Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Праобраз сучасних аптек в Галичині. Та характерні діяльності аптечних установ

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Бюрократизм місцевих властей викликав обурення різних шарів суспільства. До найвищого адміністративного трибуналу поступали скарги, на що уряд відреагував ухвалами від 6 травня і 29 листопаду 1882 року. Наголошувалося, що надання концесій не повинне проходити безконтрольно. Але ці ухвали знову не виконувалися за відсутністю високопрофесійних кадрів фармацевтів. Тому нове розпорядження… Читати ще >

Праобраз сучасних аптек в Галичині. Та характерні діяльності аптечних установ (реферат, курсова, диплом, контрольна)

РЕФЕРАТ на тему:

Праобраз сучасних аптек в Галичині. Та характерні діяльності аптечних установ ПЛАН.

1. Кінець ХІХст.

2. «Реальні аптеки» .

3. Захист власності аптекарів.

4. Поганий стан аптек Галичини.

5. «Проект реформи аптекарства в Австрії» .

6. Аптеки Галичини.

7. Створення базових аптек.

8. Спеціальність фармацевт.

9. Приватновласницька монополія.

Література.

1. Кінець ХІХ ст.

Кінець XIX в. ознаменувався значним розвитком аптечної справи в Європі. Турбота про здоров’я людей стає справою держави, що дозволяє боротися з важкими захворюваннями і масовими епідеміями. Особливого розвитку аптекарство досягло у Франції, Італії, Бельгії, Греції, Туреччині і Америці. В цих країнах пред’являлися високі вимоги до фармацевтів, за ними зберігалося право вільного вибору місця проживання і місця роботи.

В аптечній системі Росії, Пруссії і Австрії (до складу якої входила Галичина) в XIX в. наголошується ряд недоліків, які перешкоджають її розвитку. Існує аптечна монополія на право вільного продажу, спадкоємства і обмеження кількості аптек.

2. «Реальні аптеки» .

Ще на початку XIX століття в Австрії існували «реальні аптеки». Згідно декрету надвірної канцелярії від 13 червня 1778 року «реальні аптеки» розділяються на так звані персональні аптеки і ті, що вільно продаються.

Персональні аптеки складали невід'ємну частину удома аптекаря, вписувалися в земельні книги, їх можна було вільно продати у власність будь-якій особі, навіть неспеціалісту, але керувати виробництвом лікарських засобів повинен був професіонал.

Аптеки, які вільно продавалися не вписувалися в земельні книги, їх могли продавати тільки фахівцям з відповідною фармацевтичною освітою.

Ухвала австрійського уряду від 24 жовтня 1843 року вводить в Галичині систему персональної (особистої) непродажної концесії для всіх знов створюваних аптек. Старі аптеки могли вільно продаватися і звільнялися від сплати боргів.

11 січня 1861 року набуває чинності розпорядження властей, що дає можливість власникам аптек обходити закон і знову зробити аптеки предметом купівлі-продажу.

Ухвала дозволяла вільно продавати і аптекарське оснащення. При цьому купець добивався надання йому нової концесії (дозволи). Власті відповідно до міністерського розпорядження від 2 березня 1883 року не могли відмовити у видачі концесії, якщо купець мав кваліфікацію для ведення аптеки.

Гальмувало розвиток фармації і обмеження кількості аптек, так зване «право numerus clausus».

Значні перешкоди стоять на шляху відкриття нових аптек. Чинять опір, перш за все, власники фармацевтичних установ, які бояться конкуренцію і, як наслідок, втрату доходів.

3. Захист власності аптекарів.

Щоб захистити власність аптекарів, уряд обмежує кількість аптек відповідно до кількості жителів, їх добробуту, а також залежно від географічного розташування. В Галичині в XIX в. (населення 6 607 816 жителів) одна аптека обслуговувала 25 634 чоловік. В Львові (близько 150 тис. людина) було лише 13 аптек, в Кракові (близько 90 тис. жителів) — 11 аптек.

Порівнянний: у Франції, Англії, Італії, Голландії, Бельгії, Швейцарії одна аптека обслуговувала 2−3 тис. жителів, в Угорщині - 11 тис. людина, в Тиролі (частина Австрії) — 8046, в Австрії - 17 тисяч.

В Моравії (Чехія), Шленське (Польща) на 100 кв. км було 1−3 аптеки, в Галичині 1 аптека на 300 кв. км.

4. Поганий стан аптек Галичини.

З вищенаведених фактів виходить, що санітарне забезпечення Галичини в середині XIX в. було найпоганішим в Європі. Аптеки часто продавалися, що було причиною зростання цін на них.

Якщо в середині століття магістр фармації міг купити аптеку за 1,5−10 тисяч злотих, а в місті з населенням більше 10 тисяч жителів за 10−20 тисяч, то в кінці століття аптека у великих містах коштувала вже від 50 до 100 тисяч злотих.

Надвірний декрет від 24 жовтня 1843 року вимагав від аптекарів встановлення номінальної вартості «реальних аптек», що привело б до зниження цін. Але декрет не був так і реалізований.

Враховуючи, що населення Галичини щороку збільшувалося на ¼ відсотка, а кількість аптек обмежувалася законом «numerus clausus», тобто залишалася незмінним, назріла необхідність реформи аптечної системи.

Найвидатніші лікарі того часу висловлювалися за введення особистої концесії (дозволи) і довічне право володіння аптекою. Подібне аптечне законодавство вже діяло в Данії, Швеції. Пруссії, Норвегії, частково — в Угорщині. Уряд Швейцарії працював над проектом закону про передачу всіх аптек в державну власність. В Швеції з 1834 року аптекарям видавалися тільки персональні концесії.

5. «Проект реформи аптекарства в Австрії» .

В 1897 році завдяки австрійським магістрам фармації Й. Мицку і Г. Гофману і всеавстрійскому фармацевтичному суспільству був виданий «Проект реформи аптекарства в Австрії». Основна мета — введення для всіх аптек в державі неуспадкованої, не продавалася, прогресивної особистої концесії при одночасному відшкодуванні їх вартості власникам аптек (за допомогою викупу).

Введення особистої концесії є важливим кроком в реформі аптекарської справи. Згаданий законопроект передбачав, перш за все, викуп державою за державні засоби всіх, без виключення, аптек — як реальних, так і концесійних. Для оцінки вартості кожного приміщення пропонувалося створити спеціальну комісію, яка складалася б з представників уряду і аптекарів. Вартість концесії дорівнювала потрійній сумі товарообігу аптеки за останні 5 років. Задача комісії - визначити оборот на підставі аптекарських книг, використаної сировини і т.п. Інвентар і запаси матеріалів залишалися приватною власністю продавця. Крім того, власник аптеки, за проектом закону, залишав за собою довічне право керувати даною аптекою.

Розрахунок з власниками при викупі аптек в державну власність міг проводитися наявними або спеціальними чотиривідсотковими облігаціями, а також іншими цінними паперами у разі, коли власник аптеки відмовлявся надалі керувати аптекою.

Передбачалося, що власник концесії щороку платитиме до державного бюджету 3% вартості аптеки грошовою готівкою або цінними паперами. Цей процес тривав би 30−50 років, аж до виплати всієї суми.

По законопроекту, всі аптечні працівники повинні платити внески до пенсійного фонду, звідки робилися виплати у разі непрацездатності або смерті годувальника.

Важливим в проекті реформи аптекарства в Австрії був пункт про систему надання концесій. У разі смерті або добровільного відходу з посади керівника аптечної установи концесія повинна була перейти до урядника, а пізніше надавалася новому магістру фармації. Для цього проводили конкурс.

6. Аптеки Галичини.

Процес викупу аптек державою і надання концесій, хоча і був прогресивним, але проходив в Галичині з певними труднощами. Це і недивно, адже із зміною аптекарської системи не змінилися взаємостосунки в суспільстві. Конкурентна боротьба за великі доходи переросла в боротьбу за отримання концесій. На одну концесію в Галичині претендували в середньому 20−30 магістрів фармації. Під час проведення конкурсу кожний з них платив за житло, транспорт, живлення і ін., і витрачав до 500 злотих, запрацьованих важкою працею.

Серед документів, які надавалися на конкурс, повинна бути довідка від нотаріуса про матеріальний стан претендента. Досить часто в довідках 20−30 кандидатів значилася загальна сума близько 200 тисяч злотих, але після конкурсу всі разом вони не мали і тисячі злотих. Концесію ж одержував лише один претендент, який, крім того, повинен був неодноразово виїжджати до Відня для оформлення документів і затвердження концесії. Траплялося, що новий власник концесії так матеріально виснажувався, що не мав відповідного капіталу для початку справи.

Уряд визнавав необхідність у відкритті нових аптек в Львові і схвалював їх створіння, але протест хоча б одного власника функціонуючої аптеки призводив до того, що Міністерство охорони здоров’я ігнорувало вимоги общини. В результаті відкриття в Львові нових аптек відкладалося на невизначений термін.

Не була краще ситуація і в провінції. Власники аптек в малонаселених місцевостях Західної Галичини також не хотіли відкриття нових аптечних установ, аргументуючи це тим, що у разі отримання колегою концесії вони разом «вмиратимуть з голоду».

Ігнорування державних законів в Галичині стало нормою. Ухвала австрійського уряду від 11 червня 1815 року, яке забороняло власникам володіти двома або великою кількістю аптек, в Галичині виконувалася не завжди. Наприклад, були магістри, які мали аптеки в Львові і Тернополі, інші - в Кракові і в Мостіське. Ухвала робила виключення тільки для філіалів аптек, які вважалися невід'ємною частиною базових. Концесії на них могли анулювати лише в тому випадку, якщо виникала необхідність у відкритті в даній місцевості постійної аптеки.

7. Створення базових аптек.

Ухвала від 9 жовтня 1895 року зобов’язала місцеву владу замість філіалів створювати базові аптеки, давати концесії на їх ведення самому гідному. Проте, ця ухвала знову-таки не виконувалася. Так, в одному з невеликих містечок замість аптеки був відкритий лише філіал і відданий чоловіку спадкоємиці і співволодільниці концесійної аптеки в Бориславі.

Бюрократизм місцевих властей викликав обурення різних шарів суспільства. До найвищого адміністративного трибуналу поступали скарги, на що уряд відреагував ухвалами від 6 травня і 29 листопаду 1882 року. Наголошувалося, що надання концесій не повинне проходити безконтрольно. Але ці ухвали знову не виконувалися за відсутністю високопрофесійних кадрів фармацевтів. Тому нове розпорядження Міністерства охорони здоров’я від 6 березня 1886 року пропонувало при визначенні гідних концесії звертатися до представників професійних суспільств «gremium».

Окрім публічних аптек на території Австро-Угорщини діяли допоміжні установи — домашні аптеки і склади предметів санітарії і гігієни.

Домашні аптеки відкривалися в селах і невеликих містах. Уряд сприяв збільшенню кількості будинкових аптек, особливо в провінції. Будинкові аптеки, аптеки, які розташовувалися на рогах будинків, були серйозними конкурентами публічних аптек.

8. Спеціальність фармацевт.

Молоді люди, які вибрали спеціальність фармацевта, вимушені після закінчення шести класів гімназії пройти в аптеці трьохлітню практику. Після цього вони мали право здавати іспит на асистента і на цій підставі поступити в університет. Після п’ятирічного навчання студент одержував ступінь магістра фармації, титул провізора і свободу пошуку заробітку. Щоб добитися права на самостійне ведення аптеки, магістр повинен був мати документ, завірений старостою або магістратом, про п’ятирічний стаж практичної роботи.

Охочих оволодіти професією фармацевта було дуже багато, а аптек обмежена кількість, що зробило робочу силу надзвичайно дешевою.

Провізори працювали з 6 годин ранку до 10 вечора з короткою перервою на обід. Важкими були нічні чергування: 3−4 рази на тиждень у великих містах і щоночі в маленьких. Більшість аптек не мала інспекційних кімнат для нічних чергувань. Недолік світла, свіжого повітря, аптечні запахи, особливо шкідливі під час сну, приводили до важких захворювань працівників аптек.

Вихідний був один раз в тиждень. Відпустка — рідкість і, як правило, залежав від доброго настрою господаря аптеки.

Оплата не відповідала праці і складала 40−50, рідко 80 злотих в місяць. Для порівняння: робітник без спеціальної освіти, працюючи 8−10 годин в день, без нічних чергувань, заробляв щомісячно 50−100 злотих. Державний урядник найнижчої категорії одержував 50 злотих.

Найбільший парадокс полягав в тому, що і керівник, і найманий провізор повинні мати один ступінь кваліфікації і звання магістра фармації. Різниця між умовами їх життя була разючою. На верху соціальної піраміди — заможний власник аптеки, якому, завдяки його походженню, багатство дісталося в спадок, а біля підніжжя піраміди — не менше освічений батрак, який працює по 16 годин в доба і перебивається з хліба на воду.

Своїх бідних колег власники аптек часто примушували подавати відвідувачам прохолодні напої, мити стакани і пляшки. Відносини між господарями і підлеглими ніколи не були товариськими. Рядовим працівникам доводилося терпіти несправедливість і приниження, бо їх звільнення чекало немало претендентів.

9. Приватновласницька монополія.

В XIX столітті в Галичині збільшилася чисельність населення, що вимагало розширення аптечної сіті для належного забезпечення галичан лікарськими засобами. Проте гальмом в рішенні цього важливого питання в XIX в. була, перш за все, приватновласницька монополія, яка не хотіла позбавитися своїх сфер впливу, а також великих прибутків при дешевій робочій силі. Державні акти, якими австрійський уряд прагнув вирішити ці питання, торкалися, як правило, отримання податків в державну казну з власників аптек. Менше всього вони піклувалися про удосконалення організації аптечної служби в Галичині.

Література.

1. Руководство 42−3.6:2004 Руководства по качеству. Лекарственные средства. Вспомогательные вещества.

2. Н. Ляпунов, В. Георгиевский, Е. Безуглая и др. — К.: МОРИОН, 2004. Державна Фармакопея України. — Вид. 1-е. — Харків: РІРЕГ, 2001. — 532 с.

3. Н. А. Ляпунова, В. А. Загория, В. П. Георгиевского, Е. П. Безуглой. — К.: МОРИОН, 2001. — 472 с. European Pharmacopoeia. 4th Edition. 2002. Фармацевтический сектор: основы законодательства в Европейском Союзе.

4. Н. А. Ляпунов, В. А. Усенко, А. Л. Спасокукоцкий, Е. П. Безуглая. — К.: МОРИОН, 2002. — 96 с. Надлежащая производственная практика лекарственных средств.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою