Жанрово-композиційні особливості роману Є. Гребінки «Чайковський»

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Інститут української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка Кафедра української літератури Курсова робота з історії української літератури Жанрово-композиційні особливості роману Є. Гребінки «Чайковський»

Студентки 21-ВС групи Пушенко Алли Олександрівни Київ — 2013

Зміст Вступ Розділ І. Життєвий шлях та його вплив на творчість Є. Гребінки

1.1 Життя та формування світогляду Є. Гребінки

1.2 Стиль та еволюція творчості

Розділ ІІ. Особливості роману «Чайковський». Композиція та жанр в українській літературі ХІХ ст.

2.1 Поняття жанру і композиції та їх розвиток в українській літературі ХІХ ст.

2.2 Жанрово-композиційні особливості роману «Чайковський»

Висновки Список використаної літератури

Вступ У тисячолітній історії українського письменства, на жаль, є ще чимало «білих плям» чи «темних місць». Часом це цілі періоди малодослідженого чи й зовсім недослідженого, десятки «призабутих» персоналій чи творів, здебільшого силоміць вилучених з активного літературного й наукового вжитку. Причини такої ситуації різні, та найчастіше вони лежать у політично-ідеологічній площині, у століттях бездержавності. І ще досі йде боротьба між двома братніми країнами за багатьох письменників, замість того щоб дослідити їх спадщину та донести до людей і всього світу.

Актуальність моєї теми дослідження базується саме на малодослідженому полотні російськомовної творчості одного з видатних українських письменників. Євген Павлович Гребінка залишив слід не тільки в українській, а й в російський літературі, бо писав обома мовами. В українському літературознавстві більше приділяють увагу саме його україномовній творчості.

Багато критиків та літературознавців зверталися до його творчої спадщини. Серед них Б. А. Деркач, Л. М. Задорожна, Н.Є. Крутікова, С. Д. Зубков та інші дослідники, які висвітлювали різні аспекти творчої діяльності митця. Проте окремих праць присвячених оцінки російськомовних творів зовсім мало (Н.Є. Крутікова «Гоголь и Гребинка», 1957; С. Д. Зубков «Русская проза Г. Ф. Квитки и Е. П. Гребинки в контексте русско-украинских литературных связей», 1979). Їх аналіз говорить про те, що російськомовна проза Гребінки не досліджувалася належним чином. Творчість Гребінки показується з боку радянської доби та як периферійне явище в російській літературі. Літератори, як правило відносять його до типових представників російської «натуральної школи». Не можна розглядати його творчість з боку тільки українського чи російського літературного процесу. Не можна відкидати той факт, що творчість Гребінки розвивалася в руслі тенденцій, які характерні для обох літератур ХІХ ст.

Метою курсової роботи є дослідження жанрово-композиційні особливості роману «Чайковський».

Визначена мета передбачає вирішення наступних завдань:

1) Охарактеризувати життєвий шлях Є. Гребінки.

2) Розглянути його творчість та її еволюцію.

3) Дати визначення композиції та жанру тексту; виявити домінантні жанрові ознаки тексту.

4) на основі визначених типів композиційно — смислової структури і жанру тексту вивести відповідну жанрово — композиційну модель.

Об'єктом курсової роботи є роман Гребінки «Чайковський» та еволюція його творчого шляху.

Предметом курсової роботи є особливості роману «Чайковський».

Методи дослідження:

1) Історіко-генетичний метод

2) порівняльно-історичний метод

3) Системний метод

4) Термінологічний аналіз.

Розділ 1. Життєвий шлях та його вплив на творчість Є. Гребінки

1.1 Життя та формування світогляду Є. Гребінки Важливе місце у розвитку української літератури по шляху народності i реалізму, в розширенні її проблемно-тематичних обріїв, жанрово-стильового багатства, збагаченні художньо-зображувальних засобів, а також в організації й спрямування українського літературного процесу, в зміцненні його творчих зв’язків з загальноросійським літературним процесом належить Євгену Павловичу Гребiнцi.

Євген Гребінка — автор збірки байок, що започатковували новий період української літератури, упорядник альманаху «Ластівка», організатор літературного життя української культурної громади в Петербурзі, активний учасник викупу Т. Шевченка з кріпацької неволі та видання його «Кобзаря» 1840 р. Є. Гребінка знаний в російському літературному процесі як автор широко відомих романсів, а також низки прозових творів, зокрема з тогочасного українського життя та з української національної тематики. Літературна діяльність Гребінки тривала близько двох десятиліть.

Син Павла Івановича Гребінки. Євген Павлович народився 21 січня (2 лютого) 1812 року, в батьківському маєтку Убежище, в приході села Короваєв, Пирятинського повіту, Полтавської губернії. Хрещеним його був колезький асесор Василь Іванович Маркович. Євген був другою дитиною в сім'ї Павла Івановича і першим в шлюбі з Надією Іванівною Чайковською. Ранішнє дитинство його пройшло під домашнім дахом. Першим вихователем дитини, яка живила своїми розповідями його живу уяву, була няня, яка ходила за Євгеном.

Наступним був домашній учитель Павло Іванович Гуслітий. За спогадами людей, які близько знали Євгена Павловича в дитинстві, він багатьом був зобов’язаний у своєму розвитку саме впливу Гуслітого. Дитина розвивалася досить швидко. Домашня усна хроніка розповідає, що Євген, маючи п’ять років, любив малювати крейдою на підлозі різні фантастичні букви і зображення, а в шесть років вже дуже порядно читав.

«У бутність мою в будинку Гребінки, — розповідає Кудрицький, який змінив Гуслітого в званні домашнього наставника дітей Павла Івановича: — Євгене, роздягнувшись і лігши в ліжко, не міг заснути без книжки». Павло Іванович мав особливу повагу до вчених і завжди твердив, при гостях і в сімейному побуті, що єдине бажання його побачити Євгена професором, а для військової служби він призначав третього сина, Аполлона, який був схожий на нього, а Євген на матір.

Павло Іванович визначив для Євгена верхову коня, але не дозволив йому їздити до певного часу, а на 14-річчя подарував йому рушницю. 29 червня 1824, в день іменин батька, Гребінка застрелив горлицю, яку батько наказав засмажити. Взагалі Павло Іванович, дбав про популярність Євгенія в дитинстві. Він просив приїхати до нього парафіяльного священика отця Іоанна Яцута і прислати «Діяння Апостольські «, щоб Євген зумів прочитати з них в церкві, щоб довести селянам та іншому простолюду, що син його вже грамотний. Згодом Євген не соромився вже читати в парафіяльній церкві. Уроки він вивчав гарно і розповідав завжди все своїми словами. Цікавість його було неймовірна. Часто уроки починалися і закінчувалися його питаннями. Його особливо займали слов’яни, українські гетьмани, «Енеїда» Котляревського, повір'я про чарівниць, відьом.

У 1825 році Євген залишив рідне Убежище і поїхав з батьком у Ніжин, для вступу в гімназію вищих наук, князя Безбородька, а згодом ліцей. В ліцей він був записаний з прізвищем батька — Гребьонкін. Так звали його весь час студентства, так підписувався він і під першими надрукованими віршами (українською мовою). І тільки з 1834 року він став підписуватися прізвищем Гребінка, яка набула популярність в нашій літературі. Товариші і вчителі любили його за добродушність, веселість і старанність. Гребінка брав участь у виданні учнівського журналу «Аматузія» .

В цей же час з Гребінкою навчалися в ліцеї М. В. Гоголь і Н.В. Кукольнік, але обидва були в вищих класах. З Кукольником Гребінка зійшовся потім, по закінченні курсу, в Петербурзі, вже як побратим по літературі. Займатися літературою Гребінка почав ще в ліцеї.

У 1831 році Євген Гребінка закінчив ліцейський курс дійсним студентом з правом на чин 14 класу, і негайно ж поступив на службу в резервний ескадрон 8-го Малоросійського козачого полка. Але незабаром вийшов у відставку і до 1834 року жив у рідному хуторі Убіжище. На початку 1834 року він переїздить до Санкт-Петербурга. 1 лютого 1834 був визначений у число канцелярських чиновників комісії духовних училищ.

У Петербурзі Гребінка почав ретельно займатися літературою. Збірник його байок «Малороссийские приказки» мали великий успіх і були видані окремим тиражем у 1836 році. У цьому ж році він видав і свій повний малоросійський переклад «Полтави», з присвятою Пушкіну. Посвячення це познайомило його з славетним поетом. Ймовірно, з його схвалення були надруковані в «Современнике» за 1837 два вірші Гребінки. Є навіть відомості, що українські байки молодого письменника так сподобалися Пушкіну, що одну з них він переклав на російську мову, а саме «Вовк і Огонь» .

Відомий вже в літературних колах, Гребінка все ще був мало знайомий широкій публіці. Деяка його популярність починається з видання в 1837 році невеликої книжки, під назвою «Розповіді пирятинці» .

З часу видання «Рассказов пирятинці» ім'я Гребінки починає все частіше з’являтися під повістями, оповіданнями, нарисами і віршами в різних періодичних виданнях. Незабаром майже жоден журнал, жоден альманах або збірник не обходяться без якого-небудь з його творів. За свідченням І.І.Панаева, «для журналистов был он необходим, потому что повести его и рассказы очень нравились большинству читающей публики » .

У листопаді 1838 року Євген Павлович залишив службу у комісії духовних училищ і був призначений старшим учителем (третього роду) російської мови та словесності в дворянський полк. Вся служба Гребінки з цих пір обмежується викладанням у військово-навчальних закладах. У 1841 році він був переведений з Дворянського полку в другій кадетський корпус. В останні роки життя викладав він той самий предмет в інституті корпусу гірничих інженерів і в офіцерських класах морського кадетського корпусу. Дослужився до чину колезького радника. Колишні учні Гребінки передавали теплі, сповнені любові і участі розповіді про їх викладача. Всі були згодні один з одним у своїх спогадах. Так само симпатичний був Євген Павлович і в ролі вчителя, як і у домашньому житті та в колі своїх знайомих. На уроках він не був педантом. Часто траплялося, що він не вмів стримати бажання поділитися з юними своїми слухачами якоюсь чудовою літературною новиною і, замість ведення уроку, з одушевленням читав або новий вірш, або прозаїчний уривок. Так були прочитані ним не одна з пісень Кольцова, не один з віршів Лермонтова, не один уривок Гоголя. Він ніколи не лаяв пустунів у своєму класі і не скаржився на них начальству. Коли він сердився, то звертався до учня зі словами: «Ви нездорові: вам треба в лікарню». І слова ці діяли краще всяких загроз і покарань, зачіпаючи в хлопчика почуття совісності.

Щороку, починаючи з 1838, стало з’являтися у пресі по кілька повістей та оповідань Гребінки. До числа найбільш витриманих належить повість «Кулик». Дуже граціозно виглядає вірш «Пісня» («Молода ще дівиця я була»). У 1841 році, у видаваному ним журналі «Ластiвка» опублікував збірки творів Шевченка, Квітки, Куліша та інших українських письменників. 1843 і 1844 роки були найбільш плідними в діяльності Гребінки. Крім двох романів «Чайковський» і «Доктор», він надрукував дев’ять повістей та оповідань. До 1847 року Євген Павлович приступив до зборів і виданню всіх своїх творів: перші чотири томи вийшли в 1847 році, ще чотири в 1848 році. Смерть Гребінки припинила це видання, в яке увійшло тільки сімнадцять повістей і оповідань і один роман з п’ятдесяти, написаних їм. Повне зібрання творів Гребінки вийшло тільки в 1862 році, і потім було перевидано в 1903 році. У 1878 році були видані всі твори Гребінки на українській мові.

Що стосується його характеру і приватного життя, то по приїзді в Петербург він швидко увійшов у коло літераторів, відвідував салони В.Ф. Одоєвського, П. А. Плетньова та інших. Сам регулярно приймав у себе літераторів, в числі яких були його близькі друзі - земляки-українці: А.С. Афанасьев-Чужбинський, Н.В. Кукольнік, Н.Я. Прокоповіч, а також В.Г. Бенедіктов, І.І. Панаев, автор «Конька-Горбунка» П. П. Ершов, автор тлумачного словника В.І. Даль. Його любили за добродушність і гостинність. Вечори Гребінки нерідко відвідував В.Г.Белінскій. Також Євген Павлович був близький з сімейством віце-президента академії мистецтв, графа Ф. П. Толстого.

Гребінка одним із перших оцінив талант Т. Г. Шевченка, брав участь в його викупі з кріпацтва і публікації перших його творів, зокрема в 1840 році - у виданні «Кобзаря». У подяку Тарас Григорович присвятив Гребінці свій вірш «Перебендя». Проте пізніше їх відносини погіршилися.

Незважаючи на те, що кошти Євгена Павловича були незначні, по переїзді до Петербурга в 1834 році, він вже у вересні викликав до себе братів Михайла та Миколу, першого з яких він помістив у дворянський полк, а другого в Академію Мистецтв. У середині 1836 року він викликає до себе Аполлона Павловича і на початку жовтня 1836 влаштовує його також в дворянський полк. Сестра Людмила була прийнята в Інститут шляхетних дівчат. Ось що пише Євген Павлович у листі до матері, після того, як визначив у дворянський полк молодшого брата Костянтина: «У мене як гора з плечей звалилася: нарешті останній брат мій прибудований, завдяки Богу, як міг дав їм дорогу, тепер від них залежить бути людьми «. Знаючи, що через свою бідність батьки не можуть вивести в люди всіх своїх дітей, Євген Павлович вважав своїм обов’язком допомогти всім братам та сестрі.

При цьому Євген Павлович намагався, як можна частіше приїжджати у відпустку на свою батьківщину, до батьків, в рідний хутір. У першу свою поїздку у відпустку він поїхав у 1837 році після, більш ніж трирічної відсутності вдома. Напружена, виснажлива праця за ці три роки, разом з незвичними кліматичними умовами підірвали його здоров’я, і поїздка додому могла поліпшити його самопочуття. Так як він працював у навчальних закладах, то його відпустка починався в травні і закінчувався в серпні місяці. В Убежище його чекали нерадісні новини: за роки його відсутності померли два його брати Олександр і Петро, а також сестра Ганна (дружина Л.Н. Свічкі), а батько — Павло Іванович був хворий (він помер 20 жовтня 1837). І все ж перебування Євгена Павловича серед своїх рідних і близьких і благодатний вплив клімату, позитивно вплинули на його здоров’я. Не останню роль у цьому відіграло і гарне харчування.

У 1837 році Євген Павлович забрав у Санкт-Петербург молодшого брата Костянтина і в 1839 році визначив його в дворянський полк. Кілька разів разом з ним в Убежище приїжджали і відпочивали його друзі і знайомі - Т. Г. Шевченка, В.І. Даль, А.С. Афанасьев-Чужбинський. У свою чергову відпустку 1844 Євген Павлович повінчатися з Марією Василівною Ростенберг і забрав її з собою до Санкт-Петербурга, де вони проживали на Василівському острові. Тут слід згадати, що саме очам цієї прекрасної жінки, ми тепер зобов’язані появою безсмертного твору літератури — романсу «Очи черные, очи страстные», написаного ним у 1843 році. Від цього шлюбу у них народилася дочка Надія. Почалися нові турботи, нові грошові витрати, які сильно перевищували старі, холостяцькі.

Постало питання про перезакладення маєтку дружини (яке вже було закладено). До нещастя, дід Марії Василівни (батько її матері) Григорій Іванович Боярський 11 березня 1845 помер у лікарні м. Одеси від лихоманки і оформити документи на перезаклад маєтку було вже нікому. Грошей на поїздку на Україну у молодят не було, тому в 1845 і 1846 роках Євген Павлович не приїжджав в Убежище для поправлення здоров’я. Його мати Надія Іванівна, стурбована здоров’ям сина, вирішила приїхати до Петербурга.

Версія поїздки матері письменника в Петербург підтверджується тим, що в відомостях сповідей Петропавлівської церкви с. Короваї за 1847 і 1848 роки вона не записана. А хвороба його продовжувала прогресувати. Можна припустити, що з самого початку 1848/49 навчального року Євген Павлович уже не міг викладати: замість нього заняття проводив його земляк і товариш Н.Я. Прокоповіч.

3 грудня 1848 Євгена Павловича не стало. Столична газета «Санкт-петербурзькі відомості» в № 278 за 1848 писала: «Многие пожалеют о Е. Гребенке, как о литераторе, нам да позволено будет пожалеть о нем, сверх того утрату доброго и благородного человека. Не вырастет на его могиле ни крапива, ни вереск; природа украсит ее благоуханными цветами его южной родины». Помер він від туберкульозу в Санкт-Петербурзі, де 7 грудня 1848 року в 11 годин ранку в церкві Андрія Первозванного на Василівському острові відбувалося відспівування. За заповітом, його тіло було перевезено на батьківщину в село Убежище, де на сімейному кладовищі Гребінок, обнесеному глибоким ровом, і був похований Євген Павлович 13 січня 1849.

У метричній книзі Петропавлівської церкви с. Короваї, Пирятинського повіту, Полтавської губернії за 1849 зберігся запис про те, що 13 січня 1849 похоронений служив в Санкт-Петербурзькому у 2-му Кадетському корпусі, колезький радник Євген Павлов Гребінка, який помер у СанктПетербурзі 3 числа грудня минулого 1848 року, і по доізволенію начальства перевезений на місце батьківщини в село Убежище, для віддання землі у фамільному склепу (35 років). Помер від запалення. Сповідував і залучав Святих Тайн Санкт-Петербурзького Андріївського собору священик Петро гіацинти. Поховання скоїв парафіяльний священик Косма Іоанна Виревскій з причетом у фамільному склепе.

Спочатку на могилі був встановлений дубовий хрест. Пізніше в 1900 році, стараннями Пирятинського земства і М. В. Стороженко, на могилі був встановлений чавунний пам’ятник — ажурний хрест на постаменті, а сама могила була оточена залізними гратами. А в 1912 році, в рік 100-річчя з дня народження письменника, було прийнято рішення перейменувати розташовану неподалік залізничну станцію Петрівку, в Гребінку. На початку 1920;их років, в роки громадянської війни, могила Євгена Павловича була зруйнована і заросла бур’яном. І тільки після великої вітчизняної війни, готуючись до святкування 100-річного ювілею з дня смерті письменника, його могила була відновлена: поставлена дерев’яна огорожа і постамент, на якому були написані ім'я письменника і дати народження і смерті. У 1962 році на могилі був встановлений бюст письменника, замінений в 1987 році новим пам’ятником роботи скульптора Ю. Гіріча.

Дружина — Марія Василівна Ростенберг. Померла 15 грудня 1894.

Як бачимо, не дивлячись на те що жив він у Петербурзі, Гребінка ніколи не забував Україну. Не забував своїх близьких, що може свідчити про велику та чисту душу. Гребінка був чуттєвим, добрим та порядною людиною. Ці якості ми бачимо в його вчинках, в його творах та зі спогадів друзів та тих хто був з ним знайомий.

1.2 Стиль та еволюція творчості

Є. Гребінці належить провідне місце в літературі 30— 40-х років XIX ст. Найціннішу частину його художньої спадщини становлять байки, які відіграли велику роль у розвитку нового українського письменства. Як і деякі його сучасники, Є. Гребінка брав активну участь і в російському літературному процесі і його по праву вважають ще й російським письменником. В українському літературознавстві більше уваги було спрямовано на його твори написанні українською мовою. Але Гребінка є автором більше п’ятдесяти творів написаних російською мовою. Не випадково І. Франко назвав Є. Гребінку «талановитим писателем російсько-українським"(13). Свої кращі прозові твори, завдяки виразній демократичній спрямованості, гуманістичним тенденціям, високохудожній вартості письменник написав в руслі естетики натуральної школи.

Виступивши в період гострої ідейно-теоретичної боротьби між представниками різних літературних течій, Є. Гребінка пройшов у своїй художній практиці складний шлях та еволюцію — від усталеної бурлескної традиції, романтичних захоплень до реалістичного мистецтва.

Ранні поетичні твори Є. Гребінки, написані в гімназії («Рогдаев пир»), не відзначалися оригінальністю. В них відчутне наслідування тогочасної романтичної поезії, зокрема О. Пушкіна. Першим найпомітнішим твором молодого автора став переклад українською мовою пушкінської «Полтави». Свій переклад Є. Гребінка назвав «вільним». Це виявилося у відхиленнях від оригіналу, зокрема у введенні та вилученні деяких сцен, в інтерпретації деяких образів. Ввів Гребінка й характерній для тогочасної української поезії бурлескній традиції, «простакуватості» у стилі, що виявилося, зокрема, в порушенні героїчно-романтичної направлення оригіналу, та в намаганні наблизити оригінал до пануючого тоді літературного смаку українського читача. Це був не стільки переклад в сучасному значенні цього терміна, скільки адаптація перекладуваного твору в інше національне середовище.

Перу Є. Гребінки належить також кілька ліричних творів, у яких він, за словами І. Франка, «вылил всю свою поэтическую душу и любовь к Украине» [41, 22]. Провідні мотиви його — жорстокість буття і безвихідь, трагізм відчуженої особистості. Гребінка звертався до різноманітних засобів фольклорної поетики. В інших ліричних поезіях Є. Гребінки «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить!»), «Заквітчалася дівчина», «Маруся», написаних у народнопісенних традиціях і позначених романтичним колоритом, у журливих, елегійних тонах оспівуються мотиви нерозділеного кохання, почуття розлуки, зради, душевних страждань, неможливості досягнення щастя в реальному житті. Найвище місце в літературному доробку Є. Гребінки українською мовою віддають байкам. Він, спираючись на кращі приклади з світового байкарства, використовуючи народно-сатиричні традиції української і російської байки, створив ряд глибоко самобутніх, оригінальних творів цього жанру. Кращі байки Є. Гребінки написані в дусі просвітительського реалізму, пройняті демократичними настроями, сповнені конкретного соціального і національно-побутового змісту, спрямовані проти сваволі й насильства, беззаконня й несправедливості, пануючих у тогочасному суспільстві. У таких байках, як «Ведмежий суд», «Рибалка», що побудовані на життєвій основі, сатирично-викривальних тенденціях, український поет, майстерно використовуючи алегоричні можливості традиційного жанру, реалістично змальовує хижацтво, відверту злочинність дій чиновників різних рангів — волосної і повітової адміністрації, царського суду, жертвою яких завжди є проста, беззахисна людина.

Звісно, критицизм Є. Гребінки як письменника помірковано-просвітительської орієнтації не набував характеру соціального протесту, так як був спрямований проти «недосконалостей» світу і людської природи, проти окремих вад тогочасного самодержавного устрою. Проте поет виходив з позицій народних інтересів, і його художня розповідь об'єктивно мала часом узагальнений характер, громадянське звучання. Широко використовує Є. Гребінка у своїй творчості зразки народної мудрості. Його байки органічно пов’язані з приказками та прислів'ями.

Поетичний доробок Є. Гребінки російською мовою за своїм обсягом і тематикою значно ширший, ніж українською. Його російські твори позначені переважно романтичною тональністю; їх романтичний колорит помітно виявляється у посиленій увазі до сильних пристрастей, складних душевних переживань, до постійного пошуку ліричним героєм свого місця в житті, до заглиблення поета у стан самотності, до злиття з непорочною природою.

Один з провідних мотивів лірики Є. Гребінки — роздуми про долю і покликання поета в суспільстві. Ліричний автор-суб'єкт невдоволений жорстоким світом, де все «пахнет и златом, и кровью». Є. Гребінка майстерно використовує гіперболу, драматичну напругу, емоційні монологи, влучні антитези. Загалом же його рефлективно-медитативна лірика відзначається абстрактно-психологічною характерністю, поетикою «жахів», часом підкреслено перебільшеними романтичними штампами, пафосно-риторичною лексикою. Пізніше у його ліриці з’являється образ митця-громадянина, щирого й непідкупного, що «пел мир, и дружбу, и любовь», і його поет виразно протиставляє жорстокому тиранові, який «кровавою рукою подписывал законы рабства» («Два»). На цих та інших поезіях Гребінки помітно відчутний вплив Є. Баратинського та інших поетів пушкінської плеяди. Взагалі в поезії Гребінки майстерно поєдналася фольклорна стихія з романсово-пісенним стилем доби.

Виразну народнопоетичну основу мають поезії, написані Є. Гребінкою з метою ознайомити російського читача — «с прелестными чувствами нашей родины», — «Казак на чужбине (Украинская мелодия)», «Кукушка (Украинская мелодия»), «Украинская мелодия» («Не калина ль в темном лесе…»), що були перекладами «в русские стихи малороссийских песен». Вони пройняті тугою за втраченим щастям, смутком і журбою.

Помітну увагу привертають вірші Є. Гребінки, присвячені історичному минулому України — «Курган», «Нежин-озеро», «Украинский бард», поема «Богдан» (1843), написані як за історичними матеріалами, так і на основі національних народних переказів. Найзначніше місце серед творів цього циклу належить драматизованій поемі «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого». В цій визначній поемі, широко використавши ряд історичних джерел, козацькі літописи, народні пісні й думи, Є. Гребінка правдиво показав героїку українського визвольного руху.

Серед художнього доробку Є. Гребінки російською мовою велике місце займають прозові твори, написані у 30—40-х роках. Вони виразно показують сутність і характер ідейно-естетичної еволюції письменника. Популярність Є. Гребінці як прозаїку принесли такі оповідання як «Рассказы пирятинца», «Вот кому зозуля ковала!», «Мачеха и панночка», створені переважно за фольклорними мотивами. На ранній прозі письменника ще відчутні впливи модних тоді О. Марлінського та О. Сенковського. Народним переказам, казкам, легендам він надає здебільшого абстрактно-романтичного забарвлення. Саме звідси замість соціально-психологічної глибини, індивідуальної характерності — пафосно-сентиментальні сентенції персонажів, їх безбарвність. Пробує наслідувати Гребінка і гоголівську манеру письма, зокрема «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Миргорода», однак усе це мало здебільшого поверховий характер, за що його було піддано різкій критиці в пресі.

Як і твори Квітки-Основ'яненка та Гоголя, прозові романтичні твори Є. Гребінки позначені ідейно-художнім осмисленням історичної української дійсності, поетизацією героїчного минулого, виразним народнопоетичним колоритом. Вони відіграли важливу роль у формуванні й розвитку в українській літературі нового, романтичного, стилю та мали позитивний вплив на творчість П. Куліша, О. Стороженка, Марка Вовчка.

З другої половини 30-х років Є. Гребінка починає звертатися переважно до реалістичного методу. Естетичні принципи натуральної школи поступово втілюються в його кращих повістях і оповіданнях. Починає приділяти увагу до психології героїв, їх внутрішнього світу в безпосередньому зв’язку з соціальним середовищем, поєднанням типових рис з індивідуальними. Осмислюючи й усвідомлюючи життєві спостереження, плідно використовуючи досвід М. Гоголя, Є. Гребінка порушує у своїх творах ряд злободенних проблем часу: правдиво відтворює типові риси поміщицького побуту, безправність кріпаків («Кулик», «Злой человек», «Приключения синей ассигнации»), зажерливість, користолюбство столичного й провінціального чиновництва («Верное лекарство»), виявляє поглиблений інтерес до «маленької людини», її підневільного становища в тогочасному суспільстві («Лука Прохорович», «Записки студента», «Доктор»). Ці твори, написані в різні роки, переконливо свідчили про те, що письменник все впевненіше йшов до «гоголівського напряму» в літературі.

Особливе місце у прозовому доробку Є. Гребінки займає повість «Кулик» (1841), присвячена найпекучішому питанню — кріпосництву. Майстерно відтворює тут автор контраст між нелюдським середовищем і його жертвами. Повість «Кулик» за ідейно-естетичними якостями була кращим зразком тогочасної реалістичної прози. Цей твір, відзначав В. Бєлінський, свідчить про те, що «визначне обдарування цього автора міцніє і гуманне начало починає в його повістях переважати над комічним елементом… Особливо добре в ній те, що автор умів змалювати своїх героїв вірними дійсності, тобто людьми нижчого класу і в той же час „людьми“, і збудити до них співчуття, не ставлячи їх на ходулі фальшивої і нудної ідеалізації» [1.4т. 456ст].

У 1847 р. на сторінках «Санкт-Петербургских ведомостей» була надрукована одна з останніх повістей Є. Гребінки — «Приключения синей ассигнации», в якій викривальний пафос, сатиричні тенденції порівняно з попередніми творами виявилися набагато виразніше. За ідейним задумом і композиційною побудовою повість очевидно перегукувалася з «Мертвими душами» М. Гоголя.

Цілком закономірним і свідомим було звернення Є. Гребінки в другій половині 40-х років до фізіологічного нарису, в жанрі якого написані «Петербургская сторона», «Фактор» (1845), «Провинциал в столице» (1848). Побудовані на безпосередніх спостереженнях автора, ці твори рельєфно, без прикрас розкривали окремі типові сторони здичавілого, нікчемного дворянського світу, всю непривабливість частини міста, де «живут десятки тысяч бедных, но честных тружеников» («Петербургская сторона»). Схвально відгукнувся про цей нарис М. Некрасов. За його словами, Гребінка «дуже дотепно виставив народонаселення Петербурзької сторони, цієї далекої провінції, цього повітового містечка серед розкішної столиці Росії"(12). Саме Некрасов залучив Гребінку до співробітництва у щойно заснованім «Современнике», де була опублікована остання прижиттєва повість Гребінки «Сила Кондратьев», у якій художньо відображено народження хижака нового типу — ділка-буржуа.

У своєму літературному розвитку Гребінка-прозаїк пройшов шлях від ранніх романтично-сентиментальних захоплень до принципів натуральної школи. Творчо сприймаючи ідейно-художні досягнення Миколи Гоголя, виходячи з життєвих спостережень, Є. Гребінка створив ряд яскравих творів, позначених реалістичною спрямованістю, гуманістичним ставленням до «маленької людини». Кращі повісті й оповідання письменника, написані з позицій естетики натуральної школи, сприяли зміцненню «гоголівського начала» в російській літературі і разом із його класичними байками відіграли помітну роль у становленні й розвитку художнього реалізму в новому українському письменстві.

Життя Гребінки пройшло далеко від рідного краю, він працював і творив в іншій, часом ворожій до нас, країні. І звісно це наклало свій відбиток на його творчість. Він, беручи приклад та наслідуючи відомих і могутніх майстрів російського пера, не лише збагачував свою творчість, а вносив багато нового в українську літературу. Його творчість мала позитивний вплив на таких письменників, як Марко Вовчок, Куліш та Стороженко, які продовжили збагачувати та підносити українську літературу.

Але не можна казати, що його творчість була основана лише на російському ґрунті. Твори Гребінки наскрізь проткані сумом і тугою за Батьківщиною. В творах він не просто прославляє Україну, він дарую нам частину свого серця повного любові до рідного краю. Пишучи російською мовою він розповідає російському читачу про Україну, правдиво і щиро, тож ми можемо сміливо пробачити Гребінки його російськомовний спадок. Його проза стала надбанням як російської, так і української літератур.

гребінка жанр роман лірика

Розділ ІІ. Особливості роману «Чайковський». Композиція та жанр в українській літературі ХІХ ст.

2.1 Поняття жанру і композиції та їх розвиток в українській літературі ХІХ ст.

Композицією (лат. compositio — складання, поєднання) називається форма побудови художнього твору, яка знаходить свій вияв у смисло-значущому співвідношенні окремо взятих його частин. Незважаючи на те, що питання, які стосуються побудови художнього твору, з давніх-давен були предметом уваги теоретиків мистецтва, поняття композиції і по сьогоднішній день залишається одним з найменш досліджених у системі знань, пов’язаних з розумінням природи й закономірностей мистецьких явищ. Ще Арістотель у своїй славнозвісній «Поетиці» звернув увагу на важливість композиції як засобу впорядкованої побудови художнього цілого.

Композицію Платон та Арістотель уявляли насамперед як гармонію співвідношення між цілим і його частинами. Визначаючи композицію як гармонійне розміщення матеріалу, рівновагу всіх частин, що складають художнє ціле твору, класики античної естетики виходили також із розуміння її як мистецтва відбору й поєднання окремих епізодів твору, логічного обґрунтування їхньої смислової єдності, при усуненні немотивованих цілих подробиць, власне, з того, що олександрійський філолог III століття до нашої ери Арістарх Самофракійський називав «економічним розміщенням матеріалу». Українські літературознавці XX століття визначають композицію твору як його вибудову, розподіл окремих частин, їх порядок, їхній взаємозв'язок, злагодженість між собою, або розміщення їх протилежно одна до одної, гармонійну будову всього твору або навмисне чи ненавмисне безладдя, в якому подано зміст твору, як структуру, зумовлену змістом, побудову літературного твору, розміщення і співвідношення всіх його складових частин, порядок розгортання подій і розстановку персонажів.

В системі літературно-художнього твору, яка складається із сукупності засобів художнього оформлення певного ідейного змісту, композиція співвідноситься з одним із рівнів форми твору. Проте серед інших рівнів, що оформлюють і виражають зміст твору, а саме — відносно рівня предметної зображувальності й рівня словесної зображувальності, композиція посідає особливе місце. На відміну від останніх, вона не виступає як засіб безпосереднього зображення, тобто як та конкретна форма, словесна чи предметна, в якій постає перед читачем уявлення про зображуване. Простіше кажучи, композиція не може безпосередньо змалювати описувану людину або явище. Вона робить це не прямо, а опосередковано, тим, що взаємозв'язує, взаємо-співвідносить окремо діючі елементи словесного й предметного зображення. Роль композиції в системі зображувальних форм художнього твору, полягає в тому, що композиційні прийоми та засоби доповнюють і поглиблюють зміст зображуваного письменником. У сукупності ж вони додають творові завершеності й цілісності. Композиція немовби довершує літературно-художню форму.

Більша чи менша міра системності, організованості характеризує, таким чином, будь-яке явище природного чи суспільного світу. Впадає в око, що побудова наших промов, зліплених та імпровізованих під тему випадкової розмови, як правило, містить у собі багато зайвого, несуттєвого, вирізняється слабкою смисловою зв’язаністю в окремих смислових частинах, не зумовленістю подальшого попереднім. І навпаки, побудова художнього твору, внаслідок вже хоча б того, що він не є результатом повної випадковості, що за ним стоїть ретельна і кропітка праця, — вирізняється в більшості випадків чіткою організацією, виваженістю та продуманістю в цілому й у всіх його частинах, розміщення яких упорядковується таким чином, що вони діють не за типом ізольованого, «крапкового» враження, а, поєднуючись у певну систему, взаємодоповнюючи й розкриваючи одна одну. Композиційна впорядкованість складових елементів твору, її смисловий масштаб та міра довершеності можуть бути різними.

Вже сама міра гармонійності й чіткості композиційної форми художнього твору може слугувати джерелом емоційного впливу на читача, оскільки чітка симетрія форм справляє позитивне емоційне враження й породжує в більшості людей відчуття краси. Функція композиції, проте, не вичерпується створенням бездоганної та довершеної гармонії між цілим і його частинами. Основне художнє призначення композиції полягає в тому, щоб підпорядкувати співвіднесеність, взаємозв'язок усіх складових елементів зображення у творі меті послідовного, якомога повнішого і глибшого розкриття його змісту, створення в читача відповідного авторському задумові емоційного враження. Композиція — це свого роду те смислове направлення, організаційна та спрямовуюча творчий потенціал наших уявлень та емоцій, сила, яка, за умови належної до неї уваги, дає змогу краще і повніше орієнтуватися в змістовій глибині твору.

Композиційна організація того чи іншого художнього твору може вбирати в себе розміщення персонажів й зіставлення сюжетних епізодів, порядок повідомлення про хід подій, і зміну прийомів оповіді, взаємну співвіднесеність деталей зображуваного, і співвідношення глав, абзаців, строф і окремих словесних зворотів. Індивідуальні особливості композиційної побудови конкретних художніх творів великою мірою залежать від їхньої родової та жанрової належності. Відображений у художньому творі конфлікт виступає як той центральний його вузловий «нерв», який зумовлює, по-перше, як змістову систему твору (тобто увесь той комплекс ідей, переживань та оцінок, що реалізуються у творі), так, по-друге, і систему засобів його художнього вираження (тобто тих зображувальних прийомів — словесних, предметно-образних, композиційних, — які ми відносимо до форми твору). Отже, структурну основу композиційної організації художнього твору, її рушійну силу також становить конфлікт, на зображенні якого, власне, і будується, твір як цілісна смислова побудова.

Предметом ретельної уваги дослідників уже понад два тисячоліття є проблема літературних родів і жанрів. Якщо з першою її частиною все є більш-менш зрозумілим: переважна більшість науковців погоджується з тим, що існує три літературних роди — епос, лірика та драма, то відносно другої — маємо різні, досить суперечливі точки зору.

Жанр — це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Саме визначення жанру настроює читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є епопея, роман, новела, поема, медитація, ода, трагедія, водевіль. Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди. За змістовим принципом, наприклад, роман ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, історичною, романтичною. Окремі жанри, переважно ліричні (оди, гімни, ліричні портрети), жанрових різновидів не мають.

У XVI-XVII ст. Україна опиняється в орбіті тих суспільно-історичних і художньо-естетичних процесів, що були зв’язані з бурхливим розвитком Західної Європи часів її переходу від феодального середньовіччя до нового часу. З XVI ст. починається процес поступового зближення української літератури з новоєвропейською художньою системою та формування ренесансно-культурної спільності.

У XVI-XVIII ст. складається нова, власне вже літературна, жанрово-стильова система, поступово починається становлення нових художніх форм і завдань словесної творчості, розвивається індивідуальне начало. Відмирають середньовічні естетичні уявлення, народжується нове світобачення, в якому на перше місце висувається людина, самоцінність її буття; в літературі поступово утверджується жива народна мова. Усе це підготувало умови для кристалізації рис нової української літератури, початок якої датується кінцем XVIII — початком XIX ст.

В українській літературі перших десятиріч XIX ст. спостерігаються прискорений розвиток різних напрямів, течій і стилів та своєрідне їх «накладання» (співіснування). Провідними, як і в усіх новоєвропейських літературах, стають поетичні жанри, серед них до середини 30-х років були бурлескні твори. Однак наступний ідейно-художній прогрес української літератури, дослідження кардинальних проблем суспільного життя, поглиблення соціальної критики та утвердження позитивного начала, успіхи у творенні індивідуальних характерів пов’язані з подоланням бурлескного стилю, який у 30-х роках став вироджуватись у безідейну сміхотворчість.

Зміни у сфері естетичного відношення літератури до дійсності приводять перші десятиліття XIX ст. до значного розширення жанрово-стильової системи української літератури, в якій розвиваються жанри іро-комічної, гумористично-побутової, історичної поеми, оповідання-казка, віршове оповідання й новела на морально-побутову тему, гумористично-дидактичне оповідання, віршова байка, «міщанські» комедія і драма, соціальной родинно-побутова повісті. Об'єднуючою домінантою системи жанрів у цей час виступає «нравоописова» їх спрямованість.

Незважаючи на те, що з кінця 20-х років паралельно з розвитком просвітительського реалізму і сентименталізму в українській літературі з’являється романтичний тип свідомості й художньої творчості, Просвітництво не тільки утримує свої ідейно-естетичні позиції, а й накладає відбиток на характер романтичної літератури. Романтизм приніс в українську літературу нові принципи художньої творчості, дух історизму, що виявився, зокрема, в ідеї неперервного розвитку, зверненні до національного минулого, розуміння життя народності як динамічного процесу. Він великою мірою сприяв розвиткові в українській літературі індивідуального творчого начала, художньо-психологічного дослідження особистості, принципів народності й громадянськості.

Характерною рисою нової української літератури перших десятиріч XIX ст. було те, що вона розвивалася на народнопоетичній основі - це визначило в найкращих її ідейно-художніх зразках глибоко демократичний характер. Невід'ємною рисою фольклоризму найпрогресивніших українських письменників, с відображення народного світосприймання та соціальних прагнень.

2.2 Жанрово-композиційні особливості роману «Чайковський»

Художнє втілення українська тематика знайшла в романі «Чайковский» (1848). Цей роман Іван Франко називав улюбленим твором галицько-руської молоді 60—70-х років[13, т. 41, с. 267].

Створено його на основі родинних переказів, оскільки мати Гребінки походила з роду Чайковських. Для написання роману Гребінка також звертався до історичних джерел, зокрема, до «Історії Русів» псевдо-Кониського, «Истории Малой России» Д.М. Бантиша-Каменського, «Записок» столітнього козака Микити Коржа. Використання історичних реалій надає творам письменника історичної достовірності, допомагає передати особливості козацьких звичаїв, а також правдиво змалювати боротьбу українців із татарами та поляками. Автор змальовує запорожців мужніми захисниками своєї батьківщини. Утім, митець не ідеалізує їхні образи. У деяких сценах, як і Гоголь, він підкреслює їхню жорстокість, що була обумовлена характером історичної доби. Водночас мотиви характерництва, богатирства, пророцтва, морської бурі, сповіді надають образам козаків міфопоетичного характеру.

Засобами романтичної поетики Є. Гребінка створює епічні картини історичних подій. При всьому цьому він вдало відтворює поєднані з елементами таємничості, заклять і пророцтв риси реального народного побуту і звичаїв. Загалом же в «исторической были» Є. Гребінка прагне до розуміння залежності життя людини від історичних обставин.

Значним досягненям Є. Гребінки-прозаїка роман «Чайковский», наближається за принципами опрацювання історичної тематики до «Тараса Бульби» М. Гоголя (хоча у романі відсутні хронологічне приурочення до подій, історичні постаті), письменник правдиво відтворює окремі картини героїчного минулого, опоетизовує Запорозьку Січ як «козацкую вольницу» з її демократичними і водночас суворими законами, реалістичними мазками змальовує привабливі образи загартованих у боях з ворогом, мужніх і хоробрих, одержимих любов’ю до рідної землі рядових козаків-патріотів (Микита Прихвостень, Касян), чесних, доброї і широкої душі людських особистостей із багатим емоційним світом. Життєвістю позначений і багатоплановий, складний образ-тип лубенського полковника Івана: це відважний воїн, сповнений лютої ненависті до ворога; не чуже йому й глибоке почуття людяності, і разом з тим — типовий феодал-поміщик, жорстокий і деспотичний.

В індивідуалізованих образах роману Є. Гребінка «втілив свої уявлення про історичну людину. Романтичні тенденції у їх змалюванні — героїзація характеру й поведінки, поетизація козацької стихії, уславлення волелюбності й гіперболізація «природності», нарешті, підкреслення їхньої винятковості, продиктоване прагненням епатувати читачів, — поєднується в романі з реалістичними"(11). Змальовуючи характери, у цих творах автор тяжіє до мелодраматизму та романтичних ефектів, у деяких епізодах звертається до стилю «несамовитого» романтизму, використовує романтичні мотиви спокуси, помсти, нещасливого кохання. Особливістю твору письменника є ліричні відступи, в яких оповідач порівнює сучасний йому стан суспільства зі звичаями давньої України. Подібні роздуми підкреслюють романтичну антитезу буденного сучасного й героїчного минулого. Поетикальні особливості роману митця свідчать про його яскраво виражений романтичний характер.

Роман «Чайковский», як і інші твори Є. Гребінки на історичну тематику, тісно пов’язаний з фольклорними джерелами, народнопісенною творчістю. Особливо зримо риси українського національного колориту в творі виступають завдяки щедрому введенню до нього народної пісні, яка органічно вплітається в художню тканину оповіді і є одним із необхідних її компонентів. Так, молода циганка піснею «Барвіночку зелененький, стелися низенько…» викликає на побачення до Марини Олексія, дружною піснею зустрічають козаки на Чорному морі смертоносну бурю.

У романі «Чайковский» у ряді художньо вмотивованих ліричних відступів проводиться глибока антитеза — протиставлення героїчного минулого й мізерного сучасного, цілісних сильних натур з благородними й чистими почуттями своїм сучасникам із розтлінного поміщицького середовища —-морально потворним жалюгідним обивателям.

«Чайковский», не позбавлений ряду недоліків, таких як — мелодраматичні ефекти, умовність окремих образів, надуманість ситуацій, на що вказував В. Бєлінський. Але водночас критик вважав роман творчою вдачею Є. Гребінки, «однією з кращих повістей», що з’явилися протягом 1843 р. Незаперечна цінність твору в героїзації минулого, «запорожской вольницы», в початках суспільно-конкретного осмислення зв’язку характерів і обставин, в активному проникненні автора у сферу антигуманної сучасності.

Як і твори Квітки-Основ'яненка, Гоголя, прозові романтичні твори Є. Гребінки позначені ідейно-художнім осмисленням історичної української дійсності, поетизацією героїчного минулого, виразним народнопоетичним колоритом.

Звернення романтиків до історично значущих подій у минулому й теперішньому було вагомим кроком уперед у складному русі суспільної свідомості до осягнення суспільно-історичної сутності людини. «Щоб стати істотою соціальною, персонаж повинен був спочатку стати істотою історичною» [11,с.69]. Поняття «історичної людини» українськими романтиками розкривалося разом із осмисленням національного характеру. Історіографічні та фольклористичні дослідження, що відкидали думку про зображення українця в бурлескному стилі, привели до романтичного тлумачення національного характеру як героїчного, мрійливого та чутливого. Особливо показова у цьому аспекті прозова спадщина Є.Гребінки. особливо роман «Чайковський» (1843), письменник зобразив характер українського народу передусім як героїчний і разом із тим здатний на глибокі й ніжні інтимні почуття. Незважаючи на те, що написані вони російською мовою, не можна не помітити потужного, власне українського духу, який визначає українців як націю." Чайковський" Є.Гребінки — один із кращих творів романтичної прози першої половини ХІХ ст.

Роман був перекладений К. Климковичем у 60-х роках минулого століття українською мовою. Виходячи з досвіду автора «Тараса Бульби», використовуючи переказ про Запоріжжя столітнього козака Микити Коржа, звертаючись до народних переказів, легенд і пісень, Є.Гребінка зумів правдиво відтворити життя запорізького козацтва, звичаї Запорізької Січі. Історія й народна мораль, світоглядні позиції українців тісно переплетені в романі «Чайковський» .

В основі сюжету — дві взаємопов'язані лінії. Перша з них — розповідь про кохання Олексія-поповича, прозваного запорожцями Чайковським, і дочки лубенського полковника Марини, драматичні епізоди їхнього одруження всупереч волі батька дівчини. Друга лінія — трагічна історія єврейської сім'ї, нещасливе кохання підступного Герцика до Марини, а його сестри Тетяни до Олексія. Цю історію завершує фатальне умертвіння матір'ю рідного сина. Зв’язок між поколіннями подано не лише в історичному, а й морально-етичному аспекті. Сюжетні лінії переплітаються, приводячи до несподіваної розв’язки. Образна система роману досить складна, оскільки характери розкриті різносторонньо, герої неординарні й цікаві.

Одна із головних проблем роману — проблема кохання. Гребінка створює традиційний для романтичного сюжету любовний «трикутник», який пов’язаний із любовними пригодами та інтригою. Незвичайним у творі є наявність трьох таких любовних «трикутників». Автор прагне глибше розкрити почуття своїх героїв, їх здатність до романтичних поривань. Велике кохання розгортається на фоні історичних подій у всіх його проявах.

" Многие почтенные люди при слове «любовь» делают удивительную гримасу будто пробуют ревеню или услышат про черну или холеру. Для меня это непонятно… Зачем скрывать, унижать, стыдиться самого лучшего, высокого чувства" [2, с. 277] - так писав Є.Гребінка, що вказує на глибокий естетизм автора.

Подібно до Квітки-Основ'яненка, Гребінка показав, що й український народ здатен на глибокі почуття, він може не тільки вірно кохати, а навіть умирати за свою любов. Тож любовні «трикутники» у романі «Чайковський» — не легковажні флірти, а важкі випробування, навіть трагедії для деяких героїв твору.

Перший любовний «трикутник» складають такі герої: Марина — Олексій — Тетяна. Взаємини двох перших героїв становлять основний стрижень твору; ці образи розкриті найбільше. Їхнє кохання взаємне. Тетяна доповнює і загострює емоційну сторону твору, допомагає розкриттю попередніх образів. У стосунках Марини та Олексія найповніше втілилися романтичні ідеї; через ці стосунки автор показує багатогранність образів. Олексій — романтичний і ніжний: «Что-то легенько тронуло Алексея… Глядит он весь осыпан цветами: гвоздики, левкои, чернобрывцы катятся с него на землю» [2, с. 278].

Це типово романтичне зображення героя. Марина прагне вірного кохання, її почуття вражаюче сильні: «Пропаду так пропаду, знаю, за кого пропаду. Умело сердце полюбить — сумеет и вытерпеть. Я казачка, Алексей! Умру, а буду любить тебя» [2, с. 290].

Покохавши щиро молодого юнака, Марина знаходить сили кинути розгніваного батька, відрізати коси, пробратися на Січ і, ризикуючи своїм життям, відвоювати у долі своє щастя. Образ Марини неодноразово асоціюється з ластівкою. Символізуючи нездоланність юного і чистого почуття, автор змальовує таку картину: Коли Олексій із Мариною чекають на страту, «резвая ласточка высоко реяла ввоздухе, весело щебетала и, спускаясь к земле, порхала около тюрьмы» [2, с. 328].