Феодальна власність в Англії

На відміну від країн континенту, для Англії характерний безсинтезний шлях розвитку феодалізму, що зумовило відносно повільну феодалізацію, яка завершилася в XI ст. На початку середньовіччя англосакси жили общинами. Природні умови й периферійне становище гальмували розпад первіснообщинних відносин. Аж до XI ст. основну масу населення становили вільні селяни-общинники. У їхньому володінні перебували достатньо великі наділи землі — гайди, приблизно 50 акрів. Це передбачало наявність великих патріархальних сімей і затримувало виникнення в Англії вільно відчужуваної земельної власності на зразок алоду.

В Англії у VII—VIII ст. феодальна власність зароджувалася в основному внаслідок масових королівських дарувань землі дружинникам і церкві або права збирати з окремих ділянок королівських володінь побори. Земля, доходи від якої передавали кому-небудь, називалася бокленд. Із його появою виникало велике феодальне землеволодіння, бо право на отримання доходів швидко перетворилося на право власності на цю землю. Селяни ставали залежними, хоч і зберігали особисту волю. Великі церковні і світські землеволодіння утворилися в IX—XI ст.

Виникнення й утвердження приватної власності общинника на наділ із правом відчуження в IX ст. сприяло виділенню малих сімей, що стало причиною дроблення наділів (замість 50 виділялося 10 акрів) і стимулювало майнове розшарування. Багато селян опинилися в поземельній залежності від лорда. Якщо ж лорд отримував судовий імунітет над певною територією, то її жителі потрапляли в судову залежність. Така територія перетворювалася у феодальну вотчину — манор.

Норманське завоювання (французько-норманські феодали на чолі з герцогом Нормандії Вільгельмом) Англії в 1066 р. прискорило феодалізацію, оскільки французький феодалізм був більш зрілим. Захопивши землю та політичну владу, завойовники встановлювали звичні їм порядки. Господарство, судячи з проведеного в 1086 р. англійського поземельного перепису («Книга Страшного суду»), основувалося вже на панській праці залежних селян. Більшу частину становили вілани (схожі на французьких сервів), які мали повний наділ землі (30 акрів) або його частину, відбували панщину, вносили натуральні й грошові платежі. Були також бордарії — залежні селяни з наділом, меншим, ніж у віланів (7—15 акрів), котери — залежні, дрібні селяни, які мали наділ (2—3 акри присадибної землі) і працювали переважно пастухами, у кузнях, теслями. Найнижчу категорію селян становили серви — дворові люди, які не мали наділу землі. Вони виконували різноманітні тяжкі роботи. Лишалось і багато особисто вільних — фригольдери. Протягом XII ст. основна частина селян перетворилися на віланів, головним обов’язком яких була панщина 2—3 дні на тиждень, оброки, низка свавільних податків, церковна десятина. Удосконалення землеробства в XII—XIII ст., збільшення орних земель, зростання попиту на вовну прискорили розвиток товарно-грошових відносин. Під впливом цього розвитку намітилися дві тенденції. Одна — до зменшення власних поміщицьких орних земель і збільшення земель, які передавали в наділи селянам за грошову плату, особистого звільнення селян і комутації ренти. Біланів переводили на становище копигольдерів — держателів землі за копією, звільняли від найбільш тяжких форм особистої залежності, переводили на натуральний або грошовий оброк. Власники деяких манорів переважно використовували працю батраків, у ролі яких виступали котери. Друга тенденція — до розширення доменіального господарства, зростання панської експлуатації, посилення особистої залежності віланів. Це було наслідком зростання експорту вовни й зерна, значний прибуток від якого мали феодали.

Комутація ренти в XIV—XV ст. сприяла тому, що селянське господарство стало конкурувати з доменіальним. Це ставало невигідним, феодали все частіше відмовлялися від панщини, що призвело до нестачі робочої сили. У цих умовах держава ухвалила низку законів (1349, 1351, 1361, 1388 pp., відомих як «робоче законодавство»), за якими всі особи від 12 до 60 років, хто не мав засобів до життя, обов’язково повинні найматися на роботу. Невиконання закону загрожувало ув’язненням. У такий спосіб феодали намагалися розв’язати проблему залучення робочої сили, повертаючи у свої манори віланів, що від'їхали до міст. Це викликало низку селянських повстань (найбільше 1381 р. під керівництвом Уота Тайлера). Незважаючи на свою поразку, селяни отримали право викупу. Наприкінці XIV — на початку XV ст. більшість із них стали вільними.

Звільнення селянства стало причиною ліквідації доменіального господарства, землі почали здавати в користування або оренду. Дрібне селянське і поміщицьке господарство нового типу стало основним постачальником продукції на ринок. Наприкінці XV ст. виділилася верхівка селянства, яка в Англії становила 15%: йомени. У цьому середовищі поширювалася фермерська оренда. Появилося нове дворянство — джентрі, що майстерно пристосовувалося до нових умов ринку.

Як бачимо, у V—XV ст. аграрний сектор західноєвропейського регіону мав деякі спільні риси: насамперед формування великого феодального землеволодіння — англійський манор, французька й німецька сеньйорія, які оброблялися працею різних категорій залежних селян (сервів, віланів, котерів, копигольдерів); розвинута система імунітету та васально-ленних відносин; виникнення міст і розвиток товарно-грошових відносин; тенденція до посилення впливу товарно-грошових відносин на аграрний сектор: поступове згортання доменіального господарства феодалів, зростаюче значення натуральної, а потім грошової ренти, звільнення селян від особистої залежності, посилення їхнього майнового розшарування, зростання економічної ролі сільського господарства.