Основні види ускладнень при пораненнях та їх профілактика

РЕФЕРАТ на тему:

Основні види ускладнень при пораненнях та їх профілактика Основними видами ускладнень, що можуть виникнути під час поранення, є кровотеча, інфікування, інтоксикація, пнев­моторакс, гемоторакс, травматичний шок.

Одним з найпоширеніших і найнебезпечніших видів усклад­нень є кровотеча. Кров становить близько 7−8% маси тіла, тобто 5,2 кг, якщо маса 65 кг. При кровотечах втрата 10% крові допустима, 30% - небезпечна, 50% - смертельна. Під час невеликої кровотечі згортання крові починається через 3 хв. і закінчується через 8 хв.

Під кровотечею розуміють витікання крові з пошкоджених кровоносних судин, що може бути первинним (виникає відразу ж після ураження) і вторинним (з'являється через деякий час після травмування). Залежно від типу ушкоджених судин розрізняють артеріальну, венозну, капілярну та паренхіматоз­ну кровотечі.

Артеріальна кровотеча — найбільш небезпечна, бо виникає під час ушкодження артерійадже за короткий час може.

Мал. 6. Артеріальна кровотеча.

витекти значна кількість крові, втрата 2 л її уже може призве­сти до смерті. Ознакою артеріальної кровотечі є яскраво черво­не забарвлення крові, витікання пульсуючим струменем або фонтанчиком (мал. 6).

Так само небезпечна венозна кровотеча, її характерною ознакою є більш темне забарвлення крові, відсутність пульсую­чого струменя чи фонтанчика. Найчастіше ці два види крово­течі виникають у місцях пошкодження магістральних крово­носних судин, які розташовані близько до поверхні тіла.

Капілярна кровотеча — наслідок пошкодження дрібних кровоносних судин (капілярів) шкіри, підшкірної клітковини чи м’язів. Кровоточить уся поверхня рани.

Паренхіматозна кровотеча — виникає в разі пошкодження внутрішніх органів (печінки, нирок, легенів) і завжди небез­печна для життя. Інколи вона має місце під час закритих травм внутрішніх органів і її важко визначити.

Залежно від місця виливу крові розрізняють зовнішню і внутрішню кровотечі. Під час зовнішньої кровотечі кров витікає крізь рани в шкірних покривах, слизових оболонках на поверхню тіла. Під час внутрішньої кровотечі, або крововили­ву, кров виливається в тканини органів чи порожнини. Вили­ваючись у тканини, кров насичує їх, утворюючи припухлість, що називається інфільтратом, чи синцем. Якщо ж кров наси­чує тканини нерівномірно і внаслідок цього вони розсу­ваються, утворюючи заповнену кров’ю порожнину, виникає гематома.

Перша медична допомога при кровотечах

Залежно від виду кровотечі та наявних засобів, здійснюють тимчасову або остаточну зупинку кровотечі.

Тимчасова зупинка кровотечі має на меті попередити небез­печну для життя крововтрату, виграти час для транспортуван­ня хворого і підготовки його до операції.

Вона може бути здійснена кількома способами:

• підняттям травмованої кінцівки вгору;

• накладанням стискальної пов’язки;

• максимальним згинанням у суглобах травмованої кін­цівки;

• притискуванням судини пальцем вище місця ушкодження;

• накладанням джгута або закрутки.

Найшвидший спосіб тимчасової зупинки кровотечі - притискування судини пальцем. Його використовують під час пошкодження артерій. Артерії притискують пальцями до розташованих поруч кісток у місцях, де вони проходять близь­ко до поверхні тіла (табл. 2).

Таблиця2. Зупинка артеріальної кровотечі притискуванням судин пальцем.

Після пальцевого притискування артерій потрібно накласти джгут (де це можливо) і стерильну пов’язку. В разі поранення голови з пошкодженням сонної артерії накладають тугу пов’яз­ку, під яку підкладають міцний валик, зроблений з бинта та марлі.

Гумовий джгут — найкращий спосіб зупинки артеріальної кровотечі. Його накладають на стегно, гомілку, плече або пе­редпліччя вище місця поранення, але недалеко від самої рани, на одяг чи прошарок з бинта чи серветок, щоб не защемити шкіру, з такою силою, щоб зупинити кровотечу, але не травму­вати нервові стовбури кінцівок (мал. 7). Тому затягування при­пиняють, як тільки спостерігається припинення виливання крові. Якщо джгут накладений недостатньо сильно, артеріаль­на кровотеча може навіть посилитися, оскільки зростає тиск крові в артеріях внаслідок припинення відтоку крові венами. Припинення кровопостачання можна проконтролювати відсут­ністю пульсу в периферійних судинах.

Слід пам’ятати, що джгут можна накладати не більше як на 2 год., але це граничний термін. Звичайно джгут тримають не більше як 1,5 год. влітку і 1 год. взимку. Без кровопостачання клітини тканин організму гинуть доволі швидко, тому під джгут обов’язково підкладають записку, де зазначають час йо­го накладання. Перетягнуту джгутом кінцівку тепло вкрива­ють, особливо взимку. Рекомендується застосування протишо­кових заходів.

Мал. 7. Місця накладання джгута та закруток.

Якщо з якихось причин потерпілий не був доставлений у ме­дичний заклад і йому не було зроблено хірургічну обробку рани протягом 1,5 год., слід виконати пальцеве притискування ар­терії і послабити джгут на 5−10 хв., щоб уникнути змертвіння тканин. Потім потрібно знову накласти джгут, але вже вище попереднього місця. Таку процедуру необхідно виконувати кожні 30−40 хв. до моменту доставки хворого у лікарню. При цьому щоразу треба робити відповідну відмітку в записці.

У разі відсутності джгута використовують закрутки, зроб­лені з мотузки, ременя чи скрученої серветки (мал. 8). При цьо­му слід бути обережними, оскільки такі засоби менш еластичні і можуть швидше призвести до травмування не тільки нерво­вих стовбурів, а й тканин та м’язів.

Максимальне згинання кінцівки у суглобі так само може сприяти тимчасовій зупинці кровотечі. В цьому випадку кінцівку надійно фіксують у положенні, за якого витікання крові найменше (мал. 9).

Тимчасову зупинку зовнішньої венозної та капілярної кро­вотеч виконують за допомогою тугих пов’язок. Рану закрива­ють серветкою чи згорнутим у 5−6 шарів бинтом, зверху кла­дуть гігроскопічну вату і міцно забинтовують. Щоб зменшити кровотечу, доцільно пошкоджену частину тіла підняти відносно положення тулуба. Особливо небезпечними бувають кровотечі з вен із варикозним розширенням на ногах. Такі вени.

Мал. 8. Зупинка кровотечі накладанням закруток.

Мал. 9. Варіанти зупинення кровотечі згинанням кінцівок у суглобі.

можуть лопатися, завдаючи значних пошкоджень. Допомогу слід подавати так само, як і за будь-якої венозної кровотечі, але з особливою обережністю.

Втрата крові по-різному впливає на людину. Найбільш чут­ливі до неї літні люди та діти. Втрата 300−400 мл крові може бути для них смертельною. Під час значної втрати крові розви­вається гостре недокрів'я. У цих випадках людина скаржиться на зростаючу слабкість, запаморочення, шум у вухах, жагу, нудоту, потемніння в очах. Людина може знепритомніти. З’яв­ляються судоми. У таких випадках хворого доцільно покласти на рівну поверхню для попередження знекровлення мозку, звільнити від одягу шию, груди.

У разі знепритомнення можна зробити «самопереливання» крові, яке полягає у почерговому піднятті верхніх і нижніх кінцівок. Це допомагає кращому притоку крові в життєво важ­ливі органи. Якщо потерпілий у свідомості, у нього немає травм черева, його необхідно напоїти гарячим чаєм чи просто водою. Однак основним методом лікування гострого недокрів'я є термінове переливання донорської крові, тому постраждалого треба якомога швидше доставити до медичного закладу.

Кровотеча в грудну порожнину виникає під час ударів у гру­ди, переломів ребер, внаслідок пошкодження судин та запов­нення однієї чи обох плевральних порожнин кров’ю. Це може бути причиною здавлювання легенів, що, в свою чергу, утруд­нює і навіть припиняє дихання. Симптомами є блідий колір обличчя, задишка, частий пульс. Допомога полягає у наданні тілу потерпілого напівсидячого положення і прикладанні до грудей пузиря з льодом. Звичайно, потерпілий має бути негай­но госпіталізований.

Кровотеча в очеревину виникає найчастіше внаслідок роз­риву печінки або селезінки. Як і під час кровотечі в грудну порожнину, шкіра потерпілого стає блідою, холодною та липкою, пульс — слабким. Людина відчуває жагу, сильний біль, може знепритомніти. Хворого слід покласти на спину, на живіт покласти пузир з льодом. Забороняється годувати потерпілого та давати йому пити. Можна лише змочити губи.

Інфекція, інтоксикація, пневмоі гемоторакси Будь-яка рана, навіть незначна, — серйозна загроза для життя, адже вона може стати джерелом зараження мікроор­ганізмами. Процес потрапляння в рану мікроорганізмів називається інфікуванням. Більшість мікробів на Землі є редуцентами (або деструкторами), тобто їх призначення в природі полягає у розкладанні складних органічних сполук та їх міне­ралізації. Потрапивши у рану, вони починають розкладати змертвілі тканини, спричинюючи нагноєння та інтоксикацію.

Інтоксикація — це процес загального отруєння організму продуктами розкладу змертвілих тканин. Під час гниття білків та інших речовин, з яких складається людське тіло, утво­рюється багато нітрогеновмісних токсичних речовин, які, поширюючись з кровотоком по всьому організму, можуть спричинити загальне зараження крові та органів.

Найбільш небезпечне потрапляння бактерій-анаеробів, які розвиваються без повітря. Вони можуть спричинити так звану газову гангрену — тяжкий запальний процес. Найбільш ран­ньою ознакою цього ускладнення є відчуття розпирання у рані, що починається на другу добу після поранення. Потім з’яв­ляється сильний біль, навколо рани спостерігається набряк тканин, шкіра стає холодною, вкривається плямами, зникає пульсація судин. Під час легкого натискування на рану відчу­вається крепітація — скрип газових бульбашок, що проника­ють у тканини. Температура тіла швидко підвищується до 40 °C.

У рану можуть бути занесені й збудники інших небезпечних хвороб, які часто спричинюють загальне зараження організму — сепсис, що нерідко закінчується смертю навіть за найінтенсивнішого лікування. Найвірогіднішими збудниками цієї хво­роби є стафілококи та стрептококи. Характерними ознаками хвороби є дуже висока температура, що супроводжується ознобом, сильною спітнілістю і різким погіршенням загального стану. Хворий марить, непритомніє.

Отже, треба запам’ятати: все, що доторкається до рани, має бути стерильним.

Найнебезпечніші для життя проникні поранення. У випадку такого поранення можливі пошкодження внутрішніх органів: діафрагми, шлунка, печінки, кишкового тракту, які іноді су­проводжуються випаданням органів з порожнини. Проникні поранення грудної клітки є причиною виникнення деяких специфічних ускладнень. Серед них виділяють пневмоторакс і гемоторакс.

Пневмоторакс — потрапляння повітря у плевральну порожнину. Розрізняють:

• зовнішній (плевральна порожнина має контакт з атмосферою крізь рану в грудній клітці);

• внутрішній (коли пошкоджується легенева тканина та брон­хи. Повітря у цьому випадку проникає з плевральної порож­нини в трахею);

• відкритий (повітря заповнює плевральну порожнину під час вдиху і виходить під час видиху);

• закритий (плевральна порожнина не контактує безпосеред­ньо з атмосферою, і повітря, що проникло під час вдиху, не виходить під час видиху, а поступово розсмоктується);

• клапанний (повітря надходить під час вдиху, але внаслідок зміщення тканин і закриття рани не виходить і не розсмок­тується. Такий пневмоторакс найнебезпечніший, оскільки спричинює здавлювання судин і серця, що звичайно пору­шує діяльність серцево-судинної системи і може призвести до смерті).

Гемоторакс — потрапляння крові у плевральну порожнину внаслідок пошкодження легеневої тканини. Його ознаками є кровохаркання, витікання крові через рот і ніс.

У всіх випадках поранень і тяжких ускладнень необхідна негайна госпіталізація хворого, оскільки його життя може врятувати тільки своєчасно надана медична допомога.

Травматичний шок

Травматичний шок — небезпечна для життя нервово-рефлекторна реакція організму у відповідь на сильний больо­вий подразник, яка виникає під час поранень, переломів, опіків та інших тяжких уражень. Шок характеризується розладом діяльності центральної нервової системи, кровообігу, обміну речовин та інших життєво важливих функцій.

Спричинити шок може будь-яка тяжка травма. Залежно від часу розвитку шоку розрізняють первинний (виникає відразу ж після поранення) і вторинний (виникає під час необережного транспортування хворого, його переохолодження, поганої іммобілізації кінцівок, недостатніх заходів з попередження шоку).

У розвитку шоку розрізняють дві фази: збудження та галь­мування. Відразу ж після виникнення травми розвивається перша фаза — збудження як відповідь на сильний больовий подразник. При цьому потерпілий виявляє неспокій, кричить, скаржиться на біль. Його шкіра бліда (Але пульс і артеріальний тиск нормальні), голос глухий, мова уривчаста. Ця фаза триває недовго — 10−15 хв. і не завжди може бути визначена.

Далі спостерігається прояв другої фази — гальмування. Сили організму швидко виснажуються і поступово пригнічу­ються функції багатьох його систем. Потерпілий виявляє байдужість до навколишнього. Артеріальний тиск швидко падає, пульс стає слабким і частим, дихання — ледве помітним. Знижується температура тіла, шкіра набуває земли­стого відтінку, виділяється холодний, липкий піт.

Залежно від тяжкості розрізняють шок легкий, середньої тяжкості і тяжкий.

Перша допомога під час піскового стану тим ефективніша, чим раніше вона буде надана. Основними заходами є ліквідація чи послаблення болю, зупинка кровотечі, іммобілізація кінцівок у разі переломів. Вкрай неприпустиме переохолод­ження. Хворого можна покласти горизонтально, голову трохи опустити. Рекомендується звільнити шию і груди від одягу, по­слабити ремені, дотримуватися повної тиші. У випадках, коли немає спеціального знеболювального засобу (новокаїн викорис­товують для місцевої, гідрохлорид морфіну — для загальної анестезії), потерпілому можна дати випити трохи алкоголю: вина, горілки, розведеного спирту за умови відсутності про­никних поранень живота. Також показані гарячий чай, кава. Потерпілого тепло вкривають і доставляють у медичний заклад.

ЛІТЕРАТУРА.

— Білявський Г. О., Паду н М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної екології. — К.: Либідь, 1995. — 368 с.

— Біологія / А. А. Слюсарев, А. В. Самсонов, В. Н. Мухін та ін./ Під ред. В. О. Мотузного. — К.: Вища пік., 1991. — С. 6, 241.

— Вишневская Е. Л., Барсукова Н. К., Широкова Т. Й. Основы безопасности жизнедеятельности: Учеб. пособ. для учащихся 9-х кл. общеобразоват. шк. — М.: Русское слово, 1995. — 62 с.

— Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К.: Вікар, 1997. — С. 17−19.

— Кучеров І. С. Фізіологія людини і тварин. — К.: Вища шк., 1991. — 327с.

Леони Д., Режи Б. Анатомия и физиология в цифрах. — М.: Кронпрес, 1995. — 128с.

— Лисенков С. Л. Конституція України: Матеріали до вивчення. — К.: Либідь, 1997. — С. 53−54.

— Основи медицинских знаний учащихся: Проб. учеб. для сред. учеб. заведений / Под ред. М. Й. Гоголева. — М.: Просвещение, 1991. — 112с.

— Пономарев В. Т. Энциклопедия безопасности. — Д. Сталкер, 1997. — С. 297−391.

— Самарський С. Л. Зоологія хребетних. — К.: Вища шк., 1976. — С. 188−189.

— Ситников В. П. Основы безопасности жизнедеятельности: Справочник школьника. — М.: Слово, 1997. — С. 307−444.

— Смирнов В. Е. Медицина. Наркомания: знак беды. — М.: Знание, 1988. — Вьіп. 2. — С. 33−56.

— Спок Б. Ребенок и уход за ним. — К.: Наук, думка, 1992. — 448 с.

— Ураков Й. Г. Последствия алкоголизма. — М.: Здоровье, 1987. — № 11. — С. 50−91.

— Хрипкова А. Г., Колесов Д. В. Гигиена и здоровье. — М.: Про­свещение, 1984. — С. 24−27.

— Щербак Г. Й., Царичкова Д. Б., Вервес Ю. Г. Зоологія без­хребетних. — К.: -Либідь, 1996. — Кн. 2. — С. 291−298.