Шляхи і методи виховання і самовиховання характеру

Шляхи і методи виховання і самовиховання характеру.

ЗМІСТ.

• ВСТУП
• 1. ПРОБЛЕМА ХАРАКТЕРУ В ПСИХОЛОГІЇ
• 1.1 Історія встановлення характеру в психології
• 1.2 Детермінант характеру
• 1.3 Проблема структури характеру
• 2. ШЛЯХИ І МЕТОДИ ВИХОВАННЯ І САМОВИХОВАННЯ ХАРАКТЕРУ
• 2.1 Виховання волі
• 2.2 Досягнення цілі, як складова формування цілісності особистості
• ВИСНОВОК
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП.

Кожна людина має три характери: один — який показує, другий — який має, а третій — думає, що має. А. Карр

Характер багато в чому визначає ступінь наполегливості людини в реалізації цілей і задач. Власне кажучи характер впливає на весь стиль поведінки людини і її відносин з навколишніми. Не випадково вже зі стародавності давалися описи щасливих і нещасливих, поганих і гарних характерів. Багато письменників — тонкі знавці людської психології, показали, як багато в житті може зробити людина із сильним і оптимістичним характером і скільки неприємностей, засмучень може принести важкий або слабкий характер.

Характер — це особливі прикмети, риси, котрих людина набуває в суспільстві. Таких рис психологи налічують декілька тисяч. Характер утворюється із сукупності стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і виявляються у спілкуванні та спільній діяльності людей. Характер зумовлює типові для особистості засоби поведінки, вчинки у стосунках з іншими. Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов; характер — це певна програма поведінки. В ньому можна виділити провідні та другорядні риси. Є цільні, суперечливі, сильні, вольові та слабкі характери.

Предметом дослідження є воля та характер людини.

Об'єктом дослідження є методи та засоби виховання волі та характеру.

Мета дослідження — вивчити вплив характеру на поведінку людини та методів виховання характеру.

Під час написання курсової роботи ми ставили такі завдання: дослідити вплив характеру на поведінку людини, визначити основні ознаки за якими можна судити про характер людини, вивчити вплив методів і засобів виховання характеру на поведінку людини.

Теоретична цінність полягає в тому, що хоча в даний час і є багато літератури по даному питанню, але в даній роботі ми спробували систематизувати дану літературу згідно поставлених перед нами завдань.

Дана курсова робота може бути використана як посібник для виховання деяких рис характеру та освоєння основних методів та прийомів виховання в людини певного характеру.

1. ПРОБЛЕМА ХАРАКТЕРУ В ПСИХОЛОГІЇ.

1.1 Історія встановлення характеру в психології.

Слова «характер», «воля» ідуть своїми коренями в глибоку давнину. Уже тоді люди намагалися зрозуміти їхню сутність, виділити типологію. Так з’явилися різні типи характерів. От, приміром, тип лицеміра, складений давньогрецьким мислителем Теофрастом: «…Він дружески тлумачить з ворогом, співчуває йому в горі, хвалить в очі, за спиною лає, ласкаво розмовляє із сердитим на нього… Ви його сварите, він не ображається, а спокійно слухає вашу лайку… Ви маєте намір зайняти в нього грошей або попросити в нього допомоги — у нього готова відповідь… Він ховає усі свої вчинки і повторює, що тільки обмірковує… Почув — і не подає виду, побачив — скаже, що не бачив, дасть слово і прикинеться за колишньої про нього. Про одну справу він повторює: подумаю; при іншому: знати нічого не знаю…».

ХАРАКТЕРОЛОГІЯ — галузь психології особистості (іноді розглядається як самостійна психологічна наука в стовбурі індивідуальної психології дерева психологічної науки, предмет якої характер

Вчення про характер — характерологія має тривалу історію свого розвитку. Найважливішими проблемами характерології протягом століть було встановлення типів характеру і їхнього визначення по його проявах з метою прогнозувати поводження людини в різних ситуаціях.

Однієї з найбільш древніх спроб прогнозування поводження людини є пояснення її характеру датою народження. Різноманітні способи пророкування долі і характеру людини одержали назву — гороскопів. Практично, усі гороскопи складаються однаково: загальноприйнятий часовий період розбивається на визначені інтервали, кожному з яких привласнюється визначений знак, символ. Опис характеру людини дається через призму різних властивостей цього символу. Однак характери людей, що народилися в той самий час, по різних гороскопах виявляються різними. Так, наприклад, відповідно до гороскопа друїдів, що проводять зв’язок людських характерів з деревами, людина, що народилася в інтервалі з 22 грудня по 1 січня, є яблунею. Відповідно до гороскопа яблуня рідко буває високою, багато в ній симпатичного, багато чарівності, сердечності. Уселяє думку про любов, навіть коли сама про неї і не думає. По астрологічних знаках Зодіаку людина, що народилася в період з 22 грудня по 20 січня — Козеріг. По даному гороскопі це припускає впертий характер, найбільш стійкий, витривалий, схований, таємно самолюбний. Живе реальною дійсністю, переборюючи неприємності і перешкоди. Східні гороскопи встановлюють 12-річні цикли, кожний з яких проходить під знаком якої-небудь тварини. Людина, породжена у визначеному році, одержує ряд уроджених властивостей, відповідно до яких і складається її характер. Однак порівняння характеристик аналогічних тварин у японському або, скажемо, китайському гороскопах також істотно розрізняється.

Не менш популярні спроби зв’язати характер людини з її ім'ям. Останнім часом ця галузь характерології одержала новий імпульс розвитку. Теоретики даного напрямку вважають, що визначальний вплив імені людини на її характер викликано наступними факторами. З одного боку, максимальна швидкість росту м’язової тканини в дитини спостерігається в перші місяці життя, з іншого боку — у цей же час самою гамою звуків, що спостерігає дитина, є його власне ім'я. Дитина не наслідує почутих звуків, а наслідує озвученої міміки. У результаті в дитини рефлекторно збуджуються нервові імпульси саме в тих групах м’язів — мімічне, артикуляційне і дихальних, котрі беруть участь у проголошенні імені. Обмін речовин у м’язах, де виникає імпульс, прискорюється на тлі і без того стрімкого зростання. Зрештою ці маленькі, але помітні у своєму впливі на будівлю м’язів особи мімічні м’язи виявляться акцентовано розвинутими. Саме тому люди з однаковими іменами схожі один на одного. Подібним чином формується і характер [2.134].

Значний вплив на розвиток характерології зробила фізіогноміка — навчання про зв’язок між зовнішнім виглядом людини і її приналежністю до визначеного типу особистості, завдяки чому по зовнішніх ознаках можуть бути встановлені психологічні характеристики цього типу. Вже Аристотель і Платон пропонували визначати характер людини, відшукуючи в її зовнішності риси подібності з якою-небудь твариною, а потім ототожнювали її характер, як у східному гороскопі, з характером цієї тварини. Так, по Аристотелю, товстий, як у бика, ніс означав лінь, широкий ніс з великими ніздрями, як у свині, — дурість, ніс, як у лева, — важливість, волосся тонке, як вовна в кіз, овець і зайців, боязкість, волосся тверде, як у львів і кабанів, — хоробрість.

Найбільш відомої стала фізіогномічна система Йоганна Каспера Лафатера, яку вважали основним шляхом пізнання людського характеру вивчення будівлі голови, конфігурації черепа, міміки і т.д. Так, про геніальність Ґете, на думку Лафатера, найбільшою мірою свідчить його ніс, що «знаменує продуктивність, смак і любов — словом поезію».

При визначенні характеру людини фізіономісти використовували в якості визначальні всілякі ознаки. Так, крім носа, увага приділялося роту людини. А. Делестр відзначав, що ступінь стискання губ прямо пропорційна твердості характеру; розслаблені губи — ознака володіння «жіночими» рисами характеру (м'якість, люб’язність), і чим більше — тим вираженіше (у дурної людини, наприклад, рот узагалі відкритий). Це обумовлювалося тим, що навіть коли людина сміється, на її особі рефлекторно виникає визначена маска, відповідним чином зв’язана з характером.

Аспект соціально-психологічної характеристики особистості виявляється в існуванні так званої надіндивідної підсистеми. У класичній психології на це вперше вказав В. Джеме, коли зазначав, що особистість людини не обмежується власним тілом, а охоплює «свої» речі, продукти власної праці, а також поширюється на людей, з якими даний індивід пов’язаний родинними, дружніми, професійними, духовними стосунками. Цей факт відчувається індивідом у момент розриву зв’язків через смерть, хворобу, переїзд тощо близької людини. У сучасній психології цей феномен вивчається як явище персоналізації, згідно з яким у кожної людини існує потреба бути представленою, продовженою в іншій людині своїми думками, почуттями, світоглядом тощо [3.133].

Завдяки цьому утворюється єдність людей не тільки за генетичними ознаками, за якими усі ми належимо до єдиного роду Homo sapiens, маємо в далекій глибині тисячоліть безперервну низку спільних предків, а в перспективі — спільну долю єдиної людської популяції. Завдяки персоналізації люди пов’язані між собою в єдине духовне ціле, соціальну, культурну спільність. Ця спільність формується у ході спілкування, коли від однієї особистості до іншої передаються духовні, культурні цінності. Отже, вирішується проблема біологічного й духовного безсмертя людського роду.

Здатність особистості до спілкування включає в себе мотиваційний, комунікаційний, перцептивний, інтеракційний та емоційний компоненти. Сфера спілкування особистості утворюється низкою психологічних механізмів, використовує безліч засобів — від усної та писемної мови до математичних, фізичних, хімічних символів і формул, технічної графіки, художньої символіки, пантомімічної мови жестів та ін.

Психічні властивості особистості відчувають на собі вплив соціальних факторів, опосередковуються ними — і спілкування, і спрямованість, і самосвідомість, і досвід, і інтелект. Однією з властивостей людини, що формується під безпосереднім впливом суспільства, взаємодії особистості з іншими людьми, є характер.

1.2 Детермінант характеру.

Численні експериментальні дані, здобуті в дослідженнях О.Р. Лурії, Р. Заззо, Б. М. Теплова, В.Д. Небиліцина, М. Ю. Малкова та інших, свідчать, що психічні властивості людей не можна безпосередньо й прямолінійно виводити з їхніх задатків. Вони, як підкреслює Г. С. Костюк, є «результат індивідуальної історії розвитку, зумовлюваної не тільки природними даними, а й суспільними обставинами і діяльністю самою дитини».

Суспільні, соціальні умови впливають на психічний розвиток індивіда завдяки історично виробленим засобам, притаманним лише людству. Соціальне середовище, в яке потрапляє і в якому розвивається дитина, — це і об'єкти, явища природи, створене людством штучне предметне середовище, а передусім це люди, їхні взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності, загалом культура людської цивілізації. За думкою В.І. Вернадського, — це ноосфера, що має планетарний характер[4.87].

Зумовлені історичним розвитком людської цивілізації матеріальні та духовні цінності передаються кожному новому поколінню не через хромосомний апарат, а завдяки спілкуванню дітей з дорослими, у процесі спеціально організованої пізнавальної та практичної діяльності. На психічний розвиток дитини безпосередньо впливають не всі соціальні умови, а лише ті, з якими вона вступає в контакт.

Вплив суспільного середовища змінюється залежно від процесу дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, становлення потреб і прагнень, здатності сприймати об'єкти та наслідувати їх, від виникнення нових видів діяльності. Життєві зв’язки дитини з навколишнім соціальним середовищем характеризуються вибірковістю, а з віком розширюються і збагачуються. Спочатку головним соціальним середовищем для дитини є сім'я, батьки, родичі, які доглядають Ті. Пізніше поруч з дітьми з’являються інші люди — вихователі та вчителі освітніх установ, товариші, шкільні й позашкільні групи. Дитина поринає у суспільне оточення, з яким установлюються як безпосередні, так і опосередковані контакти — через засоби масової інформації, участь у спільній діяльності тощо. Впливи соціального оточення опосередковуються також рівнем власної активності дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуальними рисами характеру тощо.

Кожного з нас цілком природно цікавить питання: «А чи можна по якихось зовнішніх ознаках судити про той чи інший характер людини?» Характер людини має зовнішні вираження (одні люди завжди суворі, інші — привітні, треті — підлеслеві і т.д.), тому спостережлива людина по зовнішніх ознаках може визначити деякі риси характеру[4.256].

Але яким чином, риси характеру людини стають помітними? Весь секрет у тім, що, коли людина посміхається, на ній утворюється визначена маска, що і виражає характер даної людини. А оскільки сміємося ми найчастіше не задумуючись, рефлекторно, імпульсивно, то виявляємо свої істинні риси характеру. Л. Н. Толстой розрізняв посмішку самовдоволену, солодку, щасливу, світлу, холодну, глузливу, дурну, лагідну.

Про характер людини можна судити і по вираженню очей. Ще давно говорили: «Оці — це дзеркало душі». Л. Н. Толстой розрізняв, наприклад, хитрі очі, променисті, світлий погляд, смутний, холодний, безжиттєвий. Він писав: «Є люди, у яких одні очі сміються, — це люди хитрі й егоїсти. Є люди, у яких рот сміється без очей, — це люди слабкі, нерішучі, обидва ці сміхи є неприємні».

Характер може виражатися й у позі. Наприклад, люди зарозумілі частіше нахиляють корпус назад, випинають груди і відкидають назад голову. Підлабузник весь нахиляється вперед, погляд запобігливий, на особі широка підлеслева посмішка, а в куточках очей ледь помітний хитрий сміх.

Деякі дані про людину можна одержати за допомогою так званих проективних тестів (методів). Наприклад, для з’ясування відносини до начальства по службі американським новобранцям пропонується малюнок: «Матрос перед офіцером». Новобранці повинні були висловити свою думку про сюжет малюнку. Одні думали, що офіцер доручає матросу серйозне завдання, інші — матрос одержує стягнення, треті — матрос звертається до офіцера з проханням. Перші характеризувалися ревним відношенням до служби, другі виявилися дисциплінованими, але безініціативними, тому що в них переважає страх покарання, треті — незалежні і неслухняні.

Для відображення найбільш істотних рис характеру тієї чи іншої людини використовуються звичайно терміни «колективіст», «егоїст», «індивідуаліст», «добрий», «злий», «слабохарактерний», «рішучий», «самостійний», «несамостійний», «скромний», «хвалькуватий», «брехун», «чесний» і т.д.

Число рис характеру дуже велике, тому перелічувати усі не має ніякого змісту, та й просто неможливо.

Можна виділити лише найбільш загальні властивості характеру.

Сила характеру. Людина з таким характером уміє домагатися поставлених цілей, переборювати труднощі, відстоювати свої переконання, розвивати бурхливу діяльність, виявляти мужність.

Слабість характеру виявляється в малодушності, нерішучості, коливанні, нестійкості поглядів, поступливості, боягузтва.

Оригінальність характеру виявляється в індивідуальній своєрідності людини, у тім, що її різко відрізняє від інших. Наприклад, підвищена чутливість, зайва замкнутість і т.д.

Цілісність характеру являє собою погодженість відносин людини до різних сторін життя. Єдність слова і діла. Цілісність характеру, за словами Эрнста Тельмана, є невід'ємною якістю прогресивної особистості.

Твердість характеру означає послідовність, завзятість у досягненні мети, відстоюванні поглядів і т.д.

Більшість рис характеру можна об'єднати в наступні групи: емоційні (запальність, пристрасність, ніжність, пригніченість, оптимізм і т, д.), моральні (чесність, колективізм, свідомість громадського обов’язку, відповідальність, чуйність, уважність і ін.), вольові (рішучість, наполегливість, мужність, самовладання, витримка, цілеспрямованість, активність, сміливість, ініціативність, упевненість, терплячість і ін.)[9.134].

Вирішальне значення в характері людини мають морально-вольові властивості, що, як і більшість інших, формуються поступово в процесі пізнання і практичної діяльності.

1.3 Проблема структури характеру.

Структура рис характеру виявляється у тому, як людина ставиться:

а) до інших людей, демонструючи увагу, принциповість, прихильність, комунікативність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси;

б) до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси;

в) до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси;

г) до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси.

Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це призводить до формування так званих акцентуйованих рис характеру. Акцентуації характеру — це крайні варіанти норми характеру як результат підсилення його окремих рис. Акцентуації характеру можуть спричинювати неадекватні дії, вчинки людини. Виділяють такі основні типи акцентуації характеру.

інтровертний тип, якому властиві замкненість, утруднення в спілкуванні та налагодженні контактів з оточуючими;

екстравертний тип, якому притаманні жага спілкування та діяльності, балакучість, поверховість;

некерований тип — імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозріливий;

неврастенічна акцентуація — з домінуванням хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності;

сензитивний тип — з надмірною чутливістю, лякливістю, сором’язливістю, вразливістю;

демонстративний тип, якому властиві егоцентризм, потреба в постійній увазі до себе, співчутті.

Характер тісно пов’язаний з темпераментом, який може сприяти або протидіяти розвиткові певних рис характеру. Тому важливо знати свій темперамент. Так, холерику або сангвініку легше, ніж меланхоліку чи флегматику, сформувати в собі ініціативність і рішучість. Однак для холерика може стати серйозною проблемою формування стриманості та самоконтролю, а для сангвініка — вимогливості до себе та самокритичності. Меланхоліку важче долати сором’язливість і тривожність, а флегматику — розвивати активність [11.43].

Виступаючи як прижиттєве утворення людини, характер) визначається і формується протягом усього людини життя. Спосіб життя містить у собі напрям думок, почуттів, спонукань, дій у їхній єдності. Тому в міру того, як формується визначений спосіб життя людини, формується Я, сама людина. Велику роль тут грають суспільні умови і конкретні життєві обставини, у яких проходить життєвий шлях людини, на основі його природних властивістю в результаті його діянь і вчинків. Однак безпосереднє формування характеру відбувається в різних за рівнем розвитку групах (родина, дружня компанія, клас, спортивна команда, трудовий колектив і ін.). У залежності від того, яка група є для особистості референтної і які цінності підтримує і культивує у своєму середовищі, що відповідають риси характеру будуть розвиватися в її членів. Риси характеру також будуть залежати від позиції індивіда в групі, від того як він інтегрується в ній. У колективі як групі високого рівня розвитку створюються найбільш сприятливі можливості для становлення кращих рис характеру. Цей процес взаємний, і завдяки розвитку особистості, розвивається і сам колектив, Зміст характеру, що відбиває суспільні впливи, впливи, складає життєву спрямованість особистості, тобто її матеріальні і духовні потреби, інтереси, переконання, ідеали і т.д. Спрямованість особистості визначає мету, життєвий план людини, ступінь її життєвої активності. Характер людини припускає наявність чогось значимого для неї у світі, у житті, щось, від чого залежать мотиви її вчинків, мета її дій, що вона собі ставить.

Вирішальною для розуміння характеру є взаємовідношення між суспільною особистістю значимою для людини кожного суспільства є свої найважливіші й істотні, задачі. Саме на них формується і перевіряється характер людей. Тому поняття «характер» відноситься в більшій мірі до відношення цих об'єктивно існуючих задач. Тому характер — це не просто прояв твердості, завзятості і т.п. (формальна завзятість може бути просто упертістю), а не спрямованість на суспільно значиму діяльність. Саме спрямованість особистості лежить в основі єдності, цілісності, сили характеру. Володіння цілями життя — головна умова утворення характеру. Безхарактерній людині властиві відсутність або розкиданість цілей. Однак характер і спрямованість особистості — це не одна і та ж, добродушною і веселою може бути як порядна, високоморальна людина, так і людина з низькими, нечистоплотними помислами. Спрямованість особистості накладає величезний відбиток на всю поведінку людини. І хоча поведінка визначається не одним спонуканням, а цілісною системою відносин, у цій системі завжди щось висувається на перший план, домінуючи в ній, додаючи характеру людини своєрідний колорит.

У характері, що сформувався, ведучим компонентом є система переконань. Переконаність визначає довгострокову спрямованість поведінки людини, її непохитність у досягненні поставлених цілей, впевненість у справедливості і важливості справи, що вона виконує. Особливості характеру тісно зв’язані з інтересами людини при тій умові, що ці інтереси стійкі і глибокі. Поверховість і нестійкість інтересів нерідко сполучені з великою подразливістю, з недоліком самостійності і цілісності., особистості людини. І, навпаки, глибина і змістовність інтересів свідчать про цілеспрямованість, наполегливість особистості. Подібність інтересів не припускає аналогічних особливостей характеру. Так, серед раціоналізаторів можна знайти людей веселих і смутних, скромних і нав’язливих, егоїстів і альтруїстів.

Показовими для розуміння характеру можуть бути також прихильності й інтереси людини, зв’язані з її дозвіллям. Вони розкривають нові особливості, грані характеру: наприклад, Л. М. Толстой захоплювався грою в шахи, Д.І. Менделєєв — читанням пригодницьких романів. Чи домінують у людини духовні і матеріальні потреби й інтереси, визначають не тільки помисли і почуття особистості, але і спрямованість її діяльності. Не менш важливою є відповідність дій людини поставленим цілям, тому що особистість характеризується не тільки тим, що вона робить, але і тим, як вона це робить. Характер можливо зрозуміти тільки як визначену єдність спрямованості й способу дій [15.84].

Люди з подібною спрямованістю можуть йти зовсім різними шляхами до досягнення цілей і використовуючи для цього свої, особливі, прийоми і способи. Ця відмінність визначає і специфіку характеру особистості. Риси характеру, володіючи визначеною силою, що спонукує, яскраво виявляються в ситуації вибору дій або способів поведінки. З такого погляду як риси характеру можна розглядати ступінь виразності в індивіда мотивації досягнення — її, потреби в досягненні успіху. У залежності від цього для одних людей характерний вибір дій, що забезпечують успіх (прояв ініціативи, змагальної активності, прагнення до ризику і т.д.), у той час як для інших, більш характерне прагнення просте, уникати невдач (відхилення від ризику і відповідальності, уникання прояву активності, ініціативи і т.д.).

характер індивідуальний риса фізіогноміка.

2. Шляхи і методи виховання і самовиховання характеру.

Формування характеру людини вважається однієї з головних задач морального виховання.

Найважливіші риси характеру зв’язані з особливостями вольових проявів людини. Морально-вольові якості особистості стають рисами характеру, якщо вони здобувають стійкість і виявляються постійно в різних діях людини. Серед цих рис велике значення в житті і діяльності людини мають цілеспрямованість, ініціативність, активність, дисциплінованість, рішучість і стійкість.

Цілеспрямованість виражається в ідейній цілеспрямованості поведінки людини, у тім, що мотиви, що спонукують її до діяльності, випливають з головних керівних ідей, що стали основною метою її життя. Цілеспрямованість завжди припускає наявність у людини твердих принципів поводження і неухильне проведення в життя своїх переконань.

Основними засобами виховання цілеспрямованості є:

1. Правильно поставлене розумове навчання, засноване на глибокому вивченні навчання про природу і суспільство. Значення правильне поставленого розумового навчання в розвитку світогляду й у вихованні стійких високих моральних принципів поведінки.

2. Залучення вихованців у безпосередню практичну трудову і суспільну діяльність, зв’язану з проведенням у життя найвищих принципів.

Ініціативність укладається в здатності людини до самостійних вольових проявів. Вона виражається: а) у самостійній постановці цілей; б) у самостійній організації дій, спрямованих на досягнення цих цілей [7.69].

Ця риса характеру відрізняється великою складністю. Для прояву ініціативи необхідно: 1) зрозуміти обстановку, у якій приходиться діяти, наприклад під час гри правильно зорієнтуватися в навколишнім оточенні й оцінити його; 2) продумати, що треба зробити для того, щоб щонайкраще домогтися поставленої мети, тобто розробити план дій; 3) зважитися на самостійну дію, тобто взяти на себе відповідальність за неї і виконати її.

Учинки по наказу мало сприяють розвитку ініціативності, оскільки вони здебільшого обмежені вузькими задачами і короткочасними діями, спрямованими на їхній дозвіл. Для виховання ініціативності необхідно доручення більш загального характеру, що вимагали б від людини планування своїх дій на тривалий період.

Важливими засобами розвитку ініціативності є розподіл між членами колективу різних суспільних обов’язків. Велике значення в розвитку ініціативності мають фізична культура і спорт. Особливо важливі в цьому відношенні рухливі і спортивні ігри, зокрема гри на місцевості, туризм, що надають широке поле для прояву ініціативи.

Активність виявляється в діяльному відношенні людини до праці. Вона припускає: 1) сталість зусиль, спрямованих до однієї мети; 2) наполегливість і завзятість у роботі; 3) планомірний і систематичний характер дій; 4) обов’язкове досягнення визначеного результату.

Необхідно відрізняти активність від метушливої діяльності. Особливо метушливої діяльності — у її зовнішній експресивності при внутрішній слабості або беззмістовності [12.37].

Найбільше повно активність людини розвивається в процесі праці. Праця сприяє виробленню таких якостей, як стійкість волі, здатність довгостроково утримувати увагу на процесі праці. Стійкість волі допомагає, у свою чергу, виробити і розвити терпіння, наполегливість, акуратність, старанність у роботі, почуття впевненості у своїх діях. Активність може виховуватися у всіляких видах праці. Розумова робота учнів, зв’язана з виконанням навчальних обов’язків, також повинна розглядатися як діяльність, що сприяє вихованню активності.

При організації заходів щодо виховання активності важливо дотримувати наступні загальні вимоги.

1. Праця повинна застосовуватися як система. Випадкова, несистематична праця, виконання трудових завдань від випадку до випадку не можуть сприяти виробленню активності як стійкої риси характеру.

2. Необхідно постійно звертати увагу на результат, на мету праці (вона по самій своїй сутності повинна бути розумною діяльністю), уникати перетворення його в механічну роботу.

3. По своєму змісті й обсягу праця повинна відповідати віковим особливостям.

4. Необхідно дотримувати строгу регламентацію процесу праці: вона повинна виконуватися у визначений час, у визначеному темпі, з визначеною витратою зусиль.

5. Усяка робота, раз вона почата, повинна бути закінчена, якою би вона не була незначна. У противному випадку вона впливає на характер, привчає до безвідповідальності, веде до ослаблення вольових зусиль, до зниження активності і т.д.

Дисциплінованість виражається в точному і неухильному підпорядкуванні своїх учинків установленим правилам і вимогам боргу. Сутність дисциплінованості — у свідомому відношенні до своєї поведінки, до обов’язків перед суспільством. Формування дисциплінованості зв’язане з виробленням визначених навичок дисциплінованої поведінки.

Велике значення у вихованні дисциплінованості має самодисципліна. Про самодисципліну говорять тоді, коли людина підкоряє свою діяльність розумним підставам, свідомо борючись з потягами і схильностями нижчого порядку (наприклад, зі схильністю до ліні), що ведуть її від виконання тих або інших обов’язків.

Для виховання дисциплінованості дуже важливо дотримувати встановлений режим, закріплювати вироблені протягом життя звички і навички дисциплінованої поведінки і підкоряти свою поведінку визначеним правилам і нормам, що диктуються суспільством.

1. Дотримання режиму. Істотною стороною режиму є строгий розподіл у часі різних видів діяльності. Режим вносить відому систему і порядок у діяльність людини; якщо ж режим не виконується, вольові зусилля здобувають характер розкиданості і випадковості, розтрачуються намарно, тому що приходиться всякий раз заново, повторно пристосовуватися до роботи.

2. Закріплення звичок і навичок дисциплінованої поведінки. Виконання режиму сприяє виробленню добрих звичок: завжди бути активним, затрачати строго необхідні в даних умовах вольові зусилля, бути твердим у їхньому прояві, доводити почату справу до кінця, бути рішучим, діяти швидко і виразно. Ці звички формуються завжди через дію, причому істотну роль грає систематичне повторення дії, яких необхідно перетворити в звичку. Велике значення має фактор безперервності в зміцненні відповідних звичок: виховуючи звички, не слід упускати жодного конкретного випадку, коли можуть проявитися потрібне поводження або вольові якості вихованця.

3. Підпорядкування правилам і нормам поведінки. Правила і норми поведінки розкривають мету поведінки або засоби для досягнення цих цілей. І в цьому й в іншому випадку правила повинні бути ясними і точними, легко сприйматися і закріплюватися в пам’яті. Сила їхнього впливу на поведінку людини в тому, що вони є коротко вираженими положеннями, за якими є складні представлення, поняття і почуття.

Правила полегшують виконання необхідної діяльності, роблять її визначеної і точною. Якби не було таких правил і, щоб бути дисциплінованим, було б необхідно щораз піднімати складний комплекс переживань, що спонукують діяти так, а не інакше, вольові прояви були б вкрай утруднені.

Правила, спрямовані на виховання дисциплінованості, повинні задовольняти наступним вимогам:

1) бути доцільними, забезпечувати не сліпе, підпорядкування, а розумне проходження їм;

2) бути безпосередньо зв’язаними з тими або іншими визначеними видами діяльності;

3) бути коротко, ясно і точно сформульованими і не допускати суперечливих тлумачень;

4) строго дотримуватися, інакше вони втрачають саму істотну свою якість — якість вимог, яким повинна підкорятися людина у своїх учинках [9.91].

Рішучість виражається в здатності людини приймати самостійні відповідальні рішення і неухильно проводити їх у життя в умовах, сполучених із труднощами або небезпеками. Щоб виявити рішучість у важких умовах, необхідне знання засобів для досягнення поставленої мети і повна впевненість у їхній придатності. Рішучість не може бути вихована поза практичним оволодінням цими засобами.

Одним із кращих засобів виховання рішучості є систематичні заняття фізичними вправами і спортом, оскільки в цих заняттях необхідно починати самостійні дії, власними силами і засобами боротися з важкими, а іноді і небезпечними перешкодами.

Фізичні вправи, спрямовані на виховання рішучості, мають двояке значення:

а) з їх допомогою вихованці опановують здатністю руху в найрізноманітніших її проявах і пізнають свої можливості в цьому відношенні;

б) у процесі цих вправ вихованці привчаються діяти спокійно і впевнено.

Даючи великий матеріал для практики в рішучих діях, фізичні вправи сприяють розвитку рішучості як загальної риси характеру, а не тільки в застосуванні до власне фізичних вправ. Вони дозволяють багаторазово випробувати почуття рішучості, переживати свідомість перемоги, що піднімає, над своїми коливаннями в різноманітних ситуаціях, що вимагають іноді дуже великих вольових зусиль.

Стійкість є рисою характеру, що виражається в завзятості, наполегливості, прагненні будь-що-будь досягти мети. Стійкість виявляється при особливо складних і небезпечних обставинах, у боротьбі з незвичайними труднощами. У цих умовах стійка людина не губиться, не відступає назад.

Стійкість як один із проявів сильного характеру має наступні особливості:

1. Мужність, відсутність страху перед перешкодами і небезпеками. Стійка людина дивиться на перешкоди, що очікують, як на перешкоди, які треба перебороти, виявляє хоробрість, відвагу, готовність домогтися мети.

2. Самовладання. Стійка людина не губиться в хвилини небезпеки, не піддається паніці, вона зберігає ясність розуму і кмітливість.

3. Витримка, здатність переносити великі напруги, переборювати почуття утоми, перемагати біль.

4. Завзятість, воля до перемоги. Стійкі люди не пасують перед невдачами, навпаки, тимчасові невдачі тільки ще більш спонукують їхнє прагнення до перемоги.

Велике значення для формування стійкості мають заняття фізичною культурою і спортом, особлива участь у змаганнях. Воно укладається в першу чергу в тім, що ці заняття загартовують здатність до великих вольових зусиль у складній і важкій обстановці.

2.1 Виховання волі.

Характер формується з перших днів життя людини до останніх днів. У перші роки життя провідним фактором розвитку характеру стають дорослі; у молодшому віці поряд із наслідуванням на перше місце виступає виховання. А починаючи з підліткового віку важливу роль у формуванні характеру відіграє самовиховання. Характер може свідомо, цілеспрямовано вдосконалюватися самою людиною завдяки зміні соціальної поведінки, спільної діяльності, спілкування з іншими людьми. Треба знати, що характер можна змінювати протягом усього життя людини.

Прийнято говорити: воля — сладова щастя й успіху в житті, тому що воля дає людині можливість переборювати труднощі на шляху до мети. А ціль визначає зміст і спрямованість людського життя. Не випадково тому настільки категоричне твердження І.П. Павлова, що на основі ретельного вивчення рефлексу мети прийшов до висновку: людина без мети — самогубець.

Людині властива спрямованість у майбутнє. Тому вона схильна часом забувати про сьогоднішній день, сподівається по-справжньому цікаво, щасливо почати життя, усебічно використовувати і розвивати свої здібності, займатися багатьма захоплюючими справами десь у далекому завтра. Така людина не враховує, що тривалість людського життя не така вже й велика — усього лише близько 25 тис. днів, якщо виходити із середнього 70-літнього віку, а якщо відкинути вже прожиті роки, то й і того менше. Як помітив наш чудовий поет і перекладач С. Маршак, іноді ми живемо так, начебто збираємося жити вічно.

Так, благі побажання на майбутнє, коли людина постійно відносить на далеке завтра виконання важливих справ, розтрачує енергію на повсякденну суєту, приводять до ілюзорності мети, до втрати чіткої орієнтації в часі, зрештою послабляють волю.

Спрямованість людини на рішення важливих і чітких задач, практичне виконання намічених планів, уміння цікаво і повно прожити щодня, постійне подолання труднощів на шляху до мети, роблять її життя більш змістовним і повним, загартовують волю.

Подумаємо ж над тим, як знайти, поставити і досягти мети.

Насамперед, самовиховання повинне бути спрямоване на досягнення конкретних результатів в умінні панувати собою: стримувати себе, підтримувати гарний, бадьорий настрій, використовувати самонаказ і самонавіяння. Тут корисну роль може зіграти ідеал вольової людини, образ якої — свого роду дороговказна зірка в самовихованні. Такі ідеали особливо діючі в молоді роки.

З віком велике значення для людини здобуває образ самої себе, представлення про свій власний вигляд. Цей образ, як правило, дуже любимо, але до нього варто віднестися з деякою сторожкістю. Справа в тім, що таке представлення про самого себе, будучи особистістю значимою, може зупиняти людину у своєму розвитку, вона некритично відноситься до своїх недоліків і слабких сторін волі. Вона може навіть знати ці недоліки, але бути до них досить поблажливою. А. С. Макаренко в зв’язку з цим висловив думку, що «кожна людина грає самого себе». Можна додати: часом людина навіть приграє своїм недолікам, якщо відноситься до них терпимо, поблажливо і вважає їх барвистим проявом, свого роду оригінальністю і самобутністю своєї особистості.

Звичайно, якщо образ самого себе склався добре, він допомагає людині підтримувати тонус життя, стабільність позитивних рис поведінки. Якщо плюс до цього людина бачить перспективи в розвитку власної особистості, то «улюблений вигляд» самого себе не буде заважати [8.54].

Педагогічний досвід показує велику мінливість особливостей темпераменту під впливом виховання, це обумовлено усім ходом не тільки фізичного, але і психічного розвитку людини. У зв’язку з цим задача виховання темпераменту є в тому, щоб поступово розвити в дітей позитивні риси темпераменту і привчити стримувати його негативні прояви: зайву рухливість, якщо вона не виправдана обставинами, занадто велику збудливість, надмірну млявість і т.д.

Виховання темпераменту зв’язане з формуванням вольових рис характеру людини. Основний шлях виховання темпераменту укладається в розвитку морально-вольових рис особистості, що дозволяють людині володіти собою. Тільки навчившись керувати своєю поведінкою, людина може виробити і позитивні риси темпераменту. Наприклад, у процесі виховання вольових якостей особистості енергія, властива людям холеричного темпераменту, спрямовується не на метушливі дії, а на боротьбу з труднощами на шляху до визначеної серйозної мети.

Виховання темпераменту завжди складається в подоланні його негативних і зміцненні позитивних рис. При цьому необхідно враховувати особливості темпераменту. Шляхом виховання можна перебороти, наприклад, лінощі у флегматиків, байдужність до навколишнього або поверхневе відношення до справи — у сангвініків, розвити стриманість у холерика, рухливість — у флегматика, посидючість — у сангвініка, товариськість — у меланхоліка.

2.2 Досягнення цілі, як складова формування цілісності особистості.

«Я повинний». При цьому названі вектори, часто знаходячись у самих суперечливих відносинах один, із одним, яким чином співвідносяться інтегруються в єдиний вектор, що визначає цілісну стратегію майбутнього вчинку або поводження.

Отже, у кожний момент часу людина прагне відповідати не тільки світу, вона прагне відповідати і собі самій, тобто своїм власним ціннісним переживанням щодо самої себе, тому довіра до себе виявляється в здатності особистості «виходити за межі» себе, свого досвіду або конкретної ситуації, не входячи при цьому в протиріччя з собою (тобто зі своїми цінностями і змістами). Останні виступають у виді регуляторів і контролерів власної поведінки. Співвідношенням ступеня «виходу за межі» власного досвіду і змістом визначених особистісних змістів і цінностей і забезпечується відносна цілісність стійкість особистості. Тому сформований рівень довіри до себе, можна вважати одним з показників зрілості особистості.

Без довіри, до себе неможливий творчий, тобто цілетворний характер життєдіяльності, неможливе самопроектування майбутнього, тому що довіра до себе припускає, перш за все, відношення; до себе як цінності. Довіра до себе — це складне утворення, що не є величиною постійною, тому що цей рівень визначається постійним співвіднесенням людини себе, з одного боку, зі світом, а з іншого боку — із самою собою.

Іншими словами, прогнозуючи свою діяльність, свої вчинки або вибираючи мету, людина, з одного боку, «виходить за межі» себе, тобто вже накопиченого досвіду, а з іншого боку — звертається до сенсів, добутих, сформованих у минулому досвіді, і спирається саме на них, тобто на їхній зміст.

І саме в цьому сенсі довіру до себе можна визначити як здатність людини «виходити за межі» себе, не вступаючи в протиріччя із собою. Інакше немає цілісності, немає стійкості особистості, з одного боку, але немає зміни, немає розвитку — з іншої.

Таким чином, довіра виступає як механізм, засіб, що поєднує минуле і майбутнє людини в один цілісний процес. Як відзначав Б. С. Братусь, якщо «проектоване майбутнє цілком відривається від минулого досвіду, що визначає можливості людини, те її мета буде ілюзорною і фантастичною, відірваною від реальності, і їхня досяжність буде малоймовірна, або буде вступати в протиріччя з наявними цінностями і сенсом особистості; У той же час, якщо ймовірність проектованого майбутнього піддається сумніву, відсутня віра в її можливість, воно все одно залишиться ілюзорним». Отже, віра сприяє злиттю минулого и майбутнього в єдиний цілісний акт життєдіяльності, і в цьому її найважливіша функція. У результаті саме довіра виявляється механізмом, що моделює ефект цілісності особистого буття.

Рівень довіри до себе бере участь у процесі створення цілі, тому що вибір мети визначається тим, наскільки людина не тільки, довіряє собі її досягнення, але й уміє конструювати у внутрішньому суб'єктивному плані способи досягнення поставленої мети, що не суперечать її внутрішнім особистісним змістам.

Можна образно сказати, що людина настільки довіряє собі, наскільки вона здатна «вийти за межі» свого минулого досвіду, не входячи в протиріччя із собою, зі своїми внутрішніми цінностями і змістом. Мається на увазі «радіус самопоширення», що людина собі дозволяє. Цей радіус і визначає масштаб життєвих задач, що людина здатна самостійно поставити для себе. Тому в любій активності має місце проява визначеного рівня довіри до себе в конкретній сфері життєдіяльності. При цьому в одних сферах життєдіяльності в людини може бути сформована установка на довіру до себе, а в інших — немає. Усе залежить від того, які можливості людина у собі усвідомлює і яку особисту, індивідуальну цінність, значимість мають для неї потреби, зв’язані з тією або іншою сферою життєдіяльності. Таким чином, у рівні довіри до себе виявляються основні формально-динамічні характеристики довіри — міра, вибірковість і парціальність.

Усе це можна назвати самоорганізацією особистості. Самоорганізація особистості на суб'єктивному, особистісному рівні не означає у першу чергу формування в людини довіри до себе, що розуміється як повноцінне оволодіння собою, своєю сутністю, як здатність самостійно ставити мету і діяти відповідно до неї, зберігаючи адекватну критичну позицію стосовно самого себе, здатність передбачати результати дій до їхнього виконання, самостійно будувати стратегію досягнення мети відповідно до внутрішніх особистісних змістів, уміння співвідносити виникаючі потреби з можливостями їхньої реалізації в даній ситуації і з привласненими особистістю соціокультурними орієнтирами (змістами), що мають місце в суспільстві (або своїми представленнями про них).

Таким чином, оптимальний рівень довіри до себе в остаточному підсумку припускає оволодіння здатністю до самоорганізації свого життя. Усе це можливо лише тому, що людина здатна ставати в ціннісну позицію стосовно себе, тобто відноситися до своєї суб'єктності як до цінності, і при цьому, вибираючи стратегію поведінки, з одного боку, прагнути, до відповідності світу, у якому вона живе, і з іншого боку — одночасно прагнути к відповідності самому собі, ціннісним представленням про себе самого.

Отже, довіру до себе можна осмислити як відносно самостійний феномен особистості, що дозволяє людині зайняти визначену ціннісну позицію стосовно самого себе, до світу і, виходячи з цієї позиції, будувати власну життєву стратегію. І саме в цьому змісті довіра до себе виступає найважливішою умовою справжньої суб'єктності особистості.

Отже, соціально-психологічні, психологічні та індивідуально-психологічні властивості особистості доцільно розглядати цілісно як такі, що становлять єдиний ряд, який можна позначити терміном соціально-психолого-індивідуальні властивості особистості. У цьому ряду виділимо такі складові, як спілкування, спрямованість, характер, самосвідомість, досвід, інтелектуальні або психічні процеси, психофізіологічні, якості.

ВИСНОВОК.

У процесі виховання і навчання перед дитиною висуваються нові вимоги, цілі й завдання, що сприяє виникненню та переборенню нових внутрішніх суперечностей, які забезпечують розвиток особистості у визначеному суспільством напрямку. Вихователі, вчителі, шкільні психологи, батьки мають розуміти діалектичний характер розвитку особистості, допомагати дитині усвідомлювати суперечності, знаходити адекватні способи їх подолання, тобто забезпечувати умови для здійснення «саморуху» особистості у своєму становленні. Інакше суперечності можуть стати гальмом у розвитку особистості, призвести до затримки у психічному розвитку, до виникнення криз.

Розвиток регулюючої, активно-вольової сфери самосвідомості для підлітка має особливе значення, оскільки ця, сфера безпосередньо бере участь у його самовихованні. Останнє проявляється як послідовне активне підпорядкування всіх дій і вчинків певній меті, прагнення змінити, вдосконалити себе згідно зі своїми ідеалами.

З розвитком усіх сфер самосвідомості, формуванням навичок і вмінь роботи над собою зменшується розрив між прагненням підлітка вдосконалювати себе й реалізацією цього прагнення в діяльності, поведінці та спілкуванні. І тоді самовиховання з епізодичного самозмащення стає постійною властивістю особистості, її потребою. Позитивні наслідки самозмінення стимулюють підлітка до подальшого самовиховання.

Самооцінка формується за більш або менш активної участі самої особистості та відображає якісну специфіку її психічного світу, не збігаючись іноді в деяких елементах, а зрідка й повністю, з об'єктивною оцінкою особистості; її адекватність, істинність, логічність і послідовність установлюються на основі реальних проявів особистості в діяльності, поведінці. На кожному конкретному етапі розвитку особистості самооцінка, з одного боку, відображає рівень розвитку самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, з іншого — є важливою внутрішньою умовою їхнього розвитку.

У даній курсовій роботі ми розглянули основні методи та шляхи виховання характеру людини. Розглянули практичні аспекти виховання волі та характеру, побачили який вплив має характер на поведінку людини.

Список використаної літератури.

1. Основи психологічних знань. Учебн. Пособ. / Г. В. Щецин, — 1985р.

2. Психологія підр. К., — 2000.

3. Л. И. Рувинский. С. И. Хохлов Как воспитать волю и характер, — М.: — 1988р.

4. П. А. Рудник Психологія. М., «Фізкультура и спорт», 1976 — 239с.

5. Психолог — липень 2002, № 28 ст. 103.

6. Вопросы психологии 2002 № 1 ст. 13.

7. Вопросы психологии 1998 № 2 ст. 3.

8. Абрамова І.О.

Введение

в практическую психологию.- Екатеринобург: Деловая книга; М.: ACADEMIA, 1995. 224с.

9. Братусь Б. С. До проблеми людини в психології.

10. Бондаренко О. Ф. Психологічна допомога особистості: Навч. посібник для ук-тів. — Харків; Фоліо, 1996. — 237с.

11. Карпенко З. С. Герменевтика психологічної практики. — К.: РУТА, 2001. — 160 с.

12. Кун М. А. Легенди і міфи Стародавньої Греції пер. з рос. О.М. Іванченка; Вступ. ст. Ю.В. Шакіна. — К.: Мистецтво, 1996. — 472 с.: іл.

13. Леви В. Л. Исскуство быть другим. — Луганськ: «Глобус», 2000. — 202 с.

14. Леви В. Л. Исскуство быть собой: Индивидуальная психотехника / Рис. авт. — Изд. обновл. — М.: Знание, 1991. — 253, с.

15. Мей Р. Исскуство психологического консультирования. — М.: Класс, 1994. — 132 с.

16. Алексеєва М.І. Психологія ранньої юності. — К., 1971. — С 48.

17. Асмолов А. Г. Психология личности. — М., 1990. — 367 с.

18. Берн Є. Игры в которые играют люди, люди которые играют в игры. — Л., 1992.

19. Бодалёв А. А. Психология личности. — М., 1988. — 187 с.

20. Божович Л. И. Етапы формирования личности в онтогенезе // Вопр. психологии — 1979. — № 2. -с.47−56.

21. Боришевський М. Й. Сім`я ростить громадянина. — К.: Політвидав, 1982. — 102 с.

22. Боровикова С. А. Професиональное самоопределение.- С.ПБ., 1991.

23. Діденко Л.П. Психологічні особливості життєвого самовизначення особистості в підлітковий період.// Зб.наук.праць: філософ., соц., — Ч2. — Ів-Франківськ, 1998. — с.146−157.

24. Ковалёв А. Д. Психология личности. — М., 1970. — 391.

25. Кон И. С. Психология ранней юности: Книга для учителей. М. 1989.

26. Кон И. С. Психология юношеского возраста. — М., 1979. -175 с.

27. Орбан Л. Е. Етнопсихологічні орієнтири сімейного виховання. — Ів-Франківськ, 1996. — 96 с.

28. Орбан Л. Э. Акмеологическая концепция нравственного становления личности: Автореф. дисс. докт. психол.наук.- М., 1992.-61 с.