Культура Київської Русі

Слов’янський державний педагогiчний iнститут РЕФЕРАТ з iсторії України Культура Київської Русі

Студента фізико-математичного

факультета I — курса

Пірко Iгора Сергійовича

Викладач: Саманцова Олена Валентинiвна

Слов’янськ — 2004

Зміст:

Вступ.

Кирило та Мефодій — просвітники слов’ян.

Володимир Великий у культурному розвитку.

Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.

Розвиток писемності. Освіта.

Наука, література, книг описання.

Архітектура та образотворче мистецтво.

Розвиток медичних знань.

Художня культура Київської Русі.

Характерні особливості рукописної книги Київської Русі.

Літературні пам’ятки Київської Русі.

Музичне мистецтво Київської Русі.

Театральне мистецтво. Музика. Танок.

Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра.

Ткацтво, килимарство та вишивка.

Внесок Київської Русі у розвиток культури.

Список лiтератури.

1. Вступ.

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов’ян та інших слов’янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв’язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов’янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов’ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини («Руська Правда»), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну державу.

2. Кирило та Мефодій — просвітники слов’ян.

Святі рівноапостольні просвітники слов’ян, брати Кирило та Мефодій народилися в грецькому місті Солуні. Мефодій як воїн, напевно, був правителем Болгарського князівства. Згодом, прийнявши чернечий сан, оселився в одному з монастирів на горі Олімп.

Константин (у чернецтві Кирило) здобув освіту у кращих учителів Константинополя, зокрема у Фотія, майбутнього патріарха. За обдарованість та різнобічні знання сучасники назвали Кирила Мудрим. Згодом він перебрався зі столиці Візантії до монастиря, де вже жив Мефодій. Брати взяли на себе важкий послух — нести слово істини людям. Якось тримаючи шлях до хозар, Кирило та Мефодій зупинились у Корсуні, де в «чудесний спосіб» сподобили мощі священномученика Климента, а Константин знайшов Євангеліє та Псалтир, писані «руськими письменами», а також зустрів русина, який говорив мовою руською, і від нього перейняв її.

Почувши про освіченість і мудрість братів, моравський князь Ростислав запросив їх пропагувати слово Боже мовою слов’ян. Вони дали згоду.

Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом, Саввою, Наумом і Ангаляром святий Константин уклав слов’янську абетку, переклав 863року Євангеліє, Апостола, Псалтир та вибрані Божі книги.

3. Володимир Великий у культурному розвитку.

По смерті Ярополка Володимир (980— 1015) стає повновладним господарем держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов’янських, фінських, тюркських. Спільною для них була княжа влада.

У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував, але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і сформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках.

Із цього середовища створюється власний кабінет. Історичні хроніки зберегли імена Володимирових соратників: Добрині, Вовчого Хвоста, Блуда та ін. Цю політичну акцію відзначають і билини, де знову зустрічаються Добриня, Альоша Попович, Ілля Муромець, Дюк Степанович. Володимир ліквідував кабінет місцевих «ясних князів» і роздав землі своїм дванадцятьом синам. Отже, він створив найбільшу в Європі державу, основою якої стала централізована влада, із сильною економікою, зі сталими торговельними і дипломатичними зв’язками.

Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорити термінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопартійна система. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширивши державу, розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою на той час була релігія. Прораховувались усі варіанти — політичний і світоглядний — як самим князем, так і його радниками. Потрібна була програма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильного сусіда. Язичництво не влаштовувало. Після довгих вагань та аналізу всіх чинників зупинилися на православному християнстві як найближчому для слов’янської Русі.

Християнство не було чимось невідомим для русичів, їм імпонували позиції православ’я, які не мали подвійних трактувань і були досить гуманними порівняно з католицизмом, особливо у викладі Блаженного Августина, де людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена вищою силою.

Після хрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі.

Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалися власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури, живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську Русь у коло високорозвинених країн Європи.

4. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав (1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдино-владно правив 18 років. Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв’язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги, німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: «За згодою дружини моєї …» або «…у присутності королеви Анни». Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов’янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

За Ярослава засновуються монастирі Св. Юрія та Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі побудований Печорський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многи книги списав, положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку.

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь.

Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М. Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали «Руську правду», літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам’яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року.

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам’яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

5. Розвиток писемності. Освіта.

На етапі завершення формування державності Київсь-кої Русі серед слов’ян поширюється писемність. Археологічні та інші джерела дають можливість визначити час опануван-ня неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє ознайом-лення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письменами». Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря — тодішньою праукраїнською мовою.

Особливий інтерес становить так звана софійська абет-ка, виявлена С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. На думку вченого, «со-фійська» азбука відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфаві-ту почали додавати букви для передачі фонетичних особ-ливостей слов’янської мови. Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і Діра.

Пізніше слов’яни мали дві азбуки — глаголицю і кири-лицю. Кирилиця була створена грецькими ченцями Кири-лом і Мефодієм, які поширювали християнство серед сло-в'ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори XI ст. і наступних століть: «Остромирове євангеліє», «Ізборники Святослава» 1073, 1076 рр., «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Мстиславове євангеліє», «Повість временних літ» та ін.

Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки ос-віченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий «зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг». Це було свого роду обов’язкове навчання для мо-лоді з вищих станів, що мала займати вищі світські та ду-ховні посади. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім держав-них та церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печорський здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в «єдиного вчителя» — літописця Нестора.

Про існування школи в Софіївському соборі свідчать чи-сленні написи, зроблені її учнями в різних частинах будівлі.

Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах, великих церквах, монастирях; учи-телями виступали священики і дяки. Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за підручники правили богослужбові книги, найчастіше Псалтир. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької, — «Шестиднев» і «Фізіолог». «Шестиднев» по-яснював за 6 днів створення світу, а «Фізіолог» — книга популярної зоології. Навчання світських людей звичайно закінчувалося на нижчій школі. Хто бажав здобути собі ширші знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було знання грецької мови, її вчили в дея-ких школах, а живі зв’язки з Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську мову. Вер-хом науки вважалося знання стилю і риторики за візантій-ськими зразками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир Мо-номах, волинський князь Володимир Василькович.

Високоосвіченими були жінки князівського роду: кня-гиня Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія—Зоя та інші, які залишили по собі замітний слід на ниві української культури.

6. Наука, література, книг описання.

Давня наука характеризувалася тим, що мало про-вадилося реальних дослідів, зате надзвичайне зацікавлен-ня будили теоретичні міркування, які називалися філосо-фією. За тих часів згадуються такі «філософи», як митро-полит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович, котрий «…був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і по ньому не буде…». Але важко вважати їх за творців якихось нових філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.

Надзвичайно обмежені відомості з географії доповню-вав найбільш відомий підручник Козьми Індикоплова («Топографія»), александрійського купця VI ст., що здійснив подорож до Африки та Арабії, але відкидав тео-рію Птолемея (земля є кулею) і намагався довести, що зем-ля — це площина чотирикутної форми, замкнена стінами. Окремі звістки про різні землі і згодом народи побутували серед візантійських письменників і перейшли від них до наших літописів. З українських описовогеографічних творів найбільшої популярності набули «Ходіння» Данила Мниха, чернігівця, який здійснив подорож у Палестину до Святої землі.

Знання математики обмежувалися до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання проценту — все для практич-них потреб. Вище стояла історіографія. В Україні знали відомі візантійські хроніки, дещо з болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. За цими зразками роз-винулось і українське літописання. Академік Б. Рибаков та інші вчені відносять першопочатки історичної писемності до часів київського князя Аскольда, а саме до 60—80 рр. IX ст. Виділяється так званий Літопис Оскольда, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст. За часів Ярослава перший літопис відомий в 1039 р., мабуть, при дворі київського митрополита. В 70—80 рр. XI ст. літо-писання переноситься до Десятинної церкви, а також Печерського монастиря, в якому літописну працю вели ченці Никон Великий, Нестор, ігумен Сильвестр з Видубицького монастиря. Інші монастирі також мали свої літописи. На початку XII ст. в Києво-Печерській лаврі створюється літо-писний звід, названий автором «Повість временних літ». Цей твір, доведений літописцем Нестором до 1113р., най-краще зберігся у двох літописних списках — Лаврентіїв-ському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV ст.). Іпатіївський звід — найбільша збірка літописів, яка збереглася у п’ять-ох списках, починаючи з XV ст. Іпатіївський збірник М. Гру-шевський характеризує як правдивий архів нашого пись-менства, у якому збереглися майже єдині рештки нашої історіографії. В ньому відбито історичні події XI—XIII ст.

Найдавнішу частину збірника становить вже згадуваний літопис «Повість временних літ. Откуда єсть пошла русская земля», який пройнятий ідеєю величі княжої держа-ви, ідеєю єдності руської землі та її політичної незалежності. Другу частину Іпатіївського збірника складає «Київський літопис», основним змістом якого є відображення бороть-би Русі з половцями і міжусобних війн руських князів від смерті Володимира Мономаха до кінця XIII ст. Закінчується цей літопис 1200-м роком та закликом до подальшої борні з кочівниками. Одним з найвизначніших князівських літо-писів є Галицько-Волинський, який укладено при дворі Данила Галицького і його наступників. Літопис займає третю частину «Іпатіївського збірника». Його авторами були високоосвічені особи, добре обізнані з грецькими та захі-дноєвропейськими джерелами. В ньому відображені най-головніші події часів утворення, розквіту й занепаду Галицько-Волинського князівства. Це особливий літератур-ний збірник історичних оповідань, що поділяється на дві частини — Галицький літопис і Волинський літопис, які належать різним авторам, котрі є ідейними виразниками інтересів княжої влади. Галицько-Волинський літопис пройнятий духом щирого патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В літопис вміщено гарну, виховного змісту оповідь про «Євшан-зілля» .

Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними. Необхідність у них пов’язана із запро-вадженням на Русі християнства. Але поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література — істо-ричні, природничі, філософські твори, юридичні трактати, белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастич-ної тематики: «Александрія» —- опис завоювань Александра Македонського, «Повість про індійське царство», «Тро-янська війна», «Слово про премудрого Акіра», «Стефаніт і Іхнілат» — «звіриний» епос та ін. Всі ці теми свідчать про живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся пе-рекладна література знаходила місце в різнорідних збірни-ках під назвами «Пчола», «Золотий ціп» та ін.

З оригінальних літературних творів найшвидше з’яви-лися проповіді українського духовенства. Перше місце се-ред проповідників по праву належить Іларіонові, першому митрополиту українського походження, який написав спов-нений гуманістичних Ідей твір «Слово про закон і благо-дать». З поширенням християнства складалися описи життів святих — Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, а врешті — «Печерський патерик» — збірка оповідань про київських угодників. Серед церковної літератури виділяєть-ся «Чтение о жизни й погублений … Бориса і Гліба» Нестора Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. були «Ізбор-ники Святослава» 1073, 1076 рр. Видатним публіцистом вва-жають князя Володимира Мономаха, перу якого належить відоме «Повчання …» дітям.

Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського звичаєвого права законодавча пам’ятка — «Руська правда». Ця збірка законів князя Ярослава і його наступників лягла в основу Литовського статуту і законо-давства гетьманської доби.

Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського. Його «Притча про людську душу і тіло» засвідчує опозицію автора до діянь Андрія Боголюбського. У «Слові про царя» автор закидає сильним світу, що вони піклуються лише про своє тіло, але не про душу.

Наприкінці XII ст. було написано «Слово о полку Ігоре-вім» — перлину давньоруської художньої літератури. Знай-дено цей твір у рукописному збірнику кінця XV — почат-ку XVI ст. в одному з монастирів Росії. Збірник був пере-писаний у 1800 р. і надрукований, а сам рукопис згорів під час пожежі Москви у 1812 р. Дослідники виявили, що «Слово» написане в 1187 р., а темою його є трагічний у на-слідках похід 1185 р. проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Провідна думка твору — слава і честь руської княжої держави, яку нерозважливі князі наражають на небезпеку і занепад. Цей епос сповнений ми-стецькими описами природи, самого походу, відваги й мужності князів, фольклорними образами; всі картини сповнені чару високої поезії.

" Слово" як тема мало надзвичайний вплив на українську та інші слов’янські літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів; українською мовою окремі частини «Сло-ва» перекладали Т. Шевченко, М. Шашкевич, І.Франко, Панас Мирний та ін.

Першою ілюстрованою книгою, яка дійшла до нас, є «Остромирове євангеліє», виготовлене у 1056 — 1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Чудовою пам'-яткою книжного мистецтва став «Радзивилівський літо-пис», оздоблений 618-кольоровими мініатюрами, виготов-леними у XV ст. з давньоруських оригіналів.

Природну основу тодішньої літератури становила усна народна творчість: пісні, перекази, легенди, заговори і зак-линання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.

Продовженню і поглибленню освіти сприяли бібліоте-ки, які створювалися при монастирях та церквах. На Русі існувало багато книгозбірень, але перша і найбільша, зас-нована у 1037р. при Софії Київській. Любителями книг вважалися: Ярослав Мудрий, його син Святослав; князь Миколай Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя Володимира Васильковича (XIII ст.). Власні книжкові зібрання налічува-лися також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського — Григорій.

Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато лю-дей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI—XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Волинський князь Володи-мир Василькович придбав для спорудженої в м. Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець у 40 голів. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 1 ЗО-НО тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста.

Прикладом високого книжного письма є «Ізборники» (1073, 1076 рр.), створені для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. В них, крім фрагментів Св. Письма і писань отців Церкви, теж знаходяться деякі історичні відомості і показник «ложних» і «праведних» книг. Книга відкривається розворотом, на лівому аркуші якого зображений князь Святослав з сім'єю, на правому — Спас на престолі. На третьому аркуші — зображення ор-наментованого триглавого храму, далі — чотири портретні мініатюри. На берегах книги — знаки зодіаку. Чудовими па-м'ятками книжкового мистецтва були вже згадувані нами «Остромирове євангеліє», «Радзивилівський літопис», «Юрієве євангеліє» та ін.

Історичну роль у розвитку освіти, книгописання відігра-вали монастирі. За підрахунками істориків, за княжої доби в Києві діяло 17 монастирів, Галичі — 5, Чернігові — 3, Пе-реяславі — 2, у Володимирі-Волинському — 1. Монахи свій час проводили в молитвах та праці і не тільки виробляли самі собі одежу чи займались хліборобством, городницт-вом, але й були між ними переписувачі книг, малярі (Алімпій), лікарі (Агапіт, Дем’ян Пресвітер), визначні вчені (літописець Нестор) та ін. Вони ж були першими вчителя-ми монастирських шкіл, активними носіями книжного слова, сподвижниками на ниві культури.

7. Архітектура та образотворче мистецтво.

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена на-самперед дерев’яними спорудами. Археологічні досліджен-ня виявили численні залишки зрубних будівель. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури. Такими, во-чевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в писемних джерелах під назвою «хороми». У великих містах князівсько-боярські і купецькі «хороми» мали два і більше поверхи. Житло бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м². Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійсь-кою культурою обумовили виникнення монументальної кам’яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам’яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Проте аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкрит-тя монументальної ротондоподібної будівлі в центрі найдав-нішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю думку. Перші ка-м'яні будівлі на Русі з’явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і ус-падкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була вик-ладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Деся-тинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її «Мраморяною». Перший кам’яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захис-ників Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі «міста Ярослава» у Києві. На цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розма-їття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою. За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори (1045—1050 рр.) у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярос-лава Мудрого Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною церквою.

У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських містах. У цей час за-сновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам’яні храми. У Києві — це собори Дмитрівського, Михайлів-ського, Видубицького, Печерського, Кловського монас-тирів. Першим взірцем монастирського храму був Успен-ський храм Печерського монастиря (1078), будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Ми-хайлівський Золотоверхий храм (1108р.).

У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Киї-вська, Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Ха-рактерними пам’ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.), Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі; Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітек-тура Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором 1160р. Також центром архітек-тури княжої Русі був древній Галич.

Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сіро-го вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівсь-кий двір, до якого входив білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи ро-манської архітектури сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в Холмі місцевим зод-чим і різьбярем Авдієм була зведена церква св. Іоанна. її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий роз-пис, позолота, вставлені вітражі.

Крім Холма, традиції галицької білокам'яної архітекту-ри розвинулися у Львові, де в кінці XIII ст. і на початку XIV ст. було збудовано церкви св. Онуфрія, св. П’ятниць і св. Миколая.

Наприкінці XII — поч. XIII ст. монументальна архітек-тура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм.

У Києві та на Київщині були зведені храми — Трьохсвя-тительський (1189р.), св. Василія (1190р.) в Овручі, Апо-столів (1197 р.) у Білгороді. Деякі з них, на думку дослід-ників, побудував київський архітектор Петро Милоніг. Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився у П’ятницькій церкві (поч. XIII ст.), що в Чернігові.

У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, знач-ного розквіту набуває монументально-декоративний живо-пис. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живо-пис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монумен-тальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку шко-лу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фре-сок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам’яток українського і світового ми-стецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мо-заїк і близько 3000 м² фресок). Мозаїчна палітра нарахо-вує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.

З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київ-ському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку.

Поряд з монументальним живописом на Русі розвиваєть-ся іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона «Ярославська оранта» — одна із найдавніших, при-свячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв’язку із постійною зовнішньою загро-зою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони «Георгія-воїна», «Дмитра Солунського», «Архангела», або «Ангела-Золоте Волосся». У цей період з’являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона «Волинської Богоматері» (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатю-ри, що прикрашали «Ізборник» 1073 р., «Трірський псал-тир» (1078—1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри «Трірського псалтиря» виконано у Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстер-ністю відзначаються мініатюри «Різдва Христового», «Роз-п'яття», «Христос на троні», «Богоматір на троні» .

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські «зміївники», лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ре-месла Русі, шо у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших міс-тах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

8. Розвиток медичних знань.

Наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося уже багато творів, серед яких були книги медично-біологічного змісту, що описували цілий ряд ліку-вальних рослин, метали, опій, перебіг захворювань, будо-ву людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію людини.

Досить добре на ті часи в Русі була зорганізована опіка над хворими і каліками. «Церковний Устав» князя Воло-димира доручав церквам і монастирям організацію різних доброчинних установ (шпиталів, притулків для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та інвалідів Володи-мир встановив великий податок.

У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему групу людей та про існування лікарень.

У різних державних актах того часу зустрічаємо реко-мендації гігієни і накази добре ставитися до хворих. На-приклад, у «Повчанні…» Володимир Мономах пише: «Куди підете чи де зупинитеся — напоїте і нагодуйте жебрака і подорожнього і хворого відвідайте, покійника проводіте, бо ми всі смертні». У «Руській правді» вказано право потер-пілого вимагати від винуватця гроші на лікування.

У той час лікуванням хворих переважно займалися мо-нахи. Наприклад, «Печорський патерик» згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св. Алімпія, св. Пимена, св. Козьму, св. Агапія, Дем’яна Пресвітера та ін.

Але були на Русі і лікарі-чужинці: греки, вірмени та ін. Князь Володимир Великий посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для поповнення знань.

У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин. Лікуван-ням займались і народні медики: знахарі, відуни, лечці, знавці зел та ін.

Велику роль у лікувальних справах посіли жінки з ви-щих верств тогочасного суспільства. За історичними дани-ми, дочка чернігівського князя Єфросинія була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня Анна Всеволо-дівна, яка заснувала першу світську (жіночу) школу, — сприяла викладанню медицини в цій школі.

Але на той час у всій Європі медицина знаходилася на стадії первісного розвитку.

Наприклад, перші лікарні у Візантії були організовані у IV ст.; у Франції й Англії — у VII—VIII ст., а в Москві перша лікарня-притулок — у XVII ст. За історичними джерела-ми, перший шпиталь для лікування хворих та перебуван-ня інвалідів побудував на Русі в 1070 р. св. Феодосій Печерський.

Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія — Зоя. Онучка Володимира Мономаха, вона народилася в 1108 р., одержала добру освіту, ціка-вилася народною медициною. В юному віці з успіхом по-чала лікувати хворих, за що в народі одержала назву «Доб-родії». В 1122 р. виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під час коронації ім'я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії—Зої доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.

Саме у Візантії були закладені перші лікарні при мона-стирях і запроваджена систематична наука медицини в школах, причому також викладалися анатомія, фізіологія, фармація, токсикологія, загальна патологія, терапія, аку-шерство, гінекологія на рівні тогочасних пізнань.

Поєднавши набуті знання з власним досвідом лікуван-ня хворих, Євпраксія написала грецькою мовою трактат «Алімма» (Мазі). Трактат служив своєрідною енцик-лопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х ро-ках XII ст. Вона знаходиться в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції. Цей великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох частинах книги висвітлю-ються питання загальної патології, загальної діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а дві останні присвячені лікуванню різних хвороб.

Феномен незвичайного злету культури України-Руси по-яснюється тісними зв’язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Хоча їхній вплив був вагомим, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві, архітектурі, літе-ратурі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був ду-ховний та матеріальний світ східних слов’ян.

У той же час високий рівень культури України-Руси впливав на розвиток культур сусідніх народів. Так, описан-ня давньоруських літописів і сам процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх її проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.

9. Художня культура Київської Русі.

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення.

У мистецтві Київської Русі знач-ного розквіту набуває монументально-декоративний живо-пис.

З культовою архітектурою Київської Русі пов’язані такі види мистецтва, як живопис, художня мозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були греки та місцеві «книжники» — майстри мініатюри, далі - творці фресок та мозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, — це біблійні, алегоричні образи, портрет, побутові сцени з князівського життя.

Ще до запровадження християнства на Русі існувала певна традиція живопису, а з християнізацією вона розвивається і стає важливим елементом культури середньовічної держави. Невід'ємною частиною споруд київської держави Х-ХІІІ ст. були розкішні прикраси, зокрема в церквах. Візантійська церква, а за нею і українська прагнули викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали служити цій меті. Ідеолоіія візантійського православ’я була втілена найяскравіше у храмовому розписі в його двох найголовніших формах І його двох найголовніших формах: іконописанні та стінописів.

Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живо-пис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монумен-тальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку шко-лу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фре-сок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам’яток українського і світового ми-стецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м² мо-заїк і близько 3000 м² фресок). Мозаїчна палітра нарахо-вує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.

Мозаїки Софіївського собору відзначаються високою технікою виконання. Прикраси собору доповнюють фрески, а серед них окремо вирізняються портрети членів Ярославової князівської родини. Це були перші зразки світського малярства у давньоруському мистецтві.

З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київ-ському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку. Усі вони були об'єднані єдиним стильовим напрямом, але мали і свої особливості. Характерними пам’ятками цього періоду є храми Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-і роки XII ст.).

Серед усіх видів образотворчого мистецтва чи не найбільше вражають мозаїки Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря та ін. Настінні мозаїки використовувались у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XII століття: ними прикрашали інтер'єри князівських палаців і майже усіх храмів за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Це мистецтво вимагало великої майстерності. На основу наносили шар тиньку, швидко покривали зображення фарбами і втискували кубики різноколірної смальти. З найменших кубиків (4×7 мм) викладали обличчя, руки, з більших — одяг, фон, предмети.

Вражає виняткова насиченість кольору софіївських мозаїк, що досягалася використанням величезної кількості відтінків смальт (усього 177 відтінків). Найбільш вживаними кольорами були золотий, зелений, коричневий, синій, жовтий, червоний, пурпуровий, срібний та ін. Кубики втискувалися під різними кутами, завдяки чому зображення переливалося у світлі сонця і лампад. До X ст. у візантійському мистецтві склалися певні правила і порядок викладання мозаїк, але на Русі вони мали свою специфіку. І сьогодні, як і багато віків тому, милують око справжні шедеври мистецтва: образи «Пантократора», «Оранти», «Деісуса», «Благовіщення» Київської Софії та інших соборів.

Проте основним видом давньоруського образотворчого мистецтва був фресковий живопис. Специфіка його полягає в тому, що він робиться на вологому тиньку, а завершується і підправляється згодом. Художній ефект від фрескового живопису надзвичайний, тому не дивно, що у XII ст. він витіснив мозаїку. У Київській Русі впродовж X-XI ст. поширювалася техніка живопису візантійських художніх шкіл. Однак, місцеві майстри вносили нове, і з кожним десятиліттям давньоруський фресковий живопис набуває самобутніших національних рис. Кольорова гама фресок здебільшого стримана. Домінують оливкові, рожеві, блакитні, зелені та коричневі тони. Це можна простежити на прикладі софіївських «Воскресіння», «Зішестя в пекло» та ін.

Поряд з монументальним живописом на Русі розвиваєть-ся іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису.

За християнською легендою, першим іконописцем вважають євангеліста Луку. Відомості про ікони містять давньоруські літописні джерела Х ст. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало. Найвідомішою іконописною майстернею XI-XII ст. була Печерська, де працював Алімпій зі своїми учнями. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. З нею пов’язані такі шедеври іконопису, як «Ярославська Оранта» (XII ст.), «Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), які зберігаються у Третяковській галереї, ікона «Борис і Гліб» (XIII ст.), що експонується у Київському музеї російського мистецтва. З іменем Алімпія окремі дослідники пов’язують ікону «Печерської Богородиці».

Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона «Ярославська оранта» — одна із найдавніших, при-свячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв’язку із постійною зовнішньою загро-зою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони «Георгія-воїна», «Дмитра Солунського», «Архангела», або «Ангела-Золоте Волосся». У цей період з’являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона «Волинської Богоматері» (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатю-ри, що прикрашали «Ізборник» 1073 р., «Трірський псал-тир» (1078—1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри «Трірського псалтиря» виконано у Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстер-ністю відзначаються мініатюри «Різдва Христового», «Роз-п'яття», «Христос на троні», «Богоматір на троні» .

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські «зміївники», лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ре-месла Русі, що у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших міс-тах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Запровадження християнства на Русі справило мало великий вплив на розвиток кам’яної архітектури. Зводяться Десятинна церква, Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П’ятниці на торгу в Чернігові. Ще одним відомим храмом Київської Русі є Михайлівська церква Видубицького монастиря. Її було закладено в 1070 р. на березі Дніпра. Головною спорудою ансамблю Києво-Печерського монастиря був Успенський собор. Його було зведено в 1073—1075р.р., а зруйновано під час другої світової війни. У наш час його відновлено. На Володимирській гірці у 1108−1113 р.р. було зведено Михайлівський собор (зруйновано у 1934;1935р.р. для будівництва урядового центру, який теж відновлений у наш час. На першому місці - Софійський собор. За розмірами собор перевищував візантійські храми. На стінах собору було багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні ігри, гуляння і т.д.

Унікальною пам’яткою скульптури є саркофаг Ярослава Мудрого (Х-ХІ ст., зберігається у Київському Софійському соборі) з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Центральний мотив саркофагу — це три хрести із різноманітною символікою, що втілюють образ Св. Трійці, основного об'єкта новоприйнятого християнства. Численні скульптурні мармурові елементи прикрашали Десятинну церкву — одну із величних храмів княжої України-Руси. Значну кількість рельєфних орнаментальних прикрас має собор Софії Київської .

До нашого часу збереглися фрагменти кам’яних скульптур, якими прикрашались фасади Борисоглібського собору в Чернігові (1120−1123). Йдеться про шість досконалих кам’яних капітелей, знайдених під час розкопок в оточенні собору. Найбільш відомою є капітель із зображенням дракона й орла.

Київська Русь, засвоївши кращі досягнення народів східних слов’ян, протягом ІХ-ХІІ с. відбудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії.

Щодо скульптури, то православна церква засуджувала статуарну скульптуру. Тому з прийняттям християнства у 988 р. було знищено значну кількість язичницьких скульптур. На сьогодні найвідомішою з них є статуя Святовида (знайдена у 1848 р. на р. Збруч Тернопільська обл.), яка нині зберігається в Польщі. Та все ж скульптура була важливим елементом християнських церков: це рельєфи, огорожі хорів, капітелі колон, рельєфи антаблементів тощо. Основним матеріалом був мармур та рожевий шифр.

Цікавою пам’яткою давньоруської дрібної пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія з дитям. Його знайшли в руїнах Десятинної церкви. Як вважають дослідники, він був виготовлений місцевими майстрами для оздоблення фасаду церкви.

Збереглися шиферні плити в Спаському соборі Чернігова, Михайлівському Золотоверхому монастирі та в Киево-Печерській лаврі. Рельєфи на плитах виконані з великою майстерністю, що свідчить про високий рівень розвитку різьбярства. Визначним досягненням київських різьбярів на камені є невеличкі іконки. Найчастіше на них зображені перші руські святі Борис і Гліб, а також Дмитрій Солунський, Богородиця, Спас та ін.

Високого рівня розвитку досягло на Русі І декоративно-ужиткове мистецтво. У ньому виявилися риси давньоруської естетики, а також багатовікові традиції східних слов’ян. Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької та християнської ідеології.

Надзвичайною декоративністю відзначалися вироби художнього ремесла. Відливали безліч предметів — від ґудзиків до дзвонів. Відомими прикладами художнього литва є мідний хорос, знайдений на Подолі у Києві. Також значного поширення набрало кування та карбування міді, срібла, золота. До бронзових та залізних виробів застосовували техніку інкрустації золотом, сріблом. Особливо тонкою була техніка скані, яка використовувалася при виготовленні жіночих прикрас, окладів книг тощо.

Техніка емалей прийшла на Русь з Візантії. Процес виготовлення перегород частих емалей — один із найскладніших, і київські майстри досягли в цьому значних успіхів. Характерним для давньоруських виробів з емалі є синій, червоний, зелений і білий кольори Технікою перегород частої емалі прикрашали коштовні золоті вироби — діадеми, барми, колти, гривни, рясни та Ін. Найвідомішими творами ювелірного мистецтва Русі вважають дві діадеми князівського парадного вбрання.

Давньоруські майстри добре володіти технікою склоробства, майолікове кераміки. Цьому сприяло будівництво кам’яних храмів, для внутрішнього декору яких використовували смальту, керамічні плитки. Ними викладали підлоги в храмах і палацах Києва, Білгорода та інших міст. У галицьких монументальних будівлях широко використовували рельєфні плитки із зображеннями грифонів, орлів, соколів.

Склороби, крім смальт, виготовляли різноколірні браслети, намиста, персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення Головним центром їх виробництва був Київ. Як вважають дослідники, давньоруські майстри знали секрет виготовлення кришталю.

Поширеним видом ремесла на території Русі були також різьба по дереву і кості. Різьбярі по дереву прикрашали фасади зрубних будівель, речі домашнього вжитку, човни, сани тощо. Різьба по кості, особливо північних регіонів Київської держави, здобула визнання не тільки у себе в країні, але й міжнародне.

Таким чином, культурний розвиток Русі ІХ-ХПІ ст. перебував на високому європейському рівні. Про це свідчить розвиток оригінальної місцевої літератури, певний рівень освіти та наукових знань. Вироби декоративно-прикладного мистецтва, що вийшли з руських майсте-рень, дивували технікою виконання та художньою досконалістю. На жаль, несприятливі зовнішньополітичні чинники наступних століть перервали яскравий і неповторний культурний процес Київської держави.

10. Характерні особливості рукописної книги Київської Русі.

Рукописна книга Київської Русі має певні, притаманні тільки їй особливості. Уже майстрів перших відомих нам книг характеризували високий рівень художньої культури, довершений смак. Перше, що варто зазначити, це різноманітні формати та обсяги книг залежно від змісту та призначення: або великий фоліант близько тисячі сторінок пергаменту чи паперу, або невеличка книжка кишенькового розміру. Вони виконані й скомпоновані гармонійно, а їх обсяг відповідає формату. Це свідчить про високий рівень майстерності переписувача та художника, які робили книгу.

У рукописній книзі провідне значення має шрифт — устав та напівустав, скоропис використовувався дуже рідко. Устав та напівустав давали можливість зробити красиву, ритмічно насичену сторінку. Як правило, текст писали у два кольори: чорним і червоним. Червоним *— перші рядки, звідси вираз «червоний рядок», а також окремі слова або речення, на які читач повинен був звернути особливу увагу. У рукописах великого формату текст компонувався у два стовпчики. У книжках малого розміру на кінцевих сторінках за наявності вільного місця текст закінчувався фігурним трикутником.