Місце драми «Матінка Кураж та її діти» у творчості Бертольда Брехта

Місце драми «Матінка Кураж та її діти» у творчості Бертольда Брехта

ВСТУП

Історія німецької літератури знає чимало письменників, які в своїй творчості якнайповніше втілили бунтарських дух народу, його поривання в майбутнє. Генріх Гейне, Ґеорґ Ґервеґ, Герман Фрейліґрат, Ґеорґ Веерт, Ервін Кіш, Йоганнес Р. Бехер, Віллі Бредель, Анна Зеґерс — це художники і мислителі, які зуміли змити із звичних понять і слів багатовікову ретуш і повернути своєму народові чисте слово правди. Серед цих імен почесне місце належить і Бертольту Брехту.

Восени 1939 року, перебуваючи в Швеції, Брехт за і кілька тижнів пише свою знамениту драму «Матінка Кураж та її діти».

В основу драми покладено повість німецького письменника Ганса Якоба Гріммельсгаузена «Життєпис пройдисвітки і бродяги Кураж» (1669). Героїня цього твору замолоду вела розбещене життя; багатіла, обкрадаючи коханців-офіцерів, а постарівши й збіднівши, вирішила стати маркітанткою. Дія п'єси Брехта, як і дія повісті Гріммельсгаузена, відбувається за часів спустошливої для Німеччини Тридцятилітньої війни (1618−1648). Полум’я воєнних дій охопило всю тодішню Німеччину. Війна зменшила її населення з 16 мільйонів до 6. Спустошеними німецькими містами ходили вовки. Тридцятилітня війна відкинула Німеччину на століття назад.

Брехтівський твір виявився надзвичайно актуальним для XX ст. Відтворення жахливого минулого повинно було застерегти від страшних наслідків майбутнього. В умовах 30-х років «Матінка Кураж» звучала як протест проти фашистської пропаганди війни. Брехт адресував її німцям, котрим запаморочували голови цією демагогією.

Брехт згадував: «Коли я писав, мені здавалося, що зі сцени кількох великих міст пролунає застереження драматурга, застереження про те, що хто хоче снідати з дияволом, повинен запастися довгою ложкою. Можливо, я виявив при цьому наївність, але я не вважаю, що бути наївним соромно. Вистави, про які я мріяв, не відбулися. Письменники не можуть писати так само швидко, як уряди розв’язувати війни: адже щоб писати — треба думати. Театри надто швидко потрапили під владу великих розбійників. „Матінка Кураж та її діти“ запізнилася».

Написана за рік до початку другої світової війни, вперше поставлена за два місяці до віроломного нападу фашистської Німеччини на колишній Радянський Союз, брехтівська «Матінка Кураж та її діти» об'єктивно лунала як п'єса-передчуття, як п'єса-попередження.

Сьогодні творчість письменника звучить актуально й злободенно, вона піднімає перед людством назрілі життєві проблеми, закликає до роздумів і пошуків нових рішень. Зважаючи на таку спрямованість, вважаємо вивчення образної структури п'єси «Матінка Кураж та її діти» актуальним.

Змальовуючи у п'єсі події XVII ст., Брехт звертав увагу на небезпеку егоїзму, згубність інертності людей. Він писав, що основне завдання автора п'єси полягає не в тому, щоб примусити прозріти у кінці матінку Кураж — авторові потрібно, щоб прозрів глядач. Прозріння Кураж суперечило б не тільки її характеру, а й перебігу подій у Німеччині 30-х років XX ст. Таке трактування образу могло б замаскувати небезпеку «звичайного фашизму», проти якого насамперед і спрямована п'єса. На думку Брехта, глядачі мали дійти висновку, що сучасне їм суспільство забезпечує успіх лише підлості, а доброчесність приречена на загибель. Як бачимо, така проблематика «прозріння» є актуальною і в наш час.

Об'єкт дослідження — драматичний доробок Бертольда Брехта «Матінка кураж та її діти».

Предмет дослідження — структура образів-персонажів у п'єсі.

Матеріали — п'єса Брехта в оригіналі і перекладах, критична література.

Мета дослідження — розглянути особливості образів-персонажів п'єси «Матінка Кураж та її діти».

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути проблематику і поетику п'єси «Матінка Кураж та ті діти» ;

2) встановити місце драми «Матінка кураж та її діти» у творчості Бертольда Брехта;

3) дослідити структуру образів-персонажів драми, а саме:

— показати характеристику головної героїні маркітантки Анни Фірлінг;

— виявити місце і характери персонажів-чоловіків;

— проаналізувати поняття «діти матінки Кураж» і виявити його ідейно-проблематичне навантаження.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Робота викладена на 25 сторінках машинопису.

РОЗДІЛ 1. Епічний театр Б. Брехта: традиції і новаторство в його драмах

Епічна драматургія і епічний театр Бертольда Брехта — одне із найяскравіших явищ в мистецтві XX століття. Творче новаторство німецького драматурга полягає в тому, що він створив театр не тільки новий за формою, але й за змістом, за характером і силою впливу на глядача. В цьому — величезна естетична цінність спадщини Брехта.

Свою драматургію Брехт називає «неарістотелівською», «епічною». Така назва обумовлена тим, що звичайна драма будується за законами, сформульованими ще Арістотелем в його праці «Поетика», що вимагали обов’язкового емоційного вживання актора в образ.

Визначальним у своїй теорії «епічного театру» Брехт робить розум. «Епічний театр, — говорить драматург, — апелює не стільки до почуттів, скільки до розуму глядача». Театр повинен стати школою думки, показати життя з істинно наукових позицій, в широкій історичній перспективі, допомагати глядачеві зрозуміти мінливий світ і самому змінюватись. Театр повинен не тільки відображати події, але й активно впливати на них, стимулювати, будити активність глядача, змушувати його не співпереживати, а дискутувати, займати критичну позицію. При цьому Брехт не відмовляється від прагнення впливати також на почуття та емоції.

Основним принципом брехтівського епічного театру є ефект відчуження. Цей принцип характерний для традиційних театрів Сходу (китайський театр музикальної драми, японські театри «Но» і «Кабукі»). Проте у німецького драматурга ефект відчуження має новий зміст. У сценічному мистецтві Сходу він (ефект відчуження) передбачає звичайне зображення незвичайного і сприяє виникненню сценічної ілюзії, емоційному вживанню глядача у події, що відбуваються на сцені. А у театрі Брехта ефект відчуження передбачає незвичайне зображення звичайного. Він Сприяє посиленню сценічної умовності, та активізує розумову діяльність глядача. Ефект відчуження, досягається системою акторської майстерності, оформленням сцени, музикою. З цією метою Брехт часто вводить у свої п'єси хори і сольні пісні, в яких пояснюються і оцінюються події спектаклю, а також розкривається звичайне з несподіваного боку («Пісня про велику капітуляцію» матінки Кураже в п'єсі «Матінка Кураж та її діти» та ін.).

Іншою традицією, на якій виростає новаторська драматургія Брех-тп, була теорія Арістотеля. Створивши «неарістотелівську» драматургію, Брехт переглянув основні положення давньогрецького теоретика мистецтва і наповнив їх новим змістом згідно з вимогами сучасності. Арістотель вбачав у мистецтві засіб облагороджування внутрішнього світу людини, Брехт бачив завдання мистецтва у зміні об'єктивного світу через зміну ставлення людини до цього світу. Арістотель говорив про необхідність захоплюючого вчення на театрі, Брехт — про вчення, ціленаправлене на революційне перетворення світу. Звідси у Брехта нове теоретичне переосмислення таких арістотелівських понять, як катарсис, впізнавання, перипетія та інтрига. Однак деякі арістотелівські основні вимоги полемічно долалися німецьким автором. Так, брехтівські драми завжди багатофабульні, кожний епізод композиційно завершений, а єдність дії замінена єдністю, ідеї, яка і виступає як цементуюче начало багатоепізодичних і, часом, не зв’язаних однією фабулою п'єс Брехта.

Своєрідну інтерпретацію мала в творчості Бертольда Брехта і літературна спадщина епохи Просвітництва. Драматург поділяв погляди Гете, Шіллера, Лессінга, Дідро, які вбачали завдання мистецтва в просвіті людства, проте головну увагу приділяв перетворювальній сутності мистецтва.

Розвиваючи думки німецького просвітника Якоба Ленца про епізацію драми, Брехт поєднує в рамках епічної драматургії «характерність і подійність». Відштовхуючись від категоричного розподілу Ленца драми на комедію і трагедію, Брехт у своїх п'єсах поєднує трагічне і комічне. Його герої ніколи не бувають або комічними, або трагічними: «вони всі — то трагічні, то комічні» і викликають у глядача то співчуття, то ненависть, то іронічну посмішку.

Новим змістом наповнює Брехт і такий традиційний прийом драматургії, як ремарка. Брехтівські ремарки створюються не тільки для визначення психологічного стану героя. Багато ремарок брехтівських творів («Матінка Кураж та її діти» та ін.) — це замальовки, зроблені за композиційними законами живопису.

Як один із прийомів ефекту відчуження Брехт розглядає і музику. І постільки ефект відчуження спрямований на перетворення глядача із пасивного споглядача у співавтора спектаклю, то музика сприяє виконанню цієї задачі.

Новаторські пошуки драматургії привели Брехта до створення так званих п'єс-парабол. Своїм п'єсам-параболам, Брехт завжди надавав конкретного соціально-історичного і політичного характеру. Саме в цьому головна відмінність брехтівських п'єс-парабол від традиційних п'єс-притч.

Творчо засвоював Брехт і досвід своїх сучасників — Станіславського. Мейєрхольда, Вахтангова, Піскато.

У п'єсі «Матінка Кураж та її діти» втілено чимало принципів і прийомів «епічного театру». Проза у «Матінці Кураж» чергується, а віршами, діалоги — з піснями. Режисерські вказівки Брехта до п'єси свідчать про застосування таких форм очуження, як звернення акторів до глядачів, використання фотографій та кінопроекцій. Очужує дію і короткий виклад подальших подій перед початком кожної з дванадцяти картин: це дає змогу зосередитись не на тому, що відбудеться, а як, а значить — сприяє формуванню активної аналітичної позиції глядача (під час вистави ці ремарки проектувалися на екран) й читача.

Ефект очуження досягався в брехтівському театрі й особливими режисерськими прийомами, і системою акторської майстерності, і музикою, й оформленням. Прикладом є епізод з 6 картини, коли Кураж прокликає війну. У виставі «Берлінер ансамблю» Г. Вайгель промовляла слова прокляття тихо, старанно, ніби вона промовляла їх уперше. Водночас актриса діловито і придирливо перебирала товари, через які Катрін ледь не загинула. У підсумку ця сцена не тільки по-людськи потрясала, а й розкривала уважному глядачеві очі на трагедію людей, які внутрішньо капітулювали.

Надзвичайно велику роль у драмі відіграють пісні (зонги). Зонги «очужують» дію, коментують її, проливають світло на характери дійових осіб, узагальнюють думки твору. Саме зонги допомагають розумінню конфлікту п'єси, а також — позиції драматурга. Зонги «Матінки Кураж» написані в різних жанрах. Це марші («Пісня матінки Кураж»), балади (про братання, про дружину і солдата); куплети («Пісня про велику капітуляцію», «Пісня про великих людей»)/ Два останніх мають особливо важливу функцію. Без зонгу про велику капітуляцію (картина 4) неможливо зрозуміти вчинки Анни Фірлінг. А в пісні про великих людей (картина 9) сходяться всі основні мотиви п'єси. «Мудрість» Кураж має сумні наслідки. 1 зонг згадує сум мудрого Соломона. Хоробрість є причиною смерті Ейліфа, як І Юлія Цезаря. Як і філософ Сократ, гине від чесності Швейцеркас. А Катрін помирає, як Святий Мартін, від доброти і самопожертви.

Брехтівське мистецтво — переконливе свідчення того, що художнє новаторство неможливе без критичного і творчого освоєння традицій. Взаємозв'язок новаторства і традицій в драматичній теорії і практиці Брехта — безсумнівний доказ того, що новаторство є не що інше, як перехід традицій в свою нову якість в процесі розвитку історії і безперервної еволюції естетичного і художнього досвіду людства.

РОЗДІЛ 2. Проблематика і поетика п'єси «Матінка Кураж та її діти» у творчості Бертольда Брехта

п'єса брехт героїня кураж

Глобальні події XX століття виявили суперечливе єство людства, що однаково готове творити і добро, і зло. Один із найвизначніших драматургів нашого століття — прозаїк, діяч і теоретик театру Бертольт Брехт — все своє життя присвятив боротьбі зі злом, роз’ясненню, у чому полягає антилюдяність війни, розвінчаню облудності обіцянок воєнної пропаганди.

У п'єсі «Матінка Кураж та її діти» з величезною художньою силою розкривається брехтівська думка про необхідність соціального аналізу явищ і людських характерів, його мистецька бойовитість і наступальність.

Літературним джерелом п'єси стала повість німецького письменника XVII ст. Г. Гриммельсгаузена «Дивовижний життєпис бувалої обманщиці та заброди Кураж», в якій йшлося про шахрайські пригоди маркітанки. Використавши окремі мотиви повісті, Брехт створив свій оригінальний твір про трагедію та провину матері, про драматичну долю народу взагалі.

За жанром — це історико-алегорична драма. У ній автор утверджує відповідальність кожної людини за участь (активну чи пасивну) у війні, за долю всього людства. Філософська сторона п'єси розкривається в особливостях її ідейного змісту. Брехт використовував принцип параболи (оповідь віддаляється від сучасного авторові світу, іноді взагалі від конкретного часу, а потім знову повертається до залишеної теми і дає їй філософсько-епічну оцінку). Таким чином, п'єса-парабола має два плани. Перший — показний, зовнішній: події тридцятилітньої війни, перипетії долі сім'ї Кураж. З цього боку п'єса «Матінка Кураж…» — застереження, вона звертається не до минулого, а до найближчого майбутнього. Другий — прихований, інакомовний — блукання маркітанки Кураж у роки Тридцятилітньої війни, її ставлення до війни. Загальна ідея п'єси — несумісність материнства (ширше — життя, щастя) з війною і насильством.

У п'єсі можна виділити такі риси брехтівського «епічного» театру: викладення змісту на початку кожної картини; запровадження зонгів, які коментують дію; широке використання розповіді (наприклад, третя картина — торг за життя Швейцеркаса); монтаж, тобто поєднання частин, епізодів без їхнього сюжетного зв’язку, що спричиняє потік асоціацій у глядача, параболічність, ефект «відчуження».

Змальовуючи події XVII ст., Брехт звертав увагу на небезпеку егоїзму, згубність інертності людей. Він писав: «Завдання автора п'єси полягає не в тому, щоб примусити прозріти у кінці матінку Кураж. Автору потрібно, щоб глядач прозрів». Прозріння Кураж суперечило б не тільки її характеру, а й перебігу подій у Німеччині 30-х років XX ст. Таке трактування образу могло б замаскувати небезпеку «звичайного фашизму», проти якого насамперед і спрямована п'єса. На думку Брехта глядачі мали дійти висновку, що сучасне їм суспільство забезпечує успіх лише підлості, а доброчесність приречена на загибель [1, 6].

Письменник розглядав своє мистецтво як «бойове», що силою прозріння і оцінок може протистояти жорстокому світові. Але «бій» він розумів по-своєму — це боротьба за душу людини, за правду, за «прекрасні паростки добра», які є в кожному. Драматург бачив своє завдання в тому, щоб пробудити свідомість глядача і змусити його замислитись над «клятими питаннями епохи». «Від літератури до дії!» — таке гасло висунув автор епічного театру, сподіваючись на щасливе завершення своїх п'єс у житті.

Брехт написав п'єсу-пересторогу, попереджаючи людство про жахливі наслідки мілітаристської політики. Історія сім'ї маркітантки Анни Фірлінг, яку прозвали Матінкою Кураж, тісно пов’язана з історичними подіями XVII ст. Але ця драма — не тільки «хроніка часів Тридцятилітньої війни», як сказано у підзаголовку. Це ще й п'єса-парабола. Доля сім Т Кураж уособлює долю всього німецького народу і навіть ширше — Європи. Недаремно троє її дітей народилися від різних батьків — представників різних європейських народів: Ейліф — фіни, хоча пам’ятає чергового чоловіка Кураж — француза, Швейцеркас — швейцарець, але має угорське прізвище («коли він народився, я водила знайомство з одним мадьяром»), а Катрін — напівнімка. Матінка Кураж з гордістю говорить, що зі своїм фургоном вона «цілий світ об'їхала». Отже, її родина — своєрідна модель усього людства.

Весна 1624 року. Іде шостий рік війни, період її «бурхливої молодості». Ще є країни, котрі війна пощадила. В цей час уперше перед глядачем з’являється фургон маркітантки матінки Кураж. У неї чудовий настрій: товарів багато, війні не видно кінця, біля матері" — молоді й здорові діти. Кураж обов’язково перехитрить свою годувальницю-війну!

Січень 1636 року. Остання, дванадцята картина п'єси-хронїки Брехта. Попереду ще дванадцять військових років, але Німеччина вже спустошена й розкрадена. І ось востаннє з’являється матінка Кураж — матінка без дітей, жалюгідна жебрачка. Вона впрягається у свій обшарпаний фургон — єдине, що залишила їй війна.

Між першою і останньою картинами розгортається драма жінки й матері, яка сказала «так» війні, що забрала усіх її дітей, спустошила німецьку землю і забрала в матінки Кураж усе, крім старого фургона.

Звернення Брехта до Тридцятилітньої війни було цілком свідомим. І це зрозуміло: змальовуючи стан економічного, культурного і соціального краху, в якому опинилася Німеччина внаслідок кровопролитних війн XVII століття, автор намагався викликати у глядача певні історичні паралелі, асоціації, підвести його до певних висновків про неминучість краху гітлерівського режиму, який перетворив країну на військовий полігон.

Причому Брехт ніде не «трансформує» історії, не порушує логіки історичних подій далекого від нас XVII століття. Більше того, ремарки, зонги, історичні довідки, якими насичена драма, передбачають своєрідну обов’язковість відтворення історії у формах самої історії. На відміну від методу, за яким історичний матеріал можна наближувати до сучасності іноді й шляхом трансформації історичного факту й відступу від часової історичної конкретності, брехтівське ставлення до історичного матеріалу полягає у відтворенні навіть життєвого, конкретно історичного в події, факті. Саме в цій історичній конкретності Брехт намагався знайти ті зерна вічного, які дають можливість глянути на сучасне крізь призму історичного досвіду.

Більше того, з цієї історичної конкретності народжується брехтівське твердження про нерозривність долі історичної і долі людської, про проблеми людства і проблеми, що стоять перед кожним його представником.

У такому контексті образ Анни Фірлінг, маркітантки, що потрапила в літературу XX століття зі сторінок роману німецького письменника XVII століття Ґріммельсгаузена, виходить далеко за межі окремої долі, поодинокого випадку.

Матінка Кураж, — підкреслював Брехт, — бачить у війні лише її меркантильну сутність: саме це й приваблює її. Вона вірить у війну до кінця. їй і на думку не спадає, що той, хто хоче відрізати шматок від пирога війни, мусить запастися довгим ножем. Не мають рації ті свідки потрясінь, які вважають, що потерпілі чогось навчаться. Поки маси лишаються об'єктом політики, все, що з ними трапляється, вони сприймають не як досвід, а як долю; переживши потрясіння, вони дізнаються про його природу не більше, ніж піддослідний кролик про закони біології [14, 83].

Тема прозріння, хоч і не пов’язана з образом матінки Кураж, проте виявлена в п'єсі вагомо і значуще. Вона знаходить своє розв’язання як в образі Катрін, так і в тих конкретних уроках, які дістає з драми глядач.

Січень, 1636 рік. Ось уже 12 років мандрує Катрін разом з матір'ю шляхами війни. Якось Кураж і Катрін зупиняються поблизу міста Галле, якому загрожують імператорські війська. Кураж іде в місто торгувати. Катрін залишається в обшарпаному фургончику біля селянської хатини. У цей час з’являються ландскнехти, які залякують селян, вимагають провести їх до міста. «Отче наш, що єси на небі, почуй молитву нашу, не дай загинути місту, не губи тих, що зараз там сплять і нічого не відають», — гаряче моляться селяни. Катрін напружено вслухається в молитву. В її уяві виникають образи замучених дітей, порубаних стариків, і вона приходить до єдино правильного рішення: бере барабан і, вилізши на дах, починає бити в нього. «Слідом за останніми ударами Катрін лунає гуркіт міських гармат. Здалека чути безладний дзвін сполоху та канонаду». Місто прокинулося. Воно почуло голос німої дівчини. Місто готове захищатися [12, 223].

Описуючи героїчний вчинок Катрін, Брехт показує особливий шлях, яким «героїня приходить до нього: перемогу мужності над страхом.

Тут доречно нагадати, що за чотири роки до появи «Матінки Кураж», у 1934 році Брехт у статті «П'ять труднощів того, хто пише правду» підкреслював: «Кожному, хто в наші дні вирішив боротися проти брехні й невігластва і писати правду, доводиться долати щонайменше п’ять труднощів. Треба мати мужність, щоб писати правду всупереч тому, що повсюдно її душать, мати розум, щоб пізнати правду всупереч тому, що повсюдно її намагаються приховати, вміти перетворювати правду у бойову зброю, мати здібності правильно вибирати людей, які зможуть застосувати цю зброю, і, нарешті, бути хитрим, щоб поширювати правду серед таких людей» [14, 83].

Катрін, безперечно, ще не борець у тому розумінні, яке вкладав у це поняття Б. Брехт, але вона вже має і мужність, і розум, і вміння перетворювати правду у зброю. І цим вона протистоїть матінці Кураж. Якщо шлях Анни Фірлінг — це сповзання вниз, втрата, цілковита й остаточна, людського начала, то шлях Катрін — це рух до справжньої людяності, до усвідомлення злочинної, антилюдської суті війни.

У цьому діалектичному протистоянні двох героїнь і полягає складність брехтівської драми, яка викликала гостру дискусію не тільки в 1938 році, а й тоді, коли «Матінка Кураж» була поставлена в уже визволеному від фашистської нечисті Берліні. Так, Фрідріх Вольф вважав, що «Кураж могла б бути більш дійовою, коли б слова «Проклинаю тебе, війна!» знайшли у матері (як у Катрін) дійове вираження, стали б висновком із набутих знань. На лист товаришеві по літературній справі Брехт відповів так: «У цій п'єсі, як Ви правильно зауважили, показано, що Кураж нічого не навчили ті катастрофи, яких вона зазнала. П'єса була написана в 1938 році, коли її автор передбачав велику війну. Він був переконаний, що люди самі зможуть зробити висновки з нещастя, якого, на його думку, вони повинні зазнати. Дорогий Фрідріх Вольф, саме Ви підтверджуєте, що автор був реалістом. Якщо навіть Кураж нічого не навчилась, то публіка зуміє, я гадаю, все ж дечого навчитися, дивлячись на неї» [14, 84].

Турботою соціально активізувати публіку, змусити її зробити цілком певні політичні й класові висновки пройняті всі поради Брехта щодо постановки «Матінки Кураж». Автор наполегливо застерігав постановників від перетворення п'єси на мелодраму; він радив застосовувати засоби, які б перешкоджали виникненню надмірних емоцій у глядача. Тому під час постановки п'єси в 1949 році «музиканти були на виду у публіки, в ложі біля сцени», а «їх виступи перетворювалися на маленькі концерти», сольні номери; тому і Гелена Вайгель зображала Кураж як «торговку, сильну і хитру»; тому Брехт пропонував якнайширше використати техніку очуження на всіх рівнях сценічного втілення. Гра без очуження, підкреслював Брехт, «таїть у собі соціальну небезпеку», оскільки, гіпнотизуючи глядача своєю грою, виконавиця ролі Кураж може лише посилити його глядацьку тенденцію «до покірності й капітуляції, а крім того, і до того, дасть йому задоволення піднятися над самим собою. Краси і притягальної сили соціальної проблеми він не зуміє відчути» [12, 225].

Ця соціально значуща спрямованість брехтівської драми зумовила її неперехідну ідейно-естетичну цінність і актуальність. У 1955 році, говорячи про сценічну долю «Матінки Кураж та її дітей», Брехт підкреслював: «Я хотів би знати, скільки сьогоднішніх глядачів „Матінки Кураж та її дітей“ розуміють пересторогу, яка є у п'єсі» [12, 225].

Брехтівську п'єсу з нетерпінням очікував Стокгольмський театр, а його провідна актриса Найма Віфстранд мріяла зіграти в ній головну жіночу роль. Однак у Швеції «Матінку Кураж» не поставили: місцева влада суворо і підозріло ставилась до німецьких емігрантів. Прем'єра відбулася лише 19 квітня 1941 року в швейцарському місті Цюріху.

Але найголовніша прем'єра «Матінки Кураж» пройшла ще пізніше. 11 січня 1949 року п'єсу Брехта поставили в Берліні, в Німецькому театрі імені Макса Рейнгардта. Одним з режисерів був сам драматург (другим був Еріх Енгель), а роль Кураж виконувала Гелена Вайгель. Ця вистава здобула всесвітню славу, а на її основі через кілька місяців виник «Берлінер ансамбль». У вірші «1 травня 1950 р.» Бертольт Брехт писав:

Театр нової епохи

Відкрився в той вечір,

Коли у зруйнованому Берліні

На сцену вкотився фургон Кураж.

У коментарях до «Матінки Кураж» Брехт запитує, що ж має показати ця п'єса. І відповідає: «Що на війні велику комерцію ведуть зовсім не маленькі люди. Що можна піти на будь-які жертви, аби здолати війну».

Бертольд Брехт все своє життя послідовно відстоював ідею боротьби за мир. Головна думка його творів — необхідність моральної відповідальності людини перед собою і суспільством. Він заперечував право можновладців розпоряджатися життям простих людей. А з іншого боку, письменник бачив, як легко маніпулювати масами: «Авжеж, вони знають нас І вміють з нами поводитися. Сісти! — і ми вже сидимо. А хто сидить, не бунтує.

Після закінчення Другої Світової війни Брехт писав: «Великий Карфаген вів три війни. Він був ще могутній після першої, ще залюднений після другої. Його неможливо було відшукати після третьої». Ці слова Брехта звучать застереженням байдужим, тим, хто сподівається, що його не торкнуться наслідки війни.

РОЗДІЛ 3. Структура образів-персонажів драми «Матінка Кураж та її діти»

Головною героїнею п'єси є маркітантка Анна Фірлінґ. Вона обслуговує протестантське шведське військо (2-й Фінляндський полк), але, потрапивши в полон до поляків, вивішує католицький прапор. Її «філософія» суперечлива: не слід ганити війну, хоч вона знищує кволих, але вони і в мирний час гинуть, проте своїх людей війна годує набагато краще. Як бачимо, Анні не потрібен мир, вона хоче війни, «мир скрутив мені голову». Але це лише на перший погляд. Далі вона говорить, що не любить війни, «та й вона мене не дуже любить, бодай вона запалась, ця війна», котра забирає її дітей. Отже, ставлення до війни різне.

Але чому ж таке ім'я — Кураж? Сама героїня пояснює, що «бідним людям потрібна сміливість, чи то, як кажуть, кураж. Інакше вони загинуть їм доводиться бути катами одне одному тоді як їм хочеться дивитись одне одному в обличчя, а на це потрібен кураж» [2, 156].

Але насправді вона одержала прізвисько Кураж (хоробрість, зухвалість) за те, що, ризикуючи життям, під гарматним вогнем вивезла з Риги п’ятдесят буханців хліба, бо вибору в неї не було — або ризикувати, або розоритися.

Отже, кураж — це якась самовпевненість, визнання своєї переваги над іншими. Саме подібними рисами характеру й наділена матінка Кураж, що не позбавлена деякого вихваляння, самоствердження, парадоксальності, водить «за ніс» священика і не приховує своєї прихильності до кухаря (з чиєї люльки курить). Можна сказати, що матінка Кураж «куражиться» над усіма, вона егоцентристка, визнає світ недосконалим.

Отже, не ідеї, не віра, не ідеологія, а матеріальні інтереси (нажива) є основною причиною війни. Так думає автор п'єси і критично ставиться до всіх учасників Тридцятилітньої війни, маючи на увазі майбутню Другу світову, зокрема тих, хто її розпочав із зазіхань на чужу територію.

У цій війні дуже багато аморального. Але мораль «маленької» людини Фірлінґ дорога. Тому (не помічаючи власних вад) героїня засуджує жінок, що під час війни стали «шльондрами», пильнує, щоб її дочка Катрін не була такою. Виставляючи свою цноту та порядність, вона одночасно і розповідає про своє далеко не бездоганне минуле: про своїх дітей від різних батьків, прізвища одного з них вона ще й достеменно не знає («Койоцький чи то Мойоцький»), другому дає смішне ім'я — Швейцеркаса (від «Швейцарський сир»), а про доньку говорить, що вона «наполовину німкеня». Свою моральну нестійкість вона компенсує справжньою сміливістю. Фельдфебелеві, що вимагає документів на право торгувати, вона відповідає: «Обличчя порядної жінки — ось моя ліценція. А печатки на себе ставити я не дозволю». Захищаючись, Кураж вдається й до вигадок: «Пане фельдфебель, я поскаржусь полковникові. Він запроторить вас за грати. Лейтенант — наречений моєї дочки». Коли ж і це не допомагає, вона готова до бійки. Погрожуючи ножем фельдфебелеві та вербувальникові, Кураж кричить, що «я вас порішу, падлюки! Я вам покажу, як гнати його на війну!», маючи на увазі свого сина, того самого Ейліфа, котрому, коли він переб'є варту (в полоні), скаже, давши йому ляпаса: «За те, що не здався. Хіба я не вчила тебе берегтись?» [2, 162].

Другий син влаштувався скарбником, мати попереджує, щоб він дивився, щоб полкова каса була ціла, хоч би там що, щоб не було недостачі, дає йому спідні штани, бо й турбується про сина і бурчить на нього. Потерпає, щоб син не потрапив у погану компанію. Тут виразною є жіноча суб'єктивність, що слугує добру. Героїня стежить, щоб і Катрін не збилась з путі: «Ніколи не волочися з солдатнею. Кохання — вища сила, запам’ятай» [2, 165].

Отже, суперечливість Кураж — це в цілому суперечливість (діалектика) самого життя. В побутовому ж плані вона просто шукає вигоду: «трішки передбачливості, трішки обережності, і я підторгую грошенят» .

Але цим не вичерпується образ матінки Кураж. Вона думає й про світові проблеми: «Оцим полякам тут, у Польщі, не слід було втручатись вони напали на короля. Значить, поляки самі зламали мир, і вся кров упаде на їхні голови»; їй здається, що вона патріотка: «Якби ви були шведом, — каже вона кухареві-голландцю, — ви б не казали такого про нашого героя короля. Подолати його не можна. Чому? Бо його люди вірять у нього» [2, 163].

Матінка Кураж — спритна людина. Полякам-переможцям каже вже інше: що вона «проти антихриста-шведа, бо він рогатий», прилаштовується до одного з їхніх полків, теж маркітанткою. При цьому вона дійшла висновку, що «треба жити в злагоді з людьми, рука руку миє, мура лобом не проб'єш». І це, останнє, стає для неї основним: вона маскує своїх людей з наближенням поляків (у священика забирає його одежу, вимазує грязюкою обличчя Катрін).

Але її спритності не вистачає на те, щоб урятувати Швейцеркаса від шпигунів, бо не може дати їм хабара. Вона втратила старшого сина Ейліфа. Під загрозою Катрін. Коли йдеться про історію, матінка Кураж дивиться на неї з точки зору окремої особи, в даному випадку, в зв’язку з нападом солдат на Катрін.

Пильнуючи свій iнтерес, матінка Кураж безжалісна до солдат: «Що не можеш заплатити? Нема грошей — нема горілки» .

Зі своєї меркантильної точки зору вона дивиться на світ: торгівля йде так погано, що лишається тільки жебрати. Ідучи спаленою німецькою землею, узагальнюючи, вона говорить: «Мені іноді здається, наче я їжджу своїм фургоном по пеклу і продаю смолу.» [2, 164].

Проте меркантильність в ній перемагається інколи щирими почуттями гуманізму та материнського обов’язку. Так вона вчинила, коли відмовила кухареві Ламбу піти з ним жити, якщо для цього треба залишити напризволяще дочку. Але вона «куражиться» і самій Катрін каже, що «дала йому гарбуза… через фургон — ось чому. Я не розлучуся з фургоном, бо звикла до нього. Не через тебе, а через фургон я порвала з кухарем» [2, 167].

Анна Фірлінг ніби уособлює ту частину німецького народу, яка, мріючи про ситість і добробут, забула, що життєві блага не можна добувати будь-якими засобами, що бажання прожити безбідно війною так чи інакше обертається крахом.

Ось чому Брехт подає в Анні Фірлінг не тип жінки, яка пережила трагедію Ніобеї (легендарної грецької героїні, що стала символом невмирущості материнського начала), а тип капітулянта, який з кон’юнктурних міркувань жертвує самою людяністю.

Справді, шлях Анни Фірлінг — це постійна капітуляція перед війною. Вона капітулює вже тоді, коли обирає собі за ремесло маркітантство, коли заради власної вигоди відмовляється від сина, коли віддає перевагу ситому шлункові, а не безпеці жителів міста Галле. Свою філософію капітулянта матінка Кураж відверто, що межує із самовикриттям, сформулює в «Пісні про велику капітуляцію»:

І ти ідеш з гуртом усім То кроком тихим, то швидким

І все повторюєш мотив:

Ще кілька днів.

Все раптом хить і хить!

Господь за всіх вершить!

Кроком руш без слів!

(Переклад М. Зісмана)

І Кураж мовчки крокує услід за війною, бо війна годує її. Кураж воліє краще закрити очі на антилюдяність війни. Тому-то її останні слова: «Я мушу торгувати далі» і «Ей, візьміть мене з собою!» — звернеш до солдатів, що виходять з міста, лунають як похоронний дзвін по материнству і гуманізму й одночасно як звинувачення духові комерції і цинізму, що вбиває людину в людині. Через те образ Анни Фірлінг дає змогу у поодинокому побачити загальне, у незвичайності долі матері-маркітантки — буденний вияв грабіжницьких воєн, здатних розкладати цілі народи, перетворюючи їх у співучасників злочинів, які здійснюють фашисти.

Таким чином, в образі Анни Фірлінг (матінки Кураж) змальовано тяжку жіночу долю, героїня хоче через війну поправити свої матеріальне становище, але війна — це таке лихо, що як би вона не намагалася викрутитись, зрештою, втрачає всіх своїх дітей і сама впрягається в фургон, що їй вже не під силу.

Жіночий образ Анни Фірлінг поданий у зіставленні з двома чоловічими: священиком та полковим кухарем Ламба.

Військовий священик (безіменний) вводиться в дію, коли виступає посланцем від сина Кураж — Ейліфа, що перебуває у війську та просить у неї грошей. Тут же, вступивши в суперечку з кухарем, він висловлює свої високі принципи." Це війна за віру, не якась звичайна, а особлива і тому боговгодна". Але цих принципів вистачає ненадовго. Активний протестант, потрапивши до полону, він злякався і прикріпив до держака католицького (польського) прапора. Сам же, не будучи святим, дозволяє собі масні жарти стосовно жінок, що й обумовлює його висновок: жінки — це спокуса. До матінки Кураж (у відсутність кухаря) він звертається з пропозицією: «Хай ваше серце заговорить, не будьте жорстокою», а потім додає: «Насправді, Кураж, я часом питаю себе, а що, якби нам зійтися ближче» [2, 168].

За політичними ж поглядами це — монархіст, він думає не про становище народу, а про монархів: «Наш король мав на меті лише свободу. Імператор цей поневолив однаково як поляків, так і німців, і королю доводиться їх визволяти» [2, 171]. Отже, шведський король здається йому найкращим із монархів, ця віра в доброго короля наївна. Сам же священик не чекає «свободи» від короля, а ховається, як може, від поляків, переховуючись у фургоні матінки Кураж і переодягнувшись у цивільне, радить хазяйці зняти з фургона шведський прапор.

З одного боку, це пристосуванець, він і до матінки Кураж пристосовується (а не кохає її). З другого ж боку, це не просто пацифіст, але й гуманіст. Він вимагає від матінки Кураж рвати її офіцерські сорочки на бинти для поранених селян. Він іде за Ейліфом, котрого ведуть на страту, щоб полегшити його становище.

Водночас священик — досить іронічна людина, він каже про війну, що вона не закінчується, а лише затихає, має в собі «куточки миру», а потім продовжується знову. Кураж вважає горем смерть командувача, на що священик відповідає: «Не будьте наївна. Таких, як він, знайдеться десяток». Його скептицизм не є безпідставним, бо «на світі немає нічого досконалого», війну він вважає природним явищем. З деякою долею цинізму священик порівнює мирний час із війною: «Під час атаки ти не можеш грати в карти, але ж і в мирний час, коли ореш поле, так само цього не можеш робити… І що тобі вадить, коли ти плодишся серед різанини за клунею або деінде?». Священик цілком природно реагує на низькі інстинкти людей. Коли Катрін побили солдати, він каже: «Вдома вони не ґвалтували», розуміючи, що війна псує мораль людей: «А я їх ні в чому не винувачу… Тут винні ті, хто розв’язав війну, хто вивертає назовні найогидніше, що є в людях» [2, 174].

Священик глибоко розуміє людей, вірно, хоч і брутально, визначає місце матінки Кураж на війні: «Не можна грішити проти миру, Кураж! Ви мов та гієна на бойовищі». Це було наслідком його суперечки з кухарем (за Кураж), коли він, навіть забувши про свій сан, готовий до бійки: «Якщо ви не припнете язика, я вас уб’ю, дарма, личить це мені чи не личить» і виходить переможцем з цього двобою, хоч і не фізично, а морально, бо втрутилась колишня коханка Ламба — Іветта, і той втратив свої позиції.

Отже, священик по-своєму є світською людиною, йому не чуже ніщо людське. Він думає про життя з Кураж, допомагає їй (тягне фургон), не забуваючи й про себе; дає відсіч полковому кухареві. Тобто поводить себе як звичайний громадянин і християнин, не позбавлений моралі в умовах затяжної війни, що примушує переглядати й духовні цінності. Він зрештою засуджує війну, бачить її вину в деградації людських душ.

Полковий кухар Ламб морально стоїть нижче від священика. Спершу він торгується з матінкою Кураж за каплуна (щоб зварити його командувачу) і терпить поразку. Далі бачимо його невдачу, коли він не вміє пояснити священикові, якою є та війна. Цинічніше, ніж священик, він і оцінює брудний бік війни. «Вона начебто справжня війна, де й руйнують, і ріжуть, і грабують». Ламб діє відверто і стосовно Кураж, легко зраджуючи священика за його «жарти» .

Його міркування про шведського короля не знаходять підтримки ні у матінки Кураж, ні у священика, коли він говорить, що королеві «доводилось ув’язнювати й четвертувати німців, бо вони не хотіли зректись свого рабства в імператора», тобто відмовитися від своєї батьківщини.

Наступна зустріч сталась через кілька років, під час перемир’я; кухар змінює своє ремесло і хоче торгувати разом із матінкою Кураж, впрягається в її фургон, конфліктує зі священиком, котрий порадив Кураж накупити товарів, щоб продавати їх в час війни, а тут сталось примирення.

Найяскравіше його характеризує Іветта: «Він найгірший з усіх гультяїв, які шалалися по фламандському узбережжю. Скільки у нього пальців на руках, стількох жінок він зробив нещасними». Священик каже: «Я б скоріше назвав його донжуаном, та ще й підступним» [2, 176]. Як бачимо, це аморальна людина, що набирається сил війною. Але кухареві не щастить довгий час. Причому його суть підкреслено деталлю. Коли матінка Кураж курить його люльку, священик зауважує, що вона вся «напівпрокушена. Це люлька безжального насильника». Це так і є, бо Ламб безжалісно ставиться навіть до людства взагалі: «Треба знищити людство вогнем і мечем, бо воно грішне з пелюшок», цим самим він заперечує і самого себе. І все ж йому вдається «поладнати» з матінкою Кураж (бо вона невибаглива) і отримати (в кінці твору) в спадщину від своєї матері шинок. Завдяки цьому кухар стає вільною людиною, але знову ж виявляє всю свою безтурботність і безжалісність, намагаючись розлучити матір (Кураж) зі своєю донькою (Катрін). Цього не сталось лише тому, що в матінці Кураж заговорили материнські почуття, порядність і чесність, в той час як в Ламбі помітні егоїзм, цинізм і брутальність. Це все ми бачимо, коли кухар говорить про мудрість, чесність, добрість: «Всі ці чесноти небезпечні на цьому світі краще коли їх не маєш, а живеш собі на втіху і снідаєш, скажімо, гарячою юшкою…» [2, 178].

Отже, кухар Ламб — звичайна, пересічна людина, що під час Тридцятилітньої війни шукає лише для себе «гарячої юшки». Він дійшов висновку, що чесноти не оплачуються, оплачуються лише вади, такий уже світ, хоч мусив би бути іншим. Проте Ламб нічого не думає про те, як змінити цей світ. Він задоволений спадщиною, тим, що стане шинкарем, бо змирився з цими вадами світу, використовує їх для своєї втіхи; не хоче й думати про дітей найближчої йому людини — матінки Кураж.

Старший син Ейліф — людина, чутлива до образ. Коли вербувальник прирівнює його до лошака чи віслюка (за те, що він тягне фургон), Ейліф пропонує: «Матусю, можна я дам йому по пиці? Мені дуже кортить». Як бачимо, при всій своїй гарячкуватості, це — хлопець вихований (він питає у матінки дозволу втручатись у її розмову з вербувальником), але й кмітливий, «весь у таточка». Все ж ця кмітливість особливого гарту: Ейліф домагається вступити в військо для того, щоб грабувати й таким чином добувати собі поживу (як і його батько, що міг «спритно стягнути штани з селянина» так, що той і не помітить).

Скоро Ейліф став відважним воїном, і командувач його відзначає. Але що ж то за подвиги, коли вони зводяться до грабунку: відбиття селянської худоби? Саме у такому бою Ейліф і переміг чотирьох селян хитрістю: потрапивши до них у полон, «нахилився, вхопив зброю й порубав їх», причому він не бачить у цьому нічого аморального: «Хто в біду попадає, закон відкидає.» [2, 165]. Його ідеал простий і безжальний: «Шаблюка при боці, рушник у руці. І усміх холодний на мужнім лиці» , — як говориться в тій пісеньці, котру він виконує. Але його дії відповідно до цього «ідеалу» засуджуються, коли він продовжує їх і в мирний час, і йому за це загрожує страта.

Отже, матінці Кураж не вдалося (та вона й не прагнула в зв’язку з її «філософією» життя) виховати сина гуманною, доброчесною людиною.

Іншим виявився другий син її — Швейцеркас («придбаний» матінкою Кураж від угорця Фейоша, котрий був, з її слів, «дуже порядною людиною»). Швейцеркасу довіряють полкову касу, він ховає від пройдисвітів полковий скарб і гине за нього. Його мрія не здійснилась у зв’язку з нападом на нього Одноокого та іншого фельдфебеля. Трагедія Швeйцеркаса (котрий отримав 11 куль і котрого мати навіть після загибелі не змогла визнати рідним сином) відбиває трагедію війни, а може, й всієї історії людства, що така безжалісна до долі окремої людини.

Німа дочка матінки Кураж Катрін — дівчина з доброю і щедрою душею, що бачить і розуміє загрози, котрі виникають для їхньої сім'ї, але не може про них попередити. Величним подвигом сповнене її серце, коли вона, на виду у солдатів, подає сигнал мирному місту про небезпеку. Гуманна та чуйна до чужого лиха, вона допомагає селянам, почувши їхню молитву: «Отче наш, що єси на небі, почуй молитву не дай загинути місту Оборони матір нашу Допоможи й зятеві з чотирма дітьми, не дай їм загинути. Одному ще нема двох, а старшенькій сім» [2, 176]. Її вбивають.

Цей образ найтрагічніший у творі: німа дівчина не може навіть поскаржитись на кривдників, а потім і в останню хвилину — сказати своє палке слово правди. Не зазнавши розкошів, вона жертвує життям, рятуючи інших (дітей), це — справжній героїзм. В особі своєї чистої та героїчної дитини матінка Кураж має й виправдання всім своїм вадам.

ВИСНОВКИ

Вивчення та аналіз низки літературних джерел, проведені літературні дослідження дають можливість зробити наступні висновки та узагальнення:

Драма Б. Брехта визначена ним (за жанром) як «Хроніка з часів Тридцятилітньої війни» та відповідно й побудована за датами реальних історичних подій, але історизм її не в цьому, а в тім, що особливості війни передані так вірно, що вони не втратили свого сенсу й нині.

Драматургові вдалося охопити «всю» війну. Цій меті підпорядкована дія драми, що відбувається ніби в різних місцях та країнах, але все ж навколо фургону матінки Кураж, що «бачить» всі страшні наслідки війни та ще й мовби пророкуючи людству ще гірші випробування в майбутньому.

Головна героїня твору — Анна Фірлінг, маркітантка. У неї своя житейська філософія щодо війни — вона не хоче в неї «занадто» встрявати, а лише настільки, щоб отримати зиск і не постраждати. У матінки Кураж троє дітей: старший син Ейліф — «хоробрий і розумний», молодший Швейцеркас — «дурний, зате чесний» і німа донька Катрін — «ні риба ні м’ясо». Проте Фірлінґ сподівається, що війна не торкнеться її дітей.

Втрата за втратою переслідує маркітантку, і Анна починає розуміти, що має спільну долю з усіма, хто бере участь у війні. Її молодший син Швейцеркас загинув, рятуючи касу переможеного протестантського полку. Матінка Кураж могла його врятувати, але ціною втрати фургону. Старшого сина розстріляли за мародерство під час перемир’я, хоча таке ж мародерство під час військових дій було розцінене як «подвиг» «в ім'я Бога, у війні за віру».

В образі Анни Фірлінг (матінки Кураж) змальовано тяжку жіночу долю, героїня хоче через війну поправити свої матеріальне становище, але війна — це таке лихо, що як би вона не намагалася викрутитись, зрештою, втрачає всіх своїх дітей і сама впрягається в фургон, що їй вже не під силу.

Кухар Ламб — звичайна, пересічна людина, що в Тридцятирічну війну шукає лише для себе «гарячої юшки». Він дійшов висновку, що чесноти не оплачуються, оплачуються лише вади, такий уже світ, хоч мусив би бути іншим.

Священик по-своєму є світською людиною, йому не чуже ніщо людське. Він думає про життя з Кураж, допомагає їй (тягне фургон), не забуваючи й про себе; дає відсіч полковому кухареві. Тобто поводить себе як звичайний громадянин і міщанин-лицемір, не позбавлений моралі в умовах затяжної війни, котра примушує переглядати й духовні цінності. Він зрештою засуджує війну, бачить її вину в деградації людських душ.

Образ Катрін найтрагічніший у творі: німа дівчина не може навіть поскаржитись на кривдників, а потім в останню хвилину — сказати своє палке слово правди. Не зазнавши розкошів, вона жертвує життям, рятуючи інших (дітей), це — справжній героїзм.

На відміну від матері, Катрін не «підписала» угоду зі «здоровим людським глуздом». Образ Катрін у параболічній формі звернений до реалій XX століття. Він є звинуваченням тим, хто не протистояв фашизму, хто мовчки спостерігав і мовчки рятував свою шкуру.

Таким чином, і в наш час, коли виникають загрози війни чи насильницького вирішення проблем тієї чи іншої країни, варто згадати про те, що каже Бертольт Брехт про війну, як він її змальовує, та про те, як вона псує людей морально та до чого доводить воюючі держави.

За рік до своєї смерті, у 1955 році, Бертольт Брехт, розмірковуючи про сценічну долю своєї найзнаменитішої драми, говорив: «Я хотів би знати, скільки сьогоднішніх глядачів „Матінки Кураж та її дітей“ розуміють пересторогу, яка є в п'єсі». Очевидно, що і соціальна спрямованість брехтівської «хроніки», і арсенал новаторських художніх засобів, використаних драматургом, зумовлює її безумовну ідейно-естетичну цінність і «вічну», неперехідну актуальність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антонов Р. Тернистий шлях «Матінки Кураж» // Зарубіжна література. — 2006. — № 7 — 8. — С. 6 — 7.

2. Брехт Б. П'єси. — К.: Либідь, 2001. — 234 с.

3. Венгеров Л. М. Зарубіжна література 1871 — 1970. Загальні питання. — К. Вищ. шк., 1971. — 230с.

4. Галич О. А. та ін. Теорія літератури. — К.: Либідь, 2001. — 488 с.

5. Жанр и творческая индивидуальность: Сб. ст. / Под ред. В. Н Гуры. — Волгоград, 1990. — 164 с.

6. Жанры в историко-литературном процессе / Под ред. В.Н. Гуры- - Волгоград, 1990. — 274с.

7. Зарубежная литература XX века: Хрестоматія / Под ред. В. Н. Богословского, З. Т. Гражданской. — М.: Просвещение, 1979. — 352с.

8. Затонський Д. В. Шлях через ХХ століття: статті про німецькомовну літературу. — К.: Дніпро, 1978. — 215 с.

9. Затонський Д. В. У пошуках сенсу буття. — К.: Дніпро, 1967. — 178 с.

10. Карельский А. И. От героя к человеку. — М.: Худож. лит., 2001. — 189 с.

11. Назарець В. М., Васильєв Є.М. Фургон матінки Кураж // Всесвітня література в середніх навчальних закладах. — 2003. — № 4. — С. 29 — 31.

12. Фрадкин И. Бертольд Брехт: путь и метод. — М., 1975 — 377 с.

13. Фрадкін І. Бертольд Брехт. Театр. — К., 1983. — Т.1. — 547 с.

14. Чирков О. С. Бертольд Брехт: Життя і творчість. — К.: Дніпро, 1981.-159с.

15. Шевчук С. Образи персонажів п'єси «Матінка Кураж та її діти» Б. Брехта // Зарубіжна література в школі. — 2006. — № 5. — С. 4 — 5.

16. Шабловская И. В. История зарубежной литературы: Учебное пособие. — М., 1999. — 235 с.