійській романістиці першої половини ХІХ століття.

Предмет дослідження — функціонування художніх прийомів та засобів, що використані письменницею для створення образу жіночих персонажів георгіанської Англії на прикладі роману «Аргументи розуму».

Метою нашого дослідження є формування уявлення про психологію характеру жінки за часів короля Георга III у романі Джейн Остін «Аргументи розуму».

Реалізація мети передбачає виконання таких завдань, як:

1. здійснити огляд літературознавчих праць, присвячених розробці проблеми типології жіночих персонажів у творчості Джейн Остін;

2. дослідити авторський тип жінки на прикладі твору Джейн Остін «Аргументи розуму»;

3. визначити специфіку погляду Джейн Остін на жінку та домінанти бачення її у суспільному та культурному контексті;

4. дослідити зовнішні характеристики психологічного портрету жіночих образів у романі «Аргументи розуму»;

5. проаналізувати художні прийоми та засоби, використані письменницею для створення образу героїнь георгіанської Англії на прикладі роману «Аргументи розуму».

Новизна нашої роботи полягає в системному аналізі жіночих образів, у ґрунтовному дослідженні зв’язків між образами героїнь у романі «Аргументи розуму» та реаліями георгіанської Англії.

У дослідженні використовувалися методи аналізу та синтезу для визначення місця, ролі, функцій жіночих персонажів та з’ясування ідейно-смислового навантаження цих образів у романі «Аргументи розуму»; для окреслення авторського бачення жінки застосовувався біографічний метод; критичний аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури.

Практичне значення полягає у використанні результатів даної роботи при викладанні та вивченні таких дисциплін як історія зарубіжної літератури та лінгвокраїнознавство, при написанні курсових, дипломних і магістерських робіт із зазначених курсів.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновку, списку використаних джерел. У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, її об'єкт, предмет, мета, наукова новизна та практичне значення результатів роботи. У першому розділі викладено результати дослідження біографії письменниці та впливу стану в країні за часів Георга III на її творчість. Другий розділ присвячений дослідженню авторського типу жінки, художнім прийомам та засобам, що були використані письменницею для створення жіночих персонажів, психологічних особливостей характеру георгіанської жінки на прикладі роману Джейн Остін «Аргументи розуму».

1. Особливості творчості Джейн Остін.

1.1 Біографія, формування та особливості творчості Джейн Остін.

остін роман жіночий образ Нажаль про життя письменниці звісно наприкрість небагато. Її сестра Касандра Остін чи виконуючи волю Джейн, чи приховуючи яку — небудь сімейну таємницю, а може бути, намагаючись зберегти особисте життя небіжчиці від нескромних поглядів, знищила більшу частину її листування та водночас позбавила біографів найціннішого матеріалу. Зрештою, сама Касандра навіть не підозрюючи про це, випустила джина з пляшки, створивши благодатний грунт для усіляких здогадок, зухвалих гіпотез, неймовірних здогадок.

Навіть до нашого часу дослідників турбує багато питань, пов’язаних з життям Джейн Остін, а саме: чому письменниця так і не вийшла заміж, хоча їй не раз освідчувалися; правда, що вона берегла вірність брату поета Вільяма Уордсворта, моряку, загиблому під час корабельної аварії; чи була вона з ним заручена, або її обранцем став інший чоловік; чому на стіні Вінчестерського собору, де вона була похована лише у 1872 році з’явилася дошка, де тільки між іншим згадується, що Джейн Остін була письменницею? Відомий письменник Сомерсет Моем щиро дивувався, як «дочка доволі нудного та бездоганного в своїй респектебльності священика та дуже недалекої матері» змогла написати такий роман як «Гордість та упередження», роман, що був віднесений ним до десяти з найбільш значних романів в англійській літературі.

Батько Джейн Остін мав вчену ступінь, яку він отримав в Оксфордському університеті, та протягом багатьох років був членом вченої корпорації одного з коледжів. Він відрізнявся великою ерудицією, розумом та шириною світогляду. Він, як і його дружина Анна (уроджена Лі) — мати Джейн — належали до стародавніх дворянських родів, але ні він, ні вона ніколи не хизувалися цим. Але все-таки належність Остенів до родовитого дворянства зумовила коло знайомств та зв’язків сім'ї, відкриваючи перед ними двері так званих «найкращих» домів графства. Ця ж обставила допомогла Джорджу Остіну одержати парафію у Стівентоні. В сім'ї Остенів було вісім дітей: шість синів та дві дочки. Передостанньою дитиною була Джейн.

Для XVIII сторіччя така кількість дітей не була чимось незвичайним. Але все ж таки факт, що при високій дитячій смертності в ті часи всі діти виживали, був чудом. Найстарший брат Джеймс мав схильність до літературної діяльності: писав вірші, прозу, але пішов стопами батька. Другий брат Джейн відставав у розвитку, тому, згідно звичаїв того часу, про нього піклувався його дядько Томас. Він вмів ходити та його захворювання не було синдромом Дауна, інакше він не зміг би прожити так довго без допомоги сучасних ліків — зрештою він пережив свого старшого брата та сестру Джейн. Можливо, заради нього письменниця вивчила абетку німих, якою, судячи за відгуками близьких, володіла доволі непогано. Судячи з цього факту ми можемо здогадуватися, що він був німим. Але це не заважало йому приймати участь в іграх сільських дітей. Остени не забували про нього та вчасно вносили гроші на його утримання. У свідоцтві про смерть, яке датоване 1838 роком зазначено: «Джордж Остін, джентльмен». Третього брата, Едварда, всиновили заможні родичі Остінів Найти, які не мали дітей. Це відкрило перед ним широкі можливості - з класу джентрі він перейшов до класу нобіліті.

Найбільш яскрава та романтична доля була в четвертого, найулюбленішого брата Джейн Остін, Генрі Томаса. Людина, яка швидко захоплювалася та не дуже практична, він спробував протягом свого віку немало професій: служив у армії, був банкіром, спочатку мав успіх, але потім збанкротував та прийняв сан. Ін. був одружений на Елізі де Феїд, вдові французького дворянина, який закінчив свої дні на гільйотині. Еліза мала великий вплив на Джейн Остін. І саме Елізі Джейн зобов’язана непоганим володінням французькою мовою та знанням французьких авторів: Ларошфуко, Монтеня, Лабрюєра, а також захопленням театром. До того часу, як Еліза отримала печальну звістку з Франції про смерть чоловіка, вона часто ставила домашні вистави, заохочуючи до цього всіх членів родини Остін. Два інших брата, Френсіс та Чарльз, були моряками та здобули адміральські чини.

Джейн Остін народилася 16 грудня 1775 року. На той час йому було 44 роки. Батьки були раді появі в родині другої дочки, «зараз іграшки, в майбутньому товариш для своєї сестри Кессі. Вона в нас буде Дженні» — пише у своєму письмі містер Остін. У системі виховання дітей, яку практикувала місіс Остін не було нічого незвичайного в ті часи. Перші декілька місяців вона годувала немовля грудьми, щоб забезпечити йому здоровий старт у житті (згідно з її власних слів ми знаємо, наприклад, що Касандру вона годувала перші три місяці), а потім дитину віддавали до одної з сільських жінок, під наглядом якої вона зростала рік чи півтора — до тих пір, доки не підростала настільки, щоб з нею можна було більш менш легко справлятися дома. У випадку з Джейн ця передача до сільського будинку відбулася, скоріше всього, незабаром після її хрестин.

Дитина в чотирнадцять тижнів вже міцно прив’язана до матері, і раптово опинитися у другої жінки, в новій обстановці, скоріше за все, було для неї доволі болючим досвідом. Але думка про те, що вона покидає свою дитину, навряд приходила до голови місіс Остін: важливість формування ранньої прив’язаності між дитиною та матір'ю — це сучасна концепція, а в ті часи дітей скрізь віддавали на виховання годувальниці. Діти страждали при розлуці з матір'ю, а потім при розлуці з годувальницею. Кобет засуджуючи цю практику, зажурено визначав: «Хто з нас не бачив цих залишених дітей які, коли приносять їх та віддають назад в обійми матерів, вириваються від них з криками та плачем, та тягнуть свої маленькі рученьки назад до годувальниць». Протягом того часу, коли діти виховувалися у годувальниць, Остени відвідували своїх діточок майже не щодня. Це допомогло скоротити ту психологічну дистанцію між батьками та дітьми, що виникала в деяких сім'ях, де малюки не бачили своїх батьків протягом кількох місяців, а іноді, навіть і років. Але все ж таки певна відчуженість між Джейн та її матір'ю збереглася протягом всього життя. Це особливо можна було помітити з тієї оборонної позиції, яку письменниця займала в своїх листах. Дослідники відмічали, що це є листи жінки, яка нікому не відкривала свого серця, живого та чуйного, але яке, здавалося, було сховане під непробивним панциром.

Але особлива дружба пов’язувала Джейн з Касандрою. «Якщо б Касандрі відрубали голову, — говорила місіс Остін, — Джейн наполягла б, щоб із нею зробили те ж саме». З Касандрою вона ділилася всіма своїми ідеями, Касандра, звичайно, знала ім'я чоловіка, якому зберігала вірність Джейн і на руках Касандри письменниця й померла. Касандра, як і сестра, не вийшла заміж. Її обранець, молодий священик Томас Фаул, помер від жовтої лихоманки в Вест-Індії, куди відправився в надії заробити гроші на майбутнє весілля. Коли він помер, Касандрі було лише двадцять чотири роки.

Річний прибуток містера Остіна був невеликим — 210 фунтів від об'єднаних десятин Стівентона та сусідського селища Дін. Продаж продуктів з власної ферми був відчутним додатком до цього прибутку, але все ж таки недостатнім, щоб забезпечити його кредитоспроможність. За три роки до народження Джейн Остін він почав брати учнів. У пастораті з його сім'ю спальнями та трьома мансардами було достатньо місця, щоб влаштувати маленьку домашню школу. Того ж часу він витратив останні залишки свого невеликого капіталу. Як раз перед хрестинами Джейн йому довелося зайняти ще 300 фунтів у одного лондонського адвоката. Його рахунки свідчать про постійне балансування між виплатами старих боргів та новими позиками, і якщо його дружина була в курсі стану справ, то повинна була відчувати себе вкрай неспокійно.

Подружжя Остінів займалися не тільки вихованням власних дітей, але ще й «утримували домашню школу для хлопчиків». Кількість учнів не була великою, і тому атмосфера у них вдома більше нагадувала відносини великої та дружної родини. Згідно з листів, деякі учні залишалися друзями братів Остін на все життя, а в романі «Нортергенське абатство» письменниця приписує головній героїні Кетрін Морланд любов до «хлопчачих ігор» — крикету та їзді верхи. Можливо, і Джейн в дитинстві була галасливою бешкетницею. Судячи з її перших творів (написаних приблизно у віці 12 років), оточення хлопчиків мало великий вплив на майбутню письменницю. В них багато гумору, більш притаманному хлопцям, а для бесід використовується теми, які були популярні серед підлітків: наприклад коні та екіпажі. Багато в її творах глузувань з п’яних людей, їжі та всього, що з нею було пов’язано, потворних дівчат та їх спроб зробити свою зовнішність краще.

У1783 році навесні батьки відвезли Касандру та Джейн до Оксфордської школи — інтернату. В ті часи це не було рідкістю, утримання пансіону було з небагатьох респектабельних способів, яким жінка могла заробити на життя. Але свідоцтва про те, як діти виховувались в цих школах, залишає дуже гнітюче враження. Наприклад, як раз тоді, коли сестер Остін відправили до Оксфорду, ще одна дівчинка Елізабет Хем, дочка цілком забезпечених батьків із Західного краю, опинилася в «Семінарії мадам Такер» у Веймуті, де учениць годували за принципом «їсти хліб та нюхати сир». Спати вкладали в спільній вітальні. Вдень Елізу утримували в ув’язненні в не провітрюваній кімнаті, де вона годинами займалася шитвом, сидячи на незручній лавці, так що у вечері в неї боліли руки та очі. Дівчину повернули додому, коли в неї була виявлена короста, але після одужання її відправили до більш неприємного місця у Тівертоні, яким керували дві жінки шляхетного походження. Тут вона ділила ліжко с дівчиною на 5 років старшою за неї. Керівництво школи вирішило, що вона буде для Елізи гарною сусідкою тому, що вони обидві вчились раніше у Веймуті. Але старша дівчина мала звичку вночі скидати Елізабет з ліжка і тій доводилося здригаючись від холоду сидіти на стільці до ранку.

Дуже часто пансіони страждали від епідемій різноманітних захворювань, серед яких була кір. Пансіон місіс Коулі також не минув цієї долі. Все почалося з переводу школи з Оксфорда до Саутгемптона, який мав статус портового міста. І, звичайно, до нього часто та в великих кількостях прибували моряки та військові, які поверталися додому з далеких країн. Влітку 1783 року вони принесли за собою епідемію лихоманки, яка швидко поширилася по всьому місту. Обидві дівчини Остін та їх кузина захворіли, і місіс Коулі не визнала за потрібне проінформувати батьків дівчат про їх хворобу. Вона вважала, що зможе вилікувати їх самостійно 35]. Але на щастя кузині, Дженні Купер, Касандри та Джейн Остінів, яка також знаходилася в школі місіс Коулі вдається відправити лист своїй матері в Бат.

Цього було достатньо, щоб місіс Купер та місіс Остін приїхали до Саутгемптону. Життя майбутньої письменниці до того часу знаходилося в серйозній небезпеці. Мати зуміла її вилікувати, після чого відразу ж відвезла додому. Касандра та Дженні також одужали, але сестра місіс Остін заразилася і після приїзду назад до Бату померла. Її чоловік був невтішний та зовсім роздавлений цією втратою. Дженні Купер стала все більше і більше часу проводити у Стівентоні і стала фактично членом великої сім'ї Остінів та великою улюбленицею своїх названих братів та сестер.

Коли Джейн Остін стала дорослою та почала писати, вона нерідко згадувала про «неосвічене плем’я шкільних вчительок» одночасно з їдкістю та жалісливістю. В її останньому та незакінченому романі «Уотсони» можна прочитати такий діалог: «Я скоріш погодилася би стати вчителькою у школі (а гіршої долі я і уявити собі не можу), ніж війти заміж за чоловіка, який мені неприємний». «А я скоріше погодилася би на що завгодно, тільки б не бути вчителькою в школі - каже її сестра — Я вчилася в школі… і знаю, яке в них життя, а ти там ніколи не була». Але згадок про власне перебування у пансіоні в листах Джейн не збереглося, окрім одного, згаданого мимохідь, у листі к Касандрі: «Я ледве від сміху не померла, як казали у нас в школі». Що ж, краще померти від сміху, ніж від інфекційної лихоманки. Джейн воліла не згадувати про дні, які вона провела у пансіоні.

Ми можемо зустріти кілька згадувань про школи — пансіони на сторінках її романів. Так Шарлота Палмер із роману «Почуття та чутливість» сім років виховувалася у пансіоні, користь якого зводилася до чудового, «розписаного шовком» пейзажу та поведінки, яка видавала непрохідну дурість цієї колишньої пансіонерки. Цій та іншим школам, де на противагу описана школа місіс Годард, де виховувалася Гаррієт Сміт в «Еммі». Її наповнювали добрі та жалісливі вчительки, які годували своїх вихованок здоровою їжею в достатній кількості, влітку не заважали грати в саду, а взимку місіс Годард власноруч відтирала відморожені щічки. Про таку школу Джейн Остін відгукується схвально. Показовим є той факт, що незважаючи на співчуття до долі вчительки пансіону, яке проминає через деякі її твори, вони також вказують на те, що школи для письменниці були зразком страждань для всіх їх мешканців.

Тоді, коли Джейн та Касандра повернулися додому із пансіонату місіс Коулі, заможні родичі Остінів всиновили їх брата Едварда. Найти були добрі та спокійні люди, але в плані освіченості та інтелектуального розвитку, вочевидь, не були зразком. Але багатство та навіть одруження на дочці баронета не змінили доброї вдачі Едварда Найта (йому довелося змінити прізвище Остін на Найт — прізвище прийомних батьків).

В цей же час ще один брат Джейн Джеймс закінчив навчання у Оксфорді. Після отримання ступеню він був ще членом коледжу, але тепер мав можливість приїздити додому набагато частіше, що значно розважувало Джейн під час перебування вдома (згідно різноманітних свідоцтв, 1784 рік восьмирічна Джейн провела вдома). До того ж до Стівентона переїхали преподобний Джордж Лефрой разом зі своєю дружиною Анною та трьома маленькими дітьми. Анна Лефрой, яку називали «мадам Лефрой», можливо через екзотичне враження, яке вона справляла, або через гугенотські вподобання її чоловіка, була дуже красивою, достатньо освіченою, живою, дотепною та натхненною жінкою. Вона одягалась дуже стильно та елегантно, волосся її завжди було красиво укладено та припудрено, обличчю її було властиве миле та привітне враження. Ні діти, ні домашні турботи не могли повністю зайняти її увагу — мадам Лефрой завжди знаходила час поговорити з друзями про вірші чи обговорити якусь книгу. Не дивно, що ця жінка дуже вразила маленьку Джейн. Скоро Анна стала наставницею, радницею та добрим другом майбутньої письменниці. Можливо, мадам Лефрой давала Джейн Остін поради і щодо кола її читання, доповнюючи та розширюючи поради батька та матері дівчинки, до того ж тепер, коли Джейн приїздила додому, вона мала можливість читати все, що завгодно.

Незважаючи на доволі сумний досвід перебування в школі - пансіонаті місіс Коулі, через рік дівчат знову відправили до школи. Тепер це був пансіон мадам Ле Турнель в Редінгу. Це було доволі пристойний заклад, що був розміщений на частині фундаменту колишнього Редінгського абатства. У володіння школи — пансіону входив сад з видом на руїни, де вихованки могли бігати та грати в своє задоволення. Але директриса цього закладу не відповідала всім очікуванням. Хоча вона і називала себе доволі значущим ім'ям мадам Ле Турнель, до Франції вона не мала ніякого відношення. Її справжнім ім'ям було Сара Хевіт і штучне ім'я служило звучною приманкою для клієнтів — батьків. По-французькі ж вона не знала ні слова. Але все ж таки школа мала французьку складову — власницею закладу була мадам Сен — Квентан, а після французької революції в школі стали викладати емігранти.

Власне місіс Ла Турнель була досить оригінальною дамою. Їй було за сорок, одну ногу їй замінював пробковий протез таємничого походження, вона обожнювала театр та все, що з ним пов’язано. Більше за все вона обожнювала розповідати дітям різноманітні історії про акторів та актрис. Викладати вона й не намагалася, обмежуючись участю матрони та економки. Вона завжди була одягнена в білий муслін, різноманітні фартухи, носила манжети з мереживом, комірці з оборочками, величезний шарф та два великих плоских банта — один на капелюшку, інший позаду. Вона сиділа в окремій кімнаті, обробленій дерев’яними панелями та картинами, на яких були зображені могили та верби. В цій вітальні вона годувала дітей, сидячи біля каміну. В цілому оточення в цій школі - пансіонаті було затишним та домашнім, і вчителькам навіть дозволялося ходити в папільйотках. Після сніданку племінниця місіс Ла Турнель, міс Браун, читала ранкові молитви, благочестивий ефект яких декілька зменшувався через постійний шепіт її тітки: «Скоріш! Поквапся!», адже у сусідній кімнаті вже очікувала прачка.

В цілому школа справляла гарне враження. Учениць навчали французькій мові, шиттю та грамоті. Пансіонерки спали по шість чоловік у кімнаті. Після ранкових занять дівчинки мали багато вільного часу і були фактично були надані самі собі. Також в пансіонаті дозволялось необмежено приймати гостей. Після візиту в школу кузена місіс Остін, преподобного містера Томаса Лі з Елдтропу, або, можливо, з іншої причини дівчаток забирають зі школи додому. Більше Джейн та Касандру не віддавали в жодну школу, і у 1876 році формальна освіта майбутньої письменниці закінчилася.

Незважаючи на те, як дівчат вчили французькій в школі місіс Ла Турнель, вдома їх очікувала значно краща мовна практика. На Різдво в Стівентон приїхала їх кузина та жінка французького графа, Еліза де Феїд зі своєю дитиною. Єліза де Феїд одягалася згідно французької моди, утримувала французьку покоївку та володіла французькою мовою як своєю рідною. За характером Еліза була жива та захоплена, любила спілкуватися зі своїми кузинами та кузенами, приймала участь у всіх домашніх розвагах. Кожен день вона сідала за фортепіано спеціально позичене Остінами з цієї нагоди та грала для них.

Джейн Остін, натхнена прикладом кузини під час цього її візиту теж захопилася грою. В сім'ї Остінів часто стали проводитися танцювальні вечори. На Різдво вся родинна зібралась на Різдвяні танці. Обов’язки кавалера та партнера Елізи де Феїд по танцям взяв на себе найстарший з присутніх на вечорі братів, Генрі. Він був майстром поглузувати, зробити тонкий комплімент та знав як подражнити даму. Еліза швидко розгледіла його безперечний шарм та із задоволенням відповідала на його залицяння. Перед від'їздом зі Стівентона вони домовилися, що навесні Генрі відвідає їх в Лондоні. За свідоцтвом її тітки, Еліза була дуже цьому рада. Джейн та Елізу пов’язували теплі та дружні відносини. Кілька років потому, після того пам’ятного Різдвяного вечора танців, Джейн письменниця присвятила своїй кузині одне з своїх найперших творів «Кохання та друшба» (помилка в назві, звісно була припущена навмисно) — роман, написаний у листах, у котрій вона весело, в інода доволі зло сміється над традицією — над сентиментальними та чутливими романами, які були модні в ті часи. В них герої ледве що втрачали свідомість, вмирали від кохання, втрачали глузд від горя, про що писали один одному в нескінченних листах. Цей твір відрізняє юнацький запал, захват від усвідомлення, що в неї все так добре виходить [33 — c. 156].

У серії листів головної героїні Лаури є щось, що віддалено нагадує історію Елізи: вона народилася у Іспанії та була вихована у французькому жіночому монастирі. Батько Елізи мав ірландське походження, а мати була дочкою шотландського пера та італійської співачки. Але незважаючи на удавану легкість та іронічний гумор роману, в романі неважко розгледіти бурлеск та сатиру майбутніх, зрілих творів Джейн Остін. «Остерігайся запаморочення… Повір мені, при всій їх пікантності і навіть доречності, вони можуть, якщо ними зловживати, найзгубнішим чином позначитися на твоєму здоров'ї» — в цих словах помираючої Софії, з якими вона звертається до невтішної Лаури, вже почувається іронія «Гордості та упередження», «Емми» та «Аргументів розуму».

Стосунки Елізи з чоловіком були шанобливими, але, як вона сама не один раз визнавала, вона його не кохала. Одруження з тридцятирічним офіцером Жаном Франсуа Капо де Феїдом було наслідком порад «людей, на поради яких вона була зобов’язана покладатися», людей, які мали «високий ранг та титул». Вона була представлена йому як спадкоємиця великої спадщини, а він — як аристократ, який володів великими маєтками на півдні країни. Але в цих ствердженнях була лише половина правди. Статок Елізи, хоча й був вище за середній, але не був таким великим, а Жан Франсуа був сином звичайного адвоката, який зумів піднятися до посади мера. Титулу в нього не було, і ствердження Елізи щодо того, що коли вона вийшла за нього заміж, вона стала графинею не відповідало дійсності. Можливо це була лише її фантазія, а може бути її саму ввели в оману.

У Жана Франсуа Капо де Феїда була слава найкрасивішого офіцера полку її величності королеви Франції. Місіс Хенкок, мати Елізи була зачарована настільки, що союз Елізи з ним здавався їй настільки гарною ідеєю. Вона навіть позичила деяку суму грошів майбутньому зятю зі свого власного капіталу. Широкі зв’язки та гарні перспективи — це все що взагалі цікавило місіс Хенкок. Але містер Остін виявляв занепокоєння про моральний бік цього шлюбу — йому дуже не хотілося, щоб Еліза прийняла католицтво. З часом стало звісно, що деякі члени родини Капо були протестантами і тому до цієї релігії відношення було більш менш толерантним.

Шевальє Жан Франсуа Капо де Феїд мав дуже захопливу вдачу. Осушення величезної місцевості загальною площею в п’ять тисяч акрів, будівництво власного шато з купою різноманітних ферм, стаєнь та будиночка для брата, який на той час знаходився у Вест — Індії - це лише декілька зі списку його проектів. Його не бентежили борги, які з часом ставали все більше та більше. У 1786 році у Елізи народився син, якому дали ім'я Гастінгс.

Її чоловік займався черговим зі своїх проектів і поруч з молодою матір'ю знаходилися її мати. На той час ніхто не помічав, що у малюка були якісь проблеми. Але вже з нового року стало цілком зрозуміло, що малюк не може нормально розвиватися. Коли йому було два роки, Гатсінгс не міг самостійно стояти, розмовляти, видавав нерозбірливі звуки, страждав від постійних конвульсивних припадків. Але незважаючи на те, як належало чинити в цьому випадку в ті часи, Еліза не відправила свого сину в прийомну сім'ю.

Щодо стосунків з чоловіком, Еліза часто визнавала в листах, що незважаючи на те, що він, здавалося, дуже її кохав, але вона не могла йому запропонувати щось більше, ніж повагу. Після французької революції Жан Франсуа Капо де Феїд був засуджений на смерть за те, що намагаючись допомогти одному літньому маркізу, який підозрювався в змові проти Республіки. Він зробив спробу підкупити секретаря Комітету Громадської Безпеки. Незабаром Еліза вийшла заміж вдруге за свого давнього англійського залицяльника Генрі Остіна.

Ранні твори Джейн Остін уміщувалися в три зошита. «Замок Леслі», написаний між січнем та квітнем 1792 року був незакінчений та переписаний в другий. Гострокритичну та гумористичну «Історію Англії» молода письменниця присвятила своїй сестрі Касандрі. Весь твір займає усього п’ятнадцять сторінок. Серйозність назви втім була одразу ж зруйнована коментарем Джейн, що вона «найбільш упередженим та безграмотним істориком, який не знає жодної дати». «Історію Англії» супроводжуються забавні малюнки Касандри.

Важливість «Ювенілій» — ранніх творів письменниці, першим помічає Г. К. Честертон: «В ще сирих творах Джейн Остін підспудно виявляється гострота її уяви. Її натхнення, нехай ще боязке, живиться не зовнішніми враженнями, але глибоким почуттям. В її юних спробах вже намічається цей гострокритичний погляд на життя, яким вона згодом і прославиться». Батько Джейн Остін не дуже обмежував коло її читання. Її брат Генрі говорив, що читати його сестра почала доволі рано.

«Леді С’юзан» — ще один роман, створення якого пов’язують з Елізой де Феїд. Припускається, що цей твір був написаний під впливом звісного у ті часи роману Шарло де Локло «Небезечні зв’язки», який ймовірно дала почитати Джейн Еліза. Обидва романи демонструють моральну сторону життя, хоча автори і наділили головних героїв негативним шармом. Леді С’юзан — погана мати, яка використовує свої чари для того, щоб маніпулювати, спокушати, ображати. Ця жінка має вражаючий самоконтроль. Навіть коли всі обставини були проти неї, вона завжди залишалася спокійною. Нових знайомих вона причаровувала своїми ідеально бездоганними манерами, зовнішністю, добре поставленим голосом. Сюжет роману полягає в тому, що Леді С’юзан намагається видати свою дочку заміж за людину, яку вона обрала для неї самостійно. Вона принижує її, та погрожує, хоча і не відкрито. До тих пір, доки її гріхи та недоліки залишаються прихованими, вона почувається у безпеці.

На той час, коли Джейн виповнилося сімнадцять років, вона вже активно приймала участь в місцевих вечорах танців. Відповідно її зовнішності, залишилося багато суперечливих спогадів. Сер Еджертон Бріджес — брат місіс Лефрой — Джейн мала привабливу зовнішність: «Коли я познайомився з Джейн Остін, я навіть не підозрював, що вона може щось писати. Мої очі підказували мені тільки одну річ — що вона доволі приваблива та елегантна, що вона має світле волосся і витончену фігуру».

Вільям Сомерсет Моем у своєму есе «Гордість та упередження» дещо розгублений щодо зовнішності письменниці: «Зовнішность у Джейн Остін, кажуть, була дуже приваблива. Фігура висока, витончена, хода легка та тверда, усе в ній говорило про здоров’я та життєрадісність. Вона була темна шатенка з яскравим рум’янцем. В неї були повні круглі щічки, рот та ніс маленькі та чітко окреслені, блискучі круглі очі та каштанове волосся, яке спадало навколо обличчя природними кучерями. З єдиного портрету, який я бачив, дивиться товстолиця молода жінка з невиразним обличчям, великими круглими очима та об'ємистим бюстом; можливо, втім, що художник не віддав їй належного».

Нещодавно британська дослідниця творчості Джейн Остін Пола Бирн (Paula Byrne) знайшла ще один, раніше невідомий портрет письменниці. Ця знахідка є особливо важливою тому, що до цих пір було відомо про існування лише декількох портретів, на яких була зображена міс Остін. Один з них був зроблений в 1870 році її сестрою Касандрою, а в 1870 році на основі цього малюнку був написаний ще один портрет письменниці. Картину Пола Бірн отримала від свого чоловіка шекспіровіда Джонатана Бейта, який у свою чергу купив його на аукціоні. Картина описувалася як «уявний портрет» письменниці. Дослідниця зробила висновок, що перед нею знаходиться саме Джейн Остін коли вивчила форму носу жінки, яка зображена на портреті. Крім того вона поспілкувалася з багатьма експертами, істориками та літературовідами. З її слів двоє з трьох вчених, які спеціалізуються на житті та творчості Джейн Остін упізнали письменницю. Спираючись на зображення окремих предметів гардеробу, вчені зробили висновок, що портрет датується 1815 роком [38 — c. 115].

На обкладинці видання, датованого 1944 року зображена дама з довгим носом та маленьким ротом. Під портретом стоїть підпис: «Люб'язна Джейн». Р. У. Чепмен підтверджує, що це саме письменниця. Але племінниця Джейн Остін навпроти стверджує, що її тітка мала маленький ніс. Анна також зазначає, що портрет, намальований її другою тіткою Касандрою був не схожий на справжню зовнішність письменниці. «Практично неможливо зрозуміти, як при всіх цих безперечних окремих перевагах вона все ж не є безсумнівною красунею» — в цій фразі племінниця письменниці висловлює своє ставлення до того, що Джейн Остін не відповідає канонам краси, які були прийняті в ті часи.

Що нам звісно цілком достеменно, це те, що обличчя письменниці не було спотворене плямами від віспи, якою тоді хворіли досить часто. Вона намагалась приділяти увагу фасону та дизайну одягу, хоча іноді із листування з Касандрою, здається, що її сестру це хвилювало набагато більше ніж Джейн. «Я ненавиджу описувати подібні речі» — каже вона про запозичений ультрамодний капелюшок, в якому вона відправилася на бал. «Я ніяк не можу зрозуміти що робити з новим відрізом на плаття; як би я бажала, щоб подібні речі продавалися вже готовими». Щодо її фігури всі свідоцтва збігаються. Джейн Остін — висока та струнка, але не субтильна. Це піддає сумніву славнозвісну гравюру руки Касандри Остін, тому що фігура зображеної на ній жінки не є стрункою. Те ствердження, що вона змінилася з часом теж можна відхилити, так як щодо цього її рідний брат Генрі відмічав: «Її стан можна назвати зразком справжньої витонченості. Вона ніколи сильно не збільшувалася у розмірах та була не вище середнього росту». Анна також згадує про стрункість своєї тітки та про те, що вона мала швидку та стрімку ходу.

Великобританія активно готувалася до війни зі Францією. Створювались міліцейські загони, які могли знадобитися для втихомирення хвилювань у країні [11 — c. 549]. Чотири брати Остіни тепер були пов’язані з армією. У випадку з Джеймсом для звеличення статку тесть — генерал пристроїв його на посаду військового капелану. Обов’язків у нього при цьому фактично не було — за частку платні спеціально найнятий заступник виконував всю працю. Містер Остів в цей час активно листувався з Уореном Гастінгсом та здобував зв’язки та контакти, які могли знадобитися для просування Френка Остіна по службі - він був моряком та плавав у європейських водах, допомагаючи евакуювати британські війська з Голландії.

Чарльз, навчання якого на той момент тільки закінчилося і він займався тим же, чим і його брат — забезпечував підтримку відступаючої британської армії біля берегів східної Голландії, де отримав сильне обмороження. Генрі чергував навчання в Оксфорді, де він писав дисертацію на здобуття вченого ступеню та службу в армії. Але це було не все, що його цікавило. Напередодні лютого 1795 року Еліза де Феїд вже рік як знаходилася у статусі вдови. З того часу як вони обидва приймали участь в домашніх виставах пройшло вісім років. Багато змінилося — тоді Еліза була двадцятишостирічною кокетливою заміжньою дамою, а Генрі - шістнадцятирічним підлітком. Але, вочевидь, за вісім років його почуття до Елізи не змінилися і тому він попросив її руки. Шлюби між кузенами в ті часи були звичайною справою і до того ж родині Генрі подобалася Еліза, що, втім, було взаємно. До того часу Генрі заробив власний капітал і мав деякі надії в майбутньому одержувати стабільний статок. Незважаючи на всі ці позитивні сторони Еліза відмовила своєму кузенові. Скоріш за все Генрі не був позбавлений гордості, тому що на деякий час він полишив свої залицяння.

Восени 1795 року війна все відчутніше ввійшла до існування Остінів. Наречений Касандри, Том Фаул, за пропозицією командира полка та свого далекого родича, барона Крейвена, згодився зайняти посаду капелану в полку, який відправляли до Вест — Індії для війни з французами. Йому належало відпливти до моря разом з його полком. Згода Тома була продиктована планами забезпечити своє майбутнє разом з Касандрою. До того ж разом з військовою платнею по закінченні війни він отримав би приход у Шропширі. Але Том, обережний та обачний, вирушаючи у плавання, не проінформував свого благодійника про те, що він заручився. Щоб якось захистити свій статок, який належав йому по праву, він склав заповіт.

Джейн к кінцю 1795 року приступила до роману, який обіцяв бути більш об'ємним та глибоким, ніж її попередні спроби. Перша редакція «Почуття та чутливості» мала назву «Еліонор та Маріанна» за іменами головних героїнь та мала епістолярну форму. За спогадами Касандри, цей твір був прочитаний в сімейному колі в 1796 році. Рукописи згодом були втрачені, тому зараз не є можливим з’ясувати яка частина з «Еліонор та Маріанни» була включена до остаточної редакції «Почуття та чутливості». Але ми можемо з впевненістю сказати, що початковий задум залишився незмінним — в центрі роману дві сестри з зовсім протилежними характерами. Еліонор — серйозна, розважлива та обережна. Її характер можна назвати материнським, до того ж саме так вона і відносилася до своєї молодшої сестри Еліонор, яка була біль весела та кокетлива ніж її сестра [31 — c. 45].

Широко відомий той факт, що основним матеріалом, з якого біографи можуть судити про життя письменниці є її листи до Касандри Остін, її сестри та найближчого друга, якому вона розповідала абсолютно про все, що траплялося в її житті. Листування тривало на протязі всього життя Джейн Остін. Але після смерті письменниці Касандра спалила більшу його частину, тому найперший лист, що дійшов до нас Джейн Остін написала коли їй було двадцять років. В ньому вона вітає сестру з днем народження.

В листі вона згадує нареченого Касандри, Тома Фаула, та корабель «Понсбом», на якому він незабаром повинен був відправитися до Вест — Індії. Вона не висловлює співчуття до скорої розлуки сестри з її коханим — її брати теж поверталися з подібних подорожей цілком успішно. Тому у Джейн навіть не виникає сумнівів, що і Том повернеться з цього плавання. Але головна тема цього листа — бал в Менідауні у Вігсів, де вона була напередодні. Письменниця розповідає про бал: хто був у числі запрошених (вона майже не зупиняє увагу окремо на якійсь людині - всі були добре знайомі і Касандрі), хто танцював. Двоє з братів Остенів — Джеймс та Генрі - теж були присутні, але згідно з листом, танцював лише Джеймс. Вона ніяк явно не згадує про те, що зовсім недавно Джеймс овдовів, лише робить примітку, що «віднедавна він став танцювати набагато краще». Можливо сестри сподівалися на те, що це допоможе йому скоріше знайти дружину.

На цьому балу письменниця зустріла чоловіка, який став її першим коханням — містера Томаса Лефроя [36 — c. 142]. Почуття до нього згодом надихнуло письменницю на написання найкращих її творів. Вони обидва були приблизно одного віку — їй на той час виповнилося двадцять, а йому дев’ятнадцять. Джейн пише про нього у своєму листі до Касандри: «Вчора було день народження містера Томаса Лефроя, так що ви з ним народилися практично одночасно». Новий знайомий народився в Ірландії та зовсім відрізнявся від всіх, кого вона бачила доти. Томас мав світле волосся, гарну зовнішність, гострий розум та гарні манери. Містер Лефрой тільки що здобув ступінь в Дубліні та готувався їхати до Лондону, щоб готуватися до іспиту на баристера, а доки гостював у своїх тітки та дядька. Після цього першого листа, де у Джейн Остін з’являється згадка про Томаса Лефроя, він постійно описується в інших листах, адресованих до її сестри. Дуже ясно видно, що письменниця була їм дуже захоплена.

Ось що Джейн пише в листі до Касандри: «Я майже боюся зізнатися тобі як ми поводилися з моїм ірландським другом. Уяви собі найбільш розпусну та шокуючи поведінку: ми танцювали разом та сиділи поряд… Я запевняю тебе — він вельми вихований, милий, красивий молодий чоловік. Але всі так глузують над ним через мене, що він соромиться своїх візитів до Стівентона і просто втік під час мого нещодавнього візиту до місіс Лефрой». Наступного дня після балу містер Томас Лефрой приходить відвідати письменницю зі своїм тринадцятирічним кузеном Джорджем. В подібному візиті не було нічого незвичайного. Справжній джентльмен повинен був нанести візит дамі, з якою він танцював напередодні.

Письменниця відмічає, що єдиний недолік її нового знайомого — звичка носити занадто світлі ранкові сюртуки, що можливо продиктоване його любов’ю до роману «Том Джонс» та його головного героя. Ця згадка висвітлює ще одну досить провокаційну деталь. В сюжеті цього твору досить відверто розповідається про сексуальний потяг, позашлюбні зв’язки, незаконнонароджених дітей та нещирість священників. Крім того скандальним є навіть той факт, що головна ідея роману у тому, що гріхи тіла є більш незначними, ніж гріхи душі та її черствість. Тим самим Джейн дає своїй сестрі зрозуміти якою сміливою та відвертою була їх розмова, і наскільки вона суперечила всім правилам світської бесіди. На момент написання цього листа рукопис «Еліонор та Марінанни» був закінчений.

Незабаром від'їзджає до Оксфорду Генрі Остін. Він планував здобути ступінь магістра та повернутися до свого полку у Челмсфорді, але все ж дуже серйозно міркував про те, щоб стати священиком і оселитися в приході, який знаходився недалеко від Чоутона. Так як Елайза де Феїд відмовила йому, він почав залицятися до іншої дівчини, посаг якої міг принести йому чималий статок (напередодні 1796 року Генрі зазнавав деякі фінансові труднощі).

Перед Різдвом 1795 року Джейн пише Касандрі: «Настав той день, коли мені судилося востаннє фліртувати з Томасом Лефроєм. Коли ти отримаєш цей лист, все буде закінчено і від цієї думки сльози капають на папір». Причиною такого різкого звороту подій в історії з таким романтичним початком стали не що інше, як гроші. Томас повністю залежав від свого двоюрідного дідуся, який був заможною людиною та повністю сплатив за його майбутнє навчання у дублінському коледжі і фінансував навчання у Лондоні, де він здобував юридичну освіту.

Батько Томаса, який сам не дуже вдало оженився зараз виховував п’ятьох старших сестер і не мав можливості забезпечувати ще і дружину сина, родина якої не мала за душею ні гроша. До Лондона молодого чоловіка відіслала його тітка Анна Лефрой. Джордж (той самий тринадцятирічний кузен з яким Томас відвідував Джейн після балу) та його брати розповідали пізніше, що їх мати послала кузена збирати речі, щоб він «не заподіяв більше ніякої шкоди». Також було згадано, що Анна докоряла Томасу, що він дурно себе поводив з Джейн. Цього було достатньо, щоб зрозуміти, що письменниця сприймала його залицяння серйозно. Після розмови з племінником місіс Лефрой поговорила також і з нею, давши їй розумну пораду, зміст якої ми, напевне, ніколи не взнаємо. Незважаючи на те, що Томас був також закоханий в Джейн, йому довелося підкоритися.

З тих пір він гостював у тітки ще декілька разів, але ніколи більше не приходив відвідати дівчину, на якій ще нещодавно хотів оженитися. З цього приводу Джейн Остін пише в своєму листі до Касандри, що до них заходила Анна Лефрой, тітка Томаса, але вона ні слова не сказала про свого племінника. Письменниця воліла б запитати сама, але «я була занадто гордою, щоб почати запитувати самій, але після на питання мого батька вона відповіла, що Томас вже повернувся до Лондону, де і пробуде до від'їзду обратно до Ірландії; там він готувався до іспитів та майбутньої адвокатської практики». В 1799 році він одружується на Вестфордській спадкоємиці, сестрі свого друга. Вона народила йому сімох дітей, а Томас веде успішну адвокатську практику і згодом займає посаду головного судді Ірландії та стає лордом.

Після історії с Томасом Лефроєм, яка, скоріше за все, стала достатньо відчутним та болісним досвідом для письменниці, вона поглибилася у творчість. До того ж містер Остін вирішив не брати більше учнів і внаслідок цього обсяг робіт в будинку значно зменшився. В жовтні 1796 року вона почала працювати над «Першими враженнями» і напередодні літа закінчила твір (згодом назва роману зміниться на «Гордість та упередження»). Після цього, десь в листопаді 1797 року Джейн повернулася до роботи над рукописом «Еліонор, а Маріанни» і зайнялася до його редагування, вважаючи, що епістолярна форма не дуже добре розкриває її задум. Для перепису роману в форму прямої розповіді знадобилося шість місяців (зима та весна 1798 року). Письменниця змінила назву на «Почуття та чутливість». В 1798—1799 роках був закінчений перший варіант роману «Нортенгерське абатство», яке в першій редакції носило назву «С'юзен». За чотири роки було написано три повноцінних романи.

Батько Джейн дуже підтримував свою дочку в її творчих спробах. Джейн читала в маленькому домашньому колі уривки зі своїх творів, а містер Остін настільки захопився романом «Перші враження», що в листопаді 1797 року написав Томасу Кеделу, який був видавцем у Лондоні, з пропозицією надрукувати роман. Молодий видавець нещодавно став спадкоємцем справу свого батька, який був доволі відомий в певних колах, тому містер Остін визнав можливим підлестити спадкоємцю відомого імені: «Оскільки я цілком розумію як важливо для рукопису подібного роду вперше побачити світ під егідою славного імені, я звертаюся до Вас». Містер Остін не називає імені письменниці, а лише повідомляє, що в його розпорядженні знаходиться рукопис, який за обсягом є приблизно як «Евеліна» міс Берні. Він також питає скільки запросить містер Кедел за те, щоб надрукувати твір за рахунок автора, і скільки він готовий виплатити авансом за право власності на рукопис, якщо він її надрукує. Відповідь прийшла на подив швидко і на конверті було написано «Відхилити поверненням листа».

1797 рік став для родини Остінів складним і, навіть можна сказати, трагічним. Так як за цей період часу не збереглося жодного листа з листування між сестрами, ми можемо покладатися лише на спогади їх рідних та на уривчасті свідоцтва знайомих. Навесні 1797 року з Вест — Індії прийшла звістка про те, що містер Том Фаул, наречений Касандри помер від лихоманки. Еліза де Феїд пише: «але, на жаль, замість приїзду молодого чоловіка, була отримана звістка про його смерть». Вся родина Остінів горювала, адже Том був також і близьким другом Джеймса Остіна.

Свідоцтва рідних та знайомих показують, що Касандра не плакала та не билася в істериках. Замість цього вона замкнулася в собі та знайшла розраду в релігії та постійних справах. Це дуже яскраво відображає сутність англійського виховання того часу. З дитячих років в них виховували здатність до самоконтролю. Дитину привчали спокійно зносити холод і голод, долати біль і страх, приборкувати симпатії і прихильність. Їй прищеплювали впевненість, що вона повинна контролювати прагнення власної душі.

Еліза Філе Уолтер пише в листі: «Джейн каже, що її сестра тримається з такою твердістю духа і таким дотриманням всіх зовнішніх правил, на які здатен в такій тяжкій ситуації лише воістину непересічний характер». На момент смерті Тома Касандрі було трохи більше двадцятьох років і після цього вона більше жодного разу не поглянула на іншого чоловіка. Спроби Джейн познайомити її з кимось іншим завжди закінчувалися невдачею. Так Касандра Остін будучи досить молодою дівчиною вирішила залишитися старою дівою. Хто ж такі були старі діви і що саме малося на увазі під цим поняттям? Австрійський філософ та психолог Отто Вейнінгер (1880−1903 роки) дає таке визначення: «Стара діва — це саме та жінка, яка не зустріла чоловіка, здатного надати їй буття. Останнім засобом материнської педагогіки є погрозі дочці, яка в чомусь не слухається її, що вона залишиться без чоловіка». Більшість жінок, оцінюючи старих дів, переконані, що вони стали такими лише засидівшись в дівках. Це ствердження відображає почуття принципіального становища жінки в світі людей — над нею більше, ніж над чоловіком тяжіє доля і визначеність.