Сучасна українська соціологія: головні персоналії, провідні теми

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Державний вищий навчальний заклад

«Київський національний економічний університет

ім. Вадима Гетьмана"

Реферат на тему:

«Сучасна українська соціологія: головні персоналії, провідні теми»

Київ — 2015

Вступ

Сучасна соціологія являє собою великий масив соціальних знань, дослідницьких технологій, методик, за допомогою яких вона охоплює соціальну реальність, процеси і явища соціального життя людей, соціальної сфери. Ці знання невпинно поповнюються новою науковою інформацією.

Кожна галузь сучасної соціології досліджує соціальні відносини у своїй сфері: економічній, політичній, духовній, а загальна соціологія синтезує ці дані, підсумовуючи їх, щоб виявити найголовніші закономірності розвитку і функціонування суспільства взагалі.

У сучасних умовах соціологічна наука виступає як загальна теорія соціальної інтеграції, формуючи концептуальну базу для реалізації міждисциплінарного підходу у вирішенні загальних проблем та пошуку перспективних стратегій людського співіснування. Науковий та практичній потенціал соціологія знаходить у вивченні і коригуванні суспільних процесів.

Соціологія, подолавши тенденцію розриву емпіричного та теоретичного напрямів, увійшла у сучасний етап, який кожна назвати етапом синтезу емпірії і теорії. У цьому періоді продовжують розвиватися попередні напрями та з’являються інші. Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя.

В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб'єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціології в дослідженні та управлінні суспільними процесами.

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібен час і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку XXI ст. переживає українська держава.

Сучасній соціології притаманні інтернаціоналізація, експертизація, фактографізація, академізація, диференціація і соціологізація інших наук.

Отже, можемо відмітити факт всесвітнього поширення соціології як науки, ствердження її як однієї з основних, залучення її для вирішення все більшого кола питань, зростаючу точність фактів, що нею використовуються, і об'єктивність їх оцінки, особисту розгалуженість і всезростаючий вплив на інші науки.

Отож, навіть поверхове ознайомлення зі станом справ у галузі соціологічних досліджень XX — початку XXI ст. показує, що сучасна соціологія у своєму організаційному та науково-теоретичному плані перебуває на етапі становлення. Тому не слід переоцінювати її досягнення у галузі теорії та методології соціального пізнання.

Суперечки з цих питань тривають, що відображається, до речі, й на розробках емпіричних методик конкретно-соціологічних досліджень.

Завдання сучасної соціології полягає, насамперед, у тому, що вона повинна займатися дослідженням найбільш загальних законів соціальних відносин. Звичайно, це майбутнє соціології, але сьогодні важливо зрозуміти куди йти й що шукати, а не плазувати в сутінках, як це змушено, робили соціологи раніше.

Соціологія, в основному прикладна, стала себе в якійсь мірі дискредитувати. Їй перестали вірити, почали ставитися більш критично й більш вимогливо, а то й підсміюватися над соціологами, нерідко відмовлялися від їхніх послуг.

Але все-таки повністю в кредиті соціології ніколи не відмовляли, уже дуже вона була необхідна й у першу чергу, тим керівникам, які уболівали за виробництвом.

Розділ 1. Зародження та розвиток української соціології

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (ІХ-ХІІІ ст.) і тісно пов’язані з буттям українського народу, формуванням української державності - Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва і Середньої Подніпров'я.

Сліди-елементи соціологічної думки треба шукати у доробках найдавніших українських мислителів. До них належали київський митрополит Іларіон (в його проповідях і творі «Слово о законі і благодаті» спростовують твердження про існування богообраного народу, висловлюється похвала діянням великого князя Володимира, славиться хрещення Русі), Клим Смолятич, Володимир Мономах (у своєму відомому «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру).

Цікаві соціологічні спостереження виявляють полемісти середньої доби української історії Ю. Рогатинець, І. Вишенський, Т. Прокопович, Г. Сковорода та інші. Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця ХVІ - поч. ХVІІ ст. займає мислитель Іван Вишенський (бл.1550−1620-і p.) з містечка Судова Вишня поблизу Львова. В його писаннях життя українського народу і боротьбі в умовах національного, соціального-й релігійного гніту стали центральними. Він прагне обґрунтувати вимоги свободи, рівності, справедливості у сфері духу, покласти їх в основу життєдіяльності, громадського життя людини і народу.

Важливий вплив на становлення української соціологічної традиції має теоретична спадщина Григорія Сковороди (1722−1794). Він висуває теорію трьох світів (або «мірів»). Перший — великий «мір», що складається з безлічі світів; це всесвіт — макрокосмос, якому немає меж. Два інші - це частини великого, малі світи: малий світ (мікрокосм, «мірок») і символічний світ Біблії. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню — матеріальну й внутрішнюдуховну.

Власне початком самостійних соціологічних праць слід вважати досліди женевського гуртка українських вчених 80-х p. XIX ст. До нього належали, передусім, М. Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С. Подолинський (представник механістичної теорії в соціології) та Ф. Вовк. Вони друкують свої праці у часописі «Громада» (5 томів за 1878−1882 p.) та інших виданнях. М. Драгоманов (1841−1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв’язку з поступом людства в цілому.

С. Подолинський (1850−1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські погляди з програмою громадівства. Він вважає, що у суспільному житті діє закон боротьби за існування; але, на відміну від соціальних дарвіністів, визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не стільки на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям.

Своєрідна інтерпретація С. Подолинським дарвіністських законів полягає у тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально досконалих людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру — «Ремесла і хвабрики на Україні» (1880, Женева).

Ф. Вовк (1847−1918) розглядає соціологію як науку про насамперед громадське життя, в центрі якої знаходиться людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом: всі суспільні явища і форми є результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.

Отже, у тогочасній українській соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей же період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямків і течій перебувають вчені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою.

Учені цього часу не стільки продукували власні нові ідеї, скільки засвоювали й поширювали уже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою з Заходу; тому на перших порах діяльність українських соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та інших західних соціологів класичного періоду.

Другою характерною рисою означеного періоду є перехрещування дослідницького поля соціології з суміжними соціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні того часу практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу укладають філософи, економісти, етнографи та ін. Пізнє усамостійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжними дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика слід розглядати як передвісників української соціологічної думки.

Зв’язок соціології з цими науками настільки тісний, що на їх основі з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна вихідна база соціології та інших ділянок суспільного знання не тільки позначається на дослідженнях на початках розвитку української соціології, але й згодом має здебільшого вирішальне значення для праць на стику цих наук.

Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких українських філософів, як П. Юркевич, В. Лесевич, К. Ганкевич, І. Федорович, О. Стронін.

Найпослідовніше поглиблює свої історичні досліди соціологічними студіями і вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод М. Грушевський (1866−1934). Здобувши європейське визнання за теоретичне обґрунтування власної схеми історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном Грушевський отримує змогу ознайомитися з сучасними йому ідеями соціологів Е. Дюркгейма та М. Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не просто істориком, але істориком-соціологом.

Чимало нових думок для розвитку української соціології дають представники теоретичної економії. М. Зібер (1844−1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також на аналогії наших братств і парубоцьких громад з поколінними організаціями інших народів.

М. Ковалевський (1851−1916) ще 17-річним юнаком ознайомився з працями О. Конто. Понад 25 років його подальше життя проходило за кордоном, що дало йому змогу не лише читати твори, але й знати особисто таких відомих соціологів, як Спенсер, Тард, Дюркгейм, Маркс та інші; П. Сорокін був один час секретарем Ковалевського. На думку останнього, порівняння Конто і Маркса йде не на користь соціологічній концепції марксизму з її економічним трактуванням історії; Ковалевський засуджує також марксову ідею революції як способу розв’язання соціальних проблем.

Історію суспільства сам Ковалевський розуміє як закономірний і природний процес, в якому рівноправну роль відіграють багато факторів, однак жоден з них не є визначальним. Це так само, як у функціонуванні живого організму визнавати рівнозначну роль багатьох чинників і розглядати його як єдність. В цілому й суспільне життя пояснюється ним через «теорію факторів», тобто теорію функціонального зв’язку соціальних явищ.

У книзі «Сучасні соціології» Ковалевський ратує за утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений в жертву родині, роду, державі тощо, але його діяльність має бути в той же час узгодженою з діяльністю інших, рівних йому одиниць і спільнот; їх спільні зусилля мають бути скеровані на забезпечення загального блага.

Нарешті, економіст М. Туган-Барановський (1865−1919) переходить від марксизму до етичного розуміння суспільних проблем і обґрунтовує світогляд етичного соціалізму, реалізованого, зокрема, у формах господарської кооперації. На його думку, історичний поступ полягає в одухотворенні людини, у переміщенні центру ваги людського життя зі сфери виробництва у сферу вищих духовних потреб; звідси значення господарського життя буде поступово зменшуватись. Такі погляди українського вченого, висловлені кілька десятиріч тому, перегукуються з сучасними теоріями постіндустріального суспільства в західній соціології.

Чималий інтерес для історії української соціології складають статистичні й соціографічні праці українських статистів, передусім О. Русова, і Ф. Щербини.

Не можна на згадати також, що у період, який ми розглядаємо, праці соціологічного характеру друкуються Науковим товариством ім. Т. Шевченка. Навколо видавництва цього товариства об'єднується група дослідників, до якої входять В. Охримович (дослідник соціології родинних відносин), В. Сгаросольський (автор блискучої розвідки «Теорія нації»), Ю. Бачинський (йому належить відомий публіцистичний твір «Україна irredenta», тобто «Україна незвільнена», від лат. irredenta terra — земля незвільнена) та інші. Вони пишуть і видають свої праці у часописах численних комісій НТШ, серед яких вже після першої світової війни помітне місце займає Комісія економії, соціології і статистики у Львові.

Розділ 2. Вітчизняна соціологія

соціологія суспільство світогляд спілкування Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України і, навпаки, процеси відродження і державотворення вимагають своєрідного соціологічного супроводу. Яскравим виявом цих тенденцій стає створення у 1990 р. Інституту соціології в системі Національної Академії наук України.

Зараз вітчизняна соціологія знаходиться у нелегкому пошуку власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм понятійно-категоріальний апарат. Українська соціологічна школа сьогодні поволі набирає сил, набуває рис національної школи, що виявляється не стільки у проблематиці досліджень, скільки в акцентах на соціогуманітарній традиції української культури загалом.

Основна увага загалом зосереджена на вивченні змін, що відбуваються у нашому суспільстві, в Україні, ґенези цих змін і їх наслідки. Це — перша особливість сучасної української соціології. Друга — те, що вона почала щойно інституціалізуватися як самостійне суспільне явище. Третя особливість, притаманна розвитку вітчизняної соціології, це недостатня увага до неї з боку держави та суспільства, недостатнє фінансування та ін.

Розбудова соціологічної науки та освіти неможлива без збереження наукових шкіл. У 70−80-х роках, на думку фахівців, в Україні сформувалося кілька так званих соціологічних шкіл: школа київських соціологів, Харківська і Одеська. Саме в цих містах (Київ, Одеса, Харків, Дніпропетровськ) в основній масі й досі виходять колективні та індивідуальні праці соціологів, наукові записки, збірники праць. Але це лише більш-менш «благополучні острівки». Наукова робота на більшості вузівських кафедр вимагає подальшої активізації.

І сьогодні залишається одним з найгостріших питання наукового спілкування. Організувати конференцію, провести семінар, «круглий стіл» тощо дуже важко з основної причини: слабкої інституалізації соціології, науково-комунікативної системи. Хоча за роки незалежності України з’явилися нові періодичні видання: «Ґенеза» (м. Львів), «Константи» (м. Херсон), «Современное общество» (м. Харків), «Розбудова держави», «Політичний портрет України», часопис «Політична думка» (м. Київ), все-таки, за браком коштів, вони ледь підтримують життя соціологічної науки. Найважливішим досягненням у цій галузі стало заснування першого в Україні фахового видання «Соціологія: теорія, методи, маркетинг» .

У 1990 р. в Україні був сформований інститут соціології НАН України, в результаті реструктуризації Інституту філософії НАН України. Цього ж року було створено Соціологічну асоціацію України (САУ) — організацію, яка об'єднує науковців, спеціалістів та науково-дослідні колективи, які працюють у галузі соціології. З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації. Головною метою САУ є сприяння підвищенню професійного рівня та практичних цінностей соціологічних досліджень в Україні, захист законних інтересів соціологів та поширення соціологічних знань. Пріоритетними завданнями САУ визначено: розвиток вітчизняної соціології, виявлення проблем соціального розвитку України, сприяння професійній соціологічній освіті в Україні, розвиток наукових зв’язків та багато іншого.

Щодо соціологічної освіти в Україні, то це порівняно нова галузь вищої професійної освіти як соціального інституту держави. Її метою є створення, оновлення та поширення соціологічних знань і підготовка кваліфікованих фахівців. Тривалий час соціологічна освіта в Україні була відсутня з ідеологічних причин, і лише у 80-х роках утворюються перші кафедри соціології.

Нині соціологічна освіта в Україні має певну мережу навчальних та науково-дослідних установ. Соціологів готують декілька державних університетів та інші вищі навчальні заклади, що мають соціологічні факультети або відділення на інших факультетах: Київський, Харківський, Одеський, Львівський, Дніпропетровський, Волинський університети, Києво-Могилянська академія та ін. Загалом у цих закладах навчаються і здобувають кваліфікацію кілька сотень студентів та близько сотні аспірантів.

До соціології сьогодні у суспільстві панує великий інтерес, і це забезпечує високий престиж відповідних вузів, відділень, факультетів. Цілком логічно, що ринок реагує на цей попит, і, як гриби після дощу, з’являються соціологічні факультети, відділення, спеціалізація у вузах. На перший погляд, такого роду активізацію можна вітати, однак у зв’язку з цим виникають і суттєві негативні тенденції.

Небезпроблемною залишається і система післядипломної підготовки соціологів, де мають місце аналогічні явища.

Сьогодні на соціологію попит. Причиною цього є те, що соціологічні дослідження почали проводитися на комерційній основі, спостерігається прагнення з боку правлячої влади і тих, «хто платить», «закупити» соціологію. В Україні, як і в Росії, створена велика кількість соціологічних центрів, інститутів, груп окремих осіб, які проводять опитування громадської думки, моніторинги, маркетингові дослідження, і, на жаль, не завжди на професійному рівні.

Висновки

У сучасних умовах соціологічна наука виступає як загальна теорія соціальної інтеграції, формуючи концептуальну базу для реалізації міждисциплінарного підходу у вирішенні загальних проблем та пошуку перспективних стратегій людського співіснування.

Сучасній соціології притаманні інтернаціоналізація, експертизація, фактографізація, академізація, диференціація і соціологізація інших наук Соціологія в Україні, як в системі науки, так і в системі освіти, переживає своє становлення, перебуває у стані пошуку своєї ідентичності. І перш за все, потребує більшої уваги з боку держави та суспільства.

Сьогодні вітчизняна соціологія перебуває у стані визначення. За словами фахівців, вона ще не з’ясувала для себе, якою вона є, якою вона хоче стати і якою вона може стати. Сьогоднішній стан української соціології визначається, насамперед, загальною ситуацією у країні.

До соціології сьогодні у суспільстві панує великий інтерес, і це забезпечує високий престиж відповідних вузів, відділень, факультетів. На перший погляд, такого роду активізацію можна вітати, однак у зв’язку з цим виникають і суттєві негативні тенденції.

Список використаної літератури

1. Волощенко А. К. Суспільно-політичний рух на Україні. — К., 1999.

2. Липинський В. Україна на переломі. — К, 2000.

3. Городяненко В. Г. Проблеми соціального планування на Україні 60 — 80-і роки — Дніпропетровськ, 1992.

4. Захарченко М. В., Погорілий O. I. Історія соціології від античності до початку XX століття. — К.: 1993.

5. Піча В. М., Черниш Н. Й., Кондратик Л. Й. З історії української соціологічної думки. — Львів: 1995.

6. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття — К, Либідь, 1996.

7. Ручка А. О., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології. — К.: 1995.

8. Соціологія: Курс лекцій (під ред. В. М. Пічі) — Львів: 1996.

9. Соціологія: Матеріали до лекційного курсу (Піча В., Семашко О., Черниш Н.) — К.: 1996.

10. Соціологія: Конспект лекцій для студентів гуманітарних вузів. — К.: 1992.

11. Социология. Наука об обществе. Учебное пособие / под ред. Андрущенко В. П. — Харьков, 1997.

12. Соціологічна думка України. Навч. пос. / М. В. Захарченко, В. Ф. Бурлачук, М. О. Молчанов та ін. — К, Заповіт, 1996.

13. Степаненко В. Українська соціологія в пошуках себе \Філософська і соціологічна думка, 1993, — № 11−12.

14. Шаповал М. Ю. Загальна соціологія — ДО, УЦДК, 1966.